Уся малеча шахтарської слобідки знала його, бо тільки його одного й можна було дражнити скільки вгодно, й нічого нікому за це він не казав.
— Ахметко! Ахметко! — гукають, було, діти, коли він проходить повз них, ласкаво посміхаючись.— А кобилка лопаєш? Ха-ха-ха!..
— Ги-и! — ошкіряється Ахметка й повертає до дітей. Йому дуже хочеться, спіймати якого-небудь білявого пустуна й погладити по голівці, але, як тільки він поверне до юрби, уся моторна, галаслива зграя кидається врозтіч, дзвінко регочучи.
Ахметка не гнівається: він також регоче, махає руками й белькоче до них якісь свої, чудні, незрозумілі дітям слова.
— Блу-блу-блу! — перекривляють Ахметку пустуни: їм здається, що Ахметчина мова дуже скидається на те, як гелгоче гиндик, і вони завсігди йому це нагадують, коли він забалакає.
Та Ахметка не зважає: він тільки весело посміхається, дивлячись, як кумедно вони надимають губенята й роздувають щічки. Інших Ахметчиних товаришів діти не насмілювались дражнити: то були похмурі, сердиті татари,—діти лякались їх, бо вони ніколи не сміялись, а тільки спідлоба позирали мовчки на докучливих дітлахів.
Ахметка ж був зовсім не такий, бо в Ахметки десь далеко-далеко, звідкіль приїхав він на шахти, зосталась жінка, хвора татарка, й троє маленьких татарчат, котрих Ахметка дуже любив і котрим одсилав трохи не ввесь свій заробіток, лишаючи собі тільки на вбогу харч. Коли йому траплялося зустрітись з чужими дітками, то він дуже радів, бо вони нагадували йому його далеких татарчат, а він так занудився за ними, так часом хотілося йому побачитись із ними, обняти й приголубити їх.
Хоч діти гаразд тямили, що Ахметка лагідний і не зобидить їх, але тікали од нього, хоч як привітно він до них не белькотав; їх лякало чорне, безвусе, закурене вугільним порохом обличчя Ахметчине, кумедна малесенька шапочка на голові й незрозуміла мова його. Чули вони також од батьків, що Ахметка татарин і їсть конятину, тому завсігди дражнили його цим.
Але останніми днями діти помітили, що з Ахметкою діється щось недобре. Смутний, зажурений блукає він, поміж шахтарськими халупами, ніби шукає чогось, а чого — то видко було, що й сам не тямить.
Діти перестали боятись Ахметки і хоч до рук йому не давались, але завсігди оточували його метушливим колом і з великим зацікавленням зазирали йому в вічі, повні смутку, а часом і сліз.
— Дядю, а дядю,— несміливо, але з спочуттям звертались вони до нього,— чого ви журитесь?
— Ахмет жюріл... татар нима... Ахмет помирал,— белькотав Ахметка, розмахуючи руками...
Вони слухали його уважливо пороззявлявши роти й витріщивши оченята; але небагато з того розуміли.
— Дядю, а дядю, це ви самі зосталися? А де ж ваші?..
— Татар помирал, машин фіть-фіть, нима татар... Ахмет плакал, домой хадил...
А сталося таке.
Приїхало на шахти їх дванадцять чоловік, здорових, дужих татар, і нанялися навантажувати на вагони вугілля. Поробили так зиму, весну, а влітку на шахти завітала страшна пошесть холери, вигубила багато робітників, а поміж ними й чотирьох Ахметчиних товаришів. Решта татар полякалися. негайно взяли рощот, сіли на поїзд і втекли додому.
Ахметка не захотів їхати додому. Він був дуже вбогий, заробітків дома Біг дасть, а сім'ю треба ж було чимсь прогадувати. Він зостався на шахтах, сподіваючись роботи: інші грузчики не приймали його до своєї артілі, треба було чекати, поки начальство дасть якусь роботу в шахті.
І Ахметка чекав. Не маючи поки що роботи, котра хоч трохи розважила б його самотність, він блукав цілими днями, не знаходячи собі місця од зануди, а вночі йшов у степ і лягав просто на траві, серед запашного повітря, прислухаючись, як сюрчить коник у траві, як падьпадьомкає запізнілий перепел у панських хлібах, прислухаючись де таємних шепотів ночі і вдивляючись у чорну глибінь небесну з безліччю зірок. І думав, думав, засипаючи. Йому здавалося, що зіроньки мигають йому, простягають до нього свої стрільчасті проміннячка й хочуть розказати йому про його далеку країну, про милу дружину й любих діток.
Він щоночі бачив їх уві сні, балакав із ними, голубив їх, тому прокидався завсігди веселий, бадьорий і йшов до контори на шахту, навіть наспівуючи щось по-своєму.
Але, проходячи повз землянку, де іще недавно жив із своїми земляками, він раптом переривав свою пісню й з жахом дивився на забиті дошками вікна й двері та поспішався хутчій далі, бо страшні згадки про померших товаришів наганяли на нього важкий смуток, котрого не міг він спекатися вже до вечора.
Коло контори на шахті завсігди купчився гурток робітників, чекаючи, поки покличе їх штейгер, молодий, безвусий, але гордовитий, непривітний юнак.
— А, це ти, Ахмете! — насмішкувато зустрічали шахтарі Ахметку.— Знов прихадил, работ шукал,— перекривляли вони Ахметчину мову, думаючи, що так Ахметка краще їх зрозуміє.
Ахметка одразу не помічав, що з нього глузують: сам чистий, ймовірний, як дитина, він і всіх інших людей вважав такими, як сам, тому, зачувши своє ім'я, він радо розповідав їм про все, що наболіло йому на душі: про смерть товаришів, про свою самотність, про журбу за рідним краєм, за діточками, про безробіття... А вони дивилися, як він кумедно розмахує руками, розказуючи про все оте, й реготали.
Ахметка, як тільки вибухав раптовий сміх, здивовано зупинявся, жалібно дивився на всіх і знов починав своєї: сердега не міг зрозуміти, як можна сміятись з того, що так пекуче болить йому. Йому здавалося, що він же так докладно та зрозуміло все розказує, так переконуюче махає своїми мозоленими руками.... Чого ж вони регочуть?
Сьогодні він також розказував їм, а вони сміялись і глузували.
— Ех ти, татарин! — говорив хто-небудь з робітників, регочучи.
— Татарин і є...
— Сказано, бусурмен...
— Невіра...
— А скажіть мені, хлопці, от що,— повернувся до товариства молодий, жвавий шахтар,— чи в татарина є душа, чи нема?
— Хо-хо-ха! яка там у нього душа! — відповідали жартуни й аж за боки хапались, сміючись.
— В нього, замість душі, пара. Дмухни — вона й розвіється в повітрі.
— Авжеж, яка там душа в мухоїданина![1]
— Хіба людина з душею жертиме конятину?
— Ахмете, чому ти не йдеш у город халати продавати або старим дрантям гендлювати?