Розмірковуючи про ці колосальні рослини, ми, Нед, Консель і я, природно, перейшли до гігантських морських тварин. Одні з них, мабуть, призначалися бути здобиччю інших. Але серед цих довгих пасом я помітив лише кілька членистих представників тварин із групи короткохвостих, довголапих ламбр, лілуватих крабів і кліосів, що живуть у морських водах Антільських островів.
Було близько одинадцятої години дня, коли Нед Леид звернув мою увагу на те, що серед величезних водоростей ворушилася, очевидно, якась страхітлива істота.
— Так, — сказав я, — тут багато печер, зручних для спрутів, і я анітрохи не здивуюся, якщо побачу тут цих чудовиськ.
— Які ж це чудовиська, — здивувався Консель, — прості кальмари із загону головоногих?
— Ні, — відповів я, — це великі спрути. Але наш друг Лепд, очевидно, помилився, я нічого не помітив.
— Шкода, — зауважив Консель. — Хотілося б мені зустрітися віч-на-віч з одним із цих спрутів, про яких розповідають, начебто вони здатні потягти в морську безодню цілий корабель. Цих тварин називають у нас: крак...
— "Крак" і капут! — іронічно додав канадець.
— Кракени, — закінчив говорити Консель, не звертаючи уваги на жарт свого товариша.
— А я ніколи не повірю, — сказав Нед Ленд, — що подібні тварини існують на світі! [341]
Чому ж ні? — запитав Консель. — Ми ж повірили в нарвала пана професора?
— І помилилися.
— Звичайно, але можливо, багато хто в нього вірить і дотепер.
— Узагалі кажучи, це вірогідно, — відповів я Коиселю, — але я особисто вирішив повірити в існування таких чудовиськ тільки тоді, коли торкнуся їх власною рукою.
— Отже, пан професор не вірить в існування гігантських спрутів? — запитав мене Копсель.
— А який чорт у них повірить? — вигукнув Нед.
— Багато хто, друже мій Нед.
— Тільки не рибалки! Учені — можливо!
— Вибачте, Неде. І рибалки і вчені!
— Але я-то вже, — заговорив Консель із найсерйознішим виглядом, — на власні очі бачив, як один головоногий своїми щупальцями потяг під воду велике судно.
— І ви самі це бачили? — запитав канадець.
— Так, Неде.
— На власні очі?
— На власні очі.
— Де ж, будьте ласкаві сказати?
— У Сен-Мало, — незворушно відповів Консель.
— У гавані? — глумливо уточнив канадець.
— Ні, у церкві, — відповів Консель.
— У церкві! — вигукнув Нед.
— Так, друже мій Нед. Такий спрут був зображений там на стіні.
— Здорово! Ой, не можу! — вигукнув Нед, заливаючись реготом. — Пан Консель вважає мене за дурня.
— Ні, формально він правий, — сказав я. — Я чув про цю картину, але сюжет її узятий з легенди, а ви знаєте, чого варті легенди з області природничих наук! Особливо ж коли справа стосується чудовиська, уяві немає меж. Не тільки вірили, що спрути можуть потопити корабель, але відомий Олаф Великий розповідає про спрута завбільшки з цілу милю, що схожий був не на тварину, а на острів. Розповідають навіть такий випадок: якось єпископ Нідросський здумав правити обідню па одній величезній скелі; коли обідня скінчилася, скеля попливла, а потім пірнула в море; виявилося, що це не скеля, а спрут.
— І це все? — запитав канадець.
— Ні, — відповів я. — Інший єпископ, Понтопідам Бергеїіський, [342] теж розповідає про спрута, па якому міг би провадити навчання цілий ескадрон кавалерії.
— Ну і вдатні брехати ці давні єпископи! — зауважив Нед Ленд.
— Нарешті, античні натуралісти згадують чудовиська такої величини, що в них паща — ціла затока, а самі вони не могли б пройти в Гібралтарську протоку.
— І слава Богові! — помітив канадець.
— Але щось є суттєве у всіх цих розповідях? — запитав Консель.
— Нічого, — відповів я, — нічого, окрім того, що вони переходять межі ймовірності і перетворюються в міф або легенду. Проте для гри уяви оповідачів потрібна яка-небудь підстава або привід. Не можна заперечувати того, що серед спрутів і кальмарів трапляються екземпляри дуже великих розмірів, але, звичайно, менше, ніж китоподібні. Наші рибалки нерідко бачать спрутів довжиною більше метра вісімдесятьох сантиметрів. У музеї Трієста і Моипе-льє зберігаються кістяки спрутів завбільшки два метри. До того ж за розрахунками натуралістів така тварина, довжиною навіть тільки в шість футів, повинна мати щупальця в двадцять сім метрів довжиною. А цього вже досить, щоб вона стала страшною.
— А чи ловляться такі нині? — запитав канадець.
— Якщо і не ловляться, то моряки бачать їх часто. Один з моїх друзів, капітан Поль Бос з Гавра, не один раз запевняв мене, буцімто бачив в Індійському океані цих чудовиськ величезних розмірів. Але найбільш разючий випадок, що не допускає сумнівів в існуванні гігантських спрутів, відбувся кілька років тому назад, у тисяча вісімсот шістдесят першому році.
— Що це за випадок? — запитав Нед Ленд.
— А от який. У тисяча вісімсот шістдесят першому році на північний захід від Тенерифу, приблизно на тій же широті, на якій знаходимося зараз і ми, екіпаж розвідувального судна "Алек-тон" помітив дивовижного кальмара, що плив на їхньому шляху. Командир Бузі підплив до тварини й атакував його гарпунами і рушничними пострілами, але безуспішно, оскільки і гарпуни і кулі проникали крізь м'яке тіло кальмара, як крізь студенисту масу. Після кількох марних спроб екіпаж накинув мертву петлю на тіло цього молюска. Петля ковзнула по тілу до хвостових плавців і тут затяглася. Тоді спробували підтягти чудовисько на борт, але його вага була така велика, що мотузка перетерла хвіст, і кальмар, позбувшись цієї прикраси, пірнув під воду.
— Нарешті, хоч один факт, — сказав Нед Ленд. [343]
— Факт безперечний, мій дорогий Неде, настільки, що було запропоновано назвати цей вид спрута "кальмар Бузі".
— А яка його довжина? — запитав канадець.
— Чи не шість метрів приблизно? — запитав Консель, стоячи коло вікна і придивляючись до заглиблень у скелі.
— Абсолютно правильно, — відповів я.
— А чи не було, — продовжував Консель, — на голові його восьми щупалець, що ворушилися у воді, немов зміїний виводок?
— Вірно.
— А чи не було в нього посередині голови очей, притому великих розмірів?
— Так, Конселю.
— А чи не мали його щелепи великої подібності з дзьобом папуги? Тільки цей дзьоб величезний?