Я давно помітив: Грицько Хмельовий дивний стає, коли бачить Лідку, мою старшу сестру. То скривиться, ніби кислицю з’їв, то раптом стає веселий-веселий, аж вибрикувати йому хочеться.
Після уроків навмисне скличе хлопців на толоку, напроти нашої хати; широко розставить жилаві ноги, пригнеться і войовниче скаже: "Ану, братва, налітай!" Низенький, пругкий, стоїть, як роздратований півень, готовий до бою. Кілька сміливців шуліками налітають на нього і тут же, мов снопи, падають на землю. А він уже інших викликає на герць і краєм ока зиркає, чи ж не бачить його гордовита сусідка.
А то, бувало, вилізе на бересток, причаїться, заховавшись у листі. Ось іде стежкою сестра з відром води. Тільки порівнялась з деревом, раптом — шелесть! — прямо під ноги їй звалюється Грицько.
— Тю, пришелепуватий! — відсахнеться вона.
А Грицько — і задоволений, і присоромлений — з реготом тікає в кущі. День, два не показується Ліді на очі, а потім знову намагається якось привернути її увагу.
Та сестра ніби не помічала його. А коли він набридав їй своїми витівками, холодно кидала:
— Задавака ти і більше нічого.
"От безсердечна! — думав я.— Не бачить, чи що, як болісно кривиться хлопець?"
Сусід був для мене загадковою істотою. І весь його дім оповивала якась таємниця. Підкравшись глибоким рівчаком, я інколи заглядав на подвір’я діда Хмеля (так в селі називали Гришиного батька). Біля хати на цепу розгулював здоровенний чорний пес. Зачувши шарудіння, він скажено гарчав і кидався в усі боки.
— Чого виєш, дурний! — чувся сердитий голос.
З хати виходив заспаний дід, низенький, присадкуватий, з рудою пом’ятою борідкою. Він жадібно втягував ніздрями повітря і підозріло дивився довкола. Його маленькі злі очі нишпорили по всіх закутках.
Я злякано рачкував назад. Ще, чого доброго, запримітить старий! Я боявся мовчазного і похмурого діда. Жив Хміль, на відміну від усіх, відлюдно. Вночі стеріг зерно в степу, а вдень відсипався. В гості до людей не ходив і до себе нікого не запрошував. Його друга жінка (перша, кажуть, померла) теж рідко показувалася в селі.
Та коли я заглядав на подвір’я Хмеля, мене цікавили не старі диваки. Між хлопцями ходила чутка, що Гриша будує аеросани. І збирається ніби на них здійснити подорож аж на Північний полюс. Аеросани! Це звучало, як пісня, як приваблива казка. Хоч би краєчком ока глянути на чудо-машину!
І ось випала скоро щаслива нагода..
* * *
Якось у неділю прийшов до нас Гриша. Я саме ліпив чоловічка з глини. Такий у нас, в другому класі, урок задали. Присів Гриша, подивився на мою роботу.
— І хто вас учив! — хмикнув насмішкувато.— Голова більша за тулуб...
Узяв кусок глини і миттю зліпив фігурку. Дуже симпатичний вийшов чоловічок. Ніби живий.
— Не заважай! — буркнув я заздрісно.
Гриша глянув у вічі примирливо. Таємниче спитав:
— Батьків немає?
— Немає.
— А Ліда?
— В хаті. Німецьку зубрить.
Худе, різко окреслене обличчя Гриші зблідло. На переніссі зійшлись густі рудуваті брови.
— А тобі чого?
— Та так,—зітхнув Гриша.—Фотографії приніс.
Пригадалось, як він крутився коло моєї сестри і клацав саморобним фотоапаратом. І охота йому ото бігати за Лідкою! Подумаєш — цяця! Не знає Гриша, кого собі в друзі брати. Сказав би мені хоч півслова — на край світу пішов би за ним. Разом аж на Північний полюс подались би. А сестра — хіба зрозуміє вона хлопчачу душу?
Жаль стало мені Гришу.
— Покликати Лідку?
— Ні, ні, не треба!—підвівся Гриша.—Я в хату піду.
Через мить він вискочив з хати червоний як рак.
Навздогін йому полетіло якесь скельце, брязкнуло і розбилось. А потім ще одне, і ще...
— Ось я в школі скажу! — крикнула, схлипуючи, Ліда.
Що трапилось між ними, думати було ніколи. Я підібрав одне скельце... Сестрине фото, напис: "На пам’ять Ліді"... Поспіхом згріб те, що залишилось від портретів, і — слідом за Гришею. А він, як очманілий, біг уже городом у берег. Наздогнав його у лісочку. Гриша сидів, закривши обличчя руками. Плечі його здригались. Ех, Лідка, Лідка, як ти знущаєшся з хлопця!
Лиш тепер я придивився до портретів. Акуратно вирізане скло і обклеєне кольоровим папером. Навіть вушка зроблені, щоб вішати фото на стіні... Не оцінила сестра ні майстерності, ні почуттів свого однокласника.
— Гришо, візьми,— легенько штовхнув я Хмельового.
Взявши злощасний подарунок, він поліз у гущавину. Вирив під кленом яму, склав знівечені портрети і пригорнув їх землею. В лісовій півтемряві над свіжою могилкою Гриша дав страшну клятву — більше ніколи в житті не зв’язуватись з дівчиськами!
— А тепер ходімо на капе! — сказав рішуче.
Я відчув, що зараз трапиться щось надзвичайне.
— Повторюй за мною,— наказав Гриша.— "Хай мене печуть на вогні, не скажу нікому про те, що бачив..."
— Хай печуть...— залепетав я жахливі слова.
Під суцільними шатами бузини повзли ми темним вузьким коридором.
— Капе — що це таке? — спитав я пошепки.
— Командний пункт. Теж мені... вояка...
В очі раптом ударив сонячний сніп. Світло проникало сюди вузьким колодязем, пробитим у товщі зелених віт.
— Дивись,— тихо мовив Гриша.
Я підняв голову і завмер від подиву. Перед нами па маленькій галявині стояла казкова машина. Як уві сні, я ходив круг неї, з трепетом оглядав пропелер, туго натягнуті ланцюги, гордо задерті носи полозів. І сидіння, й педалі, й кермо — все, все було справжнє, все приваблювало, кликало: "Сідай і лети!"
— Ну, як? — смутку наче й не було в Гришиних очах: вони світились радістю.
Я лише хитав головою. Що тут казати — чудо! Чудо та й годі!
— Шестірню треба дістати. Сюди, до пропелера. І тоді — готово!
— Шестірню? Яку? — аж підскочив я; мені хотілось чимось, хоч дрібничкою, допомогти йому.— Може, я знайду...
— Таке, знайдеш...— Як знавець своєї справи, Гриша пояснив: — Треба ж розмір знати. Це тобі не тачка...
Зосереджений, поважний, він сів за кермо, натиснув на педалі і з-під нахмурених брів глянув на мене.
— А ти вночі не боїшся?
— Я? Вночі? — образа стисла горло.— Та я ж кожну ніч сплю надворі. Отам за хатою, на сіні.
— Добре. Тоді, як стемніє, давай підемо до кузні. Дістанемо шестірню...
Я готовий був іти за ним в огонь і в воду.