20 000 льє під водою

Страница 47 из 125

Жюль Верн

Серцевина цих плодів не містила в собі кісточок. Консель приніс їх цілу дюжину, і Нед Ленд, розрізавши плід па товсті скибки, поклав на гаряче вугілля, примовляючи:

— Ви побачите, пане, який смачний цей хліб!

— Особливо коли довго не бачиш хліба, — сказав Консель.

— Це навіть не хліб, — додав канадець, — а тістечко, що тане в роті! Вам, пане, не доводилося пробувати його? [140]

— Не доводилося, Неде.

— Ну от, спробуйте — річ поживна. Якщо не попросите другої порції, я. більше не король гарпунерів!

Кілька хвилин перегодом зовнішня оболонка плодів зовсім обвуглилася. Зсередини проглянула біла м'якоть, схожа на хлібну м'якушку; знавці запевняють, що смаком вона нагадує артишоки.

Треба зізнатися, хліб був чудовий, і я їв його із великим

задоволенням.

— На жаль, — сказав я, — навряд чи це тісто може довго зберігатися, і, по-моєму, не варто брати його як провізію на борт.

— Згляньтеся, пане! — вигукнув Нед Ленд. — Ви міркуєте як натураліст, а я дію як булочник. Конселю, припасіть, та побільше, цих плодів; на зворотному шляху ми візьмемо їх із собою.

— А як же ви заготовите їх про запас? — запитав я канадця.

— Приготую з м'якоті кисле тісто, воно довго не псується. Коли знадобиться, я спечу його в корабельній кухні. І, незважаючи на трохи кислуватий присмак, хліб видасться вам чудовим.

— У такому разі, містере Неде, я скажу, що ваш хліб хоч куди, і бажати ще чогось...

— А все-таки, пане професоре, — відповів канадець, — бракує овочів і фруктів!

— Ну, що ж, давайте шукати фрукти й овочі! Закінчивши збирання плодів хлібного дерева, ми подалися поповнювати меню нашого "земного" обіду.

Пошуки наші не були даремні, і до полудня ми зібрали достатню кількість бананів. Ці ніжні тропічні плоди достигають упродовж цілого року, і по-малайськи вони називаються "pisang". їх їдять сирими. Крім бананів, ми зібрали безліч jaks, надзвичайно гострих на смак плодів мангового дерева і неймовірної величини ананасів. Хоча збір плодів забрав багато часу, ми не шкодували про це.

Консель не спускав очей з Неда. Гарпунер ішов попереду і, проходячи повз плодові дерева, безпомилково вибирав кращі плоди для поповнення наших запасів провізії.

— Сподіваюся, тепер ви задоволені, друже Нед? — запитав Консель.

— Гм! — гмукнув канадець.

— Як! Ви усе ще незадоволені?

— Усі ці плоди не можуть замінити обіду, — відповів Нед. — Це тільки приправа до обіду, десерт. А де ж суп? Печеня?

— Справді, — сказав я, — Нед обіцяв почастувати нас відбивними котлетами, але, очевидно, це найчистіша фантазія! [141]

— Пане, — відповів канадець, — полювання ще не скінчилося, полювання ще попереду! Потерпіть трошки! Нам неодмінно зустрінеться яка-небудь перната або чотиринога дичина, якщо не в цьому місці, так у іншому...

— Якщо не сьогодні, то завтра, — додав Консель. — А все-таки не слід віддалятися від берега. Я пропоную навіть повернутися до човна,

— Як! Уже? — закричав Нед.

— До ночі ми повинні бути на борту, — сказав я.

— А котра тепер година? — запитав канадець.

— Десь друга година, не менше, — відповів Консель.

— Як швидко біжить час на твердій землі! — вигукнув містер Нед Ленд, зітхнувши.

— У путь! — сказав Консель.

Ми йшли назад лісом і попутно поповнювали наші запаси листям капустяного дерева, за яким довелося вилізти на самісіньку верхівку, і зеленими бобами, що їх малайці називають "абру".

Ми були завантажені вщерть, коли підходили до човна. Однак Нед Ленд вважав, що провізії ще недостатньо, і доля виказала йому свою милість. Ми вже збиралися сісти в шлюпку, як раптом увагу канадця привернули сагові дерева, із сімейства однодольних, що досягали двадцяти п'яти — тридцяти футів у височину. Ці дерева настільки ж цінні, як і хлібне дерево, і справедливо зараховуються до найкорисніших із представників флори Малайї.

Це були сагові пальми незайманих лісів, що не потребують догляду і розмножуються відростками і насінням.

Нед Ленд знав, що робити з цими пальмами. Він узяв сокиру, розмахнувся щосили й водномить повалив на землю дві чи три пальми. Білий пил, що обсипав їхнє листя, свідчив про зрілість плодів.

Я стежив за роботою канадця скорше очима натураліста, аніж як зголодніла людина. Насамперед Нед зняв з кожного стовбура шматок кори товщиною з великий палець, причому оголилася мережа волокон, що химерно перепліталися, зліплені чимось схожим на клейке борошно. Борошно це і було саго, їстівна речовина, основний продукт харчування меланезійського населення.

Нед Ленд розрубав стовбур на шматки, як рубають дрова, відклавши на деякий час добування з нього борошна, котре треба було просіяти, щоб відокремити від волокон, потім висушити на сонці і, нарешті, дати йому затвердіти у формах.

О п'ятій годині вечора, завантаживши до човна усі наші скарг би, ми відчалили від острова і через півгодини пристали до борту [142]"Наутилуса". Ніхто не вийшов нам назустріч. Величезний сталевий циліндр здавався порожнім. Звільнившись від ноші, я зійшов у свою каюту. Там була для мене приготовлена вечеря. Повечерявши, я ліг спати.

Наступного дня, 6 січня, на борту нічого це змінилося. Ані найменшого шуму, жодної ознаки життя. Шлюпка погойдувалася коло борту. І ми вирішили повернутися па острів Гвебороар. Нед Ленд сподівався, що цього разу полювання буде вдалішим, ніж напередодні, і хотів спробувати щастя в іншій частині лісу.

Зі сходом сонця ми були вже в дорозі. Човен, понесений морським прибоєм, незабаром пристав до берега.

Ми висадилися на берег і, розсудивши, що найпевніше буде покластися на інстинкт канадця, пішли за ним, ризикуючи не раз втратити з ока свого довгоногого товариша.

Нед Леид вів нас усередину західної частини острова. Пройшовши убрід узбережжям, ми вийшли на рівнину, оточену чудовим лісом. Уздовж струмочків бродили зимородки, але при нашім наближенні вони спурхнули. Видимо, птахи не раз зіштовхувалися з двоногими нашої породи і знають, чого можна сподіватися від людини. Тому я зробив висновок, що коли навіть острів і безлюдний, то все-таки сюди навідуються людські істоти. Проминувши густі луки, ми підійшли до галявини молодого лісу, звідки лунав пташиний гомін і ляскіт крил безлічі птахів.