Агнець

Страница 27 из 33

Франсуа Мориак

"Може, не доведеться тобі і говорити. Тебе просять тільки прийти!"

Звідки цей наказ, який звучав у його душі, звідки він, якщо не від нього самого?

Він пішов у Ларжюзон. Він і справді був поглинутий своїми думками, але постарався надати обличчю ще відчуженішого вигляду. Завдяки цьому йому вдалося щасливо поминути Мішель — вона не зважилася з ним заговорити.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

— Залишити ложку й виделку для месьє Ксав'є? Октавія обернулася у дверях. Ролан, лежачи на животі,

переглядав номери "Магазен Штореск" за 1854 рік. Жан де Мірбель курив, притулившись плечима до коминка. Мішель плела, присунувши низький стільчик якнайближче до вогню.

— Можете прибрати зі столу,— сказала Мішель.— Але сир і хліб зоставте. Хоча він уже навряд чи повернеться. В таку погоду! Священик, мабуть, залишив його ночувати.

— Я вимагаю, щоб сьогодні всі двері були замкнуті, як завжди,— сказав Мірбель, не підвищуючи голосу.— І не здумайте йому відчиняти, якщо він прийде посеред ночі і постукає. Хай спить у стайні або в кущах дроку під дощем і хай він там здохне!

Мірбель раптом перейшов на крик. Його ліва нога посіпувалася. Монотонно дзюркотіли струмені води в ринві. Шум дощу не зливався з жалібним стогоном вітру, що розгойдував верхів'я сосон.

— Коли живеш у людей,— пробурмотіла Октавія,— і їси їхній хліб...

Останніх слів, вимовлених скоромовкою, ніхто не розчув. Коли вона зачинила за собою двері, Мішель запитала Ролана, чому він сміється.

— Я знаю, що сказала Октавія. Коли вас нема, вона часто бурчить...

Мішель допитувалася: що ж усе-таки сказала Октавія? Ролан тільки мотав головою, але нарешті відповів:

— Вона сказала, що тільки дурень повірить, що він пішов до Балюзака до панотця. Хлопець тиняється ночами не для того, щоб говорити зі священиком.

Мішель урвала Ролана:

— Не верзи казна-що! Іди краще спати, дурнику. Ролан заскиглив, ще нема десятої. Ось виб'є десяту,

тоді... Але як тільки Мірбель повернувся до Ролана і спитав нарочито солоденьким голоском:— Ти ще тут? — Ролан одним стрибком опинився біля дверей.

Ролан, звісно, чув, як Мішель гукнула йому навздогін: "Ти не хочеш мене поцілувати?" — але навіть не озирнувся. Мішель злегка знизала плечима й зітхнула:

— Це безнадійно.

— Невже ти це тільки нині зрозуміла? Ні, надія є: чимскоріш вернути його до притулку...

Мішель промовчала, і Жан сказав, що теж підніметься до себе в кімнату, і вже ставив решітку перед вогнем.

— Не треба. Я ще посиджу біля вогню. Я погано сплю, коли рано лягаю. Засинаю одразу, але через годину прокидаюсь і кручуся до ранку.

— Ти залишаєшся, щоб чекати на нього,— сказав Мірбель.

Вона не заперечувала.

— Якщо він не прийде до дванадцятої, я позамикаю всі двері. Не турбуйся.— Мішель помовчала трохи і спитала:— А як по-твоєму, чи є бодай часточка правди в базіканні Октавії?

— Ідіотка! — просичав він.— Яка ж ти ідіотка!

— Чому ідіотка? Невже ти гадаєш, що Домініка поступиться без боротьби? Ну, а він? Адже він зрештою її кохає... Він же такий самий, як усі...

Мірбель спитав:

— Ти так думаєш? — і повторив: — Ідіотка! Він відчинив двері і вже на порозі обернувся:

— Ви всі однакові: забрали собі в голову, що ви окраса роду людського і що нема хлопця, який міг би без вас обійтися... Ти щось сказала?

А що Мішель схилилася над плетивом і мовчала, зажадав:

— Повтори, що ти сказала?

Вона звела до нього своє вже змарніле обличчя: щоки, які він пам'ятав такими свіжими й пружними, вкритими золотавою засмагою, пообвисали і надали рисам жовчного вигляду. Він поклав долоню на чоло дружині і пошепки покликав її. Вона підвелася, плетиво і дротики впали на підлогу.

— От побачиш,— сказала вона палко,— ми ще вирвемося з цього мороку, ось побачиш!

На мить вона пригорнулася до великого байдужого тіла. Потім почекала, поки він піднявся у свою кімнату і причинив за собою двері, і тільки тоді вийшла в передпокій. Вона наділа пелерину й накинула на голову каптур. Мокрий вітер з дощем шмагонув її по щоці. Рвані хмари мчали на схід, і каламутне світло місяця виривало з пітьми примарні сосни, і сосни стогнали по-людському. Біла смуга посиланої жорствою алеї вела її, але вона не розрізняла калюж, і ноги раз у раз по кісточки утопали в воді. Підійшовши до все ще незамкнутої брами, вона почула кроки, а потім побачила його. В півсутінках він видався їй таким маленьким, таким тендітним, що в першу секунду вона навіть засумнівалася, чи ж він це. Він вів велосипед і не помітив би Мішель, коли б вона не окликнула його:

— Я турбувалася,— сказала вона.

Він зітхнув і сказав, що в нього були неприємні пригоди. Ліхтарик перегорів, він увігнався в купу каміння, трохи не потрапив під машину, а проїхавши кілометрів зо два, пропоров шину. Вони йшли пліч-о-пліч. Він прискорено дихав. Перед тим як увійти в дім, він витирав черевики і вибачився, що наслідить.

— Пусте. Сідайте до вогню, я зараз принесу хліба й сиру.

Ідучи, вона ледве глянула на Ксав'є, але, вернувшись із тацею, раптом ніби вперше побачила його. Він нахилився до коминка, його лице з темними плямами неголених щік і підборіддя розчервонілося від яскравого полум'я. Він простягнув до вогню змерзлі руки, його великі черевики парували. Мішель дістала зі скриньки для шитва чистий носовичок і витерла ним його мокрі від випоту і дощу щоки й лоб. Потім вона стала навколішки і заходилася розшнуровувати його черевики.

— Не треба! *— запротестував він.— Будь ласка! Досить з вас і того разу. Я вже й так завдав вам чимало клопоту!

Йому було соромно, що вона знову бачить його жахливі ноги і ще раз почне їх лікувати, як тієї ночі, коли він приволік садову драбину... Аж раптом йому спала дивна думка, що його ноги викличуть у Мішель огиду, і це добре. Отож-бо він перестав пручатися й сидів у кріслі, мов закляклий. Він почув, як зітхала Мішель:

— Бідні, бідні ноги...

Потім вона підвелася і засунула руку йому за комір сорочки.

— Та ви наскрізь промокли! Хіба ж можна отак сидіти? Суще безумство! Негайно здіймайте сорочку! Я принесу вам піжаму. Треба вас розтерти одеколоном...

Коли вона вийшла, він жадібно накинувся на сир і на хліб і душком вихилив склянку свого улюбленого вина — гравського. Мішель повернулася з піжамою, хатніми капцями, рушником і одеколоном і сказала, що він уже виглядає краще. Ксав'є тим часом скидав піджак, грубововняний светр і сорочку. Він покірно дав розтерти себе одеколоном, тішачись теплом, що розливалося по тілу, відчуваючи від цього якусь звірячу радість. А в думках він перебрав те, що добрі дві години втокмачував йому балюзакський священик: що християнство істинне такою ж мірою, якою міфи виражають якусь істину, що меса має глибокий сенс, але це не означає, що під час відправи Божої діється щось містичне, і що віра в букву Святого Письма потрібна тільки кволим натурам і простакам і не достойна справжньої людини, що людське начало проявляється в поступовому звільненні від буквалізму віри, але що слід шанувати тих, хто його потребує... Від різкого запаху одеколону Ксав'є нудило. Він раптом підхопився, йому уявилося, ніби якісь густі тенета зараз обплутують і чиясь могутня рука вже витягає його з глибини вод.