— І ви стали володарем.
Чоловік глибоко вдихнув через ніс і на певний час затримав повітря в легенях. Потім повільно видихнув.
— Я — не володар. Я тільки став чути голос.
— І тепер ви хочете, щоб вас жорстоко вбили?
— Ні, жорстокого вбивства не хочу. Адже зараз 1984 рік і ми перебуваємо в центрі великого міста. Крові не треба. Досить просто забрати в мене життя.
Кивнувши, Аомаме розслабила свої м'язи. Вістря голки все ще цілилося в одну точку на чоловіковій шиї, але вона вже не палала бажанням убити його.
— Ви досі зґвалтували багато молодих дівчат. Дівчат, яким заледве сповнилося десять років.
— Це правда, — відповів чоловік. — Загалом так можна вважати. Якщо виходити із людських звичаїв, то я — злочинець. Мав статевий зв'язок із неповнолітніми дівчатами. Хоча я цього й не бажав.
Аомаме тільки глибоко зітхнула. Не знала, як угамувати бурю почуттів у своїй душі. її обличчя спотворилося, а ліва й права руки, здавалось, домагалися різного.
— Я хочу, щоб ви позбавили мене життя, — сказав чоловік. — У будь-якому розумінні краще, щоб я більше не жив на цьому світі. Мене треба ліквідувати заради рівноваги у світі.
— А що станеться після вашого вбивства?
— Карлики перестануть чути голос. Бо я не маю спадкоємця.
— А хіба можна цьому вірити? — процідила крізь зуби Аомаме. — Можливо, ви — просто сексуальний маніяк, який придумав зручну теорію, аби виправдати свої огидні вчинки. А карликів ніколи й не було, як і голосу Божого та благодаті. Можливо, ви — один з численних на світі жалюгідних шахраїв, які називають себе пророками й релігійними діячами.
— Бачите годинник праворуч на комоді? — не піднімаючи голови, спитав чоловік.
Аомаме зиркнула праворуч. Там стояв невисокий, до пояса, різьблений комод, а на ньому — мармуровий годинник. З вигляду важкуватий.
— Не відривайте від нього очей.
Як велів чоловік, Аомаме, повернувши голову, перевела погляд на цей годинник і відчула, як під її пальцями чоловікові м'язи затверділи, мов камінь. У них зібралася неймовірна сила. І ніби під її дією, годинник знявся над поверхнею комода й завис у повітрі. Піднявшись сантиметрів на п'ять, він дрібно тремтів, ніби вагався, і секунд десять тримався на одному місці в повітрі. Після того чоловікові м'язи втратили свою силу, і годинник, глухо стукнувши, впав на комод — так, наче раптом згадав про земне тяжіння.
Чоловік довго й утомлено перевів подих.
— Така дрібна справа, а вимагає багато сили, — видихнувши все повітря, що було в ньому, сказав він. — Стільки, що життя може скоротитися. Однак, гадаю, ви принаймні зрозуміли, що я — не жалюгідний шахрай.
Аомаме не відповіла.
Глибоко дихаючи, чоловік відновлював сили. Годинник, трохи зсунувшись убік, ніби нічого й не сталося, і далі вистукував час. Аомаме стежила за ним, поки секундна стрілка не зробила один оберт.
— Ви маєте особливі здібності, — сухо сказала вона.
— Як бачите.
— У "Братах Карамазових" розповідається про диявола й Христа, — сказала Аомаме. — У Христа, який постився у пустелі, диявол вимагав: "Зроби чудо!". Мовляв, перетвори камінь на хліб. Але Христос знехтував його вимогою. Бо чудо було диявольською спокусою.
— Я знаю. І я читав "Братів Карамазових". Звичайно, ви маєте рацію. Подібні хвастощі нічого не вирішують. Але треба було за короткий час вас переконати. От чому я насмілився це показати.
Аомаме мовчала.
— У цьому світі нема ні абсолютного добра, ні абсолютного зла, — сказав чоловік. — Добро й зло не стоять на місці, а постійно міняються ролями. Одне добро наступної миті може перетворитися на зло. І навпаки. Подібний світ описав Достоєвський у "Братах Карамазових". Головне — підтримувати рівновагу між добром і злом, що перебувають у безперервній круговерті. Якщо доходить до перекосу в один бік, то підтримати мораль стає важко. Отож рівновага — це добро. В цьому розумінні я повинен умерти, щоб підтримати її.
— Я не відчуваю зараз потреби вас убивати, — рішуче сказала Аомаме. — Ви, мабуть, знаєте, що я прийшла сюди з цим наміром. Не могла допустити існування такої, як ви, людини. Будь-що готувалася вас прибрати з цього світу. Однак зараз я вже не маю цього наміру. Ви страшно мучитеся, і я знаю про ваші страждання. У таких муках ви повинні знесиліти й умерти. А допомагати вам умерти легкою смертю я вже не маю охоти.
Усе ще лежачи долілиць, чоловік легенько кивнув.
— Якщо ви мене вб'єте, мої люди повсюди вас переслідуватимуть. Вони — фанатичні особи й дуже вперті. Якщо мене не стане, секта втратить доцентрову силу. Та якщо система утворилася, то починає підтримувати власне існування.
Аомаме слухала, що розповідає чоловік.
— Вони вчинили зло вашій подрузі, — сказав чоловік.
— Моїй подрузі?
— Жінці з наручниками. Як там її...
У душі Аомаме вмить настав спокій. Буря почуттів уже вляглася. Лише висіла важка тиша.
— Аюмі Накано, — сказала вона.
— Сталося нещастя.
— Ви це зробили? — холодним голосом спитала Аомаме. — Ви вбили Аюмі?
— Я її не вбивав.
— Але ви чомусь знаєте, що хтось Аюмі вбив.
— Експерт розвідав, — відповів чоловік. — Навіть невідомо, хто її вбив. Ми лише знаємо, що вашу подругу, жінку-поліцейського, хтось задушив у якомусь готелі.
Права рука Аомаме знову стиснулася.
— Але ж ви сказали: "Вони вчинили зло вашій подрузі".
— Я не міг цьому запобігти. Якщо навіть хтось її вбив, то, видно, цілився в найслабшу ланку. Як вовк, що накидається на найкволішу вівцю в отарі.
— Ви хочете сказати, що Аюмі була моєю найслабшою ланкою?
Чоловік мовчав.
— Але ж навіщо було її вбивати? Таку добру дівчину. Вона ж нікому не заподіяла жодної шкоди. Навіщо? Тому, що я до цього причетна? Якщо хотіли мене покарати, то хіба не могли мене саму знищити?
— Вони не могли вас знищити, — відповів чоловік.
— Чому? — спитала Аомаме. — Чому мене не могли знищити?
— Бо ви вже стали особливою людиною.
— Особливою людиною? — спитала вона. — В чому особливою?
— Про це ви дізнаєтеся пізніше.
— Пізніше?
— Коли настане відповідний час.
Аомаме знову скривилася.
— Не розумію, що ви кажете.
— Колись зрозумієте.
Аомаме хитнула головою.
— В усякому разі, поки що вони не можуть на мене напасти, тому й цілилися в найслабшу ланку в моєму житті. Щоб попередити мене, щоб я не позбавляла вас життя.