АГНЕЦЬ
РОМАН
Читачі, що знають "Фарисейку", знову зустрінуть тут Жана де Мірбеля, Мітель і Бріжітту Піян. А проте це не продовження і не епілог. Між трагедією "Агнець" і романом, написаним п'ятнадцять років тому, нема ніякого зв'язку. Але все, що здається дивацьким, а може, навіть потворним тридцятилітньому чоловікові, названому в "Агнці" Жаном де Мірбелем, буде зрозуміліше для того, хто згадає його молодість такою, якою я змалював її в "Фарисейці". Як і в багатьох моїх романах, у "Агнці" драма, що розігрується протягом кількох днів, але корінням сягає далеко й глибоко: швидка тільки розв'язка, сама ж драма визрівала протягом довгого часу.
Ф. М.
Безмежною ніжністю сповнена любов, дарована мені нещастям...
Сімома Вель 1
Вона прокинулася від холоду чи, точніше, тому, що бракувало звичного тепла... тепла великого тіла, яке відчувала завжди під боком. Вона простягла руку, щоб торкнутися його, але нічого не намацала, окрім крижаного простирадла.
— Жане, де ти?
Вона чула його віддих. Тоді вона засвітила лампу й побачила його: він стояв навколішки, а голову прихилив до крісла. Вона підійшла до нього: він спав, він так і заснув, стоячи навколішки; його худа шия викликала жаль — вона припала до неї губами. Він застогнав, як стогнуть уві сні і звів до неї змарніле обличчя. Розхристана піжама відкривала густе рудувате волосся на грудях.
— Ти зовсім замерз. Лягай у постіль, швидко! Він ліг слухняно, як дитина. Вона сказала:
— Притулися до мене,— і, торкнувшись долонями його ніг, заходилася їх розтирати.
Вона тихо спитала:
— Ти хотів помолитися?
Він не відповів; вона теж замовкла, сподіваючись, що він засне, але з запаху його обличчя зрозуміла, що він плаче. Тоді вона шепнула йому на вухо:
— Ні, не ти його вбив. Він простогнав:
— Або його вбив я, або він сам... але святі не вкорочують собі віку, то виходить, це я...
Вона не здобулася на відповідь і тільки повторила:
— Спи.
А він у глухій тиші ночі слухав, як шумить кров у вухах — цей невпинний" потік, що вже тридцять років клекотів у його тілі.
•Нараз він голосно промовив:
1 Вель Сімона (1909—1943) — французька письменниця і філософ.
Перекладено за виданням: François Mauriac. L'Agneau. Editions Flammarion, 1954.
—— Я думаю про те, що ти подумала, Мішель, чого ти не могла не подумати.
Вона пробувала боронитися:
— Та ні! Ні!
Але він наполягав на своєму:
— Хлопець, багато молодший за мене, аж на дванадцять років... зовсім незнайомий — я навіть імені його не знав... І от зустрічаю його в паризькому поїзді потому, як я розлучився з тобою назавжди і через два дні повертаюся сюди до Ларжюзона, разом із ним... Атож, ти так і подумала, ти не могла нічого іншого подумати! Та Бог свідок, що це було не те...
Ніби заспокоюючи хворого чи дитину, вона повторила:
— Авжеж, це було не те! — і раптом, уже іншим голосом, запитала:— Скажи, що сталося з тобою? І з ним?
Він, здавалося, вагався, добирав слів.
— Ти думаєш, я буду щось вигадувати, щоб тебе не вразити, не збудити в тобі огиди, а мені просто хочеться з'ясувати те, чого я й сам не збагну. Я був іншим.
Вона й далі допитувалася:
— Ну, а він? Він же їхав до семінарії, для нього було наготовлене там місце, його чекали. І раптом він усього зрікається, щоб кинутися за першим-ліпшим зустрічним...
Він запитав:
— Як же ти це поясниш? Що ти гадаєш?
— Він хотів тебе врятувати? Так, зрештою...
— Не знаю,— сказав він.
Вона стисла його в обіймах і, обціловуючи йому обличчя, простогнала:
— Але від чого тебе врятувати, Жане? Від чого?
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Ксав'є міг не купувати квитка загодя: в купе було зайняте одне місце, саме напроти нього. Там лежали брунатний фетровий капелюх, рукавички і бувалий у бувальцях плащ. Валізка в сітці теж була аж'ніяк не нова. Ксав'є сподівався, що попутником його буде простоволосий молодик, який стояв на пероні спиною до вагона і розмовляв з молодою жінкою. Адже цілком імовірно, що вона тільки проводжала його. Справді, вона дивилася на нього так, що Ксав'є вже не сумнівався: вона залишається. Вона кохає його і користується останніми хвилинами, щоб закарбувати в пам'яті кожну рису його обличчя, що за мить вона вже не побачить.
"А от я,— подумав Ксав'є,— зможу досхочу надивитися на нього. Всі сім годин, поки ми їхатимемо до Парижа, це обличчя буде переді мною".
Йому стало соромно за свою цікавість, а втім, зовсім невинну. Але ж невинної цікавості не буває. Він зосередився й заходився старанно розрізувати сторінки "Духовного життя" — часопису, який він читав з обов'язку, не бачучи в цьому читанні ніякого глузду, хіба що йому здавалося корисною всяка справа, зроблена без утіхи, тільки завдяки зусиллю волі.
Але погляд його несамохіть повернувся до пари, чиє мовчання було промовистіше за всі слова. їхня сварка була для Ксав'є очевидна. Хоча двоє літніх добродіїв і дама, котрі стояли в коридорі вагона і теж дивились, як парочка прощається, цього не помітили. А Ксав'є знав, що вона насилу стримує сльози лише до тієї хвилини, коли, провівши поїзд, сяде в свій автомобіль. (Він пригадав, що зовсім недавно бачив їх у закритому лімузині на привокзальній площі. Вона сиділа за кермом.) Від її огрядненької, трошки осадкуватої постаті так і пашіло здоров'ям і силою; вона вперто водила похмурим поглядом по вагонах, ніби забороняючи собі востаннє подивитись на лице молодика — приятеля? коханця? нареченого? чоловіка? — яке незабаром зникне, перетвориться в невловимий образ. Тепер Ксав'є дозволив собі зосередити жадібну увагу на ній, адже він уже ніколи її не побачить, він назавжди розлучиться з нею, так, ніби він раптом умирав, упевнений, що все, що може виникнути між ними, урветься тієї ж миті, коли поїзд рушить,— це безперечно. її полотняний костюм у дрібну чорно-білу клітинку був залегкий для цього останнього, але ще не дуже прохолодного вересневого дня; чи не змерзне вона ввечері, повертаючись у село, де вона — Ксав'є був цього певен — жила. А втім, нічого в її убранні не виказувало в ній сільської жительки, нічого, крім грубуватих черевиків. Але так не засмагнеш — він подивився на її трошки повнувату шию — за кілька днів перебування на морському пляжі. Та Ксав'є не потребував ніяких прикмет, йому й так було ясно: вона живе в селі й сама веде господарство — так він вирішив і край.