Ви читаєте єдиний існуючий переклад твору "Злочин і Кара" Достоєвського українською мовою. Перекладач: М. Подолинський. Твір подається "як є", згідно виданню 1927-го року. Сучасний правопис української мови суттєво відрізняється, будьте уважні!

Ф. М. ДОСТОЄВСЬКИЙ

ВИНА І КАРА

ПОВІСТЬ

в шести частях з епільоґом

((Переклад з російського)

ТОМ І.

ЧАСТЬ ПЕРША. I.

В початку липня, в надзвичайно жарку пору, під вечер, один молодий чоловік вийшов із своєї комірки, котру від-наймав з другої руки при С-м переулку, на вулицю, і звільненька, мов би в нерішимости, пустився до К-го мосту.

Він щасливо уникнув стрічі з своєю господинею на сходах. Комірка його находилась під самою крівлею високого пятиповерхового дому і подобала радше на шафу, чим на кватиру, Господиня-ж його, у котрої він наймав отсю кімнатку з обідом і прислугою, поміщалась о одні сходи низше, в окремій кватирі, і кождий раз при виході на вулицю йому конечно було треба переходити мимо її кухні, що майже заєдно була отворена на остіж на сходи. І кождий раз молодому чоловікови при отсім переході чинилось якось хоробливо-лячно, котрого то чувства він, стидався і від котрого хмурився. Він був задовжений по самі уха у господині і боявся з нею стрічатися.

Не те, щоб він був такий, трусливий або чудак, цілком навіть противно; але від якогось часу він був в роздразненім і напруженім стані, похожім на гіпохондрію. Він до тої степени понурився в собі і відчужився від всіх, що боявся навіть кождої стрічі, не тілько стрічі з господинею. Він був задавлений бідністю; але навіть гірке положення перестало в послідні часи дошкуляти йому. Буденними справами своїми він цілком перестав і не хотів заниматись. Ніякої господині на ділі він не боявся, що би та й не задумувала проти него. Але остановлятись на сходах, слухати усяких теревенів про усю ту скучну буденщину, до котрої йому ніякого діла, усі ті напасти за заплату, угрози, жалі, і притім самому викручуватись, звинятись, кривити душею, — ні, радше вже промкнутись як-небудь кіткою по сходах і втечи, щоб ніхто не бачив.

А все-ж таки на сей раз страх перед стрічею з своєю вірителькою аж і його самого поразив, коли найшовся на вулиці.

— На яке діло хочу покуситись і в той сам час яких марниць боюся! — подумав він з дивною усмішкою. — Гм ... Так, усе в руках чоловіка, і усе те він мимо носа пропустить, єдино тільки задля трусости... се вже аксіома... Цікава річ, чого люде більш всего бояться? Нового кроку, нового власного слова вони більш всего бояться... Та втім, я надто богато балакаю. Тому-то і нічого не роблю, що балакаю. Та хто зна', бути може і так: длятого балакаю, бо нічого не роблю. Се я в отсей послідний місяць вивчився балагурити з самим собою, лежачи цілими добами в куті і роздумуючи ... про Царя Гороха. Ну чого-ж я тепер іду? Або-ж я спосібний на се? Або-ж се направду задумане? Зовсім не направду. Так задля фантазії сам себе тішу; забавочка! Так, справді що забавочка!

На вулиці була страшна горяч, до того ще духота, тиск, всюди вапно, руштовання, цегла, пил і тая особливша літня вонь, так добре звісна кождому Петербуржцеви, що не має можности нанята літник, — все те разом неприємно потрясло і без того вже розстроєні нерви молодця. Незносний же сопух із шинків, котрих в тій части міста незмірна сила і пя-ниці, що стрічались леда хвиля — хоч се був буддень, — доповняли відражаючий і сумний кольорит картини. Чувство мрайного омерзіння промкнулось на хвилинку по тонких чертах молодого чоловіка. А треба знати, він був незвичайно гарний собою, з прекрасними темними очима, темно-русявий, ростом висше середнього, стрункий і складний. Але швидко він попав начеб в глубоку задуму та, вірнійше сказати, начеб в якесь забуття і пішов вже не бачучи нічого, що чинилось кругом него, тай не бажаючи бачити. Зрідка лиш воркотів він щось там про себе в наслідок своєї при-вички до монольоґів, до котрої що лиш сам собі признався. В отсю хвилю він і сам помічав, що мисли його на часі плентаються і що він вельми ослаблений: другий день він вже майже зовсім нічого не їв.

Він був до того зле одягнений, що другий, навіть і при-вичний чоловік не радо рішивсяб в день виходити в таких лахах нк вулицю, хотяй часть міста була така, що убором тут годі було зачудувати когонебудь. Близкість Сінної, велика сила шинків і переважне цехове та ремісниче населення, збите в отсих осередочних петербурських вулицях і переулках, пестрили иноді загальну панораму такими людцями, що неприродно було би і дивуватись при стрічі з незнати яким костюмовим чудовищем. Але стілько злобнії погорди вже нагромадилось в душі молодого чоловіка, що мимо всеї своєї, часами аж надто молодої дразливости, він ні трошки не соромився своїх лахів на вулиці.

Инакше малася річ при стрічі зі знакомими, або з колишніми товаришами, з котрими загалом він не любив стрічатись ... А все-ж таки, коли оден пяниця, котрого не знати длячого і куди перевозили в отсю хвилю вулицею в великім, пустім возищи, запряженім великанською тягаровою конякою, крикнув йому несподівано, переїзджаючи: "Ей ти, німецький капелюшнику!" — і зареготався на все горло, показуючи на него рукою, молодий чоловік як стій зупинився і судорожно схопився за свій капелюх. Капелюх се був високий, круглий, шовковий, але цілком вже переношений, зовсім рудий, витертий і замарганий, з обірваними крисами і в найпо-ганійший спосіб похилений на бакир. Але не сором, а зовсім инше чувство, похоже навіть на переляк, огорнуло його.

— Я так і знав! — воркотів він занепокоєний; — я так і думав. Се вже гірше всего! Ось така перша лучша марниця, будь яка найнікчемнійша дрібниця весь замисл може попсувати! Дійсно, надто впадаючий в око мій капелюх... Смішний, тому то і впадає в око... До моїх лахів конечно потрібна шапка, хочби старий блин будь який, а не се чудовище. Ніхто того не носить, на версту заглядять, запамя-тають... іменно по тім запамятають і ось незбитий доказ. Тут треба бути о скільки можна незамітним... Дрібниці, дрібниці, головна річ!... ось ті то дрібниці і гублять завсіди і усе.

Йти було йому небогато; він навіть знав, кілько кругів від воріт його дому: рівно сімсот-трийцять. Якось так раз він їх перечислив, коли вже надто розмаячився. Тоді-то він і сам ще не вірив сим мріям своїм і тільки дразнив себе їх беззмисною, але притягаючою сміливістю. Тепер же, місяць опісля, він вже починав дивитись инакше і, мимо всіх ооз-дражняючих монольоґів про свою безсильність і нерішимість, "беззмисну" гадку якось навіть мимохіть привик уважати вже предприємством, хотяй усе ще сам собі не вірив. Він навіть ішов тепер робити пробу свойому гіредприємству і з кождим кроком зворушення його росло чим раз більше і більше.

З завмираючим серцем і нервовою дрожею наблизився він до величезного дому, що виходив одною стіною на канал, а другою на ... у вулицю. Сей дім містив в собі самі дрібні кватири і заселений був всякими промишленниками, — кравцями, слюсарями, кухарками, ріжними Німцями, дівчатами, що жиють на вольну стопу, дрібним чиновництвом і т. д. Входячі і виходячі так і шниряли попід обома брамами і по обох подвірях дому. Тут служили три або чотири двірники*).

Молодий чоловік був вельми задоволений, що не стрі-тив ні одного з них, і незамітно метнувся бігцем зараз з воріт направо на сходи. Сходи були темні і вузкі, "чорні", але він вже усе те знав і провідав, і йому вся та обстанова подобалась: в такій темноті навіть і цікавий погляд не був небезпечний.

— Коли я вже тепер так боюсь, то що було би, колиб і справді якнебудь лучилось дшти до самого діла?... — подумав він мимохіть, піднимаючись на четвертий поверх.

Тут загородили йому дорогу відставні салдати-носиль-щ"ки, що виносили з одної кватири меблі. Він уже з давній-шого знав, що в тій кватирі жив оден Німець, чиновник, з родиною.

— Отже сей Німець тепер випроваджуєсь, і значить, на четвертім поверсі при отсих сходах і в отсїм передсінку зі-стає на якийсь час одна лиш кватира старухи занята. Се гарно... на всякий случай ..., — подумав він знов і подзвонив в кватиру старухи.

Дзвінок брязкнув слабо, мов би був зроблений з бляхи, а не з міди. В подібних дрібних кватирах таких домів майже завсігди такі дзвінки. Він вже забув звук сего дзвінка, і тепер сей особливший звук мов би відразу йому щось нагадав і ясно представив. Він так і здрігнувся, надто вже по-. слабли його нерви на сей раз.

Скоро по сім двері отворились на манісеньку щілину: властителька кімнати оглядала з щілини пришельця з оче* видним недовірєм, і тілько виднілись її полискуючі з темноти очи. Але побачивши в передсінку богато народу, вона набрала відваги і отворила зовсім. Молодий чоловік переступив через поріг в темний передпокоїк з перегородкою, за

*) Двірники — сторожі, дозірці.

котрою була манісенька кухня. Старуха стояла перед ним мовчаливо і споглядала на него запитуючо.

Була се дрібненька, худощава бабуся, літ шестидесяти, з острими і злими очками, з маленьким носом, з непокритою головою. Рідке, трохи посивіле її волосся було добре намащене маслом. На її тонкій і довгій шиї, похожій на курячу ногу, була накручена якась флянелева шмата, а на плечах, хоч було жарко, теліпалась зношена до чиста і пожовкла, кожушком підложена кацабайка. Старушка заєдно кашляла і кряхкала. Навірно молодий чоловік поглянув на неї якимсь особлившим поглядом, бо і в її очах заблисла доразу знову давнійша недовірливість.

— Раскольніков, студент, був у вас місяць тому назад,

— поспішив пробурмотіти молодий чоловік з півуклоном, нагадавши, що треба бути привітливійшим.

— Памятаю, батечку, дуже добре памятаю, що ви були,

— з натиском промовила старушка, як перше не зводячи своїх питаючих очей з його лиця.

— Так ось я, матусю... і знову, з такою самою орудкою ... — тягнув дальше Раскольніков, трохи занепокоєний і здивований недовірчивістю старухи.

— Хто знає, може вона і завсігди така, та я тоді сего не завважав, — подумав він з неприємним чувством.

Старуха помовчала, мов би надумуючись, відтак відступила на бік і вказавши на двері в світлицю, заговорила, пропускаючи гостя вперед:

— Заходіть, батюшка.

Невеличка кімнатка, в котру увійшов молодий чоловік, з жовтими обоями, ґераніями і мусліновими занавісами на вікнах, була в отсю хвилю ясно освічена заходячим сонцем.

— І тоді, здається, так само буде сонце світити!... — якось несподівано блиснуло в душі Раскольнікова і бистрим поглядом окинув він все в кімнаті, щоб по можности розвідати і запамятати місцевість. Та в кімнаті не було, нічого особлившого.

Кімнатна утвар, уся дуже стара і з жовтого дерева, складалась з дивану з здоровенними вигнутими деревляними спинками, круглого стола овальної форми перед диваном, туалети з зеркальцем між вікнами, крісел біля стін та двох-трох дешевеньких образків в жовтих рамках, що представляли німецьких панночок з пташками в руках, — ось і вся обстанова. В куті перед невеличким образом горіла лямпа-да. Все було незвичайно чистеньке; і меблі і долівка були вихарені; усе блестіло.

— Лизаветина робота, — подумав молодий чоловік. І одної пилинки годі було найти в цілій кімнаті.

— Се у злющих і старих вдовиць буває така охарність, — тягнув дальше про себе Раскольніков і з цікавістю підсунувся до муслінової занавіски ґіеред дверми, цщ вели до другої маціської кімнатки, де стояли постіль і комода старушки, і куди він ще ні разу не заглядав.

Ціле помешкання складалося з отсих двох кімнат. — — Чого вам треба? — строго промовила старушка, входячи в кімнату і уставившись як передше просто перед ним, щоби дивитись йому прямо в лице.

— Застав приніс, ось вам і він!

І він виняв з кишені старий плоскатий срібний годинник. На задній його покривці був виритий ґльоб. Ланцюшок був сталевий.

— Та треба-ж перше викупити старий застав. Ще позавчора як минув місяць.

— Я вам наріст ще за місяць доплачу; потерпіть.,,

— Та в тім моя добра воля, батечку, терпіти або річ вашу таки зараз продати.

— Кілько-ж за отсей годинник дасьте, Олено Іванівна?

— Ет, з дрянею ходиш, батечку, нічого, дивись, не варта. За перстінь вам минувшого разу два папірці дала, а воно і купити його нового у ювілєра за півтора рубля можна.

— Все-ж таки рублів чотири дайте, я викуплю, батьківський. Я невдовзі гроші дістану. /

— Півтора рубля і наріст з гори, коли хочете.

— Півтора рубля! — скрикнув молодець.

— Ваша воля. — І старуха віддала йому назад годинник. Молодий чоловік взяв його і так розізлився, що хотів вже вийти; однак зараз надумався, нагадавши, що іти більш нема куди, та що він ще і за чимсь иншим прийшов

— Давайте! — сказав він грубо.

Старуха пошукала в кишени за ключами і пішла в другу кімнату за занавіски. Молодець остався сам один посеред кімнати і цікаво прислухувався та кмітував. Чути було, як вона отворила комоду. "Здаєсь, верхня засувка", догадувавсь він. "Ключі вона, значить, в правій кишені носить.

Всі в одній купці, на сталевім ланцюшку... Між ними оден ключ найбільший, яких три рази більший від других, зубчастий, очевидно не від комоди... З сего виходить, є ще десь якась шкатула, або скриня... От що цікаве. У скринь завсігди такі ключі... Однакож, гей! яке се все нічкемне та підле..."

Старуха вернулась.

— Отже батюшка: коли по гривенничку на місяць від рубля, та за півтора рубля прийдеться мені від вас пятнай-цять копійок за місяць наперед, паноньку. Та за два давній-ші рублі від вас ще належиться мені по сему рахунку двай-цять копійок наперед. Отже разом трийцять пять. Так ^іаєте дістати тепер за ваш годинник всего рубля і пятнай-цять копійок. Ось вам і гроші.

— Що! так всего лиш рубель і пятнайцять копійок!

— Так, не инакше.

Молодий чоловік не став перечитись а взяв гроші. Він дививсь на старуху і не квапився відходити, якби йому ще хотілось щось сказати, або зробити, але якби він і сам не знав, що іменно ...

— Я вам, Олено Іванівно, може бути скоро ще одну річ понесу ... срібну ... гарненьку ... цигарницю одну.. % ось як вернусь від приятеля... — і він запнявся і замовк.

— Ну, тоді і будемо говорити, батюшка...

— Прощавайте... А ви заедно дома самі сидите, сестриці щось нема? — запитав він, яко мога найрівнодушній-ше, виходячи до передпокою.

— А вам яке до неї, батечку, діло?

— Та нічого особлившого. Я так запитав. Вже ви зараз ... Пращайте, Олено Іванівно!

Раскольніков вийшов в очевиднім занепокоєнню. Занепокоєння то чим раз більше і більше змагалось. Коли спускався долів сходами, він кілька разів аж пристанув, мов би напрасно чимсь поражений. І наконець, вже на вулиці він закликав:

— О, Боже, яке се все відражаюче! І мав же би я, мав же би #... ні, се дуреньство, се погано! — додав він рішучо. — І як отся страшна річ могла мені прийти до голови? На яку то мерзкість спосібне, однакож, серце моє! Ні, ні:, се обридливе, гидке, мерзенне!... І я цілий місяць...

Але він не міг виразити ні словами, ні викликами свого зворушення. Чувство безконечної відрази, що починало душити і каламутити його серце ще тоді, як він лиш йщов до старухи, достигло тепер таких розмірів і так ярко вияснилось, що він не знав, куди дітись від переляку свого. Він ішов по хіднику мов той пяниця, не видячи прохожих і вдаряючись з ними, і опамятався що лиш в сусідній вулиці. Розглянувшись, він завважав, що стоїть біля шинку, до котрого вхід був з хідника по ступенях вниз, в підземелля. З дверий якраз в ту хвилю виходило двох пяних, котрі піддержуючись взаїмно та ругаючи, пїднимались на вулицю.

Не надумуючись довго, Раскольніков таки зараз спустився в низ. Ніколи до сеї пори не заходив він до шинків, але тепер голова його крутилась, і надто ще пекуча спрага мучила його. Йому захотілось випити холодного пива, тим більше, що напрасну неміч свою він почасти відносив до того, що був голоден.

Він усадовився в темнім і грязнім кутику за липким столиком, попросив пива і з жадобою випив першу склянку. Таки зараз йому попустило і думки його проясніли.

— Все те пусте, — сказав він з надією, — і нічим тут було непокоїтись! Попросту фізичний рЬзстрій! Будь яка там одна склянка пива, кусень сухаря—і ось, в млі ока кріпне ум, ясніє думка, тверднуть заміри! Тьфу! Яка се нікчемність те все!...

Але мимо сего згірдного осуду життя, він глядів вже весело, мов би напрасно освободився від якогось страшного тягару, і приязно окинув очима зібраних. Однакож навіть і в отсю хвилю він мрачно відчував, що увесь сей порив до ліпшого був також хоробливнй.

В шинку на той час оставалось вже лиш мало народу. Кромі сих двох пяниць, що стрітились з ним на сходах, вслід за ними вийшла ще разом ціла шайка, чоловіків пять з одною дівкою і з гармонією. Після них стало тихо і просторо. Остались: оден підхмелений, але небогато, що сидів при пиві, з виду міщанин; товариш його, грубий, здоровенний хлопище, в сибірці і з сивою бородою, вельми онахлистаний, сей дрімав на лавці і зрідка, ні сіло, ні пало, мов би з про-соня, починав пштикати пальцями, розставивши руки на1 боки, та підкидувати верхньою частею тіла, не встаючи з лавки, причім підспівував якусь нісенітницю, силуючись пригадати стихи в роді:

Цілий рік жінці годив, Цілий рік жінці годив...

Або нараз прокинувшись знову:

По Піддячій пійшов Саою давну найшов..

Але ніхто не брав участи в його щастю; мовчазливий його товариш дивився на всі ті пориви навіть ворожо і не-довірчиво. Був тут ще оден чоловік з виду похожий щось на відставного чиновника. Він сидів окремо, перед своєю склянкою, зрідка попиваючи і роззираючись довкола. Він був мабуть також в якімсь зворушенню.

II.

Раскольніков не привик до товпи і, як вже сказано, уникав всякого товариства, особливо послідними часами. Але тепер його відразу щось потягнуло до людей. З ним чинилось щось якби нове, і разом з тим почув він якусь потребу людей. Він так зіхляв від цілого місяця сеї гризоти на самоті і мрачного роздразнення, що хоч одну хвилинку хотілось йому відітхнути в иншім світі, в якім би то не було, і мимо всеї грязи місця, він з вдоволенням найшовся тепер в шинку.

Господар шинку був в другій кімнаті, але часто входив в головну, спускаючись до неї відкись там по сходках, при чім більш всего визначались його приманливі черевики, з великими червоними відворотами. Він був в сорочці і в страшенно замарганій, чорній, атласовій камізольці, без хустки на шиї, а ціле його лице було начеб вимазане маслом, мов той зелізний замок.

За заставою, при напитках находився хлопець літ чо-тирнайцяти і був ще другий, молодший хлопчина, котрий подавав, коли чого зажадано. Перед напитками стояли квашені огірки, чорні сухарі і краяна на кусочки риба; все те воняло страх неприємно. Було так душно, що годі навіть було тут висидіти, і надто ще воздух був пересичений го-рівчаним запахом, так що видавалось, що від самого сего воздуху можна було за пять мінут стати пяним!

Бувають иноді стрічі, цілком навіть з незнакомими нам людьми, котрими ми починаємо заниматись з першого погляду якось так відразу, напрасно, скорше, заки промовимо слово. Якраз таке вражіння зробив на Раскольнікова той гість, що сидів оподаль і подобав на відставного чиновника. Молодий чоловік нераз опісля нагадував собі се перше вра-жіння і навіть приписував його предчуттю. Він безнастанно позирав на чиновника, очевидно ще і длятого, що і* сам той уперто споглядав на него, і видно було, що йому вельми хотілось почати розмову.

На других же, що находились в шинку, не поминаючи і господаря, чиновник дивився якось привично і навіть зі скукою, а рівночасно і з відтінком деякого зарозумілого легковаження, мов би на людей низшого стану і образования, з котрими нічого йому говорити. Се був чоловік літ вже звиж пятьдесять, середнього росту і кріпкого строю, під-сивілий і з великою лисиною, з віддутим від безнастанного пянства, жовтим, аж призеленковатим лицем і з набреніли-ми повіками, із-за котрих світились дрібненькі як цяточки, однакож одушевлен!, червоняві очка. Але щось в иім було дуже дивне: в погляді його світився аж мов би захват, — бути може був і змисл і ум, — але рівночасно проблискувало з него і щось в роді божевільства.

Одітий він був в старий, цілковито обідраний чорний фрак, з пообриваними ґузиками. Оден тільки держався ще сяк-так, і на него то він запинався, видимо стараючись не віддалятись від приличности. З під нанкинової камізольки виставав ковнірик, весь зімнятий, запачканий і спітнілий. Лице було виголене по чиновницьки, але давно вже, так, що вже густо засіялась сива щетина. Та і в його рухах дійсно було щось солідно-чиновничого. Однак він був неспокійний, єрошив на собі волосся і підпирав час до часу в розпуці обома руками голову, опираючи підр.іні лікті на захляпаний і липкий стіл. Наконець він прямо поглянув на Раскольнікова і голосно та твердо заговорив:

— А чи вільно мені буде, ласкавий добродію, звернутись до вас з приличною розмовою? Бо хоч ви і в непоказнім виді, однак мій досвід пізнає в вас чоловіка просвіченого і до напитку непривичного. Я завсігди поважав просвіту, сполучену з сердечними чувствами, та і сам дослужився чину титулярного радника. Мармеладов — таке моє прізвище; титулярний радник. Осміляюсь спитати, чи звплили також служити?

— Ні, учусь____— відповів молодий чоловік, що почасти

здивований і особливим, пописовим тоном мови і тим, що так ні сіло ні пало звернувся бесідник до него. Мимо недавнього, хвилевого бажання стикатись з людьми будь якими, він при першім, дійсно зверненім до него слові, нараз почув звичайну свою тяжку відразу до всякої чужої людини, що дотронулась або тільки хоче дотронутись до його особи.

— Отже студент, чи там колишній студент! — сказав чиновник, — так я і думав! Досвід, ласкавий добродію, чималий досвід! — і на знак сказаного, він приложив палець до чола. — Були студентом і занимались науками! А позвольте...

Він піднявсь, похитнувся, ухопив свою склянку і підсів до молодого чоловіка, трохи боком до него. Він був під-хмелений, але говіркий і виражався гладко, зрідка лиш місцями путаючись по трохи, і без потреби розволікаючи бесіду. Він накинувся з якоюсь жадобою на Раскольнікова, немов би цілий місяць також з ніким не говорив.

— Ласкавий добродію, — почав він майже торжественно, — бідність не порок, се признана правда. Знаю я, що і пиянство не чеснота, а навпаки. Але нужда ласкавий добродію, нужда — порок. В бідности ви ще задержуєте своє достоїнство і вроджені благородні чувства, та в нужді ніколи і ніхто. За нужду і не буком виганяють, а мітлою вимітають з товариства людського, щоб тим обиднійше було; і справедливо, бо в нужді я перлАїй сам готов обиджати себе. І відси шинок! Ласкавий добродію, місяць тому назад жінку мою побив пан Лебезятніков, а жінка моя не те, що я! Розумієте, добродію? Позвольте ще вас запитати, так, хоч би задля простої цікавости: чи зволили ви ночувати на Неві, на сінних чайках?

— Ні, не лучалось, — відповів Раскольніков. — Се шо таке?

— Ну паночку, а я звідтам, і вже пяту ніч, батечку...

, Він Налляв склянку, випив і задумався. Дійсно, на його одежі і навіть волоссю місцями видно було прилиплі стебельця сіна. Дуже правдоподібним було, що він пять день з ряду не роздягався і не мився. Особливо руки були запач-кані, масні, червоні, з чорними нігтями.

Його розмова, здавалось, збудила загальну, хоч і ліниву увагу. Хлопці за заставою стали кихикати. Господар, здається, нароком зійшов з горішньої кімнати, щоби послухати "забавника", і сів собі оподалік, ліниво, але голосно позіхаючи. Очевидно Мармеладов був тут давно знакомий.

Та і склінність до говірливости набув він імовірно в наслідок привички до частих шинкових розмов з ріжними не-знакомими. Ся привичка переміняється у деяких пияків в потребу, а особливо у тих між ними, з котрими дома обходяться строго і котрими помітують. Тому-то в пияцькім товаристві вони і стараються завсігди виробити собі оправдання, а коли можна, то навіть і поважання.

— Забавник! — голосно промовив господар. — А чом же не працюєте, чому не служите, коли ви чиновник?

— Чом я не служу, ласкавий добродію? — підхопив Мармеладов, звертаючись виключно до Раскольнікова, начеб се він поставив йому питання, — чом не служу? Або-ж серце у мене не болить від того, що дармо хліб їм? Коли п. Лебезятніков місяць тому назад жінку мою власноручно побив, а я лежав пяненький, або-ж я не страдав? Позвольте, молодий чоловіче, лучалось вам... гм... ну хоч просити

0 позичення грошей безнадійно?

— Лучалось... то є як безнадійно?

— Та так зовсім безнадійно, знаючи наперед, що з сего нічого не вийде. От: ви знаєте,.п'рлкладом, наперед і досконало, що сей чоловік, сей добрящий і вельми пожитрчний горожанин нізащо в світі вам грошей не дасть, бо чого-ж, питаюсь, мав би і дати? Адже він знає, що я не віддам. З милосердя? Але п. Лебезятніков, котрий слідить за новими думками, обясняв оноді, що милосердя в наші часи навіть наукою заборонене, і що так вже поступається в Англії, де політична економія. Чого-ж питаю я, мав би він дати? І от, знаючи наперед, що не дасть, ви все таки вибираєтесь в дорогу і...

— Чого-ж ходити? — закинув Раскольніков.

— А коли ні до кого, коли іти більш нікуди? Та треба же, щоби кождбму чоловікови хоч і куди-небудь можна було пійти. Бо буває така пора, що чоловікови доконче треба бодай хоч куди-небудь та пійти! Коли найстарша донька моя перший раз з жовтим білетом*) пішла, я також тоді пішов, бо донька моя за жовтим білетом живе, добродію... — додав він в скобках, з деяким несупокоєм споглядаючи на молодого чоловіка. — Нічого, ласкавий добродію! нічого! — поспішив він таки зараз і на око цілком спокійно заяви-

*) В Росії проститутки мали спеціяльні паспорти з жовтого паперу

1 через те називали їх жовтими білетами. .

ти, як стали душитись зі сміху оба хлЬпці за заставою і усміхнувся сам господар. — Нічого, панове! Сим хитанням голов мене не прибєте, бо вже всім усе відоме, і усе тайне стає явним; і не з погордою, а з покорою до сего відношуся. Нехай буде! нехай і так! "Се чоловік!" Позвольте, молодий добродію: чи можете ви... Але нічо, треба виразитись яснійше і сильнійше: не чи можете ви, але чи осмілитесь ви, споглядаючи в отсю хвилю на мене, сказати потакуючи, що я не безрога? * Раскольнікор не відповів ні слова.

— Ну, добродію, — продовжав бесідник, холодно та навіть з подвоєною на сей раз повагою, переждавши знову ки-хикання, яке наступило в кімнаті. — Ну, я нехай і безрога, але вона дама! Я звірячу постать маю, а Катерина Іванівна, подруга моя, особа образована та з роду штаб-офіцерська дочка. Нехай, нехай я підлець, але вона і серця високого і чувствами, ублагородненими вихованням, наповнена. А все-ж таки... о, колиб вона пожалувала мене! Ласкавий добродію, ласкавий добродію, адже треба-ж, щоб'у кождого чоловіка було хоч одно таке міс?Це, де би і його пожалували! А Катерина Іванівна, дама хотяй і великодушна, однак несправедлива . і. Та хоч я і сам розумію, що коли вона і чуприну мою скубе, то скубе її не инакше, як від жалю серця (бо, повторяю без сорому, вона скубе мені чуприну, молодий чоловіче, — потвердив він з подвоєною повагою, почувши знову хохот), але, Боже, колиб вона хоч оден раз .. .Та ні! ні! все те надаремне і нічого говорити! Нічого говорити... Бо і не оден вже раз бувало те, за чим так зітхаю, і не оден вже раз жалували мене, але... така вже моя вдача і я родився скотиною!

— Но, но! та вже-ж! — завважав позіхаючи господар. Мармеладов сильно стукнув кулаком об стіл.

— Така вже моя вдача! Чи знаєте, знаєте ви, добродію, що я навіть пончохи її пропив? Не черевики, панцю, бо се хоч крихітку подобало би на порядок річей, а пончохи, пончохи її пропив, пане! Хустку її, вовняну, також пропив, подаровану, давню, її власну, не мою; а жиємо ми в холодній дірі, і вона в отсю зиму простудилась і кашляти стала, вже кровю. Дітей же маленьких у нас троє, і Катерина Іванівна при роботі від ранку до ночі шкребче і пере і дітей обмиває, бо до охарности з малку літ привикла, а груди а неї слабі і до сухіт склонні, і %я се знаю і мене се болить. Або-ж я без серця? І чим більше пю, тим більше мене болить. Тим то і пю, що в питтю тім жалю і серця шукаю ... Пю, бо подвійно страдати хочу!

І він, мов би в розпуці, склонив на стіл голову.

— Молодий чоловіче, — продовжав він, піджимаючи голову знов від стола. — В лиці вашім я читаю начеб якусь грижу. Коли увійшли, я зараз завважав її і тимто зараз і звернувся до вас. Бо, розповідаючи вам повість життя мого, не на глум себе виставляти хочу перед отсими дармоїдами, котрим і без того все знакоме, а чоловіка з серцем і образо-ваного чоловіка глядаю. Знайте-ж, що жінка моя в благороднім губернськім дворянськім інституті виховувалась і при випуску з шалем*) .танцювала при губернаторі і при других достойниках, за що золотий медаль й похвальну грамоту одержала.

— Медаль... ну медаль той ми продали ... вже давно.,. гм ... похвальна грамота до сеї пори у неї в скрини лежить, ще колисьтут її господини показувала. І хотяй з господинею безнастанні звади, але бодай перед ким-небудь повели-чатись захотілось і розповісти про щасливі, колишні Тщи І я їй за те не докоряю, не докоряю, бо се посліднє у неї і осталось в памяти, а друге все з вітром пішло! Так, так; дама горяча, горда і неподатлива. Долівку сама миє і на чорнім хлібі сидить, а неповажання для себе не допустить. Тому-то і п. Лебезятнікову грубість його не захотіла спустити і коли побив її за те пан Лебезятніков, то не4 стільки від кулаків, скільки від сорому і пересердя в постіль лягла.

— Вдовою вже взяв я її, з трома дітьми, одно менше від другого. Вийшла замуж за першого мужа, за офіцера піхотного, по любо^и і з ним втікла з родительського дому, Мужа любила неиомірно, але пустився грати в карти, під суд попав, з тим і помер. Бив він її під кінець; а вона хоч і не спускала йому, про що мені докладно і по документам відомо, та по сей день згадує його з сльозами і меці ним докоряє і я рад, я рад, бо хоч в думках своїх бачить себе колись-го щасливою ...

— І зісталась вона по його смерти з трома малолітними дітьми в уїзді далекім і звірськім, де і я тоді находився, і осталась в такій невихідній нужді, що я, хоч і богато .бачив

*) На лад балетниць — солісток.

ріжних пригод, то навіть і описати не в силі. Свояки же всі відцурались її. Та і горда була, надто горда.. І тоді то, ласкавий добродію, тоді я, також вдовець і з дочкою чотир-найцятьлітною від першої жінки, руку свою предложив, бо не міг дивитися на таке терпінню. Можете судити із того, до якої степені її клопоти,доходили, що вона, образована і добре вихована і знатного роду, за мене згодилася пійти! Та пішла! Плачучи і ридаючи і руки заломуюч*ґ — пішла! Бо нікуди було йти. Чи розумієте, чи розумієте ви, ласкавий до-> бродію, що значить, коли вже нікуди більш йти? Ні. Сего ви ще не розумієте . . .

— І цілий рік я обовязок свій сповняв чесно і свято і не дотикався сего (він ткнув пальцем у фляшку), бо в мене є серце. Але і сим не міг догодити; а тут місце стратив, і також не з вини, а через зменшення числа чиновників і тоді діткнувся... Буде вже тому півтора року, як опинились ми накенець після ріжних переселень і незмірних клопотів в от-сій пишній і украшеній многочисленними памятниками столиці. І тут я місце дістав... Дістав і знову стратив. Чи розумієте, добродію? Тут вэйе з власної вини стратив, бо моя вдача зйов взяла верх... /

— Проживаємо хепер кутом, у хазяйки Амалії Федорівни Ліппевексель, а чим жиємо і чим платимо, не знаю. Жиють там многі кромі нас... Содома, добродію, най-страшнійша... гм... так... А за той час доросла і донька моя, з першого подружа, і що ось витерпіла вона, донька моя, від мачохи своєї, підростаючи, про те я замовчую. Бо хоч Катерина Іванівна і переповнена великодушними чувствами, але дама горяча і роздразнена і руки не жалує... Так, пане! Ну, та нічого і згадувати про се! Виховання, як і представити собі можете, Зоня не одержала. Пробував я а нею перед чотирма роками переходити географію і все-світну історію; але що я сам в відомостях сих був не тугий* та і відповідних до сего підручників Бог дав, бо деякі книжки, що остались... гм!... ну, їх вже тепер і нема, сих книжок, то тим і скінчилась вся наука. На Кирі перськім і станули.

— Опісля, вже дійшовши до зрілих літ, перечитала вона кілька повістей, та недавно ще, через посередництво добродія Лебезятнікова, одну книжку, Фізіольоґію Люіса — чи зволите знати, пане? — з великим заняттям перечитала,

а навіть нам місцями в голос відчитувала: от і вся її просвіта.

— Тепер же звернуся до вас, ласкавий добродію мій, сам від себе, з питанням приватним: чи богато може, по вашій думці, бідна, але чесна дівчина, чесним трудом заробити? ... Пятнайцять копійок в день, добродію, не заробить, коли чесна і не має окремих таланів, та і то рук не спускаючи з пра-

. ці! Та ще ось статський радник Клопшток, Іван Іванович, — чи зволили чути? — не тілько грошей за шиття шести го-ляндських сорочок до сеї пори не віддав, але ще з обидою прогнав її, затупотівши ногами і виругавши неприлично під покривкою, будьто би обшивка від сорочки ушита не по мірі і скісно. А тут дітвора голодна... А тут Катерина Іванівна руки заломуючи по кімнаті ходить та червоні пятна в неї на лицях виступають, — що в отсій слабости завсігди буває:

— "Жиєш, каже, ти дармоїде у нас, їш і пєш і теплом вигріваєшся", а що тут пєш і їш, коли і дітвора по три дні і крихітки хліба не бачить! Лежав я тоді... ну та що-ж!... лежав пяненький, добродію, і чую, говорить моя Зоня (не-сміиенька вона і голосок в неї такий смирненький ... білявочка і личенько заєдно блідненьке, худеньке), говорить:

— "Що-ж, Катерино Іванівно, або-ж мені на таке діло пійти?".А вже Дарія Францівна, женщина плюгава і поліції не трохи звісна, разів три через господиню навідувалась.

— "А що-ж", відповідає Катерина Іванівна усміхаючись, — "чого берегти? Який там'скарб!" Але не^виноватіть її,'не виноватіть, ласкавий добродію, не виноватіть! Не в здоровім розсудку отеє сказане було, а при зворушених чувствах, в слабости і посеред плачу дітей, що не їли, та і сказане було більш ради зобидження, ніж в дословнім змислі... Бо Катерина Іванівна такого вже характеру, як розплачуться діти, хоч би і з голоду, то зараз бити їх починає.

— І бачу я, так коло шестої години, Зонечка встала, наділа хустинку, наділа бурнусик і з кватири мик, а в девятій годині назад прийшла. Прийшла і просто до Катерини Іванівни і на стіл перед нею трийцять цілковитих мовчки поклала. Ні словечка при тім не вимовила, хоч би споглянула, а взяла тілько нашу велику зелену хустку (спільна така у нас хустка є, жіноча), накрила нею голову і лице і лягла на постіль, лицем до стіни, тілько плечі та тіло ціле на часи дрожать... А я, як і передше в тім самім стані лежав, добродію... І бачив я тоді, молодий чоловіче, бачив я, як опісля Катерина Іванівна, також ні слова не кажучи, підійшла до Зонино-го ліжочка, і увесь вечір в ногах у неї навколішки перестояла, ноги їй цілувала, ветати не хотіла, а потім так обі і заснули разом, обнявшись ... обі... обі... так, добродію ... а я ... лежав пяненький, паноньку.

Мармеладов замовк, начеб голос в него перервався. Відтак, погодя, поспішно налив, випив і крякнув.

— З тої пори, паноньку мій, — продовжав він, помовчавши ще хвилю, — з тої пори, по одній немилій пригоді і в наслідок, доносу злонамірених людців, — до чого особливо причинилась Дарія Францівна, за те будьто би, що їй не віддали приналежної чести, — з тої пори донька моя Зофія Семенівна жовтий білєт приневолена була взяти, і вже разом з нами по тій причині не могла оставатись. Та ще і господиня, Амалія Федорівна сего допустити не хотіла (а са-ма-ж передше Дарії Францівній помагала), та і добродій Лебезятніков... гм... Ось $а Зоню се і вийшла у него тая історія з Катериною Іванівною. Зразу сам добивався від Зо-кечки, а тут і в амбіцію нараз попав:

— "Як се, бач, я, такий ^просвічений чоловік, в одній кватирі з таківською жити буду?" А Катерина Іванівна не витерпіла, уймилась... ну і зчинилось... І ходить до нас Зонечка тепер переважно лиш в сумерки, а Катерину Іванівну облекшує і поживу та одежу достарчає. Мешкає же на кватирі у кравця Капернаумова, кімнату в них наймає, а Капернаумов кулявенький і гикавий і вся численна родина його також гикава. І жінка його також гикава... В одній кімнаті поміщаються, а Зоня свою має окрему з перегородкою —---Гм, так ... Люде страх бідні і гикаві... Так ...

— Тільки встав я тоді раненько, надяг свої лахи, підняв руки до неба і пустився до превосходительства Івана Атана-зієвича. Його превосходительство, Івана Атаназієвича, ви, ласкаві, може знаєте?... Ні? Ну, так божого чоловіка не знаєте! Се — віск... віск перед лицем Господнім: яко таєт воск... Аж прослезились, ЗБОЛИВШИ все вислухати. "Ну, говорить, Мармеладов, раз вже ти завів мої надії... Беру тебе ще раз на особисту мою відвічальність", — так і сказали, — "памятай, небоже, а тепер забирайся!"

— Вицілував я порох ніг його, в думці, бо направду не дозволили би, будучи достойником і чоловіком нових і о-бразованих думок; вернув домів, і коли оповістив, що до службу назад принятий і платню побираю, Господи, що тоді було!...

Мармеладов знов остановися в сильнім зворушенню.

В отсю хвилю увійшла з вулиці ціла громадка пяниць, і без того вже залитих і озвались при вході звуки нанятої^і катаринки і дитячий, надірваний, семилітний голосочок, співаючий "Хуторок". Стало шумно. Господар і прислуга занялись новими гістьми.

Мармеладов, не звертаючи уваги на прихожих, став про-довжати оповідання. Він, здавалос^, вже сильно охляв, та чим більше запоморочувало його, тим ставав говірливійший. Згадки про недавну удачу на службі начеб оживили його і навіть відбились на його обличу якимсь блеском., Раскольні-ков слухав уважно.

— Було же се, паночку ви мої, пять неділь тому назад. Так... Тільки що довідались вони обі, Катерина Іванівна і Зонечка, Господи, начеб я в царство небесне переселився. Бувало лежи як скотина, тілько ругають! А тепер: на пальцях ходять, дітям наказують: "Семен Захарич на службі втомився, спочиває, цить!" Кавою мене перед службою напувають. Сметанку справдешню давати почали, чуєте! І звід-кись-там вони спромоглись мені на порядну одежин^, оди-найцять рублів пятьдесять копійок, не розумію! Чоботи, мережаний нагрудник — пишний, мундур, усе за півдванай-цята рубля вишукали майже цілком новісеньке.

— Прийшов я першого дня ранком зі служби, бачу: Катерина Іванівна дві страві приготовила, зупу і солонину з хріном, про що і поняття досі не було. Одіння, бач, в неї ніякого ... дослівно ніякого, а тут цілком мов би в гості ішла, вирядилась і то не щоби будь-як, а так як лиш жінки уміють: з нічого усе зробити годні, причешуться, обшивочку якутам чистеньку, нарукавчики, словом цілком инша особа виходить, і відмолодніла і погарніла. Зонечка, голубка моя, тільки гоішми підпомагала, а самій, говорить мені тепер, до часу у вас частенько бувати не ялося, так хіба лиш в сумерки, щоб ніхто не бачив. Чуєте, чуєте?

— Прийшов я після обіду подрімати, так що-ж би ви думали, не витерпіла вже Катерина Іванівна: ще перед тижнем з господинею, з Амалією Федорівною в ганебний спосіб поводилась, а тут на склянку кави запросила. Дві годині пересиділи і раз-враз шептали: "Бачите, тепер Семен Захарич в службі і платню побирає і до його превосходительства заходив і його превосходительство сам вийшов, всім ждати приказав, а Семена Захарича по-при всіх за руку в кабінет провів". Чуєте, чуєте? "Я, бач, говорить, Семене Захаричу, памятаю ваші заслуги і хотяй ви і придержувались сеї легкодушної слабости, однак коли ви вже тепер обіцює-те поправитись, а без вас у нас завівся непорядок (чуєте, чуєте!), то я спускаюсь, говорить, на ваше чесне слово", словом усе те вона взяла та й видумала, скажу вам, і не те, щоб з леі*кодушности, або для одної хвальби, добродію! Ні, пане, сама всему вірить, власними видумками сама себе втішає, єй-Богу так! І я не осуджую; ні, сего я не осуджую!...

— Коли же перед тижнем я першу платню мою — двай-цять три рублі, сорок копійок — повну приніс, красавчиком мене назвала: "Красавчик, говорить, ти такий!" І на самоті, чи розумієте? Ну бідна-ж, здається, отся моя краса, та і який то з мене муж? Ні, ущипнула в лице: "красавчик ти такий!" говорить.

Мармеладов зупинився, хотів було усміхнутись, але нараз підбородок його задрожав. Він йсеж таки здержався. Отсей шинок, запущений вигляд, пять ночей на чайках з сіном і фляшка, а разом з тим тая хороблива любов до жінки і родини, збивали його товариша з толку. Раскольніков слухав уважно, але з прикрим чувством. Йому було досадно, що зайшов сюди.

— Ласкавий добродію, ласкавий добродію! — покликнув Мармеладов, поправившись, — о, паночку ви мій, вам, бути може, все отеє в сміх, як і другим, і тілько непокою я вас глупістю всіх тих нікчемних подробиць домашнього життя мого, ну, а мені не в сміх. Бо я усе те можу відчувати. л І увесь сей райський день мого життя і увесь сей вечер я і сам в летючих мріях провів: і ось як усе те я уладжу і діточок зодягну і їй спочинок дам і доньку мою, одиначку, від сорому на нідро родини назад поверну... І неодно, неолно!... Аджеж-ж се дозволене, добродію. Ну, паночку ви мій (Мармеладов нараз немов би дцрігнувся, підняв голову і уважно подивився на свого сусіда), ну, добродію, а на другий таки день, після всіх отсих мрій (а діялось се рівно перед пятьма добами) під вечір, я хитрим обманом, наче' злодій в ночі, вкрав у Катерини Іванівни від куфра її ключ, виймив що осталось з принесеної платні, — скілько всего не памятаю,

— і ось вам я тут, дивіться на мене, усі! Пятий день з дому, і там мене шукають і службі кінець і мундур в шинку біля Єгипетського мосту лежить, в заміну за котрий дістав я отсі лахи ... і всему кінець!

Мармеладов калатнув себе кулаком по чолі, стиснув зуби, заслонив очи і сильно оперся ліктем на стіл. Але через мінуту лице його відразу змінилось і з якимсь неприродним лукавством і штучною безстидністю споглянув він на Расколь-нікова, засміявся і промовив:

— А сегодня у Зоні був, на похмілля ходив просити! Хе, хе, хе!

— І може дала? — крикнув хтось з боку з проміж тих, що увійшли, крикнув і зареготався на ціле горло.

— Ось тую то флящину за її гроші купив, — промовив Мармеладов, виключно звертаючись до Раскольнікова. — Трийцять копійок винесла своїми руками, послідних, усе що було, сам бачив... Нічого не сказала, тілько мовчки на мене споглянула ... Так не на земли, а там... над людьми сумують, плачуть і їм не докоряють, не докоряють! Се більше болить, паночку, болить більше, коли не докоряють!... Трийцять копійок, так, добродію. Авже-ж і їй тепер вони потрібні, а? Як ви думаєте, любий мій пане? Адже-ж вона тепер про чистоту дбати повинна. Грошей коштує отся чистота, своєрідна, розумієте? Розумієте? Ну, адже помадки треба купити, без сего не обійдеся, юбки крохмалені, черевичок онтакий, по можности чепурненький, щоб ніжку мож виставити, коли калюжу прийдеться переходити. Чи розумієте, чи розумієте, добродію, що значить тая чистота? Ну, бачите, а я ось, ріднесенький батько, сих трийцять копійок і забрав для себе на похмілля! І пю собі! вже пропив усе!... Гей, хто-ж такогр як я пожалує? чи не так? Жаль вам тепер мене, добродію, чи ні? Говори, рідненький, жаль, чи ні? Хе, хе, хе, хе!

Він хотів було налити, але вже не було чим. Фляшка була порожна.

— Та чого-ж тебе жалувати? — крикнув господар, що найшовся біля них.

Роздався сміх і навіть наруги. Сміялись і ругались ті, що слухали і не слухали, так тілько глядячи лиш на лице відставного чиновника.

— Жалувати! пощо мене жалувати! — нараз заголосив

Мармеладов, встаючи з простягненою вперед рукою, в справдішнім одушевлению, начеб тілько і дожидав сих слів. — Пощо жалувати, говориш ти? Так! мене жалувати нізащо! Мене розпяти годилось би, розпяти на хресті, а не жалувати! Але розіпни, суддя, розіпни і розпнявши пожалуй його! І тоді я сам до тебе піду на розпяття, бо не радости жажду я а журби і сліз... Чи думаєш ти, шинкарю, що отся фляшка твоя мені на роскіш пішла? Журби, журби шукав я на дні її, журби, горя і сліз, і випив і найшов; а пожалує нас Той, Хто всіх пожалував і Хто всіх і вся розумів, Він Єдиний, Він і Суддя. Прийде в той день і запитає: "А де донька, що мачусі злій і сухітниці, що дітям чужим малоліткам себе віддала? Де донька, що батька свого земного, пяницю-непо-тріба, не зражаючись його звірством, пожалувала?" І скаже: "Прийди! Я вже простив тебе раз... простив тебе раз. Прощаються же і тепер гріхи твої многі, за те, що ти полюбила дуже..." І простить мою Зоню, простить, я вже знаю, що простить ... Я отеє тоді, як у неї був, в моїм серці відчув!... І всіх розсудить і простить, і добрих і злих, і премудрих і смирних... І коли вже покінчить над всіми, тоді возглаголе і нам: "Виходіть, скаже, і ви! Виходіть пяненькі, виходіть слабенькі, виходіть безсоромники!" І ми вийдемо всі, не соромлячись, і станемо. І скаже: "Безроги ви! звірячої подоби і з її пятном; але приходіть і ви". І промовлять премудрі, возглаголять розумні: "Господи, пощо сих принимаєш?" І скаже: "На те їх принимаю, премудрії, на те принимаю розумнії, що ні один з них сам не вважав себе гідним того ..." і простягне до нас руки свої і ми припадемо ... і заплачемо ... і усе зрозуміємо. Тоді всі зрозуміють... Всі порозуміють... і Катерина Іванівна... і вона зрозуміє... Господи, нехай прийде царство Твоє!

І він опустився на лавку, знеможений і обезсилений ні на кого не глядячи, мов би забув, що робилось кругом него, і глубоко задумавшись. Слова його зробили деяке вражін-ня; на мінуту запанувала мовчанка, але хутко роздались да-внійший сміх і наруги:

— Розсипався!

— Набрехав!

— Чиновник!

І сему подібне і сему подібне.

— Ходімо, пане, —*— сказав нараз Мармеладов, піднимаючи голову і звертаючись до Раскольнікова: — проведіть мене... Дім Козеля, на подвірю. Пора... До Катерини Іванівни ...

Раскольнікову давно вже хотілось вийти, а помочи йому він і сам думав. Мармеладов показався о много слабшим в ногах, чим в словах, і кріпко оперся на молодого чоловіка. Іти було яких двіста-триста кроків.

Занепокоєння і страх чим раз більше і більше обгортали пяницю в міру того, як наближався до дому.

— Я не Катерини Іванівни тепер боюся, — воркотів він в зворушенню, — і не того, що вона мені волосся скубти стане. Що волосся!... дурниця волосся! Я вам се скажу! Воно навіть і ліпше, коли скубти-ме, а я не сего боюся... Я... о-чей її боюся ... так... очей ... Червоних знаків на лицях також боюся... Чи бачив ти, як в тій слабости дихають... при зворушенню? Плачу дітей рівнож боюся... Бо коли Зоня не накормила, то ... вже не знаю що! не знаю! А бійки не боюся... Знай, добродію, що такі удари мене не тільки не болять, але ще мені приємні... Без них я і сам обійтися не можу. Воно ліпше. Нехай побє, душу заспокоїть... Воно ліпше... А ось і дім. Козеля дім. Слюсаря, Німця, богатого... веди!

Вони увійшли з подвіря на сходи і вибрались на четвертий поверх. Сходи чим дальше, тим становились темнійші. Була вже майже одинайцята година, і хотяй в сю пору в Петербурзі нема справдішньої ночі, то на горі було таки дуже темно.

Малі, закоптілі двері при кінци сходів, на самім верху, були відчинені. Недогарок освітлював крайно бідну кімнату, кроків десять задовгу; цілу її було видно з сіней. Все було розкинене і в неладі, особливо ріжні діточі лахи. Перед задним кутом була іфотягнута дірава плахта. За нею правдоподібно поміщалось ліжко, В самій же кімнаті було всего лиш два крісла і цератова, дуже обідрана софа, перед котрою стояв старий кухонний сосновий стіл, немальований і нічим непокритий. На краю стола стояв дотліваючий лое-вий недогарок в зелізнім підсвічнику.

Виходило, що Мармеладов поміщався в осібній кімнаті, а не в кутику, та кімната його була перехідна. Двері в дальші житла, чи радше клітки, на котрі поділена була кватира Амалії Ліппевексель, були відхилені. Там було шумно і крикл и во. Було чути регіт. Здається грали в карти і пили чай. Вилітали на часи слова вельми безцеремонні.

Раскольніков зараз пізнав Катерину Іванівну. Се була страшно вимарніла женщина, тоненька, досить висока і струнка, ще з дуже гарним, темно-русявим волоссям і дійсно з червоними пятнами на лици. Вона ходила взад і вперед по своїй невеличкій кімнатці, зложивши руки на груди, з спра-женими губами і дихала сопучи нерівно. Очи її світились мов в лихорадці, але погляд був бистрий і неподвижний; аж жаль брало дивитись на се сухотниче неспокійне лице при посліднім блеску догоріваючого недогарка, що тріпо-тався на її лици. Раскольнікову вона показалась трийцять-літною і направду була не до пари Мармеладову.

Входячих вона не чула і не завважала; виділось, вона була в якійсь задумі, не слухала і не бачила. В кімнаті було задушно, однак вікна вона не відчинила; зі сходів несло во-нею, але двері на сходи були незаперті; з внутрішних, кімнат крізь незачинені две^і неслись хмари тютюнового диму, вона кашляла, але дверей не примкнула. Найменша дівчинка, літ шести, спала на долівці, сидячи, скулившись і уткнувши головку в софу. Хлопчик, роком від неї старший, дрожав цілий в кутику і плакав. Його мабуть що лиш побито. Старша дівчина, літ девяти, смугленька і тоненька мов сірник, — в вельми бідненькій і скрізь діравій сорочці та в накиненім на голі плечі старім бурнусику, ушитім для неї мабуть ще перед двома роками, бо не сягав тепер і до колін, стояла в куті біля маленького брата, обгорнувши його шию своєю довгою, висохлою як сірник, рукою. Вона, здається, зацитькувала його, щось нашептувала йому, всіми способами здержувала, щоб він, не дай Боже, знов не зашльохав, і рівночасно зі страхом слідила за матірю своїми великими-великими очицями, котрі здавались ще більшими на її помарнілім і за-полошенім личку.

Мармеладов, не входячи в кімнату, клякнув в самих дверях, а Раскольнікова пхнув вперед. Женщина, побачив-щи незнакомого, розсіяно задержалась перед ним, на хвилю опамятавшись і мов би роздумуючи, чого се він увійшов? Але мабуть її зараз таки привиділось, що він йде до дальших кімнат, бо-ж їх кімната була перехідна. Певна сего і не звертаючи вже більше на него уваги, вона підійшла до сінних дверий, щоб примкнути їх, і нараз скрикнула. Вона побачила на самім порозі клячучого мужа.

— зо —

— А! — закричала вона в крайній скажености. — Вернувся! Колоднику! Покиде людськости!... А де гроші? Що в тебе в кишени, показуй? І одіння не те! Де твоє одіння? де гроші? говори!...

І вона кинулась його обшукувати. Мармеладов зараз послушно і покірно розвів руки в оба боки, щоб тим облег-чити перетрясення кишень. Грошей не було ні копійки.

— Де-ж гроші? — кричала вона. — О, Господи, невже-ж він все пропив! Адже дванайцять цілкових в куфрі оставалось! ... — і нараз, в приступі божевілля, вона схопила його за чуприну і потягнула в кімнату.

Мармеладов сам облегчав їй роботу, покірно повзаючи за нею на колінах.

— І се для мене роскіш! І се мене не болить а роскіш для ме-не, ла-ска-вий до-бро-ді-ю, — голосив він, теліпаний за волосся і раз навіть гримнувши чолом о поміст.

Хлопчик, що спав на долівці, прокинувся і заплакав. Той другий у кутку не видержав, затрясся, закричав і кинувся до сестри в страшеннім переляку, трохи не в судорогах. Старша дівчина дрожала крізь сон мов листок.

— Пропив! все, все пропив! — кричала в розпуці бідна женщина, — і одіння не те. Голодні, голодні! (і заломуючи руки, вона вказувала на дітей). О, прокляте життя! А вам, вам не сором, — нараз накинулась вона на Раскольнікова, — з шинку! Ти з йим пив? Ти також з ним пив! За двері!

Молодий чоловік поспішив вийти, не кажучи ні слова. В добавку ще внутрішні двері отворились на остіж і з-за них виглянуло кілька цікавих. Витягались насмішливі, веселі голови з папіросками, з люльками, в домашних шапочках. Видно було людей в шляфроках і зовсім роздягнених в літних до неприличности костюмах, деякі з картами в руках. Особливо весело сміялись вони, коли Мармеладов, сіпаний за волосся, впевняв ревучи, що се для него роскіш. Почали навіть входити в кімнату, почувся наконець зловіщий писк: се продиралась вперед сама Амалія Ліппевексель, щоб зробити лад по свойому і по сотний раз настрашити бідну женщину глумливим приказом таки зараз очистити кватиру.

Відходячи, Раскольніков встиг всунути, руку в кишеню, зачер скілько попалось мідних грошей, що їх дістав з розміняного в шинку рубля, і незамінно положив на вікно. Потім, вже на сходах, він роздумав ся і хотів було вернутись.

— Ну, що се за дурницю таку я зробив!... — подумав він, — тут у них Зоня є, а мені і самому треба. — Але розваживши, що брати назад було таки годі, та що і без того він уже не взяв би, він махнув рукою і пішов домів. — Адже Зони помадок також треба, — говорив він до себе, ступаючи на вулиці і лукаво усміхаючись, — грошей коштує отся чистота. Гм!... Та в тім, хто його знає, Зоня сьогодня може і сама збанкротує, не заробить нічого, бо-ж се заробок непевний ... лови... промисл; тоді вони всі остались би на леду завура без моїх грошей... Гей, гей, Зоню! Яку однакож студню знали вони собі викопати! і хіснуються! Та хі-снуються же! Вже привикли. Поплакали і привикли. До всего, бач, падлюка-чоловік привикає!

Він задумався.

— Ну, а коли се неправда, коли я збрехав, — вирвалось йому*нараз мимовільно, — коли справді не падлюка чоловік, кождий взагалі, цілий рід, рід людський, то виходить з сего, що усе друге — упередження, самі лиш страхи напущені і нема ніяких перегород^ і так тому і слід бути!____

III.

Він прокинувся на другий день вже пізно, після трівож-ного сну, але сон не покріпив його. Прокинувся він кислий, роздразнений, лютий і з ненавистю подивився на свій закамарок. Се була манісенька кліточка, кроків шість задовга, дуже сумна з своїми жовтенькими, запорошеними і всюди відстаючими від стіни обоями, і так низька, що високому чоловікови ставалось в ній небезпечно і заєдно виділось, що ось-ось вдаришся головою об стелю.

Урядження кімнати відповідало місцю: було три старі крісла не зовсім цілі, мальований стіл в куті, на котрім лежало кілька сшитків і книг; вже по тім самім, як вони були запорошені, було видно, що до них давно вже не дотикалась нічия рука; і наконець нескладна велика софа, що займала трохи не цілу стіну і половину ширини всеї кімнати, була колись обита перкалем, а тепер обдерта і служила за постіль Раскольнікову. Часто він спав на ній так, як був, не роздягаючись, без простирала, накривався своїм старосвітським переношеним студентським плащем, і з одною маленькою подушкрю в головах, під котру підкладав усе що мав білля, чисте і ношене, щоби було висше під головою. Перед софою стояв маленький столик.

Трудно було більше опуститись і занехаритись; але Ра-скольнікову се було навіть приємно в його теперішнім настрою духа. Він рішучо відчужився та скрився від всіх, мов черепаха в свою шкаралупу, і навіть обличе баби, що була обовязана йому прислугувати і заглядала иноді ,в його кімнату, будило в нім жовч і судороги. Так буває у деяких мономанів, що візьмуться лиш про одно думати.

Господиня його дві неділі, як вже перестала йому присилати харч, і він не подумав ще до сеї пори зайти розмо-витись з нею, хоч і сидів без обіду. Настка, кухарка її, одинока служанка господині, почасти була рада такому розпо-ложенню комірника і зовсім перестала у него прятати і замітати .і так тільки раз на тиждень^ ненадійно, бралась з ласки за мітлу. Вона-ж і розбудила його тепер.

— Вставай, чого спиш! — закричала вона над ним, — десята година. Я тобі чай принесла; хоч чайку? Чей-же зголоднів?

Комірник розплющив очі, здрігнувся і пізнав Мастку.

— Чай від господині, чи як? — запитав він, звільна і з виразом болю піднимаючись на софі.

— Яке там від господині!

Вона поставила перед ним свій власний, надіпсований чайник, з надпитим вже чаєм, і положила два жовті кусочки цукру.

— Ось, Настко, візьми, прошу тебе, — сказав він, понишпоривши в кишені (він так і спав одягнений) і ВИНЯЕШИ жменьку міди, — пійди і купи мені булку. Та візьми в різника хоч ковбаси трохи, дешевенької.

— Булку я тобі зараз принесу, а чи не волів би ти замісць кбвбаси щей? Хороші щи, вчерашні. Ще вчера тобі відставила, та ти прийшов пізно. Смачненькі щи.

Коли щи були принесені і він забрався до них, Настка усілась біля него на софі і ялась балакати. Вона була з сільських жінок і вельми говірлива баба.

— Прасковія, знаєш, Павлівна в "поліцю" на тебе жалуватись хоче, — сказала вона.

Він сильно нахмурився.

— В поліцію? Чого їй треба?

— Грошей не платиш і з "фатери" не вступаєшся. Звісно чого треба.

— Е, до біса! ще сего не доставало, — бурмотів він скрегочучи зубами. — Ні, се мені тепер... не на руку... Дурна вона, — додав він голосно. —~Я сьогодня до неї зайду, поговорю.

— Та дурна вона, така сама як і я, а ти, мудрію, чого лежиш як мішок та нічого з тебе не видно? Перше, говориш, дітей учити ходив, а тепер ось чом нічого не робиш?

— Я роблю... знехочу і сурово промовив Раскольніков.

— Що робиш?

— Роботу. . .

— Яку роботу?

— Думаю, — серіозно відповів він, помовчавши.

Настка так аж повалилась від сміху. Вона була з реготух, і коли розсмішать, сміялась тихцем, колишучись і трясучись всім тілом, поки аж в середині не заболіло.

— Грошей же ти, слухай, богато надумав? — змогла вона наконець вимовити.

— Без чобіт годі дітей учити. Та й наплювати на лекції!

— А ти в студник не плюй.

— За дітей мідею платять. Що на копійки заробиш? — продовжав він з неохотою, немов би відповідаючи на свої власні думки.

— А тобі би відразу весь капітал? Він дивно подивився на неї.

— Так, весь капітал, — твердо відповів він, помовчавши.

— Ну, ти поволеньки, а то сполошиш; страх ти вже на-ремний. За булкою пійти, чи ні?

— Як хоч.

— Гей, забула! До тебе-ж вчера лист прийшов, коли тебе не було.

— Лист! до мене! від кого?

— Від кого, не знаю. Три копійки "почталіонови" своїх оддала. А звернеш?

— Та неси-ж бо, ради Бога, неси! — закричав зворушений до глубини душі Раскольніков. — Господи!

Через мінуту явився лист від матері з Р.. .-ї Губернії. Він аж поблід, коли брав його. Давно вже не діставав він листів; однакож тепер ще щось инше так стиснуло йому серце.

— Настко, вийди, ради Бога; ось твої три копійки, тілько, змилуйся, виходи чим скорше!

Лист дрожав в його руках; він не хотів розпечатувати при ній; йому хотілось остатись самому з отсим листом. Коли Настка вийшла, він скоро підніс його до уст і поцілував; потім довго ще вдивлювався в письмо адреси, в знакоме і миле йому дрібне і скісне письмо й..го матері, що вчила його колись було читати і писати. Він не спішився; він аж немов би боявся чогось. Наконець розпечатав; лист був великий, важив з два лоти; два спорі почтові аркуші були дрібненько-дрібненько записані.

"Милий мій Родю, — писала мати, — ось вже більш двох місяців, як я не розмовляла з тобою писемно, від чого сама страдала і навіть не одну нічку не спала, роздумуючи. Але сподіюсь, ти не прогнівався на мене за поневольне моє мовчання. Ти знаєш, як я люблю тебе; ти оден у нас, у мене і у Дунечки, ти наше все, вся надія, упованіє наше. Що було зі мною, коли я довідалась, що ти вже від кількох місяців йркинув університет, не маючи чим удержати себе, і що потратив лекції і инші средства свої! Чим могла я з моїми сто-двайцять рублями річної пенсії помогти тобі?

"Пятнайцять рублів, котрі я післала тобі перед чотирма місяцями, я позичила, як ти і сам знаєш, на застав сеї-ж пенсії, у тутешнього нашого купця Василя Івановича Бахрушина. Він добрий чоловік і був ще приятелем твого батька. Але давши йому право на відібрання за мене пенсії, я мусіла дожидати, поки виплатиться довг, а се що-лиш тепер наступило, так що я нічого не могла за весь той час тобі післати, Однак тепер, славити Бога, я можу тобі ще дещо вислати, та і загалом ми можемо аж тепер похвалитись щастяууі, про що я і спішу повідомити тебе. І так перше, чи відгадав би ти, милий Родю, що сестра, твоя ось вже півтора місяця як жиє зі мною, і ми вже більше не розлучимось і на будуче. Слава Тобі Господи, скінчились її муки; але розповім тобі усе по порядку, щоб ти довідався, як усе було, і що ми від тебе до сеї пори скривали.

"Коли ти писав мені, два місяці тому назад, що чув від когось там, що Дуня терпить чимало від грубости в домі Свидригайлових, і питав мене за докладними обясненнями, — що могла я тоді написасти тобі в відповідь? Колиб я і.аписа-та тобі всю правду, то ти певно кинув би усе і бодай пішки, а прийшов би до нас, бо Я' і характер і любов твою знаю, і ти не дав би сестру свою на поталу. Я-ж сама була в розпуці, та що було чинити? Я і сама, бач, всеї правди тоді не знала. Головна-ж трудність лежала в тім, що Дунечка, виступивши минувшого року в їх дім за гувернантку, взяла наперед цілих сто рублів під вимівкою щомісячного потручення з плати, через що, бачиш, годі було покинути місце, не сплативши довгу. Суму же тую (тепер можу тобі все обяснити, дорогий Родю), взяла вона майже лиш для того, щоби вислати тобі шістьдесять рублів, котрих тобі тоді так було треба і котрі ти дістав від нас торік. Ми тебе тоді ошукали, написали, що се з призбираних Дуньчиних давнійших грошей, але се було не так, а тепер пишу тобі усю правду для-того, що усе тепер перемінилось відразу по волі Божій на ліпше, і щоб ти знав, як любить тебе Дунечка і яке з неї неоцінене серце. ~

"Дійсно, пан Свидригайлов зразу обходився з нею нечемно і робив їй всякі пакости і насмішки за столом... Але не хочу запускатись у всі ті прикрі подробиці, щоб не гнівити тебе без потреби, коли вже все тепер минулось. Коротше, мимо доброго і чесного поведения Марти Петрівни, жінки п. Свидригайлова, і всіх домашніх, Дунечці було дуже гірко, особливо коли п. Свидригайлов находився, по старій полковій привичці своїй, під впливом Бахуса. Та що-ж показалось на послідок? Представ собі, що сей божевільний давно вже запалав любовю до Дуні, однак завсігди укривав се під позором грубости і погорди для неї. Може бути він і сам соромився і страх його брав, коли бачив себе вже в літах і батьком родини, що забавлявсь такими легкодушними надіями, а тому і лютився мимоволі на Дуню. А може бути і так, що він простакуватим своїм поведениям і насмішками хотів скрити від других усю правду. Все-ж таки вкінци не здержався і осмілився зробити Дуни явний і обид-ний предлог, обіцюючи їй ріжні нагороди і крім того кинути все і виїхати з нею до иншого села, або хоч би і за границю. Можеш представити собі всі її терпіння!

"Покинути таки зараз місце було годі, не лиш з причини грошевого довгу, але і з огляду на Марту Петрівну, в котрої могли би зараз збудитись підозріння, отже й при-йшлось би кинути в родину незгоду. Та і для Дунечки був би великий скандал; без него не обійшлось би. Були тут ще і ріжні инші причини, словом, Дуня ранше шести неділь ніяк не могла і думати вирватись з отсего страшного дому. Вже-ж ти знаєш Дунечку, знаєш яка вона розумна і з яким твердим характером. Дунечка богато може перенести і навіть в самих крайних нагодах найти в собі стілько великодушности, що не стратить своєї твердости. Вона навіть мені не написала про все, щоб не трівожити мене, а ми часто сбмінюва-лись вістями.

"Закінчення наступило несподівано. — Марта Петрівна ненадійно підслухала свого чоловіка, коли благав Дунечку в саду і зрозумівши все навідворот, їй приписала вину всего, думаючи, що се вона причиною всему тому. Наступила між ними таки зараз в саду страшна сцена: Марта Петрівна аж ударила Дунечку, не хотіла нічого слухати, а сама цілий час кричала і наконець приказала зараз відвезти Дуню до мене, до міста, на простім селянськім возі, на котрий вкинули всі її річи, білля, одіж, все як попало, неповязане і нєуложене. А тут піднявся зливний дощ і Дуня, скривджена і обезче-щена, мусіла переїхати з мужиком цілих сімнайцять верств в некритім возі.

"Подумай тепер, що могла я тобі написати в листі, в відповідь на твій, одержаний мною перед двома місяцями, і про що писати? Сама я була в розпуці; правду написати тобі не сміла, бо ти дуже був би нещасливий, озлоблений і занепокоєний, та що міг би ти зробити? хіба ще себе погубити, та і Дунечка не позволяла; а заповняти лист пустими річами і писати про що небудь тоді, коли в душі таке горе, я не могла. Цілий місяць у нас по цілім місті ходили сплетні про сю історію і до того вже діійшло, що нам аж в церкву годі було ходити з Дунею задля згірдливих поглядів і шептів і навіть голосні при нас бували розмови. Всі знакомі від нас відчужились, усі перестали навіть кланятись і я напевно провідала, що купчики-послугачі і деякі канцеляристи хотіли нанести нам низьку обиду, вимазати дьохтем ворота нашого дому, так що господарі стали жадати, щоб ми випровадились.

"Всему тому причиною була Марта Петрівна, котра зуміла обвинити і знеславити Дуню у всіх домах. Вона у нас зі всіми знакома і в той місяць раз-у-раз приїзджала до міста, а що всім трохи язиката і любить розповідати всім свої родинні діла і особливо жалуватись на свого чоловіка всім і кождому, — що є річею дуже негарною — то і рознесла усю історію в короткім часі не тільки п) місті, але і по уїзді, Я занемогла. Дунечка була твердша від мене, та колиб ти бачив, як вона се переносила і мене ще потішала і піддержувала !Вона ангел!

"Але Бог милосерний, наші муки закінчились: пан Сви-дригайлов опамятався і розкаявся і жалуючи Дуні представив Марті Петрівній повні і очевидні докази Дуньчиної невинности, а іменно лист, котрий Дуня ще перед тою хвилею, коли Марта Петрівна застала їх в саду, приневолена була написати і передати йому, щоб ухилитись від особистих обяснень і тайних сходин, котрих він домагався, і котрий то лист по від'їзді Дунечки остався в руках п. Свидригайло-ва. В отсім листі вона дуже різько і з повним гнівом докоряла йому іменно за неблагородне його поведения супроти Марти Петрівни, ставляла йому перед очи, що він є батьком і головою родини і наконець те, як се погано з його сторони мучити і вводити в нещастя і без того вже нещасну і безоборонну дівчину. Одним словом, милий Родю, лист сей так благородно і переконуючо написаний, що я ридала читаючи його, і до сеї пори не можу його читати без сліз.

"Кромі того на уневиннення Дуні найшлися наконець і посвідчення слуг, котрі бачили і знали о много більше; ніж надіявся сам п. Свидригайлов, як се завсігди буває. Марта Петрівна була цілковито поражена і "наново убита", як вона сама нам признавалась, Але зате вповні переконалась про невинність Дунечки і зараз на другий день, в неділю, приїхавши просто до соборної церкви, на колінах і з сльозами молила Пречисту дати їй силу перенести сей Новий удар і сповнити повинність свою. Відтак, просто з церкви, ні до кого не заїзджаючи, приїхала до нас, розповіла нам усе, гірко плакала і, каючись тяженько, обнимала і благала Дуню, щоб їй простила. Сего-ж поранку, не зволікаючи діла ні трохи, просто від нас пустилась по всіх домах в місті і всюди в найлестнійших для Дуні словах, проливаючи сльози, привернула їй славу і вихвалила благородність її серця і поведения.

"Та на тім не кінець: всім показувала і читала вголос власноручний лист Дуньки до п. Свидригайлова і навіть давала робити з него відписи (що, мені здається, вже було і злиш-иє). Таким чином прийшлось їй кілька день зряду обїзджати всіх в місті, бо деякі стали обиджатись, що другимч оказане було першенство, і таким способом завелась черга так, що в кождім домі уже наперед дожидали і всі знали, що в такий а такий день Марта Петрівна буде там а там сей лист читати, і на кожде читання знову збирались навіть і ті, котрі письмо вже кілька раз переслухали і у себе дома і у других знакомих, за чергою.

"Я думаю, що неодно, цілком неодно тут було непотрібне; однак Марта Петрівна вже такої вдачі. Та все-ж таки вона вповні привернула добру славу Дунечці і весь сором сего поступку впав незатертим пятном на її чоловіка як на головного виновника, так що мені його навіть і жаль; надто вже строго поступили з сим божевільним. Дуню таки зараз почали запрошувати на лекції до деяких домів, але вона відказалась. Загалом всі стали до неї відноситись з осо-блившим поважанням. Усе те причинилось головно і до сего несподіваного звороту, через котрий тепер зміняється, можна сказати, вся наша доля. Знай, милий Родю, що Дуню сватають і що вона вже дала своє слово, про що і спішу повідомити тебе чим скорше. І хотя річ отся сталась і без твоєї поради, то ти, надіюсь, не будеш ні на мене ні на сестру жалуватись, бо як сам зараз побачиш, ждати і відкладати до одержання твоєї відповіди було би нам неможливе. Та і сам ти не міг би обсудити всего як слід.

"Лучилось се так. Він вже надворним радником, Петро Петрович Лужин, і зачислюється до дальших свояків Марти Петрівни, котра чи мало до сего причинилась. Почав з того, >що через неї заявив бажання з нами познакомитесь, був як слід принятий, пив каву і на другий таки день прислав лист, в котрім вельми ввічливо заявив свій предлог і просив скорої рішаючої відповіди. Чоловік він діловий і занятий, і спішить тепер до Петербурга, так що дорожить кождою міну-тою. Розуміється, ми зразу були дуже поражені, зваживши, що все те склалось надто скоро й ненадійно. Розбирали і радились ми обі разом цілий той день. Чоловік він надійний і забезпечений, служить в двох місцях і вже має свій капітал.

"Правда, йому вже сорок пять літ, але він ще зовсім "нічого собі" і ще може подобатись женщинам, та і загалом чоловік він вельми статочний і приличний, трошечки лиш насуплений і мабуть гордий. Але се може бути тільки так здається, на перший погляд. Та ще упереджаю тебе, милий Родю, коли побачишся з ним в Петербурзі, що наступить в дуже скорім часі, то не суди надто різко і палко, як се твій звичай, коли на перший погляд що-небудь в нім тобі не сподобається. Говорю се на припадок, хотяй я переконана, що він зробить на тебе гарне вражіння. Тай загалом, щоби пізнати якого би се не було чоловіка, треба відноситись до него постепенно і обережно, щоб не впасти в помилку і упередження, котрі опісля вельми трудно справити і загладити. А Петро Петрович, бодай по многих признаках, чоловік зовсім гідний поважання.

"При першій зараз гостині у. нас він заявив нам, що він чоловік позитивний, але в многім признаєся, як він сам виразився, до "переконань новійших наших поколінь" і ворог всяких упереджень. Ще й богато иншого він говорив, тому що потрохи, здається, чванливий і вельми любить, щоб його слухати. Однак се майже нічого злого. Я, очевидно, мало зрозуміла, але Дуня обяснила мені, що він чоловік хоч і не великого образования, та зате розумний і, здається, добрий.

"Ти знаєш характер сестри своєї, Родечку. Се дівчина тверда, вирозуміла, терпелива і великодушна, хоч і з палким серцем, про що я добре переконалась. Очевидно, ні з її ні з його сторони особлившої любови тут нема, але Дуня, крім того, що дівчина розумна, рівночасно ще і людина свята мов ангел і за повинність поставить собі сотворити щастя чоло-вікови, котрий з своєї сторони став би дбати про її щастя, а про се послідне ми не маємо поки що важних причин сумніватись, хоч — сказати правду — трохи за скоро склилось се діло.

"До того ще він чоловік дуже проворний і розумієсь сам побачить, що його власне домашнє щастя буде тим певній-ше, чим Дунечка буде за ним щасливійшою. А що там до деяких нерівностей в характері, до деяких старих привичок і хоч би і деякої незгоди в думках (чого і в найщасливших подружах обійти годі), то дотично сего Дуня сама мені сказала, що вона спускаєсь на саму себе, що непокоїтись тут нічого, і ,що вона богато може перенести, скоро тільки дальші відносини будуть чесні і праведні. Він, приміром, і мені показався зразу трохи різким; але се може походить іменно ЕІДСИ, що він отвергай чоловік, і воно певно так. Так ось при других відвідинах, вже одержавши слово Дуні, в розмові він виразився, що вже і передше, не знаючи Дуні, постановив взяти дівчину чесну, але без віна, і доконче таку, котра вже зазнала хоч трохи біди, — а се задля того, як обяснив він, що муж нічого не повинен завдячувати своїй жінці, і о много ліпше, коли жінка уважає свого чоловіка за свого добродія.

"Додам, що він виразився трохи мягче і лагіднійше ніж я написала, бо забула його власні слова, а памятаю саму тілько гадку, і крім того сказав він се зовсім не з заміром, а очевидно проговорившись, в розгарі розмови, так що навіть старався опісля поправитись і змягчити; але мені все таки видалось те трохи за різко і я сказала се опісля Дуни. Але Дуня навіть з гнівом відповіла мені, що: "слова — ще не діло", і се очевидно справедливо. Перед тим, заки справа рішилась, Дунечка не спала цілу ніч і, думаючи, що я вже сплю, встала з ліжка і цілу ніч ходила взад і вперед по кімнаті; наконець приклякла і довго і горячо молилась перед образом, а рано заявила мені, що вона рішилась.

"Я вже згадала, що Петро Петрович вибирався тепер до Петербурга. У него там великі орудки, і він хоче отво-рити в Петербурзі публичну адвокатську канцелярію. Він давно вже занимається веденням всяких справ і процесів, і що-лиш сими днями виграв оден великий процес. До Петербурга вже йому і длятого конечно, що там у него одна важна справа в сенаті*). Таким способом, милий Родечку, він і тобі може бути дуже пожиточний, навіть у всім, і ми з Дунею уже поклали, що ти таки зараз тепер міг би сміло почати свою будучу карієру і уважати своє будуче становиско вже ясно опреділеним. О, коби се справдилось! Се було би таким щастям, що требаб уважати його не инакше. як очевидною ласкою Божою для нас. Дуня лиш і мріє про се. Ми вже осмілились сказати кілька слів в отсім ділі Петру Петрови-чеви. Він виразився осторожно і сказав, що очевидно, коли йому без секретаря обійтись буде годі, то, розуміється, ліпше платити за труд своякови, ніж чужому, коро лиш той по-кажеся спосібним до сего заняття (ну, та ще би ти не показався спосібним!), але зараз виразив і сумнів, чи університетські заняття твої лишать тобі настілько часу, щоб міг ти заниматись в його канцелярії.

"На сей раз діло і скінчилось, але Дуня ні про що кромі сего тепер і не думає. Вона тепер вже кілька день дословно мов би в якійсь горячці, і уложила вже цілий проект, що ось

*) Сенатом в Росії називався найписший суд.

з часом ти можеш бути товаришем а навіть спільником Петра Петровича в його адвокатських заняттях, тим більше, що ти сам на юридичнім факультеті. Я, Родю, з нею погоджуюсь і поділяю всі її пляни і надії, видячи в них повну правдоподібність; і мимо теперішнього, — легко понятного, — отяга-няся Петра Петровича (аджеж він тебе ще не знає), Дуня твердо переконана, що достигне всего своїм добрим впливом на будучого свого чоловіка, і сего вона певна. Нічого й казати, ми стереглися виговоритись перед Петром Петровичем хоч би про щонебудь з отсих дальших мрій наших і головно про те, що ти будеш ЙОГО СПІЛЬНИКОМ. Він чоловік холодний і певно приняв би се дуже сухо, бо усе те показалось би йому чистими мріями. Рівно-ж ні я ні Дуня — ні півслова ще не говорили з ним про тверду нашу надію, що він поможе нам помагати Тобі грішми, як довго Ти на університеті; тому не говорили, бо безпечно се і само собою наступить з часом і він напевно, без злишніх слів сам отеє предложить (де-ж би він щось подібного відмовив Дунечці), тим скорше, що ти і сам можеш стати його правою рукою в канцелярії і діставати отею поміч не як добродійство, але як заслужену заплату.

"Так хоче річ уладити Дуня, і я з нею цілком згоджуюся. Подруге, для того ми не говорили, що мені особливо хотілось поставити тебе з ним, при маючій необавки наступите стрічі нашій, на рівній стопі. Коли Дуня говорила йому про тебе з захватом, він відповів, що кождого чоловіка треба з першого разу оглянути самому і то чим мож докладнійше, щоб про нього судити, і що він сам полишає собі, познаком-ляючйсь з тобою, виробити собі осуд про Тебе. Знаєш що, не-оціиений мій Родю, мені здається по деяких здогадах (хэч вони ніяк не відносяться до Петра Петровича, а так по де —яких моїх власних особистих, навіть може бути, старечих химерах), — мені здається, що я хто зна, чи не ліпше зроблю, коли буду жити після їх вінчання окремо, сама, а не разом з ними. Я переконана вповні, що він буде так благородний і ввічливий, що сам запросить мене і предложить мені не розставатись ніколи з донькою, і коли не говориз {Це до сеї пори, то, розуміється, тому, що і без слів так виходить; але я не пристану.

"Я зауважала в життю нераз, що тещі не дуже то бувають зятям по нутру, а я не тілько не хочу бути кому-не-будь хоч би і найменшим тягарем, але і сама хочу бути зовсім свобідною, як довго в мене який такий куток та такі діти, як Ти і Дунечка. Коли буде можливо, то поселюся недалеку вас обоїх, бо, Родечку, найприємнійше я заховала на сам конець листу: знай, отже, мій любчику, що мабуть вже дуже скоро ми зійдемося всі до купи і обіймемось всі троє після майже трилітньої розлуки!

"Вже остаточно порішено, що я і Дуня їдемо до Петербурга. Коли іменно не знаю, але на всдкий случай дуже скоро, навіть може-бути за тиждень. Все зависить від порішен* ня Петра Петровича, котрий, як тілько оглянеся в Петербурзі, так зараз і дасть нам знати. Йому хочеться по деяких причинах як мож найскорше приспішити вінчання і навіть коли буде можна, відбути ще в теперішні мясниці, а як се не вдасться, задля короткости часу, то зараз після Великодня. О, з яким щастям притулю я тебе до мого серця! Дуня ціла дрожить від радости, що побачиться з Тобою, і сказала раз жартом, що вже задля сего одного пішла би за Петра Петровича. Вона ангел! Вона тепер нічого Тобі не дописує, а веліла тільки мені написати, що їй так богато треба говорити з тобою, так богато, що тепер в неї і рука не хоче братися з.а перо, тому, що в кількох стрічках нічого не напишеш, а тільки себе розстроїш; також веліла обняти Тебе сердечно і переслати Тобі безліч поцілунків. Але хоч ми може-бути дуже скоро самі зійдемось особисто, я все таки тобі сими днями вишлю грошей як найбільше, скільки лиш зможу.

"Тепер, коли всі довідались, що Дуня виходить за Петра Петровича, і мій кредит відразу побільшився і я напевно знаю, що Атаназій Іванович повірить мені на рахунок пенсії навіть до сімдесять пять рублів, так що я тобі бути-може рублів двайцять пять або аж трийцять пришлю. Прислала би і більше, та боюсь за наші подорожні розходи; бо хотяй Петро Петрович був так добрий, що взяв на себе часть видатків нашого переїзду в столицю, а іменно сам накинувся на свій рахунок перевезти наші пакунки і великий куфер (якось-там через знакомих), то все таки треба нам памята-ти і на приїзд до Петербурга, де годі показатись без гроша хоч би на перші дні. Та в тім, ми з Дунею все вже подрібно обчислили і вийшло, що дорога не стояти-ме богато. До зелізниці від нас всего лиш девятьдесять верстов, і ми вже для безпеченьства умовились з одним знакомим нам мужиком о підводу; а там ми з Дунечкою як найвигіднійше махнемо третьою клясою. Словом, бути може, я Тобі не двайцять пять, а таки напевно цілих трийцять рублів спроможусь вислати. Але доста; два аркуші цілі записала і місця вже більш не зостається; ціла наша історія; ну та і новин богато призбиралось!

"А тепер, солоденький мій Родю, стискаю Тебе до близького нашого побачення і благословляю тебе материнським благословенням моїм. Люби Дуню, свою сестру, Родю, люби так, як вона тебе любить, і знай, що вона тебе безгранично, більш себе самої любить. Вона ангел, а ти, Родечку, ти у нас все, вся надія наша і все упованіє. Був би тілько Ти щасливий і ми будемо щасливі. Чи молиш ся Ти Богу, Родечку, по давньому і чи віриш в добрість Творця і Іскупите-ля нашого? Боюся я в серці своїм, чи не навістило і Тебе нове, модне невірство? Коли так, то я за Тебе молюся. Згадай, милий, як ще дитиною, як ще за буття батька Твого, Ти лепетав молитви свої у мене на колінах і як ми всі тоді були щасливі! Пращай, або лучше до побачення! Обнимаю Тебе міцно-міцненько і цілую по тисяч разів.

"Твоя до гробу

Пульхерія Раскольнікова".

Майже весь час як читав Раскольніков, від самого початку листу, лице його було мокре від сліз; але коли він скінчив, воно було бліде, викривлене судорогою, і нервова, лукава усмішка викривила його губи. Він приляг на свою тверду, вимняту подушку і думав, довго думав. Сильно билось його серце і сильно филювали його думки. Вкінци йому стало душно і тісно в отсім жовтім закамарку, похожім на шафу або на скриню. Очи і ,думки посили простору. Він вхЪпив капелюх і вийшов, сим разом вже не лякаючись стрі-титися з ким-небудь на сходах; він про се забув.

Пустився він іти в напрямі Василівського острова через В .... й проспект, начеб спішучись туди за ділом, але після свого звичаю йшов не видячи дороги, шептав про себе і навіть розмовляв вголос з собою, чим немало див>вав прохожих. Многі думали, що вік пяний.

IV.

Лист матері його змучив. Однак що до головної, най-важнійшої точки, сумніву в нім не було ні на хвилинку, навіть ще тоді, коли він читав лист. Головне питання було рішене в його голові і рішене остаточно: "Не бувати сему подружу, поки я живий, і к чорту добродія Лужина!"

— Бо вже-ж отся справа ясна, —воркотів він про себе, усміхаючись і лукаво торжествуючи наперед успіхом свого рішення. — Ні, матусю, ні, Дунечко, не обманути мене вам!... І ще звиняються, що моєї ради не питали і без мене діло порішили! Вони думають, що тепер вже справу розбити годі: а побачимо, годі чи ні! Вимівка ось яка знаменита: "вже такий, треба знати, діловий чоловік Петро Петрович, такий діловий, що і женитись инакше не може, як почтою, ледви що не зелізницею". Ні, Дуню, вже я знаю, про що се ти зі мною богато говорити збираєшся; знаю і те, про що ти цілу ніч думала, ходячи по кімнаті, про що молилась перед Казанською Божою Матірю, котра у матусі в спальни висить. На Голгофту, знать, тяжко вступати. Гм ... Так отже рішене вже остаточно: за ділового і раціонального чоловіка зволите виходити Евдокіє Романівно, чоловіка, що має свій капітал (що вже має свій капітал, се соліднійше, виразній-ше), що служить в двох місцях і розділяє переконання но-війших наших поколінь (як пише матуся), і "здається доброго", як замічає сама Дуня. Отеє здається найкраще із всего! І отся Дуня, на таке здається замуж іде!... Славно! Славно!

— А цікавійше однакож, чого се матуся про "новійші покоління" мені написала? Чи просто лиш для характеристики особи, чи з дальшою цілею: задобрити мене в користь д. Лужина? О хитрі! Цікаво булоб обяснити ще одну обставину: до якої степени вони обі були щирі між собою в той день і в ту ніч, і за весь послідуючий час? Чи всі слова між ними були просто висказані, чи може поняли обі, що у одної і у другої одно на серці і в думках, так отже не треба вже усего вголос висказувати та без потреби проговорюватись. Здається, воно так почасти і було; по листі видко: матуси він показався різьким потрохи і наівна матуся полізла до Дуні з своїми поміченнями. А тая, розуміється, розсердилась і "відповіла з досадою". Очевидно! кого не розлютить, коли справа ясна і без наівних запитань і коли порішене, що вже нічого говорити. І чого се вона пише мені: "Люби Дуню,

Родечку, а вон^ тебе більш себе самої любить"; чи ось не докори совісти її саму тайком мучать за те, що вона згодилась пожертвувати доньку для сина. "Ти наша надія, ти наше все!" О, матусю!...

Злоба накипала в нім чим раз сильнійше і сильнійше, і колиб тепер стрітився з ним добродій Лужин, він, здається, убив би його!

— Гм... се правда, — продовжав він слідуючи за бурею думок, що крутились по його голові, — се правда, що до чоловіка треба "підходити постепенно і осторожно, щоб пізнати його", але добродій Лужин ясний. Головне: "чоловік діловий і здається добрий"; або-ж то жарт, пакунки взяв на себе, великий куфер на свій рахунок перевозить! Ну, як же не добрий? А вони ось обі, заручена і мати, мужичка годять з візком рогожею критим (адже-ж я там їздив!). Нічого! тілько ось девятьдесять верстов, а "там вигідненько махнемо третою клясою"... верстов тисячу. І розумно: "на короткім ліжку не простягнеш ніжки"; а ви же, добродію Лужине, що ви на се? Адже-ж се ваша заручена... І не могли-ж ви не знати, що мати грошей на дорогу на свою пенсію позичає! Очевидно, тут у вас спільне торговельне діло, пред-приємство з спільними користями і по рівних частях, значить і видатки на половину; хліб-сіль посполу, а тютюнець окреме, після приповідки. Та і тут, бач, діловий чоловік підщипнув їх трохи. Пакунок стоїть дешевше від їхнього переїзду, а може'... що і цілком даром поїде. Що-ж, чи справді вони обі не бачать сего, чи може нарочно не хотять бачити? І задоволені, задоволені! І коли подумати, що се поки-що ще тільки цвіт, а справдішні овочі аж з часом прийдуть! Але тут ось що важне: тут не скупість, не скнирство важне, а тон всего того. Се-ж його будучий тон після вінчання, — пророцтво...

— Та і матуся-ж, чого се вона грішми сипле? З чим то вона до Петербурга приїде? З трема цілковими, чи може з двома "білетиками", як говорить онта... старуха... гм! Чим же то жити в Петербурзі вона надіється опісля. Адже-ж вона вже з якихсь причин встигла догадатись, що її з Дунею годі буде разом жити після весілля, навіть хоч би лиш якийсь час? Знать милий чоловічок певно якнебудь тут проговорився, дав себе знати, хоч матуся і відмахується обома руками від сего: "Сама, бач, відкажусь". Що се вона, на кого вона надіється: на сто-двайцять рублів пенсії, на котрій тяжить довг Атаназа Івановича? Хустинки вона там зимові гачкує та нарукавчики мережить, очи свої старі псує. Адже-ж хустинки всего тілько двайцять рублів на рік докладають до сто-двайцяти рублів, се мені звісно. Значить, все таки на великодушність добродія Лужина надіються: "Сам, бач, предложить, просити буде". Наставляй кишеню!

— І як воно завсігди у тих Шіллєрівських прекрасних душ буває: до послідної хвилі виряжають чоловіка ца павячі пера, до послідної хвилинки добра по нім а не зла сподіються; і хотяй предчувають відворотну сторону медалю, однак нізащо собі завчасу правди не скажуть, від самої думки судороги дістають; обома руками від правди відмахуються, аж поки розмальований чоловік їм власноручно носа не наліпить. А цікава річ, чи є у добродія Лужина ордери; я зало-жуся, що Анна в петельці є і що він її на обіди у доставців і купців надіває. Очевидно і на весілля своє надіне! Та втім, бери його чорт!...

— Ну, нехай би вже матуся, нехай би вже вона, вона вже така, але Дуня що? Дунечко люба, та-ж я тебе знаю! Адже-ж вже на двайцятий рік пішло тобі тоді, як в останній раз ми бачились: так отже характер твій я вже порозумів. Матуся пише, що "Дунечка не одно може перенести". Се-ж мені не новина. Я вже півтретя року тому назад знав те, і з тої пори цілих півтретя року про те думав, про те іменно, що "Дунечка неодно може перенести". Вже коли добродія Свидригайлова з всіми наслідками могла перенести, значить, дійсно не одно може перенести. А тепер ось видумали ви враз з матусею, що і добродія Лужина можна перенести, хоч він навчає, о скілько ліпшими є жінки, взяті з нужди і обсипані добродійствами від чоловіків, та ще навчає ледви чи не при першій стрічі.

— Але припустім, що він "проговорився", мимо того, що "раціональний чоловік", хоч здається, він цілком не проговорився а якраз йому показалось потрібним чим скорше се обяснити, але Дуня, Дуня? Адже-ж в сім чоловіці вона певно не помиляється та жити-ж прийдеться з чоловіком. А вона, як її знаю, хліб чорний сам без всего істи буде та водою запивати, а вже душу свою не продасть, а вже моральну свою свободу не віддасть на комфорт; за весь Шлез-вик-Гольштин не віддасть, не то що за добродія Лужина.

Ні, Дуня не з тих 0ула, скільки я її знав, і... ну, та вже певно не змінилась і тепер!... Що говорити! Тяжкі Свидригайло-ви! Тяжко за двіста рублів ціле життя гувернанткою по губерніях тягатись, але я все таки знаю, що сестра моя скорше за муринку стане у плянтатора, або за Лотиша у остзейського Німця, ніж осквернить душу свою і спідлить своє серце звя-зею на віки з чоловіком, котрого не поважає і з котрим їй нічого чинити, — задля одної своєї особистої вигоди!

— І хочби навіть добродій Лужин був з самого щирого золота, або з одноцільного брилянта, і тоді не згодиться стати законною наложницею добродія Лужина! Чому-ж тепер згоджується? В чім розвязка загадки? Діло ясне: для себе, для комфорту свого, навіть для спасения себе від смерти, себе не продасть, а для другого ось і продає! Для милого, для обожаного чоловіка, продасть! Ось в чім вся наша штука і лежить: за брата, за матір продасть! все продасть! все продасть! О, тут ми, в потребі, і моральне чувство наше придавимо; свободу, спокій, навіть совість, усе, усе на торговицю понесемо. Пропадай життя! коби лиш ті улюблені душі наші були щасливі. Мало того, свою власну казуїстику видумаємо, у Єзуїтів навчимося, а на час бути-може і себе самих заспокоїмо, переконаємо себе, що так треба, справді треба для доброї ціли. Таківські ми вже, і усе ясно як день.

— Ясне, що тут ніхто инший як Родіон Романович Раскольніков в виду і на першім пляні стоїть. Ну, як же! мої милі, щастя його може оснувати, на університеті удержати, спільником зробити, усю судьбу його обезпечити; і далій-далій він богачем стане, знатним, поважаним, а може-бути і славним чоловіком закінчить життя! А мати? Ну, тут же іде о долю Родя, неоціненого Родя, першої дитини! Та як же для такої дитини хоч би аж Г такою донькою не пожертвувати! О милі і несправедливі серця! Ви-б і від долі Зоні, колиб було треба, певно не відказались. Зонечка, Зонечка Мармеладова, вічно Зонечка, поки світ стоїть! Чи отсю жертву, отсю жертву зміряли ви о0і до дна, до споду? Чи так? Чи під силу вона вам? Чи буде з неї користь? Чи розумна вона? Знаєш що, Дунечко, що доля Зоні нічим не обридливійша від долі з добродієм Лужином? "Любови тут бути не може", пише матуся. А що, коли не то любови, але ще й поважання не може бути, а противно вже є відраза, погорда, обриджения, що-ж тоді? А й виходить, що тоді, то знов про чистоту дбати прийдеться. Або-ж не так?

— Чи розумієте ви, чи розумієте, що значить тая чистота? Чи розумієте ви, що Лужинська чистота все одно, що і Зоньчина, а може бути навіть і гірша, поганійша, під-лійша, длятого, що у тебе, Дуню, все таки хоч крихту і о свій комфорт іде, а там просто-єдино в голодній смерти справа! "Дорого, дорого коштує, Дуню, отся чистота!" Ну, а коли з часом сил не стане, розкаєшся? А скільки то журби, смутку, проклонів, сліз укритих від всіх, скільки, бо-ж ти не Марта Петрівна! А з матусею що тоді буде? Адже вона вже і тепер занепокоєна, журиться; а тоді, коли усе ясно побачить? А зі мною? ... Та що-ж ви в самім ділі про мене подумали? Не хочу я вашої жертви, Дунечко. не хочу, матусю! Не бувати сему, поки я в живих, не бувати, не бувати! Не принимаю!

Він нараз прочуняв і зупинився.

— Не бувати? А що-ж ти зробиш, щоб сему не бувати? Заборониш? А право яке маєш? Що ти їм можеш обіцяти зі своєї сторони, щоб право таке мати? Усю долю свою, усю будучність їм посвятити, коли скінчиш курс і місце дістанеш? Чули ми се, але-ж се грушки на вербі, а тепер? Адже-ж тут треба таки зараз тепер що небудь зробити, розумієш ти се? А ти що тепер робиш? Обдираєш їх самих. Адже-ж гроші беруть вони на застав сторублевої пенсії, та від добродіїв Свидригайлових! Від таких Свидригайлових, від такого Ата-наза Івановича Бахрушина. Чим ти їх охорониш, будучиіКмі-ліонере, що розпоряджаєш їх судьбою? За десять літ, може? Та за десять літ мати встигне осліпнути від гачковання хустинок та ще й від сліз; від посту зівяне; а сестра? Ну, подумай лиш, що може бути з сестрою за десять літ, або ще в тягу сих десяти років? Догадався?

Так мучив і дразнив він себе отсими питаннями, та ще з якоюсь роскішю. Однак всі ті питання були не нові, не хвилеві, а старі, наболілі, що здавна йому дошкуляли. Давно вже як вони стали його морочити і роздерли йому серце. Давним-давно як зародилась в нім уся тая теперішня задумчива грижа, як наростала, змагалась і в останні часи дозріла і зосередничилась, принявши форму страшного, дикого і фантастичного питання, котре змучило його серце і розум, неумолимо домагаючись розвязки. Тепер же лист матері нараз мов громом в него вдарив. Йому стало ясно, що тепер треба було не журитись, не терпіти пасивно від роздумування про те, що питання не до розвязання, а доконче треба було що-небудь вчинити і то таки зараз, чим скорше. За всяку ціну треба було рішитись на що небудь, або ...

— Або відказатись від життя! — закричав він нараз в скаженім гніві, — послушно принята долю, яка вона є, раз на завсігди, і задушити в собі усе, відказатися від всякого права ділати, жити і любити!

— "Чи знаєте, чи знаєте ви, ласкавий добродію, що значить, коли вже нікуди більше йти?" — нараз пригадалось йому вчерашнє питання Мармеладова. — "Бо-ж треба, щоб кождому чоловікови хоч куди небудь можна було та пійти..."

В тім він здрігнувся: одна, також вчерашня, думка знов пронеслась в його голові. Але здрігнувся він не від того, що пронеслась отся думка. Адже-ж він знав, він предчував, що вона нехибно "пронесеться" і вже ждав її; та й думка тая була зовсім не вчерашня. Однак ріжниця була в тім, що місяць тому назад і навіть вчера ще, вона була тільки мрією, а тепер ... тепер явилась нараз не мрією, а в якімсь новім, грізнім і зовсім незнакомім йому виді, і він зараз сам відчув теє... Йому вдарило в голову і потемніло в очах.

Він поспішно оглянувся, він глядів чогось. Йому хотілось сісти, і він глядів лавочки; переходив же він тоді по К... м бульварі. Лавочка показалась напереді о сто кроків. Він пішов скілько міг хутше; але на дорозі лучилась з ним одна маленька пригода, котра на кілька мінут звернула на себе усю його увагу.

Шукаючи за лавочкою, він завважив перед собою яких двайцять кроків ідучу женщину, та зразу не звертав на неї найменшої уваги, як і на всі предмети, з котрими стрічався послідними часами. Йому вже богато разів л^'чалось, приміром, зайти домів і цілковито не памятати дороги, по котрій він йшов і він вже привик так ходити. Але в ідучій женщині було щось таке дивне і від першого погляду кидалось в очи, що мало-помалу увага його стала до неї приковуватись — зразу нерадо і немов би з досадою, а відтак все дужче та дужче.

Йому нараз захотілось вислідити, що іменно в отсій женщині такого дивного? По перше вона, здавалось, дівчина дуже молоденька, йшла в таку спеку з відкритою головою, без парасольки і без рукавичок, якось смішно розмахуючи руками. На ній було шовкове, з легкої матерії одіння, але також якось дуже дивно надягнене, ледви защіплене, і з заду, в стані, у самому початку ствика, розірване; цілий клапоть відставав і висів теліпаючись. Маленька хустиночка була накинена на обнажену шию, однак держалась якось криво і. боком. На закінчення, дівчина йшла нетвердо, спотикалась і навіть хиталась на всі боки.

Отся стріча розбудила наконець усю увагу Раскольніко-єа. Він зійшовся з дівчиною біля самої лавочки, але дійшовши до лавки вона так і повалилась на неї, в куток, закинула на спинку лавки голову і зажмурила очі, очевидно від незвичайної втоми. Вдивившись в неї, він таки зараз догадався, що вона цілком була пяна.

Дивно і дико було глядіти на таку появу. Він навіть подумав, чи не помиляється. Перед ним було надзвичайно молоденьке личко, літ шіснайцяти, навіть може бути лиш пятнайцяти, — маленьке, білявеньке, гарненьке, але ціле роз-горіле і начеб трохи набреніле. Дівчина, здається, вже дуже мало памяталась; одну ногу закинула на другу, при чім виставила її о много більше як годилось, і по всіх признаках дуже слабо тямила, що вона на вулиці.

Раскольніков не сів і відійти не хотів, а стояв перед нею нерішенйй. Сей бульвар заєдно буває пустий, тепер же, в другій годині і в таку спеку, нікого майже не було. Одна-кож, подальше о яких пятнайцять кроків, на краю бульвару, станув оден панок, котрому, як із всего було видно, вельми хотілось підійти до дівчини з якимись цілями. Він також імовірно побачив її здалека і доганяв, але йому перебив Раскольніков.

Він кидав на него злобні погляди, стараючись однакож, щоб той їх не завважив, і нетерпеливо вижидав своєї— черги, коли непотрібний йому обірванець забереться. Річ була виразна.

Добродій сей був літ трийцяти, повновидий, випасений, кров з молоком, з рожевими губами і з вусиками, і дуже добірно одягнений.

Раскольніков страшенно розлютився; йому нараз захотілось як небудь зобидити сего випасеного франта. Він на хвилинку зіставив дівчину і підійшов до панича.

— Ей ви, Свидригайлов! Вам чого тут треба? — крикнув він, стискаючи кулаки і сміючись своїми запіненими від злости губами.

— Що се значить? — строго запитав панич, насупивши брови і звисока здивувавшись.

— Забирайтесь з дороги, ось що!

— Як ти смієш, каналіє!...

І він підняв тростинку. Раскольніков кинувся на него з кулаками, не роздумавши навіть над тим, що заживний панок міг справитись і з двома такими як він. Але в отсю хвилю хтось ціпко схопив його з заду, — межи ними став поліцейний.

— Спокій, панове! залишіть бійку на публичних місцях. Вам чого треба? Хто ви такий? — строго звернувся він до Раскольнікова, придивившись його лахам.

Раскольніков поглянув на него уважно. Се було браве салдатське лице з сивими вусисками і заличками і з розумним поглядом.

— Вас, бачите, мені і треба, — крикнув він, хапаючи його за руку. — Я колишній студент, Раскольніков... се і вам можна довідатись, — звернувся він до панка; — а ви ходіть сюди, я вам щось покажу...

І вхопивши поліцейника за руку, він потягнув його до лавочки.

— Ось, дивіться, цілком пяна, що-лиш ішла бульваром: хто її знає з яких, а не виглядає, щоб по ремеслу. Здається, денебудь напоїли і обманули ... у першій раз ... розумієте? та так і пустили на вулицю. Погляньте як подерте одіння, придивіться як воно надіте: очевидно її одягали, а не сама вона одягалась, тай одягли, бач, не вмілі руки, мужеські. Се видно. А ось тепер глядіть сюди: отсей франт, з котрим я що лиш битися хотів, мені незнакомий, перший раз бачу; але він її також зазрів дорогою перед хвилинкою, пяну, себе не памятаючу, і йому страх тепер хочеться підійти і переловити її, — адже вона в такім стані, — завезти куди-небудь... І.се вже напевне так; вже повірте, що я не помиляюсь. Я сам бачив, як він за нею споглядав і слідив, тілько я йому перебив і він тепер лиш жде, коли я відійду. Ось він тепер відійшов трошечки, стоїть і щось робить, мов би па-піроску скручував... Як би нам йому не дати? Як би нам її домів відправити, — подумайте-но!

Поліцейний в млі ока усе поняв і порозумів. Повновидий панок був, нічого казати, легкий до відгадання, оставалась дівчина. Він нагнувся над нею, щоб ліпше оглянути, і сердечне співчуття виразилось на його обличу.

— Ах, жаль воно якось! — сказав він хитаючи головою", — цілком ще дитина. Ошукали, се певне. Послухайте, панночко, — почав він кликати її, —г— де зволите жити?

Дівчина отворила утомлені і посоловілі очи, тупо подивилась на питаючих і відмахнулась рукою.

— Послухайте, — сказав Раскольніков, — ось (він пошукав в кишені і витягнув двайцять копійок) ось візьміть візника і звеліть йому завезти її домів. Лиш би адресу нам конечно дістати!

— Панунцю, а, панунцю! — почав знов поліцейний, взявши гроші, — я зараз візника вам дістану і сам вас завезу. Куди прикажете? а? Де зволите бувати?

— Ішла!... пристають!... — пробурмотіла дівчинка і знов відмахнулась рукою.

— Ах, ах, як негарно! Ах, сором то для дівчини, сором та ще який! — Він знов похитав головою, повстиджуючи, жалуючи і гніваючись. — Ось тобі задача! — звернувся він до Раскольнікова і рівночасно одним назирцем оглянув його знову від ніг до голови. Дивним, бездогаду, і він йому здавався; в таких лахах, а сам гроші видає.

— Чи ви далеко за нею ішли? — запитав він його.

— Кажу вам, поперед мене ішла, заточувалась, ось тут на бульварі. Коли до лавочки дійшла, так і повалилась.

— Ах, який то сором завівся тепер на світі, Госїтоди! Таке дрібненьке, а вже пяне! Одурили, от воно як! ось і одіння на ній розірване... Ах, яка розпуста тепер завелася!... А здається, з благородних буде, з бідних якихсь... Тепер богато таких пропало. З виду якась ніжненька, цілком мов панночка, — і він знов нагнувся над нею.

Може і у него росли такі самі дочки — "цілком мов панночки і з ніжненьких", з видом добре вихованих, і з всяким, перенятим вже послїдуванням моді...

— Головне, — побивався Раскольніков, — онтому падлюці щоб її не дати! Ну що-ж він ще над нею посмішкує?! Мов на долони видно, чого йому хочеться; ох! драбуга, не відходить!

Раскольніков говорив голосно і вказував на него просто рукою. Той почув і хотів вже знову розсердитись, але роздумався і обмежився на сам тільки згірдливий погляд. Од-так поволеньки відійшов ще з десять кроків і знов задержався.

— Не дати йому, се, бачите можливе, паночку, — відповів поліцейський в задумі. — Ось коби лиш вона сказала, куди завезти, а то... Панночко, панунцю! — нагнувся він знову.

Тепер вона зовсім розплющила очи, подивилась уважно, мовби порозуміла, що се таке, встала з лавочки і пішла назад в той бік, відкіля прийшла.

— Тьфу, безстидники, чіпаються! — промовила вона ще раз відмахнувшись.

Пішла вона скоро, як перше, сильно заточуючись. Франт пішов вслід за нею, але другою алєєю, не спускаючи з неї очей.

— Не бійтеся, не дам я її, — рішучо сказав поліцейський і пустився вслід за ними. — Ех, яка розпуста тепер завелася! — повторив він вголос, зітхаючи.

В отсю хвилю мов би щось кольнуло Раскольнікова; в млі оча його начеб перемінило.

— Слухайте, гей! — закричав він вслід за поліцейським. Сей обернувся.

— Лишіть! Чого вам? Киньте! Нехай потішиться! (він показав на франта). Вам що до того?

Поліцейський не розумів і витріщив очи. Раскольніков засміявся.

— Е-ех! — промовив поліцейський, махнувши рукою, і пішов вслід за франтом і за дівчинкою, мабуть взявши Раскольнікова або за помішаного, або ще за що гіршого.

— Двайцять копійок моїх забрав, — злобно проговорив Раскольніков, коли остався сам. — Ну, нехай і від онто-го також візьме тай пустить з ним дівчину, тим і скінчиться... І чого я навязався тут помагати? Та нехай себе живцем позаїдають, — мені що до того? І як я смів віддати сих двайцять копійок. Або вони мої?

Мимо отсих дивних слів* йому стало дуже маркотно. Він присів на опорожнену лавочку. Думки його були розсіяні... Та і загалом, майже неможливо йому було думати в отсю хвилю, про що би то не було. Він би хотів зовсім забутися, усе забути, відтак прокинутись і почати життя цілком наново ...

— Бідна дівчинка! — сказав він подивившись в опустілий куток лавки... Отямиться, поплаче, потім мати довідавсь ... Зразу поштовхає, а відтак випарить болючо і по-стидно, а може і прожене... А не прожене, так все таки пронюхають Дарії Францівни, і стане вимикатись моя дівчинка то сюди то туди ... Оттак зараз лічниця (і се завсігди у тих, що у матерей жиють і тихцем вимикаються), ну а там ... а там знов лічниця ... горівка ... шинки ... і ще лічниця ... Через два-три роки — каліка, хоч її всего-на-всего девятнайцять або вісімнайцять літ... Або-ж я таких не бачив? А відки вони брались? А ось не з инших як з таких! Тьфу, тьфу! Та нехай! Се-Ж, говорять, так і треба. Такий процент, говорять, мусить відходити кождого року... кудись там... до чорта мабуть, щоб останніх відсвіжувати і їм не перешкаджати. Процент! Славні, дійсно, у них отсі словечка: вони такі успокоюючі, наукові. Сказано "процент", отже і трівожитись нема чого. Ось якби инше слово, ну тоді... було би може бути менше спокійно... А що. коли і Дунечка яким світом в "процент" попаде... не в той, гак в другий?...

— А куди-ж я йду? — подумав він нараз. — Дивно. Адже-ж я за чимсь пішов. Як лист перечитав, так і пішов... На Василівський остров, до Разумихіна і Пішов, ось куди, тепер... памятаю. Але за чим же однакож? І яким світом думка йти до Разумихіна прийшла мені якраз тепер в голову? Се на всякий припадок дивне.

Він дивувався сам собі. Разумихін був оден з-давних його університетських товаришів. Треба завважати, що Раскольніков, коли був на університеті, майже не мав товаришів, від всіх сторонив, до нікого не заходив і у себе принимав нерадо. Наслідком того і від него скоро вА відвернулись. Ні в спільних сходинах, ні в розмовах, ні в забавах, ні зв чім він не брав участи.

Вчився він дуже пильно, не щадячи себе, і за те його шанували, але ніхто не любив. Був він дуже бідний і якось иадуто-гордий та скритий; начеб що таїв про себе. Деяким товаришам його здавалось, що він глядів на них всіх як на дітей, звисока, будьто би він всіх їх випередив і віком і знанням і думками, і що на їх переконання і інтереси він дивився як на щось низше.

З Разумихіном же він чому заприязнився, чи радше не так заприязнився, як був з ним більше товариським, от

V.

— Дійсно, я у Разумихіна колись тут ще хотів було роботи просити, щоб він мені або лекції дістав, або щс-не-, будь... — додумався Раскольніков, — та чим же від тепер мені може помогти? Припустім лекцію винайде, припустім навіть останньою копійкою поділиться, коли у него є ко-кійка, "так що міг би я аж і черевики купити і костюм поправити, щоб на лекції ходити ... гм ... Ну, а дальше? На пята

вертим. Та втім, з Разумихіном годі було і бути в инших зносинах. Се був незвичайно веселий і говірливий хлопяга, добрий до простоти. Однак під сею простотою крилась і глибина і достоїнство. Ліпші споміж його товаришів розуміли його, усі-ж любили його. Був він вельми розсудливий, хоч і часами трохи надто легковірний, його поверховність була виразиста; високий, худорлявий, заєдно зле виголений, чорноволосий. Часом він бурчав і уходив за силача.

Раз ніччю, в товаристві, він один ударом повалив на землю поліцейського, що мав шість стіп росту. Пити він міг до безконечности, але міг і зовсім не пити; індоі побуяв аж над міру, але міг і зовсім не буяти. Разумихін був ще і з того незвичайний, що ніякі неудачі його ніколи не трівожили, і ніякі прикрі обставини, здавалось, не могли придавити його. Він міг мешкати хоч би на крівли, терпіти пекольний голод і незвичайний холод. Був він дуже бідний і сам, дослівно сам, утримував себе, заробляючи будь-якими роботами гроші. Він знав пропасть жерел, де можна зачерти, розуміється, зарібком. Раз він цілу зиму зовсім не топив в своїй печи і впевняв, що се навіть приємнійше, тому що в холоді ліпше спиться.

Під сю пору він також був приневолений виступити з університету, але не на довго, і з всіх сил старався поправити своє положення, щоб учитись дальше.

Раскольніков не був у него вже через чотири місяці, а Разумихін і не знав навіть, де він мешкав. Раз якось перед двома місяцями вони були стрітились на вулици, але Раскольніков відвернувся і навіть перейшов на другий бік, щоб той його не завважав. А Разумихін хоч і завважав, та перейшов мимо, не хотячи безпокоїти приятеля.

ки що-ж я зароблю? Або-ж мені тепер сего треба? Справді смішно, що я пустився до Разумихіна...

Питання, длячого він пустився тепер до Разумихіна, трівожило його більше, ніж навіть йому самому здавалось; з неспокоєм вишукував він якийсь зловіщий для себе змисл в отсім, можнаб думати, найзвичайнійшім поступку.

— Що-ж, чи може справді я усе діло хотів поправити одним Разумихіном і найшов вихід в Разумихіні? — запитував він себе з зачудованням.

Він роздумував і потирав собі чоло, і дивна річ, якось несподівано, відразу і майже сама від себе, після дуже довгої задуми, прийшла йому в голову одна вельми дивна гадка.

— Гм... до Разумихіна, — промовив він нараз зовсім спокійно, мов би в змислі остаточного порішення, — до Разумихіна я пійду, се розуміється ... але — не тепер... Я до него... на другий день, після отсего пійду, коли вже се буде скінчене, і коли усе по новій дорозі пійде. . .

І втім він опамятався.

— Після сего, — скрикнув він, зриваючись з лавочки, — та або-ж се буде? Або може таки справді буде?

Він оставив лавочку і пішов, майже побіг; він хотів було повернути назад, до хати, але домів іти йому стало нараз страшно противно; таж там в куті, в отсім страшнім закамарку і дозрівало усе те вже більш як від місяця, і він пішов

;КуДИ ОЧИ ПОВедуТЬ. —

Нервове роздразнення його перейшло в якесь лихорадочнее він почув навіть дрож; на такій спеці йому робилось мстудено. Мов би на силу почав він, майже несвідомо, з я-ікоіїсь внутрішної конечности, вдивлюватись в усі предмети, іщо йому стрічались, начеб шукаючи насильної розривки, ;але се лихо удавалось йому, і він що хвиля попадав в задуму. Коли-ж, здрігаючись, піднимав голову і оглядався довкола себе, то зараз таки забував, про що перед хвилею думав і навіть куди переходив.

1В такий спосіб перейшов він увесь Василівський остров, яийигов на Малу Неву, перебрався через міст і завернув на Острови, Зелень і свіжість подобались зразу його усталим очам, що привикли до міського пилу, до вапна і до вели-канських стісняючих і придавляючих домів. Тут не було ні духоти, ні запахів, ні шинків. Але скоро і отсі нові приємні вражіння перемінились в хоробливі та роздражняючі.

Іноді він задержувався перед яким небудь розмальованим посеред зелені літним двориком, заглядав крізь решітки, видів подальше, на бальконах і на терасах прибрані жен— * щини і бігаючі по саду діти. Особливо занимали його цвіти; він на них довше як на що друге глядів. Стрічались йому також пишні повозки, їздці верхом, мущини ї женщини; він супровожав їх з цікавістю очима і забував про них скорше, нім вони щезали йому з очей. Раз він задержався і перечислив свої гроші; показалось около трийцять копійок: "Двайцять поліцейському, три Настці за лист, — значить Мармеладовим дав вчера сорок сім або пятьдесять копійок", подумав він і виняв гроші з кишені.

Він нагадав собі про те, переходячи мимо одної гостин-ниці, в роді приватних, і почув, що йому хочеться їсти. Зайшов до гостинниці, випив чарку горівки, і вона швидко по-ділала, хоч випив всего одну чарку. Ноги його зараз отяжіли і він став почувати сильний наклін до сну. Він пішов цо дому; але коли доходив вже до Петровського острова, пристанув в цілковитім обезсиленню, зійшов з дороги, увійшов в кущі, упав на траву і в ту хвилю заснув.

В хоробливім стані сни відзначаються часто незвичайною випуклістю, яркістю і незвичайно подобають на дійсність. Складається иноді картина дивовижна, але обстано-ва і увесь перебіг всего представлення бувають при тім так правдоподібні і з такими тонкими, несподіваними, але артистично усій цілости картини відповідаючими подробицями, що їх не видумати на яві тому самому сновидцю, будь він таким артистом, як Пушкин або Тургенев. Такі сни, хоробливі сни, завсігди довго памятаються і роблять сильне вражіння на розстроєний і подразнений організм чоловіка.

Страшний сон приснився Раскольнікову. Приснилось йому його дитиньство, ще в їх місточку. Він семилітком гуляє в святочний день під вечер з батьком своїм за містом. Небо сіреньке, день задушливий, місцевість зовсім така сама, як задержалась в його памяти: навіть в памяти його вона о много більше затерлась, ніж представлялась тепер у сні. Мі-сточко стоїть відкрите мов на долони, кругом ні верби; десь гень дуже далеко, на самім краго неба, чорніється лісок. О кілька кроків від посліднього міського огороду стоїть кор-шма, велика коршма, що завсігди наводила на него вельми неприємне чувство і навіть страх, коли він переходив коло неї, проходжуючись з батьком.

Там заєдно був такий тиск, так ревіли, реготались, сварились, так погано і крикливо співали і так часто бились; довкола коршми снувались завсігди такі пяні і страшні об-' личчя... Стрічаючись з ними, він тісно тулився до батька і цілий дрожав. Поуз коршми дорога вічно запилена, і порох на ній вічно такий чорний. Іде вона вигинаючись дальше і о триста кроків відси направо обходить міське кладовище. Серед кладовища камінна церков з зеленою вежею, до котрої ходив він два рази на рік з батьком і з ненькою на обідню, коли служились панахиди по його бабі, що померла вже давно і котрої він ніколи не бачив. При тім завсігди вони брали з собою кутю на білій тарілці, в серветці, а кутя була цукрована з рижу і з родзинків, вдавлених в риж навхрест. Він любив отсю церкву і старинні в ній образи, переважно без рамок, і сіденького священика з дрожачою головою.

Побіч бабусиної могили, на котрій була плита, була і маленька могила його молодшого брата, що вмер піврічною дитиною, котрого він також зовсім не знав і не міг памятати; але йому сказали, що в него був маленький братчик, і він кождий раз, коли навіщав кладовище, побожно і з пошано-ванням хрестився над могилкою, кланявся їй і жалував її.

І ось сниться йому: вони ідуть з батьком дорогою до кладовища і переходять попри коршму; він держить батька за руку і зі страхом оглядається на коршму. Особливша об-станова притягає його увагу: на сей раз тут немов би танці, товпа роздягнених міщанок, баб, їх чоловіків і всякої зволочі. Всі пяні, всі співають пісні, а біля коршемного рундука стоїть віз, але дивний віз. Се один з тих возисків, до котрих запрягають великих тягарових коней і перевозять на них товари і бочки з горівкою.

Він все любив дивитись на сих здоровенних довгогривих коней, з грубими ногам, що ступають спокійно, мірною ходою і везуть за собою немов цілу гору, ні трохи не на-пружаючись. Але тепер, дивне диво, до такого великого воза запряжена була маленька, худенька, гніда селянська шкапина, одна з тих, котрі, — він часто се бачив, — надриваються звичайно з високим яким-там возом дров або сіна, особливо коли віз застрягне в болоті, або в колії, при тім їх так безпощадно, так немилосерно бють мужики батогами, часто навіть по самій морді і по очах, а йому так гірко, так гірко на се дивитися, що він ледви не плаче, а матуся за-всігди бувало відводить його від вікна.

Аж ось нараз повстає великий гамір: з коршми виходять з криками, з піснями, з балалайками, пяні-пянісенькі, великі такі мужики в черйоних і синих сорочках, з армяками на опашки. "Сідайте, всі сідайте!" — кричить оден ще молодий м^жик, з грубою іакою шиєю і з мясистим, червоним як морква лицем, — всіх повезу, сідайте! Однак таки зараз роздається сміх і вигуки:

— Така шкапина та повезе!

— Та ти, Миколко, чи не з розуму зійшов? Таку шкапину до такого воза запряг.

— Адже сій гнідій, їй Богу, літ двайцять вже буде, братчики!

— Сідайте, всіх повезу! — знову кричить Миколка, скаче перший на віз, бере поводи і стає на переді, високій як ялиця. — Гнідий давно, на св. Матвія пійшов, — кричить він з воза, — а шкапище отеє, братчики, тільки мене дразнить, так би, єй Богу, її і убив, даром хліб їсть. Кажу сідайте! в чвал пущу! чвалом побіжить!

І він бере в руки батіг, з роскошею готовлячить бити гніду.

— Та сідайте, чом ні! — хохочуть в товпі. —Чуєте, в чвал побіжить.

— Вона в чвал вже певно з десять літ не бігала.

— Побіжить!

— Не лінуйтесь, братчики, бери кождий дручки, готуйтесь!

— Ну-же! валяй її!

Всі лізуть на Миколчин віз з реготом і дотепами. Налізло хлопів шість, і ще мож посадити. Беруть з собою одну бабу, грубу і румяну. Вона в червоній плахті, в високім очіпку, так званій кичці, ришиваній склянними пацьорками, на ногах шкіряні ходаки, розкусує оріхи і усміхається. Кругом в товпі також сміються, та і правда, як не сміятись: така ле-> даща шкапина та такий тягар чвалом везти буде!

Два хлописька на возі таки зараз беруть по батогови, щоб помагати Миколці. Чути: "ну!", шкапина рветься із всеї сили, та не тільки чвалом, але навіть і ходою ледви-не-ледви

може справитись, лиш дробить ногами, сопить і присідає від ударів трох батогів, що сиплються на неї мов горох.

Сміх на возі і в товпі подвоюєсь, але Миколка лютиться і в гніві валить чим раз дужчими і частійшими ударами по шкапині, мов би справді і думав, що вона в силі побігти в чвал.

— Пустіть і мене бра', — кричить оден розлакомлений парубок із товпи.

— Сідай! всі сідайте! — реве Миколка, — всіх повезе. Зарубаю! — і шкварить, шкварить, і вже не знає, чим і бити від заїлости.

— Таточку, таточку, — кричить він до батька, — таточку, що вони роблять? Таточку, бідну кобилчину бють!

— Ходімо! ходімо! — говорить батько, — пяні, ша-діють, дурні; ходім, не дивись! — і хоче потягнути його, та він виривається з його рук і, не памятаючн себе, біжить до коняки.

Але вже з бідною кониною лихо. Вона задихується, стає, знов сіпаєсь, ледви не паде.

— Валяй на смерть! — кричить Миколка, — на те пішло. Забю!

— Та що, чи на тобі хресту нема, шалений! — кричить оден старик з товпи. І

— Чи бачив хто, щоб така конина такий тягар везла, — додає другий.

— Замучите! — кричить третий.

— Мовчи! Моє добро! Що хочу, то і роблю. Сідай радше! Усі сідайте! Хочу, щоби конче в чвал пішла!...

Нараз сміх озвався громом і покриває все: шкапина не винесла безчйсленних ударів і в обезсиленню почала лягати. Навіть старик не видержав і усміхнувся. І справді: така ледаща конина, та ще лягає І

Два парубки з товпи добувають ще по батогови і біжать до шкапини бити її з боків. Кождий біжить із свого боку.

— По морді її, по очах чеши, по очах! — кричить Миколка.

— Пісню, братчики! — голосить хтось з воза, і всі на возі підхапують, роздається розгульна пісня, гомонить бубон, в приспівах свист. Баба розкусуе орішки і усміхається.

... Він біжить до шкапини, він забігає з переду, він бачить, як її бють по очах, по очах, по самих очах! Він плаче. Серце в нім тріпочеться, сльози ллються. Оден з бючих влучив його в лице: він не чує; він заломлює руки, кричить. Ки-даєся до сивого старця з сивою бородою, котрий хитає головою і осуджує усе те. Однак баба бере його за руку і хоче вивести відси: але він виривається і знову біжить до конини. Тая вже при останніх висиленнях, та ще раз починає лягати.

— А щоб тебе грім! — реве в звірській лютости Ми-колка. Він кидає батіг, нахиляється і витягає з дна воза довгу і грубу оглоблю, бере за кінець в обі руки і з усеї сили розмахується над гнідою.

— Забє! Розторощить !— кричать довкола.

— Забє!

— Моє добро! — відказує Миколка і з повним розмахом спускає оглоблю. Роздався тяжкий удар.

— Бийте її, бийте! чого стали! — кричать голоси з товпи.

А Миколка розмахується в друге* і другий удар з повного розмаху ложиться на хребет нещасної конини. Вона присідає цілим задом, але зривається і рветься вперед, сіпає із всіх послідних сил в ріжні боки, щоб рушити з місця; однак зі всіх боків принимають її шістьма батогами, а оглобля знов підносить ся і падає у третій раз, відтак в четвертий, чим раз дуще, чим раз лютійше. Миколка не памятаєсь п гніву, що не може одним розмахом убити.

— Ще жиє! — кричать довкола.

— Зараз вже повалиться, бра', тут їй і кінець! — кричить із товпи оден любитель.

— Сокирою її, що там! Покінчити з нею відразу, — кричить третій.

— Ех, пожди шельмо! Розетупіться! — несамовито викрикує Миколка, кидає оглоблю, знов нагинається до воза і витягає зелізний кіл. — На бік! — кричить він, і що стане сили, розмахується і валить у свою бідну конину.

Удар роздався; конина захиталась, осіла, хотіла-було поправитись, та зелізний кіл знов з цілого розмаху спадає їй на хребет і вона валиться на землю, дослівно мов би їй підтяло всі чотири ноги разом.

— Добивай! — реве Миколка і зіскакує мов би скажений з воза.

Кількох парубків, також червоних і пяних, хапає за що попало, за батоги, коли, оглоблю, і біжать до конаючої шкапини. Миколка уставляється з боку і починає валяти колом раз-у-раз по хребті. Бідна звірина витягає морду, тяжко зітхає і здихає.

— Добив! — кричать в товпі.

— А чого в чвал не пішла!

— Моє добро! — кричить Миколка з зелізним колом в руках і з забіглими кровю очима. Він стоїть, начеб жалуючи, що вже нікого більше бити.

— Ну, і справді таки на тобі хресту нема! — кричать з товпи вже многі голоси.

Але бідний хлопчина вже не памятає себе. З криком пе-ребиваєсь він крізь товпу до гнідої, пригортає її мертву, за-крівавлену морду і цілує її, цілує її, цілує її в очі, в губи... Відтак нараз зривається і бішено кидається з своїми дрібними кулачками на Миколку. В сю хвилю батько, що вже довго уганявся за ним, ловить його наконець і виносить з товпи.

— Ходімо! ходімо! — говорить він йому, — ходімо домів!

— Таточку! за що вони... бідну конину... убили! — хлипає він, та дух йому запирає і слова криками вириваються з його стисненої груди.

— Пяниці, шаліють, не наша річ, ходімо! — говорить батько.

Він обнимає батька руками, але грудь йому давить, давить. Він хоче відітхнути, крикнути і прокидається.

Він прокинувся цілий в поті, з мокрим від поту волоссям, засапаний, і піднявся в переляку.

— Слава Богу, се тільки сон! — сказав він, сідаючи під деревом і глубоко віддихаючи. — Та що се? Чи не горячка в мені починається; такий недоладний сон!

Все тіло його було мов би розбите; неспокійно і темно на душі. Він поклав лікті на коліна і підпер обома руками голову.

— Боже! — сказав він, — та чи я, чи я в самім ділі візьму в руки топір, стану бити по голові, розчереплю їй череп ... буду бродити в липкій, теплій крови, виломлювати замок, красти і дрожати; вимикатись, цілий облитий кровю ... з топором... Господи, чи справді я се зроблю?

Він дрожав мов листок, говорячи теє.

— Та шо-ж се я! — тягнув він дальше, нахиляючись знову і начеб у великім зачудованню, — адже-ж я знав, що сего не перенесу, так чого-ж я доси так себе мучив? Адже ще вчера, вчера, коли я пішов робити отсю... пробу, адже я вчера таки переконався наглядно, що не видержу... Чого-ж я тепер ось?... Чого я ще до сеї хвилі сумнівався? Адже-ж вчера, сходячи зі сходів, я сам сказав, що се підло, гидко, низько ... адже-ж мене від самої думки на яві замлоїло і в страх кинуло ...

— Ні, я не видержу, не видержу! Нехай, нехай навіть не останеться ніякого сумніву у вен? тих розумованнях, нехай все те, що порішив я за той місяць, буде ясне як день, справедливе як аритметика, Господи! а я все таки не рішуся! Я-ж сего не видержу, не видержу!... Чого-ж, чого і до тепер ...

Він встав на ноги, з здивуванням оглянувся довкола, начеб не знав, що зайшов сюди, і пішов на Т.. .й міст. Він був блідий, очі його горіли, неміч озивалась в усіх його членах, але йому нараз стало будьто би лекше дихати. Він почув, що вже скинув з себе сей страшний тягар, що давив його так довго; і на душі його зробилось відразу легко і мирно.

— Господи! — молився він, — покажи мені дорогу мою, а я відрікаюсь від сеї проклятої... мрії моєї!

Переходячи через міст, він лагідно і спокійно глядів" на Неву, на світлий захід палаючого, червоного сонця. Мимо своєї слабости, він навіть не чув в собі утоми. Зовсім начеб болячка на серці його, що збирала цілий місяць, нараз про-пукла. Вільність, вільність! Він вільний тепер від отсих чарів, від несамовитости, від обвороження, нашептів, від по-куси. * ,

Пізнійше, коли він згадував той час і усе, що лучилось з ним в отсі дні, мінуту за мінутою, точку за точкою, обяв за обявом, його до забобонности поражала завсігди одна обставина, хотяй на ділі і не дуже незвичайна, але котра за-єдно здавалась йому опісля мов би якоюсь віщбою його долі. Іменно: він ніяк не міг поняти і обяснити собі, длячого він, знеможений, утомлений, котрому було-б найвигіднійше вернутись назад домів найкоротшою і простою дорогою, вернувся домів через Сінну площу, куди йому зовсім не треба було йти. Колесо було невеличке, але очевидне і цілком непотрібне.

Нічого й казати, десятки раз лучалось йому вертатись домів, не памятаючи вулиць, по котрих йшов. Але чому-ж, запитував він завсігди, чому-ж така важна, така рішуча для него, і рівночасно така в найвисшім степени случайна стріча на Сінній (по котрій навіть і йти йому було ні за чим), подибала його якраз тепер, в таку пору, в таку хвилю його життя, при такім настрою його духа і при таких іменно обставинах, при котрих єдино і могла вона, отся стріча, мати рішучий і кінчаючий справу вплив на усю його долю? Мов би тут нарочно піджидала його!

Було около девятої години, коли він переходив по Сінній. Всі крамарі на столах, в будках і в склепах запирали свої крамики або знимали і забирали свій товар і розходилися по домах, рівно як і купуючі. Біля гостинниць на брудних і вонючих подвірях домів Сінної площі, а найбільше коло шинків товпилось богато ріжного народа промишлен-ників і обірванців. Раскольніков особливо любив сі місця, так само як і усі в тім куті лежачі переулки, коли виходив без ціли на вулицю. Тут лахи його не звертали на себе нічиєї згірдної уваги і можна було ходити в будь якім дрантю та не зобидити нікого.

Біля самого К.. .го переулка, на розі міщанин і баба, жінка його, торгували на двох столах товаром: нитками, тасьмами, бавовняними хусточками і иншим. Вони також збиралися домів, але запізнились, розмовляючи з підійшовшою знакомою. Знакома тая була Лизавета Іванівна, або просто, як всі її звали, Лизавета, молодша сестра онтої самої старухи Олени Іванівни, колежської реґістраторихи і лихварки, у котрої вчера був Раскольніков, коли заходив заставляти годинник і робити свою пробу...

Він давно вже знав усе про отсю Лизавету і навіть вона його знала потрохи. Се була висока, неповоротна, жахлива і несміла трийцять-пять-літна дівка, що мов невільниця залежала від своєї сестри, працювала на неї день і ніч, дрожала перед нею і переносила від неї навіть побої. Вона стояла в задумі з клунком перед міщанином і бабою і уважно прислухувалась їм. Тії обясняли їй щось з особлившим запалом.

Коли Раскольніков так нечайно побачив її, якесь дивне чувство, пихоже на крайнє здивовання заволоділо ним, хоч в отсій стрічі не було нічого дивного.

— Ви би, Лизавето Іванівно, і порішили, побачивши на власні очі, — голосно говорив міщанин. — Приходіть отже завтра в семій годині. І тії прибудуть.

— Завтра? — поволи і задумчиво сказала Лизавета, начеб не рішаючись.

— Гей! то вам Олена Іванівна страху нагнала! — зареготалась жінка перекупил, жвава бабуся. — Дивлюсь я на вас, а ви цілком як маленька дитинка. І сестра вона вам не рідна, а ось як над вами запанувала.

— Та ви на сей раз Олені Іванівні нічого і не говоріть, — перебив муж, — ось моя рада, послухайте та заходіть до нас не просячись. Воно діло вигідне, побачите. Потім і. сестриця самі переконаються.

— Так отже зайти?

— В семій годині, завтра; і від онтих прибудуть; побачите на власні очі і порішите.

— І самоварчик поставимо, — докинула жінка.

— Гаразд, прийду, — промовила Лизавета, усе ще роздумуючи, і звільненька почала рушатись з місця.

Раскольніков тут вже перейшов і не чув більше. Він переходив тихо, незамітно, стараючись не стратити ні одного слова. Первісне зачудування його мало-помалу перемінилось в страх, наче мороз перейшов по його хребті. Він довідався, він нараз, напрасно і цілком несподівано довідався, що завтра, рівно в семій годині вечером, Лизавети, сестри і —єдиної товаришки старухи, дома не. буде і що, значить, старуха рівно в семій годині вечером лишиться сама одна дома.

До його^кватири оставалось всего лиш кілька кроків. Він увійшов до себе мов засуджений на смерть. Ні про що він не роздумував і ніяк не міг роздумувати; але цілим єством своїм він нараз почув, що нема вже в него ні свободи розсудку, ні волі, і що все відразу порішене остаточно.

Нічого казати, колиб навіть цілі роки приходилось йому дожидати пригожої хвилі, то і тоді, маючи замисл, годі було надіятись напевно на ліпшу нагоду до виконання сего замислу, як була тая, котра явилась що лиш сама, ненадійно. На всякий випадок трудно було би дізнатись день наперед і так напевно, з більшою докладністю і з найменшим ризиком, без всяких небезпечних випитувань і сліджень, що завтра, в такій а такій годині така ось старуха, на котру готовиться замисл, буде дома сама-самісенька.

VI.

Згодом-перегодом Раскольнікову лучилось якось-там провідати, пощо іменно міщанин і баба призивали до себе Лизавету. Справа була найзвичайнійша в світі і не містила в собі нічого такого особливого. Приїзша і попавша в біду родина продавала річи, одіння і таке друге, все жіноче. А що на ринку продавати невигідно, тому шукали торговку, а Лизавета сим занималась: брала поручения, ходила за ділами і мала велику практику, бо була дуже чесна і завсігди говорила крайну ціну: яку ціну скаже, так сему й бути. Говорила же загалом мало і, як вже було сказано, була така несміла і жахлива ...

Але Раскольніков останніми часами став забобонний. Сліди забобонности остались в нім ще довго і опісля, майже не до викорінення. І в цілім сім ділі він завсігди потім склонний був бачити щось немов би дивного, таємничого, начеб присутність якихсь особливших впливів і збігу обставин.

Ще зимою оден знакомий йому студент, Покорев, ви-їзджаючи до Харкова, подав йому якось в розмові адресу старухи Олени Іванівни, колиб при нагоді прийшлося йому що заставляти. Довго він не ходив до неї тому, що мав лекції та сяк-так з бідою давав собі раду. Півтора місяця тому назад він згадав про адресу; в него були дві річи пригожі на застав: старий батьківський срібний годинник і маленький золотий перстенець з трома якимись червоними камінцями, подарований йому при пращанню сестрою на памятку. Він рішив занести перстенець; найшовши старуху, він від першого погляду, ще нічого особлившого про ню не знаючи, почув до неї невимовну відразу, взяв у неї два "папірці" і по дорозі зайшов до одної поганенької гостинниці. Він замовив чай, сів і тяжко задумався. Дивні думки накльовувались в його голові, мов з яйця пташини, і дуже, дуже занимали його.

Майже рядом з ним при другім столику сидів студент, котрого він зовсім не знав і не памятав, та молодий офіцер. Оба скінчили грати в білярд і попивали чай. Нараз він почув, що студент говорить офіцерові про лихварку Олену Іванівну, колежську реґістраториху, і подає йому її адресу.

Вже те саме показалось Раскольнікову якось дивним: він що лиш звідтам, а тут якраз діло про неї. Розуміється припадок, але він чогось не може відвязатись тепер від одного дуже незвичайного вражіння, а тут якраз йому начеб хтось прислугується: студент нараз стає розказувати това-ришеви про тую Олену Іванівну ріжні подробиці.

— Славна, вона, — говорив він, — у неї завсігди можна грошей дістати. Богата як Жид, може нараз пять тисяч позичити, а і рублевого заставу не цураєсь. Наших богато до неї заходило. Лиш стерво вона незвичайне ...

І він почав розповідати, якаГвона зла, химерна, що ко-либ тільки о оден день спізнитись з викупом заставу, то річ пропала. Дає лиш четверту часть того, що вартує застав, а наросту по пять і навіть по сім бере за місяць і т. д. Студент розбалакався і оповів крім того, що у старухи є сестра, Лизавета, котру вона, така маленька і нікчемна, бє що години і держить в повній неволи як маленьку дитину, хотяй Лизавета аж муліеського росту ...

— Ось тобі явище! — закричав студент і зареготався. Вони стали говорити про Лизавету. Студент розповідав

про неї з якимсь особлившим задоволенням і раз-враз сміявся, а офіцер з великим заняттям слухав і просив студента прислати йому отсю Лизавету для направи білля.

Раскольніков не стратив ні одного слова і зараз усе довідався: Лизавета була молодша, від другої матері, сестра старухи, і було їй вже трийцять пять літ. Вона працювала на сестру день і ніч, була в неї за кухарку і прачку, а кромі того шила на продаж, навіть помости мити наймалась, і все сестрі віддавала. Ніякого замовлення і ніякої роботи не сміла взяти на себе без дозволу старої. Стара же зробила уже своє завіщання, що звісне було самій Лизаветі, котрій після завіщання не* діставалось ні гроша, кромі домашної обста-нови, крісел і такого иншого; а гроші всі призначені були для одного монастира в Н.. .й Губернії, на вічний помин душі.

Носилась же Лизавета як міщанка, а не як чиновниця, була незамужня, і собою вельми нескладна, росту над міру високого, з довгими, трохи вигнутими ножиськами, заєдно в здоптаних козлових черевиках, і держала себе охарно. Але головне, чому дивувався і з чого сміявся студент, було те, що Лизавета раз-по-раз вагоніла...

— Адже, тк кажеш, вона поганенька, — завважив офіцер.

— Так, довгонога така, мов прибраний вояк, але куди тобі, цілком не погана! У неї таке добродушне лице і очі. Аж дуже навіть. Доказ на те, що неодному подобавсь. Тиха така, смирненька, німенька, податлива, на все податлива. А усмішка у неї навіть дуже гарна.

— Та, мабуть, вона і тобі подобаєсь? — засміявся офіцер.

— Задля незвичайности. Ні, ось що я тобі скажу. Я би сю прокляту старуху убив і ограбив і, впевняю тебе, без найменшого докору совісти, — з запалом додав студент.

Офіцер знов зареготався, а Раскольніков здрігнувся. Яке се було дивне!

— Позволь, я тобі серіозне питання поставити хочу, — розгорячився студент. — Я очевидно зажартував, але подумай: з одної сторони глупа, безумна, нікчемна, злюща, хора, стара бабище, нікому непотрібна і противно всім шкідлива, котра сама не знає, для чого жиє, і котра завтра таки сама собою умре. Чи розумієш? Розумієш?

— Ну, розумію, — відповів офіцер, уважно вдивляючися в розгоряченого товариша.

— Слухай дальше. З другої сторони молоді, свіжі сили, що пропадають марно без удержання, і се тисячами і повсюди! Сто тисяч добрих діл і починів, кфтрі би можна предпринята за гроші старої скряги, призначені на монастир! Сотні, тисячі бути-може душ зведених на дорогу: десятки родин вибавлених від нужди, від розкладу, від погибели, від розпусти, від лічниць, — і се все за її гроші. Убий і візьми п гроші з тим, щоб при їх помочі посвятити опісля себе на службу всій людськости і загальній справі: як ти думаєш, чи не загладиться оден дрібненький проступок тисячами добрих діл? За одно життя — тисячі жить в заміну, — адже-ж тут аритметика! Та і що значить на загальній вазі життя отсеї сухітничої, дурної і злої старулі? Не більше як життя блохи, блощиці, та і того не стоїть, бо старуля більш шкідлива. Вона чуже ЖИТТЯ заїдає: вона зла; вона недавно тому Лизаветі палець з гніву розкусила; трохи не відрізали!

— Очевидно, вона не заслугує жити, — завважав офіцер, — але-ж тут природа ...

— Ех, брате, адже-ж природу поправляють і направляють, а без сего прийшлось би потонути в упередженнях. Без сего ні одного би великого чоловіка не було. Говорять: "обовязок, совість", — я нічого не хочу говорити проти обо-вязку і совісти, — але-ж як ми їх розуміємо? Чекай, я тобі ще завдам одно питання: Слухай!

— Ні, ні, ти чекай; я тобі поставлю питання. Слухай!

— Ну!

— Ось ти тепер говориш і доказуєш, а скажи ти мені: убєш ти сам старуху, чи ні?

— Розуміється, ні! Я лиш говорю те, що справедливе ... Але не о мене тут ходить...

— А по мойому, коли ти сам не рішаєшся, так нема тут і ніякої справедливости! Ану, ще партію!

Раскольніков був в незвичайнім зворушенню. Нічого і казати, все те були самі найзвичайнійші і найчастійші, не-раз вже слухані ним, в инших тільки формах і на другі теми, молодечі розговори і думки. Але длячого якраз тепер прийшлося йому слухати іменно таку розмову і такі думки, коли у власній його голові тільки що зародились... якраз такі самі думки? І длячого іменно тепер, скоро тільки він виніс зародок своєї думки від старухи, зараз і попадає він на розмову про старуху? ... Дивним завсігди здавався йому сей збіг обставин. Отся нікчемна розмова в гостинниці мала надзвичайний вплив на него при дальшім розвою діла: немов би дійсно було тут якесь призначення, вказівка...

Вернувшись з Сінної, він кинувся на диван і цілу годину пересидів нерухомий. Тимчасом стемніло; свічки в него не було, та і в голову не приходило йому світити. Він ніколи яе міг пригадати собі: чи думав він про що небудь за весь той час? Наконець він почув свою давню лихорадку, млости, і з роскошею догадався, що на дивані можна і л|ягти. Скоро тяжкий, оловяний сон наляг на него, начеб його придавив.

Він спав незвичайно довго і без снів. Настка, що увійшла до него в десятій годині на другий день рано, насилу його добудилась. Вона принесла йому чаю і хліба. Чай був знову надпитий і знов в її власнім чайнику.

— Ох, як він спить! — скрикнула вона з гнівом, — і раз-враз тільки спить!

Він на'силу піднявся. Голова його боліла; він встав на ноги, повернувся в своїм закамарку і упав назад на диван.

/

— Знову спить! ^— скрикнула Настка, — та ти хорий, чи що?

Він нічого не відповідав.

— Чаю, бач, хочеш?

— Опісля, — промовив він насилу, замикаючи знов очи і обертаючись до стіни. Настка постояла над ним.

— І мабуть таки справдд хорий, — сказала вона, обернулась і вийшла.

Вона прийшла ще раз в другій годині з зупою. Він лежав як передше. Чай стояв нетиканий. Настка аж обидилась і з гнівом стала штуркати його.

— Чого киснеш! — крикнула вона, з відразою дивлячись на него.

Він піднявся і сів, але нічого не сказав її, тільки дивився в землю.

— Хорий, чи ні? — запитала Настка і знов не дістала відповіди. — Ти би хоч на вулицю вийшов, — сказала вона помовчавши; — тебе хоч би вітром обдуло. їсти-же будеш, чи ні?

— Опісля, — слабо промовив він, — іди! — і махнув рукою.

Вона постояла ще трошки, з жалем погляділа на него і вийшла. 1

Через кілька мінут він отворив очи ї довго дивився на чай і на зупу. Відтак взяв хліб, взяв ложку і почав їсти.

Він зїв небогато, без смаку, ложки три-чотири, начеб машинально. Голова боліла менше. Пообідавши, простягнувся він знову на диван, та заснути вже не міг, а лежав не ру-шаючись, ниць, уткнувши лице в подушку. Йому раз-враз мерехтіли якісь такі дивні привиди; здавалось йому, що він десь в Африці, в Єгипті, в якійсь оазі. Каравана спочиває, лагідно лежать верблюди, довкола пальми ростуть цілим кругом; всі обідають. Він же заєдно пє воду просто з потічка, котрий ось тут при його боці тече і дзюрчить. І холодно так, і чудово-чудово, така синява вода, холодна, біжить по ріжнобарвних камінчиках і по такім чистім, з золотими проблесками, піску ...

Нараз він виразно почув, що бє годинник. Він здрігнув-ся, прочуняв, підняв голову, подивився в вікно, застановив^ ся над тим, котра година, і відразу підскочив, цілковито проснувшись, мов би його хто зірвав з дивану. На пальцях підійшов він до дверий, відхилив їх тихенько і став надслухувати долі сходами. Серце його страшно билося. Але на сходах було все тихо, мов би всі спали.

Дико і чудно показалось йому, що він міг переспати в такій непамяти від вчерашнього дня, і нічого ще не зробив, нічого не приготовив... А тимчасом може се і шеста година вже била. І незвичайне, горячкове та якесь аж непритомне заклопотання обгорнуло його нараз замісць дотеперішнього сну і а^голомшення. Приготовань впрочім було небогато.

Він напружив всі сили, щоб про все памятати і нічого не забути; а серце раз-враз билось, стукало, так, що йому дихати стало тяжко. По-перше, треба було зробити петлю і до пальта пришити, — діло мінути. Він сягнув під подушку і відшукав в накиданім під нею біллю одну цілком подерту, стару, не прану свою сорочку. З її лахів він видер тасьму на цаль широку а з вісім цалів довгу. Отсю тасьму зложив він в двоє, зняв з себе своє широке, міцне, з якоїсь грубої бавовняної матерії зроблене літне пальто (одиноку його верхню одежу) і почав пришивати оба кінці тасьми під ліву паху з під споду.

Руки його дрожали, коли шив, але він упорався так добре, що зверху нічого не було видно, коли він знов надів пальто. Голка і нитки були в него вже давно приготовані і лежали в столику на папері. Що-ж дотикаєсь петлі, то се була дуже дотепна його власна видумка; петля мала бути для топора. Годі-ж було вулицею нести топір в руках. А коли сховати під пальтом, то все таки треба було рукою притримувати, а се було би видно. Тепер же з петлицею треба лиш вложити в неї вістрє топора і він буде висіти спокійно під пахою зі споду цілу дорогу. Запустивши-ж руку в побічну кишеню пальта, він міг і кінець ручки топора придержувати,-щоб вона не баламкалась; а що пальто було дуже широке, справдішний мішок, то і не можна було бачити зверху, що він рукою, через кишеню, щось придержує. Отсю петлю він також вже перед двома тижнями видумав.

Покінчивши з тим, він уткнув пальці в маленьку щілину межи своїм турецьким диваном і долівкою, поглядав коло лівого кута і витягнув давно вже приготовлений і схований там з&вщв. "Сей застав був однакож цілком не застав, а просі о деревлйна, гладко обстругана дощинка, величиною і завгрубшки не більша^ як могла би бути срібна цигарниця. Отсю дощинку він припадково найшов при одній зі своїх прогульок на однім подвірю, де в прибудованих домиках містилася якась робітня. Потім же додав він до дощинки гладку і тоненьку зелізну пластинку, правдоподібно відло-мок від чогось-там, — котру також найшов на вулиці того самого дня.

Зложивши обі дощечки, з котрих зелізна була менша від деревляної, він звязав їх міцно до купи наперехрест ниткою; відтак старанно і для ока принадно обвинув їх в чистий білий папір і обвязав так, щоб було як найтруднійше розт вязати. Се длятого, щоб на часочок відвернути увагу старухи, коли вона стане возитись з ґудзом, і влучити тим способом відповідну хвилину. Зелізна же пластинка додана була для ваги, щоб старуха зараз в першу хвилю не догадалась, що "річ" деревляна. Все отеє хоронилось у него до часу під диваном.

Коли тілько він добув застав, аж десь там на дворі роз-лягся чийсь крик:

— Сема година давно! *— Давно! Боже мій!

Він кинувся до дверий, послухав, вхопив капелюх і став сходити вниз долі своїми тринайцятьма іступнями, осторожно, не чутко, мов кіт. Дожидала його ще найважнійша робота — украсти з кухні топір. Те, що діло треба було гробити сокирою, рішено було ним вже давно. В него був ще складаний огородницький ніж; але на ніж і особливо на свої сили він не надіявся, тому і остався остаточно при то-порі.

Зауважаймо при нагоді одну особлившість, дотикаючу усіх остаточних рішень, до яких дійшов він вже в отсій справі. Вони мали одну дивну прикмету: чим остаточнійше рішався він на щось, тим глупшим, недорічнійшим представлялось воно зараз в його очах. Мимо усеї тяжкої внутрішньої боротьби своєї, він ніколи ні на одну хвилину за весь той час не міг повірити, щоби його пляни могли бути виконані.

І колиб навіть яким світом дійшло аж до того, що вкін-ци обдумав би він і вирішив усе до послідньої точки остаточно і що сумнівів не осталось би вже більше ніяких, то таки зараз, здається, він і відрікся би від сего, як від дурно-ти, дивацтва і неможливости. Але невнрішених точок і сумнівів оставалась ще ціла купа.

Що-ж дотикаєсь питання, де дістати топір, то отся дрібниця його ні трохи не непокоїла, тому, що не було нічого лекшого. Річ стояла ось як: Настки що хвиля, а особливо вечерами, не бувало дома: або побіжить до сусідів, або знов до склепу, а двері заєдно оставляє наостіж. Господиня лиш і задля того з нею все сварилась. То-ж треба було тілько пбтихоньки увійти, коли прийде час, в кухню і взяти топір, а опісля за годину (коли все вже скінчиться), увійти знову і положити назад. 9

Але були ще і сумніви. Він, припустім, верне за годину, щоб положити назад, а Настка ось вже якимсь світом вернулась. Очевидно, треба перейти мимо і переждати, поки вона знов вийде. Ану, як за той час запотребує топора, гля-дати стане, розкричиться, — от і підозріння готове, або гїо крайній мірі причина до підозріння.

Але се були ще дрібниці, про котрі він і думати не починав, та і ніколи було. Він думав про головне, а дрібниці відкладав до онтої пори, коли сам на все рішиться. Однак послідне здавалось рішучо неможливим. Так по крайній мірі здавалось йому самому. Ніяк він не міг, на примір, повірити, що коли-небудь він покінчить думати, встане — навпростець пійде туди... Навіть недавню пробу свою (т. є відвідини з заміром остаточно оглянути місце) він лиш попробував було зробити, та далеко не на правду, а так: "ну там, ось пійду і огляну; чого роздумувати!" — і таки зараз не витерпів, плюнув і втік в гніві на самого себе.

А тимчасом, здавалось би, всяка аналіза в змислі морального осуду питання, була вже ним покінчена; казуїстика його виточилась як бритва, і сам в собі він вже не находив свідомого опору, ніяких протестів. Однак щодо посліднього — себ-то, що він колись на все рішиться, — він попросту не вірив собі і уперто, невольничо, шукав опору, протестів по боках і напомацки, начеб хто його приневолював і тягнув до того.

Послідний-же день, що надійшов так. несподівано і вирішив усе разом, поділав на него майже зовсім механічно; немов би йогб хто взяв за руку і потягнув за собою неумолимо, сліпо, з неприродною силою, не терплячи опору.

Саме так, начеб він попав кусником одежі в колесо машини, і його почало в неї втягати.

Зразу, — правда, давно вже перед тим, — його занимало одно питання: длячого так легко відкриваються і зраджуються майже всі злочинства, і так явно визначаються сліди трохи чи не всіх злочинців?

Він прийшов мало-помалу до ріжнородних і цікавих заключень, і по його думці найголовнійша причина полягає не тілько в матеріяльній неможливости скрити злочинство, як в самім злочинцю; іменно сам злочинець, і майже кождий, в хвилю злочинства підпадає якомусь упадкови волі і розсудку, на котрих місце таки зараз вступає якась непонятна, дитиняча легкодушність, і саме в ту хвилю, коли найбільше потрібні розсудок і осторожність. По його переконанню виходило, що отеє затьміння розсудку і упадок волі чіпаються чоловіка подібно як недуга, розвиваються постепенно і доходять до свого вершка безпосередно в хвилю перед доконанням злочинства; удержуються на тім самім степени в саму хвилю злочинства і ще якийсь час після него, відповідно до особистости; однак минають так само, як ко-жда слабість. Питання же: чи слабість родить злочинство, або знов чи само злочинство задля особлившо'|[ натури своєї веде завсігди з собою в парі щось в роді хороб|и — він ще не чув себе в силах порішити.

Дійшовши до таких заключень, він був певний, що з ним, особисто, в його справі, не можуть діятись подібні хороб-ливі перевороти, що розсудок і воля остануться при нім невідємно за весь час доконання того, що він задумав, попросту по тій причині, що задумане ним — "не є злочинством" ...

Опускаємо цілий той процес, за посередництвом якого він "дійшов до послідного виводу; ми і без того надто забігли вперед... Додамо лиш, що фактичні, чисто мате-ріяльні трудности діла грали в його умі зовсім другорядну ролю. "Треба лиш задержати над ними усю волю і увесь розсудок, і вони в свій час будуть всі побіджені, коли прийдеть-ся познакомитись до найменшої тонкости з всіми подробицями діла" ... Але діло не починалось.

В остаточні свої порішення він і дальше ні трохи не вірив, і коли наспіла година, усе вийшло зовсім не так, а якось дивно, майже навіть несподівано.

Одна нікчемна обставина збила його зовсім з толку, ще заки він зійшов зі сходів. Порівнавшись з кухнею господині, як і завсігди відчиненою наостіж, він обережно заглянув до неї очима, щоб для осторожности уперш переконатися: чи нема там замісць Настки часом самої господині, а коли ні, то чи добре заперті двері до її кімнати, щоб вона також як небудь случайно не виглянула, коли він увійде за сокирою? Але яке-ж було його здивовання, коли він нараз побачив, що Настка не тілько на сей раз дома, у себе в кухни, а ще й за-нимаєсь роботою: винимає з коша білля і розвішує на мотузках! Побачивши його, вони перестала розвішувати, обернулась до него і увесь час гляділа на него, коли він переходив.

Він відвернув очи і перейшов, начбб нічого не бачив. Однак діло було скінчене: нема сокири! Він був вельми поражений.

— І звідки взяв я, — думав він, сходячи під ворота, — звідки взяв я, що її напевне в отсю хвилю домч не буде? Длячого, длячого, длячого я так напевне се порішив?

Він був роздразнений, навіть якось понижений, йому ходілось сміятись над собою зі злости. Тупа, звірська злоба закипіла в нім.

Він пристанув в задумі під ворітьми, йти на вулицю, так, для ока, проходжуватись, йому було противно; вернутись домів — ще противнійше.

— І яку спосібність на віки стратив! — пробурмотів він, безцільно стоячи під ворітьми, престо напроти темної комірки двірника, що стояла також отвором.

Нараз він цілий здрігнувся. Із комірки двірника, віздале-леної від него два кроки, із під лавки направо щось блиснуло йому в очи ... Він оглянувся довкола, — не видно нікого. На пальцях підійшов він до комірки, зійшов вниз по двох ступнях і слабим голосом кликнув на двірника.

— Так, справді, нема дома! Однакож він десь близько, на дворі, бо двері відчинені наостіж.

Він кинувся стрімголов на топір (се був топір) і витягнув його з під лавки, де він лежав між двома полінами; таки зараз на місци, не виходячи, повісив його на петлиці, обі руки засунув в кишені і вийшов з двірницької комірки; ніхто не завважав!

— Не розсудок, так біс! /— подумав він, дивно усміхаючись.

Отся пригода додала йому незвичайно відваги.

Він йшов дорогою звільна і* поважно, не спішачись, щоб не збудити яких підозрінь. Мало споглядає він на прохожих, навіть старався цілком не дивитись нікому в лице і бути по можности незамітним. Тут нагадався йому його капелюх. %

— Боже мій! і гроші мав позавчора а не міг купити шапки!

Проклін вирвався з його душі.

Зиркнувши припадково, одним оком, до склепику, він побачив, що там на стіннім годиннику вже десять мінут по семій. Треба було і спішитись і рівночасно зробити коло: підійти до дому довкола, з другого боку.

Передше, коли лучалось йому представляти собі все те в думках, він часами думав, що страх буде боятись. Але він не надто тепер боявся, та й не боявся цілком. Занимали його в отсю хвилю навіть посторонні думки, лиш заєдно не на довго.

Переходячи мимо Юсупівського саду, він навіть направду занявся думкою про урядження високих водотрисків і про те, як би вони гарно відсвіжували воздух на всіх вільних місцях. Мало-помалу від прийшов до переконання, що колиб розширити Літний сад на ціле Марсове поле і навіть злучити з двірським, Михайлівським садом, то була би се прекрасна і вельми для міста пожиточна річ.

Тут нараз його заінтересувало: чому іменно у всіх більших містах чоловік не так лиш з самої конечности, але якось особливо склонний поселюватися і жити якраз в таких частях міста, де нема ні садів, ні водотрисків, де грязь і вонь і всяка логань. Тут йому нагадались його власні пргтульки по Сінній і він на мінуту отверезився.

— Що за дурниці! — подумав він. — Ні, ліпше зовсім нічого не думати!

— Т&к навірно ті, котрих ведуть на смерть, прилінляють-ся думками до всіх предметів, що їм стрічаються на дорозі, — шибнуло йому через голову, але тілько шибнуло мов блискавка; він сам чим скорше погасив ту думку... Та ось вже і близько, ось і дім, ось і ворота. Десь в сусідстві нараз з годинника озвався оден удар.

— Що се, уже пів до осьмої? Бути не може, певно за скоро йде!

На його щастя в воротах усе знов пішло щасливо. Та що більше, навіть мов би нарочно, в отсю саму хвилю, саме перед ним вїхав в ворота великанський віз сіна, котрий за-сланяв його цілий час, коли переходив він попід звід, і лед-ви тільки що віз встиг вїхати на подвіря, він одним скоком подався направо. Там, по другій стороні воза, було чути, кричали і спорили кілька голосів, але його ніхто не завважав і на стрічу ніхто не попався. Богато вікон, що виходили на се великанське чотирокутне подвірря, було відчинених в отсю пору, однак він не підняв голови, — сили не було. Сходи до старухи були близько, зараз із воріт направо. Він вже був на сходах...

Та ось і четвертий поверх, ось Г двері, ось і кватира напроти, тая пуста. Кватира на третім поверсі, під старухою просто, по всіх признаках також пуста: візитова карта, прибита до дверий цьвяшками, знята, — виїха*ли!...

Він засапався. На одну хвилинку пронеслась в його голові гадка: "чи не вернутися?" Але він не дав собі відповіди і став надслухувати в кватиру старухи: мертва тишина. Відтак ще раз послухав вниз, на сходи, слухав довго, уважно ... Потім оглянувся в останній раз, підійшов, оправився ще раз> попробував в петлици топір.

— Чи не блідий я... надто? — думалось йому, — чи не дуже я зворушений? Вона недовірчива... Чи не підо-ждати-б ще ... поки серце перестане? ...

Та серце не переставало. Противно, мов нарочно стукало чим-раз сильнійше, сильнійше, сильнійше... Він не витерпів, звільненька протягнув руку до дзвінка і подзвонив. Через пів мінути ще раз подзвонив, голоснійше.

Нема відповіди. Дзвонити дальше не було чого, та йому і не на руку. Старуха, розуміється, була дома, але вона недовірчива і сама одна. Він почасти знав її прйвички... і ще раз твердо приложив ухо до дверий. Чи його змисли були так заострені (що в цілости трудно вгадати), або чи справді було добре чути,* однак нараз він розріжнив неначе осторожне шаргнення рукою біля ручки при замку, і неначе шелест одіжи о самі двері.

Хтось без сумніву стояв біля самого замку і так само, як він тут з надвору, прислухувався тайком з середини і здається, також приложивши ухо до дверий.

Він нарочно порушився, і щось-там досить голосно воркнув, щоб і позору не подати, що таїться; потім подзвонив в третій раз, але тихо, солідно і без всякої нетерплячки. Згадуючи про се опісля, ярко, ясно отся мінута вирізьбилась в нім на віки; він поняти не міг, відки він взяв стілько хитрости, тим більше, що дух його начеб померкав на хвилі, а тіла свого він майже і не чув на собі... Хвилинку опісля було чути, що відсувають засувку.

VII.

Двері, як і тоді, отворились на вузоньку щелинку і знов двоє острих і недовірчивих очей уставилось на него з темноти. Тут Раскольніков помішався і зробив було важну похибку.

Боячись, що старуха настрашиться того, що вони самі, і не надіючись, щоб вид його її осмілив, він вхопив за двері і потягнув їх до себе, щоби старуха якнебудь не задумала запертися. Видячи теє, вона не шарпнула дверий до себе назад, але і не випустила ручки замку, т^к що він ледви не витягнув її враз з дверми на сходи. Коли-ж побачив, що вона стоїть в дверях на поперек і не дає йому перейти, він пішов просто на неї. Баба відскочила в переляку, хотіла, видно, щось сказати, та якось начеб не змогла і гляділа на него великими очима.

— Здорові були, Олено Іванівно, — почав він як мож найвеселійше, але голос не послухав його, перервався і задрожав, — я вам... річ приніс... та ось ліпше ходім сюди ... до світла ...

І відіпхнувши її, він просто, без запрошення, увійшов в кімнату. Старуха побігла за ним; язик її розвязався.

— Господи! Та чого вам?... Хто ви такий? Чого вам треба?

— Але-ж змилуйтеся, Олено Іванівно ... знакомий ваш ... Раскольніков... ось застав приніс, про котрий говорив вам колись тут... — І він наставив її застав.

Старуха поглянула на застав, однак зараз таки впилась знову очима просто в очи незнакомого гостя. Вона дивилась довго, злосливо і недовірчиво. Минуло близько мінути; йому показалось навіть в ЇЇ очах щось в роді насмішки, немов би вона вже всего догадалась. Він почув, шо мішається, що йому майже страшно, так страшно, що здається, якби дивилась вона так, не говорячи ні слова, ще з пів мінути, він би втік від неї.

— Та чого ви так дивитесь, невже-ж не пізнали? — промовив він нараз, також зі злобою. — Хочете, беріть, а ні, — я куди инде пійду, мені спішно.

Він і не думав отеє сказати, а так само нараз вимовилось. Старуха опамяталась і рішучий тон гостя її видимо осмілив.

— Та чого-ж ти, батечку, так нагально ... Що се таке? — запитала вона, дивлячись на застав.

— Срібна цигарничка, адже-ж я говорив ще тоді. Вона простягнула руку.

—Та чого ви такий якийсь блідий? Ось і руки дрожать? Купався, чи що, батечку?

— Горячка, — відповів він коротко. — Поневоли станеш блідий... коли їсти нічого, — докинув він, зЬледви вимовляючи слова.

Сили знов покидали його. Але відповідь показалась правдоподібною; старуха взяла застав.

— Що таке? — запитала вона, ще раз уважно оглянувши Раскольнікова і важучи застав в руці.

— Ну ... цигарниця ... срібна ... подивіться!

— Та воно якось, начеб і не срібна... Ех, то накрутив!

Вона взялась розвязувати шнурочок, обернулась до вікна, до світла (всі вікна в неї були заперті мимо духоти), та на кілька секунд цілком його покинула і станула до него задом. Він розстебнув пальто і висвободив топір з петлиці все-ж таки ще не виймив цілком, а лиш придержував правою рукою під одежею. Руки його були страшно слабі; сам він чув, як вони з кождою хвилею, чим раз більше охлявали і деревеніли. Він боявся, що не вдержить і випустить топір ... відразу голова його начеб ходором заходила.

— Та що він тут наплентав! — з досадою скрикнула старуха, і стала звертатись до него.

Ні одної хвилинки не мож було тут тратити більше. Він виймив топір зовсім, замахнув його обома руками, ледви себе памятаючи, і майже без приложения сили, майже ма-

шинально опустив на голову обух. Сили його тут начеб не було. Але скоро лиш він раз опустив обух, зараз і вродилась в нім сила.

Старуха, як і завсігди, була з непокритою головою. Ясне, з сивиною, ріденьке її волосся," після звичаю вимащене маслом, було заплетене в тоненьку кіску і підібране під кусок рогового гребеня, що сторчав на заді її голови. Удар вцілив в саме тімя, чому поміг її малий зріст. Вона скрикнула, але дуже слабо, і нараз вся осіла на поміст, хоч і вспіла ще підняти обі руки до голови. В одній руці все ще держала "застав". Тут він із всеї сили ударив раз і другий, завсігди обухом і завсігди по тімю. Кров хлинула мов із виверненого казана і тіло повалилось горілиць. Він відступив, дав упасти і зараз таки нагнувся до її лиця: вона була вже мертва. Очи були випялені, наче хотіли вискочити, а чоло і ціле лице були поморщені і викривлені судорогою. ,

Він положив топір на долівку, біля мертвої і зараз пошукав їй в кишени, пильнуючи не запачкатись текучою кровю — в тій самій правій кишени, з котрої вона оноді винимала ключі. Він був при всіх змислах, памороки і завороту голови вже не було, але руки завсігди ще дрожали. Він нагадав опісля, що був навіть дуже уважний, раз-$раз пильнував не запачкатись. .

Ключі він скоро виймив: всі як і тоді, були в одній вязці, на одній сталевій обручці. Таки зараз він вибіг з ними в спальню. Се була дуже маленька кімнатка з спорим "кивотом" образів. Біля другої стіни стояло велике ліжко, дуже чистеньке, з шовковим із кусників зшитим, ватовим покривалом. При третій стіні була комода.

Дивна річ: що лиш він почав прибирати ключі до комоди, що лиш він почув їх брязкіт, начеб дрощ перейшла по нім. йому нараз знов захотілось кинути все і втікати. Та се було тільки одну хвилинку; втікати було пізно. Він навіть усміхнувся на себе, коли втім друга трівожна думка ударила йому в голову, йому нараз привиділось, що старуха бути може ще жива і ще може прочуняти. Кинувши ключі, комоду, він побіг назад до тіла, вхопив-топір і розмахнувся ще раз над старухою, всеж таки не вдарив. Сумніву не було, що вона мертва. Нагнувшись і оглядаючи її знову близше, він побачив ясно, що череп був розтрісканий і навіть трошечки подався на бік. Він хотів оглянути пальцем, однак відтягнув руку, та і без того було видно. Крови тимчасом натекла ціла калюжа.

Нараз він завважав на ЇЇ шиї шнурочок, шарпнув його, але шнурочок був міцний і не перервався; до того він ще намок в крови. Він попробував витягнути те, що висіло на нім із-за пазухи, та щось не пускало. В нетерпячці він замахнувся вже знов топором, щоб рубнути по шнурку, таки по тілі, але не посмів, і з трудом, замаргавши руки і топір, по двомінутній бабранині, розрізав шнурочок, не дотикаючись топором тіла, і зняв; він не помилився — мошонка. На шнурочку були два хрестики, кедровий і мідний, а кромі того емайльовий образок; і тут же враз з ними висіла невеличка шкіряна, затовщена мошонка з сталевою обвідкою і кільцем. Мошонка була дуже твердо набита; Раскольніков всунув її в кишеню, не оглядаючи, хрестики зложив старусі на грудь і, вхопивши сим разом і топір, метнувся назад в спальню.

Він спішив страшенно, ухопив ключі і знову почав возитися з ними. Але якось завсігди надаремне, не вкладу-вались вони в замки. Не те, щоб руки його вже так дрожали, лиш він заєдно помилявся; і бачить приміром що ключ не той, не підходить, а таки пхає. Аж ось він нагадав і порозу-мів, що сей великий ключ з зубчатою бородою, котрий тут таки теліпаєсь з иншими маленькими, доконче мусить бути зовсім не від комоди (як і перше вже йому на гадку приходило), а від якої-небудь скринки, і що в отсій то скринці може бути усе і заховане.

Він оставив комоду і зараз таки поліз під ліжко, знаючи, що скринки звичайно Ставлять старухи під ліжками. Так і було: він побачив спору скринку, над аршин довгу, з випуклим віком, обиту червоним сафіяном з понабиваними по нім сталевими цвяхами. Зубчастий ключ якраз здався і отворив. Зверху, під білим простиралом, лежала заяча шубка, крита червоним сукном; під нею було шовкове одіння, відтак шаль, а далі в глибину, здавалось, лежало лиш саме дрантя. Перш всего він взявся було витирати о червоне сукно шубки свої замащені в крови руки.

— Червоне, ну а на червонім крови не знати, — прийшло йому між иншим у голову, однак зараз він опамятався: — Господи! Чи я з розуму сходжу? — подумав він в переляку.

Та лиш трохи він попорпався між отсим дрантям, аж ось із під шубки виховзнувся ЗОЛОТИЙ годинник. Він взявся

тепер усе перевертати. Дійсно, між лахами були перемішані золоті річи, — навірно самі застави, викуплені і невикуп-лені, — як: нараменники, ланцюшки, сережки, шпильки і таке инше. Деякі були в футералах, инші просто обвинені в газетний папір, але акуратно і старанно, в подвійні аркуші і обвязані зверху тасємками. Щоб не теряти часу, він взявся таки зараз набивати ними кишені штанів і пальта, не перебираючи і не розвиваючи паперів і футералів; однак він не встиг богато набрати ...

Нараз йому почулось, що в кімнаті, де була старуха, ходять. Він зупинився і притих мов мертвий. Але усе було тихо, значить йому причулося. Аж ось виразно почувся легкий крик, або начеб хтось тихо і відривисто застогнав і замовк. Опісля знову мертва тишина, з мінути або зо дві.

Він сидів навкучки біля скринки і дожидав, ледви-не-ледви переводячи дух, відтак нараз зірвався, вхопив'топір і вибіг із спальні.

Серед кімнати стояла Лизавета, з великим клунком в руках і дивилася задеревівши на убиту сестру, ціла біла як полотно і якби не в силі крикнути. Коли побачила його, як вибіг, вона задрожала мов листок тонким дрощом, і по цілому лици її перебігли судороги, припідняла руку, отворила рот, але все таки не скрикнула; лиш поволи, взад, почала відсуватись від него в кут, пильно із близька вдивляючись в него, та все ще не кричачи, начеб їй духу не доставало, щоб крикнути.

Він кинувся на неї з топором; губи її скривились так жалібно, як у дуже маленьких дітей, коли вони починають чого небудь жахатись, упірно дивляться на лякаючий їх предмет і збираються закричати. І до сеї степени отся безталанна Лизавета була непорадна, прибита, налякана раз на завсігди, що навіть руки не підняла боронити собі лице, хоч се був найконечнійший і найприроднійший рух в отсю хвилю, бо топір був просто піднятий над її лицем. Вона лиш дрібочку припідняла свою вільну ліву руку, далеко не до лиця і звіль-ненька простягнула її до него, вперед, начеб відпихаючи його.

Удар влучив просто в череп вістрєм і відразу перерубав усю верхню часть чола, майже до тімени. Вона так і повалилась на землю. Раскольніков відразу стратив голову, ухопив за її клунок, кинув його знову і побіг у передню кімнату.

Страх обгортав його чим раз більше і більше, особливо після сего другого, цілком несподіваного дшегубства. Йому хотілось чим скорше втічи з відсіля. І колиб в отсю мінуту він був в стані правильнійше бачити і судити; колиб тілько міг порозуміти усі трудности свого положення, усю розпуку, усю невиносимість і мерзість його; поняти притім, скілько трудностей, а може бути і злочинств остається ще йому побороти і доконати, щоб вирватись відси і дібратись домів, — то дуже правдоподібно він кинув би усе, і таки зараз пішов би сам на себе донести до суду, і не від страху навіть за себе, а від одної тільки відрази та від омерзіння перед тим, що він зробив. Омерзіння особливо піднималось і росло в нім з кождою мінутою. Нізащо на світі не пішов би він тепер до скринки і навіть в кімнату.

Але якась розсіяність, ніби аж задумчивість, стала мало-помалу опановувати його: хвилями він начеб забувався або, ліпше сказати, забував головне і застановлявся над дрібницями. Все-ж таки коли заглянув в кухню і побачив на лавці ведро, на половину повне води, він догадався вимити собі руки і сокиру. Руки його були окровавлені і липкі.

Сокиру він впустив вістрєм просто в воду, схопив лежачий на вікні, на розколеній тарілці, кусок мила і став таки в ведрі вимивати собі руки. Вимивши їх, він виймив і топір, вимив зелізо, і довго, зо три мінуті, вимивав дерево, де за-крівавилось, помагаючи собі навіть милом. За тим усе обтер хустами, котрі тут сушились на мотузі, простягнутім через кухню, і потім довго, з увагою, оглядав топір при вікні. Слідів не лишилось, тільки топориско ще було мокре.

Старанно вложив він топір в петлю під пальтом. Опісля скільки позволяло світло в досить темній кухни, оглянув ще пальто, штани і черевики. Знаку на перший погляд не було ніякого; лиш на черевиках були плями. Він намочив шматку і витер черевики. Однакож він знав, що не добре оглядає, що може бути таки найдеться дещо впадаюче в очи, чого він не бачить. В задумі станув він серед кімнати. Страшна убиваюча думка родилась в нім, — думка, що він сходить з розуму і що в отсю хвилю він не в силі ні судити як слід, ні себе боронити, що цілком, бути може, не те треба-б робити, що він тепер робить...

— Боже мій! Треба втікати, втікати! — пробурмотів він і кинувся до передпокою. Але тут дожидало його таке пе-рераження, якого певно він ще ні разу не зазнав.

Він стояв, глядів і не вірив своїм очам: двері, зверхні двері, з передпокою на сходи, ті самі, в котрі він передше дзвонив і увійшов, стояли отвором, та ще на цілу долоню відхилені:-не замкнені на ключ, не засунені засувкою, увесь час, за увесь сей час! Старуха не заперла за ним, може бути з осторожности. Але Боже: адже-ж він бачив опісля Лизавету! І як міг, як міг він не догадатись, що увійшла же вона куди небудь! Адже-ж не крізь стіну.

Він метнувся до дверий і засунув засувку.

— Та ні, знов не те! Треба іти, іти ...

Він відсунув засувку, отворив двері і став слухати вниз сходів.

Довго він надслухував. Десь там далеко, надолі, напевно під ворітьми, голосно і пискливо кричали чиїсь два голоси, спорили і зневажались:

— Що се вони? ... — Він дожидав терпеливо. 9 Наконець відразу все притихло, мов би відрізав: розійшлись. Він вже хотів вийти, аж ось нараз о поверх низше з шумом отворились двері на сходи і хтось почав сходити долів, виводячи якусь нуту.

— Як се вони безнастанно гомонять! — блисло в його голові.

Він наново примкув перед собою двері і переждав. Наконець все замовкло, ні душі. Він вже зробив було крок на сходи, та ось знову почулось чиєсь нове ступання.

Се ступання озвалось дуже з далека, ще десь на самім початку сходів, але він дуже добре і виразно памятав, *що зараз від першого кроку він тоді почав чомусь там підозрівати, що се без сумніву сюди на четвертий поверх, до старухи. Чому? Чи се ступання було таке особливше, характеристичне? Кроки були тяжкі, рівні, не спішні. Ось вже він перейшов перший поверх, ось піднявся знову; чим раз чутнійше і чутнійше! Почувся тяжкий віддих входячого. От вже і третий поверх почався... Сюди! І нараз зробилося йому, мов би дослівно закостенів, мов би перебував сон, коли сниться, що доганяють, що вже близько, убити хотять, а сам мов би приріс до місця і руками повернути годі.

І наконець, коли вже гість став підниматись на четвертий поверх, що-лиш тепер він цілий відразу здрігнувся і встиг таки швидко і зручно промкнутись назад з сіней в кватиру і зачинити за собою двері. Відтак ухопив засувку, і тихо, нечутно засунув її. Інстинкт помагав йому. Покінчивши усе, він притаївся, не дихаючи, просто біля самих дверий. Незнаний гість був вже також біля дверий. Вони стояли тепер оден проти другого, як передше він проти старухи, коли двері розділяли їх а він прислухувався.

Гість кілька разів тяжко відсапнув.

— Грубий і великий, здається, — подумав Раскольніков, стискаючи топір в жмені.

В самім ділі, мов би все те снилось. Гість ухопив за дзвінок і сильно подзвонив.

Як лиш брязкнув бляшаний звук дзвінка, йому нараз привиділось, що в кімнаті щось ворушиться. Незнакомець брязкнув ще раз, ще підіждав, і нараз, в нетерплячці, із всеї сили став термосити ручку від дверий.

В перестраху дивився Раскольніков на дрогаючу в скоблі засувку і з тупою трівогою дожидав, що ось-ось і засувка зараз подасться. Дійсно, се здавалось можливим: так сильно термосили. Він було задумав притримати засувку рукою, однак тоц міг би догадатись. Голова його знов починала крутитись.

— Ось упаду! — подумав він, та незнакомий заговорив і він зараз опамятався.

— Та що вони так поглухли, чи може хто передушив їх? Прррокляті! — заревів він як з бочки. — Гей, Олено Іванівно, стара відьмо!'Лизавето Іванівно, красото неописана! Отвирайте! У, трекляті, сплять вони, чи що?

І знов розгорячуючись він разів десять раз-по-раз із всеї сили потягнув за дзвінок. Очевидно, се був чоловік повно-власний і приказуючий в сім домі.

В саму отсю хвилю коротенькі, поспішні кроки почулись недалеко на сходах. Підходив ще хтось-там. Раскольніков і не зачув зразу.

— Чи справді нема нікого? — звінко і весело закричав підійшовший, просто звертаючись до першого гостя, котрий все ще шарпав за дзвінок. — Як ся маєте, пане Кох! і

— Судячи по голосі, здається дуже молодий, — подумав Раскольніков.

— Та чорт їх знає, замок ледви не відірвав, — відповів Кох. — А ви як мене зволите знати?

— Ну ось! А позавчера в Ґамбринусі три партії з ряду виграв від вас на білярді!

— А-а-аІ...

— Так отже їх нема? Дивно. Глупо впрочім, погано. Куди би старусі виходити? У мене діло.

— Та і у мене, батюшка, діло!

— Ну, що-ж чинити? значить назад. Е-ех! а я було думав грошей дістати! — закричав молодий чоловік.

— Очевидно назад, але чого-ж замовляє? Сама мені відьма час назначила. Адже мені спішно. Та і куди, до біса, їй волочитись, не розумію? Круглий рік сидить шельма, кисне, ноги болять, а тут нараз і гуляти захотілось!

— Чи не спитати-б у двірника?

— Чого?

— Куди забралась і коли верне?

— Гм ... до біса ... спитати!... Адже-ж вона нікуди не ходить... — і він ще раз потягнув за ручку замку. — Д, сказилась би! Нічого чинити, треба іти!

— Стійте! — закричав нараз молодий чоловік, — дивіться: бачите, як двері відстають, коли потиснути?

— Ну?

— Значить, вони не зачинені на ключ, а на засувку! Чуєте, як засувка брязчить?

— Ну?

— Та як же ви не розумієте? Значить хто-небудь із них дома. Коли би всі вийшли, так зверхи ключем би заперли, а не на засувку з середини. А тут, — чуєте, як засувка брязчить? А щоби замкнутись на засувку з середини, треба бути дома, розумієте? Із всего виходить: дома сидять, та не отви-рають!

— Ба! та і в самім ділі! — закричав здивований Кох. — Так що-ж вЪни там! — І він несамовито став гримати у двері.

— Стійте! — закричав знов молодий чоловік, — не гримайте! Тут щось воно не так... Адже ви дзвонили, гри-гмали, — не відчиняють; значить, вони або обі в обмороку, або ...

— Що?

— А ось що: ходімо за двірником; нехай він їх сам розбудить.

'— Гаразд!

Оба пустились в долину.

— Стійте! Останьтесь ви тут, а я збігаю вниз за двірником.

— Та чого оставатись?

— Та чи мало чого? ...

— Та як се? ...

— Я-ж учуся на судового слідователя! Тут очевидно, о-че-ви-дно, щось воно не так! — горячо закричав молодий чоловік і бігцем пустився вниз по сходах.

Кох остався, потягнув ще раз злегка за дзвінок і той брязкнув оден удар; потім тихо, наче роздумуючи і оглядаючи, став поратись коло ручки дверий і то притягав то опускав її, щоб переконатись ще раз, що вона лиш на засувці. Відтак стогнучи, нагнувся і став зазирати в замкову дірку, але в ній з середини запханий був ключ і, розуміється, нічого не можна було бачити.

Раскольніков стояв і стискав топір. Він чисто стратив голову і маячив мов в горячці. Він готовився навіть боротись з ними, коли вони увійдуть. За той час, коли вони стукали і змовлялись, йому кілька разів хотілось покінчити усе відразу і крикнути до них із-за дверий. Іноді знов хотілось йому почати зневажати їх, дрочитись з ними, поки не отворять.

— Колиб лише скорше! — блиснуло в його голові.

Час минав, мінута, друга, — ніхто не йшов. Кох став крутитись.

— Однак до біса!... — закричав він нараз і в нетерплячці, покинувши стороження, пустився також вниз, спі-шачись і стукаючи по сходах черевиками. Кроки затихли.

— Господи, що-ж тепер чинити!

Раскольніков відсунув засувку, отворив двері, нічого не чути, і нараз, цілком вже не роздумуючи, вийшов, замкнув як міг щільно двері за собою і пустився вниз.

І він вже зійшов долі трома закрутами сходів, коли ось почувся сильний шум низше, — куди діватись! Нікуди було скритися. Він пробував навіть вернутись знову у ква-тиру.

— Гей, дідько, чорт! держи!

З криком вирвався хтось-там внизу з якоїсь кватири, і не те, що побіг, а дослівно злетів вниз долі сходами, ревучи на ціле горло:

— Митьку! Митьку! Митьку! Митьку! Митьку! Біс би тебе пірва-ав!

Крик закінчився нагальним писком; послідні звуки почулись вже на дворі; все затихло. Але в отсю саму хвилю кількох людей, говорячи голосно і часто, почали гучно підниматись горі сходами. їх було трох або чотирох. Він розпізнав дзвінкий голос молодого.

В повній розпуці пішов він їм прямо на стрічу: нехай буде що буде! Задержать, усе пропало, пропустять, також все пропало: запамятають.

Вони вже сходились; між ними оставались всего ще лиш одні сходи, — та ось нараз ратунок! О кілька ступнів від него, направо, пуста і наостіж отворена кватира, та сама кватира на другім поверсі, в котрій малювали робітники, а тепер як нарочно вийшли. Вони то напевне і вибігли перед хвилею з таким криком. Поміст свіжо вимальований, серед кімнати стоять саґаник і черепок з краскою і з квачом.

Вмиг ока всунувся він в отворені двері і причаївся за стіною, і був послідний час: вони вже стояли на самім ко-ритари. Відтак повернули вгору і перейшли мимо на четвертий поверх, голосно розмовляючи. Він переждав, вийшов на пальцях і побіг в долину.

Нікого на сходах! Під брамою також. Скоро перейшов він підїзд і повернув на ліво вулицею.

Він дуже добре знав, він досконало знав,, що вони в отсю" хвилю вже в кватирі, що дуже здивувались, видячи, що вона відімкнена, коли перед хвилинкою була зачинена, що вони вже оглядають тіла, та не мине мінути, а вони догадаються, що тут що-лищ був душегуб і встиг куди-небудь спрятатись, промкнутись мимо них, втечи: догадаються напевне і сего, що він в пустій кватирі сидів, поки вони вийшли на гору. А все-ж таки під ніяким позором не смів він приспішити ходу, хоч до першого повороту кроків сто ще ^оставалось.

— Чи не всунутись би під яку браму і переждати дене-'будь на незнакомих сходах? Ні, біда! А чи не підкинути-б куди сокиру? Чи не взятиб коляску? Біда, біда!

Наконець ось і переулок; він завернув в него півмер-твий; тут він був вже на половину безпечний і розумів се: менше підозрілий, до того тут снувалось богато народу, а він губився в нім як пісочок. Але всі ті перебуті муки так його обезсилили, що він ледви волікся. Піт ллявся з него каплями; шия була ціла мокра.

— Ух! нажльопався! — крикнув йому хтось, коли ьін вийшов над канал.

Він мало тепер памятав себе; чим дальше, тим гірше. Він памятав однакож, як нараз, виходячи над канал, налякався, що мало народу і що тут замітнійше, і хотів було повернути назад в переулок. Мимо того, що ледви з ніг не падав, він все таки зробив коло і прийшов домів з цілком другого боку.

Не при повній свідомости увійшов він і в ворота свого дому; по крайній мірі він вже пустився на сходи і що лиш тоді нагадав собі про топір. А тимчасом дожидала його дуже важна робота: положити його назад і по можности не-замітно. Очевидно, він вже не в силі був розважити, що може бути о много ліпше було бийому зовсім не класти його, а підкинути його, хоч опісля, куди-небудь на чуже подвіре.

Та все пішло якось щасливо. Двері до двірницької кімнатки були зачинені, та не замкнені на ключ, значить: можна було догадуватись, що двірник дома. Але до такої степени вже він стратив спосібність застановитись над чим небудь, що підійшов просто до дверий і отворив їх. Колиб двірник запитав його: "чого вам треба?" він може бути так просто і прдав би йому топір. Однакож двірника знов не було і він уложив топір на давне місце під лавою, навіть поліном прикрив, як передше.

Нікого, ні одної душі не стрітив він опісля до самої кімнати; двері до господині були зачинені. Увійшовши до своєї кімнати, він кинувся на диван так як був.

Він не спав, але і не памятався. Колиб хто увійшов тоді до його кімнати, він був би зараз таки зірвався і закричав. Шматки і уривки ріжних думок так і кишіли в його голові; однак він ні одної не міг схопити, ні на одній не міг задержатись, навіть хоч силувався ...

ЧАСТЬ ДРУГА. I.

Так перележав він дуже довго. Лучалось, що він начеб і прокидався, і в отсі хвилі завважав, що вже давно ніч, а встати йому не приходило в голову. Наконець він запримітив, що вже ясний день. Він лежав на дивані горілиць, ще запаморочений від недавної безпамяти. До него різко долітали страшні, очайдушні зойки з вулиці, котрі однакож він в кожду ніч чував під своїм вікном в третій годині. Вони то і розбудили його тепер.

— А! ось вже із шинків пяниці виходять, — подумав він, — третя година, — і нараз підскочив мов би його зірвав хто з дивану. — Як! вже третя година!

Він сів на дивані, — і відразу усе пригадав! Відразу, в млі ока усе пригадав!

В першу хвилю він думав, що зійде з розуму. Страшний холод обгорнув його; та холод був і від лихорадки, котра вже давно почалась у него во сні. Тепер ще) нараз взяло його таке трясця, що зуби трохи не повипадали, і усе в нім так і ходити стало. Він отворив двері і почав слухати: в домі усе глубоко спало. З зачудованням оглядав він себе і усе довкола в кімнаті і не розумів: як се міг він вчера, увійшовши, не заперти дверий на скобель і кинутись на диван не тілько не роздягнувшись, але навіть в капелюсі: він сточився і тут же лежав на долівці, біля подушки.

— Колиб хто увійшов, що би він подумав? Що я пяний? але...

Він підбіг до вікна. Світла було доволі і він чим скорше став себе оглядати, цілого, від ніг до голови, усе своє одіння: чи нема слідів? Але так годі було: дрожачи від пропасниці, він став знимати з себе усе і знов оглядати скрізь. Він перебрав все, до послідної нитки, до послідного кусочка і, не довіряючи собі, повторив оглядини разів три. Та не було нічого, здається, ніяких слідів; тілько на тім місци, де штани здолу обтялись і висіли обшарпані, на отсих тороках оставались густі сліди запеклої крови. Він схопив свій складаний, великий ножик і обрізав тороки. Більше, здається, нічого не було.

Аж тут він нагадав, що мошонка і річи, котрі він витягнув у старухи із скрині, усі до сеї пори в него по кишенях лежать! Він і не подумав до сеї пори їх виняти і сховати! Не згадав про них навіть і тепер, коли одіж оглядав.

— Що-ж се? — Прожогом кинувся він їх винимати і викидати на стіл.

Коли повинимав усе і навіть повивертав кишені, щоб пересвідчитись, чи не лишилося ще дещо, він усю тую купку переніс в кут. Там, в самім куті, внизу, в однім місци були роздерті обої і відставали від стіни: зараз таки почав він усе запихати в отсю діру, під папір:

— Війшло! Усе геть з очей, і мошонка також! — думав він радісно, йоли піднявся і споглядав в кут, в діру, що щё більше отворилась.

Нараз він цілий затремтів з переляку:

— Боже мій, — шептав він в розпуці, — що се зі мною? Або-ж се сховане? Або так ховають?

Правда, він і не надіявся на річи; він думав, що будуть тільки самі гроші, і длятого не приготовив заздалегідь мі-9ЦЯ.

— Але-ж тегер ось, тепер, чого я радий? — думав він. — Або-ж так ховають? Справді, розум мене опускає!

В обезсиленню сів він на диван і зараз незносний холод наново затряс ним. Машинально потягнув він лежачий біля него на кріслі, давний студентський зимовий плащ, теплий, але вже майже рознесений, накрився ним, і сон і маячення знов разЬм обгорнули його. Він забувся.

Не більше як через пять мінут зірвався він знову і таки зараз в трівозі кинувся ще раз до свого одіння.

— Як се я міг знову заснути тоді, коли ще нічого не зроблено! Так, справді так: петлю під пахою дотепер ще не відпоров! Забув, на таку річ забув! Такий доказ!

Він відірвав петлю і чим скорше став дерти її на кусні, запихаючи їх під подушку в білля.

— Куски подертого полотна ніяк не будять підозріння; а чейже не збудять, ні! — повтаряв він, стоячи серед кімнати, і з напруженою до болю увагою почав знову розглядатись кругом, ^а поміст і всюди, чи не забув ще дечого?

Переконання, що усе, навіть память, навіть простий здоровий розсудок опускають його, — починало невиносно його мучити.

— Що, чи уже починається, чи се вже кара наступає? Гей4! гей! так воно мабуть.

Дійсно, тороки, котрі він обтяв від штанів, так і валялися по підлозі, серед кімнати, щоби їх побачив перший, хто увійде.

— Та що-ж се зі мною! — закричав він знову мов несамовитий.

Тут прийшла йому в голову дивна думка: що може бути і ціле його одіння в крови, що може бути богато плям, та що він їх тільки не бачить, не завважує, бо притомність його ослабла, роздробилась ... ум помрачений ...

Нараз він нагадав, що і на мошонці була кров.

Ба! так очевидно і в кишени також має бути кров, адже-ж я ще мокру мошонку тоді з кишеню уткнув!

Чим скорше вивернув він кишеню і — дійсно — на споді кишені є сліди, плями!

— Видно, ще не цілком опустив мене розум, видно не опустила ще притомність і память, коли сам похопився і догадався! — подумав він врадуваний, глубоко і весело від-дихаючи всею грудею; — просте ослаблення горячкове, маячення на мінуту, — і він видер цілу підшивку з лівої кишені штанів.

В отсю хвилю луч сонця освітив його лівий черевик: на шкарпетці, що виглядала з черевики, начеб показались знаки. Він скинув черевик:

— Справді знаки! весь кінчик шкарпетки пересичений кровю, — показуєсь, він в ту калюжу неострожно тоді ступив ...

— Але що-ж тепер з сим почати? Куди дінути отсю шкарпетку, тороки, кишеню?

Він стулив усе те в жменю і стояв серед кімнати.

— До печі? Але в печі перше всего^стануть шукати. Спалити? та і чим спалити? сірників навіть нема. Ні, ліпше вийти куди-небудь і усе викинути. Так! ліпше викинути! — повтаряв він, знов сідаючи на диван, — і таки зараз, не зволікаючи! ...

Однакож замісць того голова його знов склонилась на подушку; знов заморозив його страшний холод; знов він потягнув на себе плащ. І довго, кілька годин зряду, йому раз-враз мерещилось, що "ось би зараз, не відкладаючи, пійти кудинебудь і усе викинути, щоб вже щезло з очей, геть, чим скорше, чим скорше!"

Він кілька разів зривався з дивана, хотів було встати, але вже не міг. Наконець розбудив його сильний стукіт в две-Рі-

— Та отвори, живий чи ні? І заєдно ось він кисне! — кричала Настка, гримаючи кулаком в двері: — цілими днями як собака валяється! Собака і є! Отвори, чуєш! Одинай-цята година.

— А може і дома нема? — промовив мужеський голос.

— Ба, се голос двірника ... чого йому треба?

Він зірвався і сів на дивані. Серце товклося так, що аж розболіло.

— А на засувку хто заперся? — відрізала Настка: — ігі! вже запиратись почав! Самого вкрадуть, чи що? Отвори, голова, прокинься!

— Чого їм треба? За чим двірник? Усе знають. Противитись, чи отворити? Ліпше отворити. Пропадай!...

Він піднявся, нагнувсь вперед і відсунув засувку. Ціла його кімната була такого розміру, що можна було відсунути засувку, не встаючи з постелі.

І справді: стоять двірник і Настка.

Настка якось так дивно його оглянула. Він з визиваю-чим і трівожним видом поглянув на двірника. Той мовчали-во простягнув до него сірий зложений в двоє папір, запечатаний бутельковим ляком.

— Завізвання з контори, — промовив він, подаючи папір. .

— З якої контори? ...

— В поліцію, бач, зовуть, в контору. Звісно-ж яка кон* тора.

— В поліцію!... Та чого? ...

— А мені звідки знати! Кличуть і йди. — Він уважно поглядів на него, оглянув довкола і обернувся відходити.

— Що, ти справді розхорівся? — спитала Настка, котра на хвилю не спускала з него очей. Двірник також на хвилинку обернув голову. — Від вчера в горячці, — докинула вона.

Він не відповідав і держав в руках папір, не розпечатуючи.

— Та вже не вставай, — продовжала Настка, розжадівшись і видячи, що він спускає з дивану ноги. — Хорий, так і не ходи: не згорить. Що у тебе в руках таке?

Він погянув: в правій руці у него відрізані тороки, шкарпетка і шматки видертої кишені. Так і спав з ними. Опісля вже, коли роздумував про се, нагадав собі, що і прокидаючись зі сну в горячці, із всеї сили стискав він все те в жмени і так знову засипляв.

— Ух! дрантя якого набрав і спить з ним мов зі скарбом,... — і Настка заходилась від свого хоробливо-нерво-вого сміху.

Прожогом всунув він усе під плащ і уважно впився в неї очима. Хотяй і дуже мало міг він в ту хвилю зовсім розумно розібрати, все-ж таки бачив, що з чоловіком не так обходитись будуть, коли прийдуть його брати.

— Однакож ... поліція?

— Чаю би випив? Хочеш, то принесу; осталось...

— Ні... я пійду; я зараз пійду, — бурмотів він, встаючи на ноги.

— Іди, і зі сходів не зійдеш!

— Пійду ...

— Як хоч.

Вона .вийшла вслід за двірником. Таки зараз кинувся він до світла оглядати шкарпетку і обрізки штанів.

— Плями є, але не зовсім виразні; усе запачкалось, затерлось і вже не пізнати. Хто не знає — нічого не добачить. Настка отже нічого здалеку не могла зауважити, слава Богу!

Тоді з трепетом розпечав він завізвання і став читати; довго, довго читав він і наконець таки поняв. Се було звичайне завізвання з часткового комісаріяту, так званого квартала, явитись сегодня о пів до десятої в контору квартального надзирателя.

— Та коли-ж се бувало? Ніяких я діл сам по собі не маю з поліцією! І чому якраз сегодня? — розбирав він в трі-вожній нерішимости. — Господи, коби лиш скорше!

Він було кинувся на коліна, щоби молитись, але аж сам розсміявся, — не над молитвою, а над собою. Він поспішно став одягатись.

— Пропаду, так пропаду, все одно! Шкарпетку надіти! — нагадалось нараз йому, — ще більш затреся в поросі і сліди пропадуть.

Але що лиш він надів, зараз таки і скинув її з відразою і страхом. Скинув, однак розваживши, що другої пари нема, взяв і надів знову — і знов розсміявся.

— Все те условие, все те відносне, все те самі тільки форми, — подумав він побіжно, самим тільки краєм думки, і дрожачи сам при тім на цілім тілі, — ну ось таки надів! Таки скінчив тим, що надів!

Однак місце сміху заступила зараз розпука.

— Ні, не по моїм силам... — думалось йому. Ноги його дрожали. — Від страху, — пробурмотів він про себе. Голова крутилась і боліла від жару. — Се хитрість! Вони, бач, хотять заманити мене хитрістю і відразу збити на всім, — продовжав він про себе, виходячи на сходи. — Погано, що я майже в горячці... я можу бовтнути яку дурницю...

На сходах він нагадав, що лишає усі річи таки так, в дірі за обоєм, — а тут нехай нарочно без мене ревізія — нагадав і задержався. Але така очайдушність і таки, коли можна сказати, цинізм погибелі відразу причепились його, що він махнув рукою і пішов дальше.

— Коби лиш чим скорше!

На вулици знов була горяч незносна; хоч би капля дощу за всі ті дні. Знов порох, цегла і вапно, знов вонь із крамниць і шинків, знов що хвиля пяниці, чухонці-розно-щики і дрімучі візники. Сонце ярко блиснуло йому в очи, так що болючо стало дивитись, і голова його зовсім пішла ходором, — звичайне вражіння хорого на горячку, що вийшов відразу на вулицю в яркий, соняшний день.

Дійшовши до повороту у вчерашню вулицю, він з смертельно^ трівогою заглянув в неї, на той дім... і зараз таки відвернув очи.

— Коли запитають, я може бути і скажу, — подумав він, підходячи до контори.

Контора була від него з якої чверть верстви. Вона що лиш перепровадилась на нову кватиру, в новий дім, на четвертий поверх. На давкійшій кватирі він був колись там хвилинку, але дуже давно. Прийшовши під ворота, він побачив направо сходи, по котрих сходив мужик з книжкою в руках:

— Двірник, видно; значить тут і є контора, — і він став підниматись вгору навздогад. Питати ні в кого ні про що він не хотів.

— Увійду, клякну і все розкажу... — подумав він, під-нимаючись на четвертий поверх.

Сходи були вузенькі, круті і вонючі. Усі кухні всіх кватир на всіх чотирох поверхах отвирались на отсі сходи і стояли так трохи не цілий день. Від того була страшенна задуха. Вгору і вниз піднимались і сходили двірники'з книжками під пахою, волоцюги і всякий люд обох полів. Двері в саму контору були також на остіж отворені.

Він увійшов і задержався в передпокою. Тут стояли і дожидали самі якісь мужики. І тут також задуха була незвичайна та аж млоїло від запаху свіжо, ще не вистоялою фарбою нА старій оливі, наново помальованих кімнат.

Переждавши трохи, він порішив пійти далі, в слідуючу кімнату. Кімнати були маленькі і низенькі. Страшна нетерплячка тягнула його все дальше і дальше. Ніхто не завважив його. В другій кімнаті сиділи і писали якісь писарі, одягнені трохи ліпше від него, з виду дивний якийсь нарід. Він звернувся до одного з них.

— Чого тобі?

Він показав завізвання з контори.

— Ви студент? — запитав той, глянувши на завізнання.

— Так, колишйій студент.

Писар оглянув його, хоч без' всякої цікавости. Се був якийсь особливо надутий чоловік з неподвижною ідеєю в погляді.

— Від сего нічого не провідаєш, бо йому все рівно, — подумав Раскольніков.

— Ступайте туди, до письмоводителя, — сказав писар — і ткнув вперед пальцем, показуючи на саму послідню кімнату. 4

Він ввійшов в отсю кімнату (четверту з ряду), тісну і битком набиту публикою, — народом трохи чистійше одітим, ніж в онтих кімнатах. Між дожидаючими було дві жен-щини. Одна в жалобі, бідно одягнена, сиділа за столом проти письмоводителя, — і щось писала від його диктат. Друга же женщина, дуже повна і червона мов бурак, з плямами, видна женщина і якось вже надто пишно одіта, з брошкою на груди завбільшки чаєвої тарілочки, — стояла в кутку і чогось дожидала.

Раскольніков вткнув письмоводителеви своє завізвання в руки. Сей поспішно поглянув на него і сказав:

— Погодіть, — і займався дальше жалібною женщиною. Він відітхнув свобіднійше.

— Здається не те!

Мало-помалу він став набирати відваги, він вговорював себе всіми силами не боятись і опамятатись.

— Яка-небудь дурниця, яка-небудь найдрібнійша необачність і я можу сам себе видати! Гм... жаль, що тут воздуху нема, — додав він, — задуха ... Голова ще більше крутиться ... і в голові також...

Він чув в цілім собі страшнийчнепорядок. Він сам боявся, що не запанує над собою. Він старався причіпитись до будь чого і про що небудь думати, про зовсім далекий предмет, але се цілком не вдавалось.

Письмоводитель однакож сильно занимав його: йому конче хотілося що небудь вгадати по його лици, збагнути його. Се був дуже молодий чоловік, літ двайцяти двох, з смаглявим і рухливим лицем, що виглядало за старе на свої літа, одягнений після моди і вибагливо, з розділом на заді голови, вичесаний і випомадуваний, з множеством перстенів на білих, щіточками вичищених пальцях і золотим ланцю-шком на камізольці. З одним чужоземцем, що находився тут, він навіть перекинувся кількома француськими словами, і то вельми удачно. ф

— Люіза Іванівна, ви би сіли, — сказав він знехочу вирядженій, червоній як бурак дамі, котра заєдно стояла, начеб не досміваючи сісти, хоч стояла біля крісла.

— "їх данке", — сказала тая, і поволи, з шовковим шелестом, опустилась на крісло.

Світло-голубе, з білими коронковими викладами одін-ня її, мов воздушна поволока розспростерлося довкола крісла і заняло ледви чи не пів кімнати. Понесло пахощами. Але дама очевидно заклопоталася тим, що занимає пів кімнати і щс^ від неї так несе пахощами, хоч і усміхалась боязко і приманливо заразом, однакож з явним неспокоєм.

Жалібна женщина наконець покінчила і почала вставати. Нараз, трохи з шумом, вельми по юнацьки і якось особливо повертаючи за кождим кроком плечима, увійшов офіцер, кинув кашкет з кокардою на стіл і сів в крісло.

Пишна женщина так і підскочила з місця, зазрівши його, і з якоюсь особлившою радістю стала присідати назад; однак офіцер не звернув на неї найменшої уваги і вона вже не сміла більше при нім сідати.

Се був помічник квартального надзирателя, з горизонтально сторчачими на оба боки, рудавими вусами і з незвичайно дрібними чертами лиця, котрі однакож не виражали нічого особлившого, кромі трохи безстидности. Він боком і почасти з невдоволенням поглядів на Раскольнікова: надто вже на нім поганий був убір і мимо всего пригноблення таки ще не"по убору був його вигляд; Раскольніков з необачно-сти.надто просто і довго подивився на него, так що той аж обидився.

— Тобі чого? — крикнув він, правдоподібно здивований, що такий голодранець і не думає розсипатись в порох від його громоносного погляду.

— Позвали ... дістав завізнання... — відповів недбало Раскольніков.

— Се в справі відібрання від них, студента, грошей, — вмішався письмоводитель, відриваючись від паперу. — Ось вам, маєте, пане — і він перекинув Раскольнікову ЗБИТОК паперів, показавши в нім місце: — Прочитайте!

— Грошей? яких-там грошей? — думав Раскольніков, — але вже тепер певне, що се не те! .

І він здрігнувся з радости, йому стало нараз невимовно легко. Усе*з плечий злетіло!

— А в котрій годині вам приходити написано, добро-дію? — крикнув поручник, чим раз більше і більше незнати чого обиджаючись: — вам пишуть в девятій, а тепер вже дваиайцята година!

— Мені принесли що лиш чверть години тому назад, — голосно і через плечі відповів Раскольніков, котрий також відразу ні сіло ні пало і собі розлютився і навіть находив в тім деяку приємність. — І того досить, що я хорий, в лихо-радці прийшов.

— Прошу не кричати!

— Я не кричу, а дуже спокійно говорю, а се ви на мене кричите; а я студент і кричати на себе не позволю.

Помічник до тої степени роззвірився, що в першу хвилю навіть нічого не міг вимовити, а лиш якісь невиразні звуки вилітали з його уст. Він зірвався з місця.

— Прошу мо-о-овчати. Ви в уряді. Не бути грррубія-ном, па-а-ане!

— Та і ви в уряді, — скрикнув Раскольніков, — а кромі того, що кричите, ще цигаретку курите, значить: всіх нас обиджаєте. — Сказавши теє, Раскольніков почув невимовну роскіш.

Письмоводитель з усмішкою споглядав на них. Горячий поручник був очевидячки збитий з пантелику.

— Се не ваше діло, пане! — прокричав він наконець якось неприродно голосно. — А ось позвольте но подати жалобу, що на него прийшла. Покажіть йому, Олександер Григорієвич. Позви на вас! Грошей не платите. Гей, який вилетів сокіл ясний!

Але Раскольніков вже не слухав і жадно вчепився паперу, глядаючи чим скорше розяснення. Прочитав раз, другий — і не порозумів.

— Се що таке? — запитав він письмоводителя.

— Та ось грошей від вас жадають на довжний лист, жалоба. Ви повинні або заплатити з всіми видатками, проволоками і т. д. або писемно тут заявити, коли можете сплатити, а рівночасно зобовязатись до часу сплати не виїзджати з столиці і не продавати ані не скривати свого майна. А віри-телеви вільно буде продати ваше майно і з вами поступити по закону.

— Та я ... нікому не винен!

— Се вже не наше діло. А ми ось дістали до виекзекво-вайня просрочений і законно протестований довжний запис на сто пятнайцять рублів, виданий вами вдові, колєжській асесорші Зарнициній девять місяців тому назад, котрий від сеї вдови дістався сплатою надворному радникови Чебаро-ву. і завзиваємо вас до писемного зобовязання.

— Та-ж се моя господиня?

— Ну так що-ж, що господиня?

Письмоводитель глядів на него з ласкавою усмішкою співчуття а заразом і деякого торжества, як на новивд, котрого що лиш починають обстрілювати:

— Що-ж, голубчику, як же тобі тепер на серденьку? Але яке, яке було йому тепер діло до довжного запису,

до позиву! Чи заслугувало се хоч на найменшу трівогу, або бодай увагу! Він стояв, читав, слухав, відповідав, сам навіть запитував, та усе те машинально. Торжество самоохорони, радість з вибавлення від грозячої, страшної небезпеки, — .ось, що наповняло в ту хвилю ціле його єство, без пред-видження, без аналізи, без згадування і відгадування бу-дуччини, без сумнівів і без питань. Се була мінута повної безпосередної чисто животної радости. Але в ту саму міну-ту в конторі скоїлось щось в роді блискавки і грому.

Поручник, ще цілий потрясений неповажанням, увесь в вогні і очевидно бажаючи піддержати потерпівшу повагу, накинувся всіми громами на нещасну пишну женщину, що гляділа на него, від коли він лиш увійшов, з цайдурнійшсю усмішкою.

— А ти сяка така, — крикнув він нараз на ціле горло (жалібна женщина вже вийшла), — у тебе там що мииувшої ночі зайшло? а? Знов сором, розпусту на всю вулицю виводиш! Знов бійка і пиянство. Що ти собі думаєш! А я тобі вже говдрив, а я тобі казав вже десять разів, що за одинай-цятим разом це перепущу! А ти знову, знову, така сяка!

Аж папір випав з рук Раскольнікова і він дико глядів на пишну женщину, котру так безцеремонно обрабляли; однакож він зрозумів скоро, в чім діло, і зараз ціла отся історія стала йому навіть вельми подобатись. Він слухав з вдоволенням, з таким вдоволенням, що хотілось йому хохо-тати, хохотати, хохотати,.. Всі нерви його так : підскакували.

— Іліє Петровичу! — почав було письмоводитель заклопотано, але встановився переждати хвилю, бо розяреного поручника годі було здержати инакше, як за руки, що він знав з власного досвіду.

Що же відносилось до пишної женщ^ни, то вона зразу так і задеревіла від грому і блискавки; ^ле дивна річ: чим густійшйми і кріпшими ставали зневаги, тим милійшим робився її вид, тим більше чаруючою, ставала Ті усмішка, звернена до грізного поручника. Вона перебирала ногами на мі-сци і безнастанно присідала, з нетерплячкою вижидаючи, що на кінець ось і її позволять уткнути своє слово, і діждалась.

— Ніякой галяс і драки у мене не пуль, пан капітен, — заторкотіла вона відразу, мов би горохом сипав, з сильним німецьким акцентом, хоч і сміло по великоруськи, — і ніякой, ніякої шкандаль, а они пришоль пян, і се я все розкаже, пан капітен, а я не виноват... у мене бляґородний дім, пан капітен, і бляґородне пстеденє, пан капітен, і я завсігди, завсігди сама не хотіль ніякій шкандаль. А они зовсім пришоль пян і потім зноф три путельки зажадаль, а потім оден підняль ноги і сталь ногом фортепян іграль, і се зовсім не гарно в бляґородний дім і он ґанц фортепян льомаль і ціль-ком тут нема ніякій манір, і я сказаль. А он путельку взяль і сталь всіх по заду путелькой штовхаль. І тут як я сталь скоро дворнік позваль і Карль пришол, он взяль Карль і око підбиль, і Генрієт також око підбиль, а мені пять раз в зуби даль. І се так неделікатно в бляґородний дім, пан ка-пітен, і я кричаль. А він на каналь окно отвориль і сталь в окно як маленька швайнхен вкічаль, і се ганьба,. І як можна в окно на уліц як маленька швайнхен квічаль? Пфуй-пфуй-пфуй! І Карль з-заду його фрак од окна тягнуль і тут, се правда, пан капітен, йому зайн рок обірваль. І тоді він кричаль, що йому патнацять цілкових ман мус штраф платіль. І я сама, пан капітен, пять цілкових йому зайн рок платіль. І се небляґородний гість, пан капітен, і весь шкандаль ро-біль! Я, говоріль, на вас великій сатир ґедрукт буде, бо я у всіх ґазет можу про вас все пісаль. —

— Якийсь перогриз, видно?

— Так, пан капітен, і якій же се небляґородний гість, пан капітен, коли в бляґородний дім ...

— Ну-ну-ну! досить. Я вже тобі говорив, я вже тобі говорив...

— Іліє Петровичу! — знову значучо промовив письмоводитель.

Поручник бистро поглянув на него; письмоводитель злегка кивнув головою.

— Так ось-же тобі, многоповажна Лавізо Іванівно, моє посліднє слово, і се вже в останній раз, — тягнув дальше поручник. — Коли у тебе хоч оден тілько раз в твоїм "благороднім домі" лучиться скандал, так я тебе... ти мене попа-мятаєш. Чи чула? ... Ось літерат, писатель, пять цілкових в "благороднім домі" за полу взяв! Ось вони, мазайли! — і він кинув згірдли^ий погляд на Раскольнікова. — Позавчора в гостинници така сама історія: пообідав, а платити не хоче; "я, ось, вас в сатирі за те опишу". На пароході також якийсь там.онтої неділі поважну родину статського радника, жінку і доньку, послідними словами зневажав. З кофейні колись тут одного колінами випросили. Ось вони які, пи-сателі, газетярі, літерати, студенти, голодран... тьфу! А ти, гайда! в дорогу! Я ось сам до тебе загляну... Та тоді стережися! Чула?

Люіза Іванівна з пересадною ввічливістю почала присідати на всі боки і присідаючи дібралась до дверий; але в дверях вдарила плечима в одного видного офіцера, з відкритим свіжим обличчам і з пишними, прегустими, русявими заличками. Се був сам Никодим Томич, квартальний надзиратель. Люіза Іванівна поспішила прикучнути трохи не до землі і частими, дрібними кроками та підскакуючи, вибігла з контори.

— Знову рветесь, знову грім і блискавка, водна труба, гураґан! — любенько і по приятельськи звернувся Никодим Томич до Ілії Петровича, — знову розтрівожили серце, знову закипів! Ще зі сходів чув.

— Та що! — з поважною недбалістю промовив Ілія Пе-* трович (і навіть не "що", а якесь-там: "та ща!"), переходячи з якимись паперами до другого стола і картинно повертаючи за кождим кроком плечима, куди нога, туди і плечі — Ось вам позвольте бачити: добродій літерат чи там студент, колишній, бачите, грошей не платить, векслів надавав, ква-тиру не опорожняє, безнастанні на них приходять жалоби, а були ласкаві зобидитись, що я сиґаретку при них закурив! Самі п-п-подлости роблять, а ось, позвольте поглянути на них: ось вони в найпринаднійшім виді тепер!

— Бідність не порок, пане брате, ну та вже що! звісно порох, не міг обиди перенести... Ви певне чим небудь проти него обидились і самі не вдержались, — тягнув дальше Никодим Томич, приязно звертаючись до Раскольнікова, — однак се ви без причини: най-бла-го-род-нІйший, я вам кажу, чолбвік, але порох, порох! спалахнув, закипів, згорів — ї нема! І все минуло! І в результаті одно тілько золото серця І його і в полку прозвали: "поручник-порох..

— І який ще п-п-п-олк був! — озвався Ілія Петрович, вельми вдоволений, що його так приємно поскоботали, од-накож у& ще хмурився.

Раскольнікову* нараз захотілось сказати їм всім щось незвичайно приємне.

— Та прошу вас, капітане, — почав він вельми свобід-но, звертаючись нараз до Никодима Томича, — увійдіть і в моє положення ... Я готов навіть просити у них прощення, коли я в чім зобидив. Я бідний і хорий студент, задавлений бідністю. Я колишній студент, тому що тепер не можу утримати себе, все-ж таки я дістану гроші... У мене мати і сестра в ... й губернії... Мені пришлють і я ... заплачу. Господиня моя добра людина, але вона так розлютилась, що я стратив лекції і не плачу вже четвертий місяць, що не присилае мені навіть обідати... І не розумію зовсім, який се вексель. Тепер вона чіпаесь мене за отсей довжний лист, що-ж я її заплачу, посудіть самі!...

— Але-ж се не наше діло ... — знов завважав письмоводитель .,.

— Позвольте, позвольте, я се дуже добре знаю, яле позвольте і мені розяснити, — підхопив знову Раскольніков, звертаючись не до письмоводителя, а заедно до Никодима Томича, однак стараючись всіми силами звертатись також до Ілії Петровича, хоч сей упірно вдавав, неначе шукає чогось в паперах і згірдно не звертає на него уваги, — позвольте і мені з своєї сторони розяснити, що я жию у неї вже около трох літ, від самого приїзду з провінції, і давнійше... Дав-нійше... та в тім, чого-ж мені і не признатись до сего,... з самого початку я приобіцяв, що оженюся з її дочкою, обіцяв словом, цілком добровільно ... Се була дівчина ... та вона мені навіть подобалась... хоч я і не був влюблений ... одним словом, молодість, то є я хочу сказати, що господиня мені давала тоді богато кредиту, а я вів почасти таке життя ... я дуже був легкодушний ...

— Від вас цілком не жадають такої сповіди, ласкавий добродію, та і часу нема, — грубо і з торжеством перебив йому Ілія Петрович, але Раскольніков з жаром задержав його, хоч йому нараз незвичайно тяжко зробилося говорити.

,— Та позвольте, позвольте-ж мені, хоч коротко все розказати ... як було діло і... — хоч я признаю, що воно злиш-нє розповідати, — але рік тому назад отся дівчина умерла на тиф, я ще остався на кватирі як був, і господиня, коли перевелась на нову кватиру, сказала мені, і сказала по приязному... що вона цілком мені вірить ... однак чи не схочу я дати їй сей довжний лист і& сто пятьдесять рублів, які то гроші я в неї завинив. Позвольте, добродію: вона якраз сказала, що як тільки.я дам се письмо,, то вона знову буде давати на кредит скільки я захочу, і що ніколи, ніколи, — се були її власні слова, — вона не похіснується сим письмом, поки я сам не заплачу... І ось тепер, коли я і лекції стратив, і мені їсти нічого, вона мене позиває ... Що-ж я тепер скажу?

— Всі отсі чувственні подробиці, ласкавий добродію, нас не обходять, — нагло бідрізав Ілія Петрович, — ви повинні дати писемне зобовязання, а що ви там зволили бути влюблені і всі ті трагічні місця, до сего нам зовсім нічого.

— Ну вже ти ... жорстокий ... — пробурмотів Никодим Тодоич, сідаючи за стіл і також забираючись підписувати, йому якось стидно стало.

— Пишіть же, — сказав письмоводитель Раскольнікову.

— Що писати? — запитав той якось особливо грубо.

— Я вам подиктую.

Раскольнікову здавалось, що письмоводитель відноситься до него ще більше маловажно і згірдливо після його спо" віди, але — дивна річ — йому нараз стало цілком все одно, що би там хто про него не думав і ся переміна сталась якось відразу, в млі ока. Колиб він захотів подумати трохи, то очевидно здивувавсь би тим, як він міг так з ними говорити перед хвилинкою, і навіть навязуватись своїми чувствами, і звідки взялись сі чувства. Противно тепер, як би відразу кімната наповнилась не квартальними, а найліпшими приятелями його, то і тодіі здається, не найшлось би для них у него ні одного людського слова, так тяжко опустіло нараз його серце. Мрачне почуття убиваючого безконечного осамот-нення і відчуження озвалось нараз виразно та голосно в його душі. Не недорічність його сердечних звірень перед Ілією Петровичем, не низкість і торжество поручника над ним перевернули так напрасно його серце. О, яке йому діло тепер до власної дурноти, до всіх тих зарозумілостей, поручників, Німкинь, до позвів, контор і т. д. і т. д.! Колиб його засуджено' навіть спалити в отсю мінуту, то і тоді ще він не дрігнув би, та ледви чи і переслухав би засуд з увагою.

З ним чинилось щось цілковито йому незнане, нове, нагле і ніколи небувале. Не те, щоб він понимав, але він ясно відчував всею силою чуття, що не тілько з сердечними звіреннями, як ось перед хвилинкою, але навіть з чим би то не було, йому вже годі дальше звертатись до сих людей в квартальній конторі, і будь вони всі його рідні брати і сестри, а не квартальні поручники, то і тоді цілком ні за чим би було звертатись до них, та навіть в ніякій пригоді життя; він ніколи ще до сеї хвилі не досвідчав подібного дивного і страшного стану душі. І що більше всего мучило його — се було те радше неясне відчування, ніж пізнання, ніж понимания; безпосереднє чувство, найстрашнійше чувство із всіх до сеї пори ним пережитих чувств.

Письмоводитель став диктувати йому формулу звичайного в такім разі освідчення, т. є: заплатити не можу, обіцюю тоді а тоді (коли-небудь), з міста не виїду, власности ні продавати ні дарувати не буду і т. д.

— Та ви писати не можете, у вас перо з рук паде, — завважав письмоводитель, з цікавістю вдивляючись в Рас-кольнікова. — Ви хорі?

— Так ... голова ходором ходить ... говоріть дальше!

— То все; підпишіться.

Письмоводитель відібрав папір і занявся другими.

Раскольніков віддав перо, але місто того, щоб встати і вийти, положив оба лікті на стіл і стиснув руками голову. Цілком мов би цвях вбивали йому в тімя.

Дивна думка прийшла йому нараз: встати зараз, підійти до Никодима Тбмича і розповісти йому усе вчерашне, усе до останньої подробиці, відтак піти разом з ним на ква-тиру і показати йому річи, в куті, в дірі. Потяг до того був так сильний, що він вже встав з місця, щоб се зробити!

— Чи не роздумати-б хоч мінуту? — блисло йому в голові. — Ні, ліпше і не думаючи, коби з плечий!

Але нараз він задержався мов вкопаний: Никодим То-мич говорив з жаром до Ілії Петровича і до него долетіли слова:

— Бути не може, обох пустять. По перше усе противо-річить собі; подумайте: нащо би їм двірника кликати, колиб се була їх справка? На себе доносити, чи що? Та може для хитрости? Ні, се було би вже надто хитро! І наконець студента Пестрякова бачили біля самих воріт оба двірники і міщанка в ту саму хвилю, як він входив: він ішов з трома приятелями і розстався з ними коло самих воріт і про комірників у двірників розпитував ще при приятелях. Ну, чи буде такий про комірників питати, коли з таким заміром ішов? А Кох, так той, закії пішов до старухи, надолі у золотника пів години сидів і рівно о три чвёрти на осьму від него до старухи нагору пішов. Тепер подумайте ...

— Але позвольте, як же у них таке противорічіє вийшло: самі впевняють, що стукали і що двері були заперті, а через три мінути, коли з двірником прийшли, показуєсь, що двері відчинені?

— В тім то і штука: убийник напевно сидів там і заперся на засувку; і навірно його би там зловили, колиб Кох не здурів, не забрався сам за двірником. А він іменно за той короткий час і успів спуститися по сходах і промкнутись мимо них як небудь. Кох обома руками хреститься: "колиб я там,, говорить, лишився, він би вискочив і мене убив топором". Руський молебень хоче служити, — хе-хе!...

— А убийника ніхто і не бачив?

— Та де-ж тут црбачити? Дім — ковчег Ноя, — завважав письмоводитель, що прислухувався зі свого місця.

— Діло ясне, діло ясне! — горячо повторив Никодим Томич.

Раскольніков підняв свій капелюх і пустився до дверей,, але до дверей він не дійшов ...

Коли він опамятавсЯ, то побачив, що сидить на кріслі,, що його піддержує з правого боку якийсь чоловік, що з лівого стоїть другий чоловік з жовтим збаночком, наповненим жовтою водою, і що Никодим Томич стоїть перед ним і пильно дивиться на него; від встав з крісла.

— Що се, ви хорий? — досить різко запитав Никодим Томич.

— Вони як і підписувались, так ледви пером водили, — завважав письмоводитель, сідаючи на своїм місци і приймаючись знову за папери.

— А давно ви хорі? — крикнув Ілія Петрович з свого місця і також перебираючи папери.

^Він, розуміється, також придивлявся хорому, коли той був зімлілий, але таки зараз відійшов, як той очуняв.

— Від вчера... — воркнув в відповідь Раскольніков.

— А вчера з хати виходили?

— Виходив.

— Хорий?

— Хорий.

— В котрій годині?

— В осьмій вечером.

— А куди, позвольте спитати?

— На вулицю.

— Коротко і ясно.

Раскольніков відповідав різко, відрив;*сто, весь блідий як полотно і не спускаючи чорних, запалених очей своїх перед поглядом Ілії Петровича.

— Він ледви на ногах— стоїть, а ти... — завважав було Никодим Томич.

— Ні-чо-го! — якось так особливо промовив Ілія Петрович.

Никодим Томич хотів було ще щось докинути, але споглянувши на письмоводителя, котрий також дуже пильно дивився на него, замовчав. Всі нараз замовкли. Чудно якось стало.

— Ну, добродію, гарно, — закінчив Ілія Петрович, — ми вас не задержуємо.

Раскольніков вийшов. Він ще міїг чути, як по виході його почалась нараз оживлена розмова, в котрій виразнійше других віддавався питаючий голос Никодима Томича... На вулиці він зовсім прийшов до себе.

— Слідство, слідство, їй Богу слідство! — повторяв він про себе, кваплячись дійти. — Розбійники! Підозрівають!

Давнійший страх нараз обгорнув його цілого від ніг до голови.

II.

— А що, коли вже була ревізія? Що, коли їх якраз у себе і застану?

Та ось і його кімната. Нічого і нікого; ніхто не заглядав. Навіть Настка не заходила. Але, Господи! як міг він лишити всі ті річи в отсій дірі?

Він кинувся до кута, запустив руку під обої і став ви-нимати річи і напихати ними кишені. Всего показалось вісім штук: два маленькі пуделочка з сережками, чи з чимсь в сім'роді, — він Добре не поглядів; відтак чотири невеличкі сафіянові футерали. Оден ланцюшок був просто завинений в газетний папір. Ще щось там в газетнім папери, мабуть ордер ...

Він поклав усе в ріжні кишені, в пальто і в праву ки-шещо штанів, що йому осталась, пильнуючи, щоб було по можности не знати. Мойїонку також взяв враз з річами, РІД-так вийшов з кімнати, на сей раз навіть оставивши її цілком наостіж.

Він ішов скоро і сміло, і хотяй чув, що цілий зломаний, все-ж таки память була при нім. Боявся він погоні, боявся, що за пів години, за чверть години вже вийде буїи-може судовий приказ слідити за ним; так отже за всяку ціну треба було, поки ще пора, поховати кінці. Треба було справитись, поки ще оставалось хоч трохи сил і хоч сяка-така притомність ... Куда-ж іти?

Се було вже давно рішене: "кинути усе в канал і ділу кінець". Так порішив він ще в ночи, коли маячив, в ті хвилі, коли, він памятав се, кілька разів зривався вставати і йти: "скорійш, скорійш і усе викинути". Але викинути показалось дуже трудно.

Він вештався по набережній Катеринського каналу вже з пів години, а може і більше, і кілька разів споглядав на сходи, ведучі у воду, де їх лиш стрічав. Але і подумати годі було виконати замір; або сплави стояли біля самих сходів і на них прачки прали хусти, або човна були при березі, і всюди людьми так і кишить, та і зо всіх боюв, з набережних, можна бачити, завважати: річ підозріла, що чоловік нароком зійшов, станув і щось там в воду кидає. Ану, як футерали не утонуть, а попливуть? Тай очевидно так буде. Кождий побачить. І без того вже всі так і дивляться стрічаючись, приглядаються, мов би їм і діло лиш до него одного.

— Чому се так, чи може мені лиш так здається? — думав він.

Наконець прийшло йому в голову, чи не лучше таки буде пійти куди-небудь на Неву? Там і людей менше і не так на очах, і на всякий випадок наручнійше, а головне те, що від отсих місць подальше. І зачудувався він нараз: як се він цілої пів години тягається заклопотаний, в трівозі і по небезпечних місцях, а сего не міг ранше видумати! І через те тілько цілої пів години на нерозумне діло стратив, що так вже раз у сні, в горячці рішено було! Він ставав незвичайно розсіяний і забудьчивий, і чув се. Дійсно треба було спішити!

Він пішов до Неви по В.. .м проспекті; але дорогою йому прийшли нараз инші думки:

— Чого на Неву? чого в воду? Чи не ліпше кудинебудь дуже далеко, хоч би знов на острови і там денебудь на самітнім місци, в лісі, під кущом, — зарити все те і дерево запамятати?

І хоч він чув, що не в силі всего ясно і здорово розсудити в ту мінуту, все-ж таки думка показалась йому гарною.

Однакож і на острови йому не суджено було зайти і склалося инакше: виходячи з В.. .го проспекту на площу, він нараз побачив на ліво вхід на подвіря, обведене із всіх боків глухими стінами. Направо, таки зараз по вході в ворота, далеко в подвірє тягнулась глуха, небілена стіна сусідного чотири-поверхового дому. "На ліво, рівнобіжно глухій стіні і також зараз від воріт йшов деревляний пліт кроків двайцять в глуб двора, а потім вже робив перелім вліво. Се було пусте, відгороджене місце, де лежали якісь матерія-ли. Дальше, на кінци подвіря, виглядав ізза паркану ріг низького, закопченого, камінного сарая, очевидно часть якоїсь фабрики. Тут без здогаду була якась стельмахарня або слюсарня або щось в тім роді; всюди, майже від самих воріт, чорнілось богато вугляного пороху.

— Ось де би підкинули і втечи! — прийшло йому нараз в голову.

Не видячи нікого на подвірю, він вступив в ворота і побачив зараз таки близько воріт приправлений до паркану жолоб (як се часто видно в таких домах, де богато заїзджае возів), а там над жолобом таки на паркані виписаний був крейдою звичайний в таких разах дотеп: "Тутечки ставати заборонено!" Значить отже вже і длятого добре, що не може бути ніяк підозріння, чого сюди зайшов і задержався

— Тут би так разом і скинутц денебудь на купку і піти дальше!

Оглянувшись ще раз, він вже і запустив руку в кишеню, аж ось біля самого зверхнього муру від вулиці, між воротами а жолобом, де ціле віддалення було в локоть широке, зав-важав він великий, неотесаний камінь, ваги на око може з сотнар, і прилягаючий просто до камінного вуличного муру. За сим муром була вулиця, хідник, чути було, як снувались прохожі, котрих тут завсігди повно; все-ж таки за ворітьми його ніхто не міг побачити, хібаб зайшов хто з вулиці, що впрочім легко могло лучитись; треба отже було спішити.

Він нагнувся до каменя, ухопив за його вершок кріпко обома руками, зібрав всі свої си^и і перевернув камінь. Під каменем утворилось невеличке заглубления; зараз він взявся викидувати до него усе з кишені. Мошонка прийшла на сам верх, і все таки в заглублению оставалось ще місце. Потім він знов ухопив камінь, одним оборотом перевернув його на той бік що передше, і він якраз попав на старе своє місце, хіба що трошечки, ледви замітно, здавався висшим. Він підгребав землі і придавив по краях ногою. Нічого не було знати.

Тоді він вийшов і звернувся в бік площі. Знову неописа-

— по —

на, лиш з трудом повздержана радість, як перше в конторі, обгорнула його на хвилю.

— Кінці пущені у воду! І кому, кому в голову може прийти шукати під отсим каменем? Він тут, бути може, від ви-будовання дому лежить і ще стілько лежати-ме. А хоч би і найшли: >то на мене подумає? Усе скінчене! Доказів нема! — і він засміявся.

Так, він памятав опісля, що заем'ясся нервовим, невидним, нечутним, довгим сміхом, і заєдно сміявся, весь час, як переходив через площу. Але коли вступив на К.. .й бульвар, де позавчора стрітився з тою дівчиною, сміх його нараз урвався. Инші думки полізли йому в голову. Почув він заразом також, що страх йому тепер обридло переходити мимо сеї лавочки, на котрій він тоді по відході дівчини сидів і роздумував, а також, що страх йому немило буде стрітити знову того поліцая, котрому він тоді дав двогривенника:

— Чорт його возьми.

Він ішов озираючись довкола розсіяно і злобно. Всі думки його крутились тепер коло одної якоїсь головної точки, — і віч сам відчував, що се дійсно є така головна точка і що тепер, іменно тепер, він остався сам-на-сам із сею головною точкою, — та що се навіть у перший раз після сих Двох місяців.

— А чорт візьми все те, — подумав він знову в приступі невимовної лютости. — Ну, началось, так і началось, чорт із нею і з новим життям! Як се, Господи, глупо!... А кілько я набрехав і навпідлявся нині! Як плюгаво лестився і заговорював до мерзенного Ілії Петровича! А в тім, дурниця і се! Наплювати мені на них на всіх тай на те, що я лестився і заговорював! Се нічого! Зовсім нічого!...

Нараз він задержався; нове, ніяк несподіване і незвичайно просте питання відразу збило його з толку і гірко його здивувало:

— Коли справді все те діло зроблене було свідомо, а не по дурацьки, коли у тебе справді була виразна і тверда,діль, то яким же світом ти до сеї пори ані не заглянув в мошонку і не знаєш, що тобі дісталось, за що усі муки приняв і на таке підле, мерзенне, низьке діло свідомо ішов? Адже-ж ти в воду її хотів що лише кинути, тую мошонку, разом зі всі-ми річами, котрих ти також ще не бачив... Та як же се?

Так, воно було справді так, цілком так... Та в тім, він се і передше знав, і зовсім се не нове питання для него: і коли в ночи було рішено кинути у воду, то рішено було без всякого хитання, без сумніву, а так, якби се і мусіло бути, якби инакше і бути не могло ... Дійсно, він се все знав і усе памятав; та хто знає, чи се вже і вчера не було так рішено, в ту саму мінуту, коли він над скринею сидів і футерали з неї вибирав... Адже-ж так!...

— Се тому, що я дуже хорий, — понуро рішив він наконець, — я сам замучив і заморочив себе, і сам не знаю, що роблю... І вчера, і позавчера, і весь той час морочив я себе ... Подужаю і... і не буду морочити себе... А ну, як зовсім і не подужаю? Господи! як се мені усе надоїло!____

Він ішов не задержуючись, йому страх хотілось якне-будь розірвати себе, звернути свої думки на инші предмети, але він не знав, як се зробити і що почати. Одно нове, неодолиме чувство брало верх над ним чим раз більше і більше майже з кождою мінутою; се була якась безконечна, трохи чи не фізична відраза до всего, що йому стрічалось і його окрукало, відраза упірна, злослива, ненависна. Йому мерзкі були всі прохожі, — мерзкі були навіть їх лиця, хід, рухи. Він наплював би на кождого, укусив би, здається, ко-либ хто небудь з ним заговорив...

Він задержався нараз, коли вийшов на набережну Малої Неви, на Василівськім Острові, біля мосту.

— Ось тут він живе, в отсім домі, — подумав він. — Що се, або-ж я до Разумихіна сам прийшов! Знову та сама історія як тоді... А все-ж таки дуже воно цікаве: чи сам я прийшов, чи попросту ось так ішов, та сюди зайшов! Однак все одно; позавчера ... сказав я... що після того на другий день до него піду, ну що-ж, і піду! Або-ж то вже я і не можу тепер зайти?

Він викарабкався на пятий порлрх до Разумихіна.

Сей був дома в своїй комірці і в отсю хвилю занятий, писав, і сам йому відчинив. Місяців чотири як вони не бачились. Разумихін сидів у себе в рознесенім до лахів шля-фроку, в пантофлях на босих ногах, розчіхраний, небритий і немитий. На лици його виразилось зачудування.

— Що ти? — закричав він, оглядаючи від ніг до голови увійшовшого товариша; відтак помовчав і присвиснув.

— Чи справді вже аж так зле? Та г:і, голубчику нашого брата перестиг, — додав він, дивлячись на лахи Раскольні-кова. — Та сідай же, знать утомився!

І коли той повалився на циратовий турецький диван, ко трий був ще поганійший від його власного, Разумихін завважав нараз, що гість його хорий.

— Та ти направду хорий, чи знаєш ти се? — і він взяв общупувати *його живчик; Раскольніков вирвав руку.

— Не треба, — сказав він, — я прийшов... ось що: в мене ні одної лекції... я хотів було ... та втім, мені цілком не треба лекцій.

— А знаєш що? Адже-ж ти маячиш! — завважав Разумихін, приглянувшись йому уважно.

— Ні, не маячу...

Раскольніков встав з дивану. Ідучи до Разумихіна, він не подумав про се, що прийдеться йому конечно зійтися з ним в чотири очи. Тепер же, в оден миг догадався він, вже з досвіду, що в отсю хвилю він ніяк не спосібний сходитись в чотири очи з ким би то не було на цілім світі. Вся жовч піднялась в нім. Він ледви не вдавився від злости на самого себе, що переступив поріг Разумихіна.

— Бувай здоров! — сказав він і пустився до дверий.

— Та стій, стій, чудаку!

— Не треба!... — повторив той, вириваючи руку.

— Так на якого-ж біса ти прийшов сюди! Збожеволів ти, чи що? Адже-ж се... аж обидно. Я так не пущу.

— Ну, слухай: я до тебе прийшов тому, що кромі тебе нікого не маю, хто би поміг... почати... адже ти від всіх них ліпший, то є розумнійший, і осудити можеш ... А тепер я бачу, що нічого мені не треба, чуєш, зовсім нічого ... нічиїх услуг і співчуть... Я сам ... сам ... Ну і досить! Остав мене в спокою!

— Та погоди бо на мінутку, комінярю! Цілком божевільний! Та про мене, як хоч. Але слухай: лекцій і в мене дасть Біг, та і наплювати на них, а є на Товкучім книгар Херувимов, се вже сам в своїм роді лекція. Я його тепер на пять купецьких лекцій не переміняю. Він такими виданнячка-ми занимається і природописно-наукові книжочки в світ пускає, — та як розходяться! Самі заголовки чисте золото! Ось ти завсігди впевняв, що я дурний: їй-Богу, братчику, бувають дурнійші від мене! Тепер вчепився його "напрям"; сам не має поняття про світ; ну, а я, розуміється, піддмухую,

Ось тут більш як два аркуші німецького тексту, — після мене найдурнійшого шарлятанства: бачищ, розбирається, чи женщина чоловік чи не чоловік? Ну і очевидно торжественно доказується, що чоловік. Херувимов приготовляє се ради модного тепер жіночого питання; я перекладаю: сих півтретя аркушів розтягне він на аркушів шість, доробимо пишний заголовок, на пів сторони, і пустимо по полтиннику. Розкуплять! За переклад мені по шість цілкових від аркуша, значить за все рублів пятнайцять дістанеться, а шість рублів взяв я наперед. Скінчимо се, станемо переводити про китів, відтак із другої части "Конфесіонс", деякі скучненькі сплетні також зачеркнули, переводити будемо: Херувимову хтось там сказав, що Руссо в своїм роді щось ніби Радіщев. Я, розуміється, не перечу, чорт з ним! Ну, хочеш другий і^ркуш "Чи женщина людина?" переводити? коли хоч, так бери зараз текст, бери пера, паперу — се все даремщина — і бери три рублі: а що я за весь переклад наперед взяв, за перший і за другий аркуш, то якраз три рублі на твою пайку і прийдуться. А скінчиш аркуш — ще три цілкових дістанеш. Та ще, будь ласкав, не вважай се за найменшу услугу з моєї сторони. Противно, як тільки ти війшов, я вже і порішив, чим ти мені будеш пожиточний. По перше я в право-писі не тугий, а по друге, в німецькім іноді зовсім "швах", так що все більше сам доробляю та тілько тим потішаюсь, що наслідком того ще ліпше виходить. Ну, а хто його знає, може бути воно і не ліпше, а гірше виходить... Береш чи ні?

Раскольніков мовчки взяв німецькі картки статті, взяв три рублі і, не сказавши ні слова, вийшов.

Разумихін зі здивованням дивився вслід за ним. Але дійшовши до першого поверха, Раскольніков нараз завернув назад до Разумихіна, і положивши на стіл і німецькі картки і три рублі, знов таки, не кажучи ні слова забрався з хати.

— Та в тебе біла горячка, чи щц таке! — заревів Разумихін, розлючений наконець. — Чого ти комедії граєш! Навіть мене збив з толку... Чого-ж ти приходив отже, чорте!

— Не треба ... перекладів ... пробурмотів Раскольніков, вже спускаючись зі сходів.

— Так якогож чорта тобі треба? — закричав згори Разумихін.

Сей сходив мовчки дальше.

— Гей, ти! де ти живеш? Відповіди не було.

— Ну, тай чорррт з тобою!...

Але Раскольніков вже виходив на вулицю. На Никола-ївськім мості йому прийшлося ще раз цілком опамятатись, наслідком одної вельми неприємної для него пригоди, його туго потягнув кнутом по хребті візник одної коляски за те, що він ось-ось ледви не^попався під коні, хоч візник разів три або чотири кричав до него. Удар кнута так розізлив його, що він відскочивши до поруча (не знати чому він ішов самою серединою мосту, куди їздять, а не ходять), злобно заскреготав зубами. Довкола, розуміється, роздався сміх.

— Так йому і треба!

— Ледащо якесь!

— Ну вже-ж, удасть пяного, та нароком і лізе під колеса; а ти за него відповідай.

— Тим промишляють, добродію, тим промишляють... Але в ту хвилину, як він стояв біля поруча і все ще

бездумно і злобно глядів вслід за відїзджаючою коляскою, .потираючи спину, нараз він почув, що хтось там пхає йому в руку гроші. Він поглянув. Старенька купчиха з завязаною головою і в козлових черевичках, а з нею дівчина в капелюшику і з зеленою парасолькою, навірно донька.

— Прийми, батюшка, ради Христа.

Він взяв і вони перейшли мимо. Гріш двогривенний. Після одежі і з виду вони дуже легко могли приняти його за убогого, за справдішного вуличного жебрака, а дарунок цілого двогривенника завдячував він напевно ударови кнута, котрий їх розжалобив. '

Він взяв і вони перейшли мимо. Гріш двогривенник. Пі-сять і обернувся лицем до Неви, в сторону царської палати. Небо було без найменшої хмарки а вода майже синя, що на Неві так рідко буває. Баня соборної церкви, котра ні з якого місця не обрисовуєсь краще, як коли дивитись на неї відси, з моста, на двайцять кроків від часовні, так і сіяє, і крізь чистий воздух можна було виразно розріжнити навіть кожду її прикрасу. Біль від кнута притих і Раскольніков забув про удар; одна неспокійна і не цілком ясна думка занимала його тепер виключно.

Він стояв Г глядів в даль довго і уважно; се місце було йому особливо знакоме. Коли він ходив на університет, то звичайно, — найчастійше вертаючи домів, — лучалось йому може бути сто разів, задержуватись якраз на отсім самім місци, уважно вдивлятись в ту справді пишну панораму і кождий раз майже чудуватись одному неясному і непонятному свому чувству. Непонятним холодом віяло на него все від сеї пишної панорами; духом німим і глухим повна була для него отся величава картина... дивувався він кождий раз свойому понурому і загадочному чувству і відкладав пояснення його, не довіряючи собі, на пізнійше.

Тепер нараз живо згадав він про отсі давнійші свої питання і роздумування, і показалось йому, що не припадково він нагадав тепер про них. Вже само те показалось йому незвичайним і чудним, що він на тім місци задержався, як колись, начеб йому і справді здавалось, що може про те саме думати тепер, що і передше, і тими самими колишніми темами і картинами заннматись, якими заьимався... ще так недавно. Навіть ледви не смішно йому стало і рівночасно здавило грудь, аж заболіло. В якійсь безконечній глубині, надолі, десь там далеко під ногами, показалась йому тепер ціла отся минувшина, і давні думки, і давні задачі, і давні теми, і давні вражіння, і ціла отся панорама, і він сам, і усе, усе... Здавалось, він злітав кудись вгору і все щезло в очах його ...

Коли зробив оден мимовільний рух рукою, він нараз почув в кулаку своїм стиснений двогривенник. Він отворив кулак, уважно подивився на монетку, розмахнувся і кинув її у воду; опісля обернувся і пішов домів. Йому здавалось, що він мов би ножицями відрізав себе сам від всіх і всего в отсю хвилю.

Він прийшов до себе вже над вечером, значить: переходив цілих шість годин. Куди і як ішов назад, нічого він з того не памятав. Роздягнувшись і цілий дрожачи мов зігнана коняка, він ляг на диван, натягнув на себе плащ і зараз таки заснув...

Він прокинувся в повні сумерки від страшного крику. Боже, що се за крик! Таких нелюдських звуків, такого биття, зойку, скреготу, сліз, побоїв і зневаг він ніколи ще не чув і не бачив. Він і виобразити не міг собі такого звірства, такої скажености. Переражений, припіднявся і сів на своїй постели, кождої хвилі омліваючи і мучачись. Але удари, зойки і зневаги ставали чимраз сильнійші. І ось, диво ди-везне, він нараз розпізнав голос своєї господині.

Вона йойкала, пищала, заводила і дзявкала, поспішно, незвичайно скоро, випускаючи слова, так що і зрозуміти було годі, благаючи о щось, — очевидно о те, щоб її перестали бити, бо її безпощадно били на сходах. Голос бючого став так страшний від гніву і лютости, що вже тільки хрипів, але все таки і бючи говорив він щось-там, і також скоро, невиразно, поквапно та затинаючись.

Нараз Раскольніков задрожав як листок: він пізнав сей голос; се був голос Ілії Петровича. Ілія Петрович тут і бє господиню! Він бє її ногами, валить її головою о ступні, — се ясно, се чути по звуках, по зойках, по ударах! Що се таке, світ перевернувся, чи ще що? Чути було, як на всіх поверхах, на всіх сходах, збиралася товпа, озивались голоси, виклики, як сходили, стукали, тріскали дверми, збігались.

— Але за що-ж, за що-ж і як се можна! — повторяв він, направду думаючи, що він цілком помішався.

Та ні, він надто виразно чує!... Але, значить, і до него зараз прийдуть, коли так, "длятого, що ... мабуть усе те із за того ... зза вчерашнього ... Господи!"

Він хотів запертися на засувку, однакфк рука не піднялась... та і без ціли, не поможе! Страх йк лід обложив

його душу, замучив його, закочанив-його____Аж ось нако-

нець увесь сей рветес, що продовжався навірно цілих десять мінут, став мало-помалу притихати. Господиня стогнала і охала, Ілія Петрович усе ще грозив і зневажав ... Однакож вкінци, здається, і він затих; ось вже і не чути його; "справді пішов! Господи!" Ось відходить і господиня, усе ще стогнучи і плачучи... ось і двері у неї заперлися... Ось і тсвпа розходиться зі сходів по кватирах, — охають, спорять, пе-рекликуються, то піднимаючи розмову до крику, то понижаючи до шепоту. Очевидно їх богато було; мало що не цілий дім збігся.

— Але, Боже, чи се все можливе! І чого то він приходив сюди!

Раскольніков в обезсиленню упав на диван, та не міг" вже зажмурити очей; він перележав так з пів години, в такім терпінню, в такім прибиваючім, безграничнім страху, яркого ніколи ще не зазнав. Втім яркий блеск освітив його

кімнату: увійшла Настка зі свічкою і з тарілкою росолу. Приглянувшися йому уважно і побачивши, що він не спить, вона поставила свічку на стіл і взялась розкладати принесене: хліб, сіль, тарілку, ложку.

— Певно від вчера не їв. Цілий, бач, день волочився, а тепер його лихорадка бє.

— Настко ... за що били господиню? Вона уважно на него погляділа.

— Хто бив господиню?

— Що лиш тепер... перед пів години, Ілія Петрович,

помічник надзирателя, на сходах____За що він її так збив?

і... за чим приходив?...

Настка мовчки і нахмурившись йому придивлялась і довго так гляділа. Йому вельми немило зробилось від сих оглядин, навіть страшно.

— Настечко, чого-ж ти мовчиш? — несміло промовив він вкінци слабим голосом.

— Се кров, — відповіла вона наконець, тихо і начеб про себе говорячи.

— Кров!... яка кров?... — воркотів він, блідніючи і відсуваючись до стіни.

Настка заєдно дивилась мовчки на него.

— Ніхто господині не бив, — промовила вона знову строгим і рішучим голосом.

Він дивився на неї ледви дихаючи.

— Я сам чув... я не спав... я сидів, — ще несмілійше проговорив він. — Я довго слухав... Приходив помічник надзирателя... На сходах всі збіглись, із всіх кватир.

— Ніхто не приходив. А се кров в тобі кричить. Се коли їй виходу нема і вже в печінках запікатись стане, тоді і починає привиджуватись... А їсти будеш чи нї?

Він не відповідав. Настка усе ще стояла над ним, пильно вдивлялась в него і не відходила.

— Пити дай ... Настечко.

Вона зійшла вниз і за дві мінути. вернула з водою в білім глинянім горнятку, однак він вже не памятав, що було дальше. Памятав тілько, як потягнув одну глотку холодної води і пролив з горнятка на грудь. Потім наступила непамять.

III.

Він однакож не те щоб вже був цілком без памяти за весь час своєї слабости: се був горячковий стан, з маяченням і півсвідомістю. Неодно він опісля нагадав. То виділось йому, що кругом него збирається богато народу і хотять його взяти та кудись винести, дуже над ним спорять і сваряться. То нараз він сам оден в кімнаті, всі повиходили і бояться його і лиш зрідка ледви-не-ледви відхиляють двері подивитись на него, грозять йому, змовляються чогось між собою, сміються і дразнять його.

Настку він часто зауважував біля себе; розпізнавав і ще одного чоловіка, дуже немов би йому знакомого, але кого іменно — ніяк не міг догадатись і сумував задля того, навіть і плакав. Иншим разом привиджувалось йому, що він вже з місяць лежить; або знов — що заєдно той самий день стоїть. Але про те, про те він цілковито забув; натомісць що хвилинки нагадував, що забув про щось, чого не вільно забувати, — непокоївся, мучився, нагадуючи, стогнав, впадав в лютість або в страшний, невиносний жах. Тоді він зривався з місця, хотів втікати, та завсігди хтось його задержував силоміць, і він знову впадав в обезсилення і непритомність. Наконець він цілкбм прийшов до себе.

Сталося се рано в десятій годині. В тій годині до полудня, в ясні дні, сонце завсігди довгою смугою переходило по його правій стіні і освітлювало кут при дверях. Біля його постелі стояла Настка і ще оден чоловік, котрий дуже цікаво йому приглядався і котрого він цілком не знав. Се був молодий парубяга в кафтані, з борідкою, і з виду подобав на артільщика*). З непримкнутих дверий виглядала господиня. Раскрльніков піднявся.

— Се хто, Настко? — запитав він, вказуючи на молодця.

— Бачиш, опамятався, — сказала вона.

— Опамятались, — повторив артільщик.

Побачивши, що він опамятався, господиня, що заглядала зза дверей, зараз їх примкнула і втекла. Вона і завсігди була несміла і з прикрістю переносила розмови і обяснення; їй було літ сорок і була вона товста і груба, чорноброва і кароока, добра від товстоти і від лінивства, і собою навіть зовсім непогана. Та стидлива аж над міру.

*) Так називали в Росії робітників і ремісників, що жили разом в "артіли", — тоб то в спілці для зарібку.

— Ви... хто? — питався він дальше, звертаючись до самого артільщика.

Але в отсю хвилю знов отворились двері на остіж і, трохи нахилившись, тому, що був високий, увійшов Разуми-хін.

— Що за морська каюта, — закричав він входячи, — кождий раз чолом гримну; все-ж таки кватирою називається! А ти, брате, отямився? в отсю хвилю від Парані чув.

— Що лиш отямився, — сказала Настка.

— Що лиш отямились, —потакнув артільщик з легкою усмішкою.

— А ви самі хто зволите бути? — запитав звертаючись нараз до него, Разумихін. — Я, бачите, Вразумихін; не Ра-зумихін, як мене всі величають, а Вразумихін, студент, дворянський син, а він мій приятель. Ну, а ви хто такий?

— А я в нашій конторі артільщик, від купця Шелопає-ва, панцю, і сюди по ділу, бачите.

— Будьте ласкаві, сідайте на отеє крісло; — сам Разумихін сів на друге, з другого боку столика. — Се ти, брате, гарно зробив, що опамятався, — продовжав він, звертаючись до Раскольнікова. — Четвертий день ледви їш і пєш. Дійсно, чаю з ложечки давали. Я до тебе два рази приводив Зосимова. Памятаєш Зосимова? Оглянув тебе гарненько і відразу сказав, що все байка, — в голову, чи якось там ударило. Нервовий припадочок якийсь, порції були за малі, пивця і хріну за мало давали, відси і слабість, але се байка, перейде і перемелеся. Вдалий хлопець Зосимов! Славно почав практику. Ну, серце, так я вас не задержую, — обернувся він знову до гостя, — будьте ласкаві розяснити своє діло. Уважай, Родю, з їхньої контори вже другий раз приходять; тілько перше не отсей приходив, а другий, і ми з онтим обяснились. Се хто перед вами сюда приходив?

— А здається, се позавчора, якраз так, панцю. Се Алексій Семенович були; також при конторі у нас служать.

— Мабуть він буде проворнійший від вас, як ви думаєте?

— Так, панцю; вони справді що соліднійші.

— Гарно; ну-ж, розповідайте дальше.

— А ось через Атаназа Івановича Бахрушина, про котрого, надіятись, нераз зволили чувати, панцю, по просьбі вашої матусі через нашу контору для вас гроші, — почав артільщик, просто звертаючись до Раскольнікова. — Коли ви вже так памятаєте себе, пане, що можна-б вам вручити трийцять пять рублів, так в нас гроші є, бо Семен Семенович від Ата-наза Івановича по просьбі вашої матусі, як давнійше, повідомлення про се получили. Чи зволите розуміти?

— Так ... памятаю ... Бахрушин ... — промовив Раскольніков задумчиво.

— Слухайте! Купця Бахрушина знає! — закричав Разу-михін. — Як же він себе не памятає? Та втім, я тепер бачу, що і ви також розумний чоловік. Ну! Розумні річи приємно і слухати.

— Се вони той самий Бахрушин, Атаназ Іванович, і по просьбі вашої ненечки, котра через них цілком так само вам вже раз пересилала, вони і на сей раз не відказали, і Семена Семеновича на сих днях повідомили із своїх місць, щоби вам трийцять-пять рублів передати, паночку, в ожиданию ліпшого.

— Отеє, "ожидания ліпшого" вам лучше всього удалося; не зла також і ваша "ненечка". Ну, так як же по вашому: в повкій він чи не в повній памяти, — а?

— Думаю, що можна-б видати гроші. Тільки ось тре-баб поквітовання, панцю.

— Напачкає! Що у вас, книга чи що?

— Книга, панцю, от вам вона.

— Давайте сюди. Ну, Родю, піднимайся. Я тебе піддержу; вшквар-но йому Раскольнікова, бери перо, бо, братчику, гроші нам тепер ліпші від патоки.

— Не треба, — сказав Раскольніков, відпихаючи перо.

— Чого то не треба?

— Не буду підписувати.

— Ігі, до чорта, та як же без поквітовання?

— Не треба ... грошей ...

— Грошей не треба! Ну, се брате брешеш, я свідок! — Не безпокойтесь, прошу, се він тілько так... знов вояжує. З ним, однакож, се і на яву буває... Ви чоловік розумний, і ми будемо йому помагати, то є попросту його руку водити, він і підпише. Ану-ж помагайте...

— Та ось я і другий раз зайду.

— Ні, ні; чого вам трудитись. Ви чоловік розумний ... Ну, Родю, не задержуй гостя ... бачиш чекає, — і він направду приготовився водити рукою Раскольнікова.

— Остав, я сам... — промовив той, взяв перо і підписався в книжці.

Артільщик поклав гроші і віддалився.

— Браво! А тепер, брате, хочеш їсти?

— Хочу, — відповів Раскольніков.

— У вас є зупа?

— Вчерашня, — відповіла Настка, — весь час перестояла тутечки.

— З бараболею і риіковою крупою?

— З бараболею і крупою.

— На память знаю. Подай зупу, та і чаю давай.

— Принесу.

Раскольніков глядів на все з глубоким зачудуванням, і з тупим, бездумним страхом. Він рішився мовчати і ждати: що буде дальше?

— Здається, я тепер не маячу, — думав він, — здається, се в самім ділі...

Через дві минути Настка вернула з зупою і заявила, що зараз і чай буде. До зупи явились дві ложки, дві тарілки і все потрібне: сільничка, перечниця, гірчиця для мяса і друге, чого передше в такім порядку вже давно не бувало. Скатерть була чиста.

— Не зле було би, Настусенько, колиб Прасковія Павлівна бутельочки дві пивця передала. Ми випилиб.

— Ну, вже ти остроногий! — воркнула Настка і пішла сповнити приказ.

Дцко і з напруженням заєдно ще приглядався Раскольніков. Тимчасом Разумихін пересів коло него на диван, нескладно як медвідь обхопив лівою рукою його голову, не зважаючи на те, що він і сам міг би піднятися, а правою підніс до його рота ложку зупи, кілька разів перше подувши, щоб він не попікся. Але зупа була ледви що тепла. Раскольніков з жадністю проглотив одну ложку, потім другу, третю. Та подавши кілька ложок, Разумихін нараз зупинився і заявив, що дотично дальшого треба порадитись з Зо-симовом.

Ввійшла Настка, несучи дві бутельки пива.

— А чаю хочеш?

— Хочу.

— Неси скорійш і чаю, Настко, бо чаю чейже вільно і без факультету. Але ось і пивце!

Він пересів на своє крісло, присунув до себе зупу, мясо і став їсти з таким смаком, як колиб три дні не їв.

— Я, брате Родю, у вас тут тепер кождий день так обідаю, — воркнув він, о скільки позволяв мясом набитий повний рот, — і се все Параня, твоя господинечка, присилає, від всеї душі мене частує. Я, розуміється, не упоминаюсь, ну, однак і не протестую. А ось і Настка з чаєм. Яка жвава! Настусенько, хочеш пивця?

— 1-і, що видумав!

— А чайку?

— Чайку що иншого.

— Наливай! Погоди, я тобі сам наллю; сідай за стіл. Він зараз таки розпорядився, налив, потім налив ще

другу чашку, кинув своє снідання і пересів знов на диван. Як передше, обіймив він лівою' рукою голову хорого, при-підняв його і став поїти з чайної ложечки чаєм, знову безнастанно і особливо старанно подмухуючи на ложку, мов би в^ отсім процесі дмухання і лежала сама головна і цілюща сила.

Раскольніков мовчав, і не противився, мимо того, що чув в собі зовсім подостатком сил піднятися і сісти на софі без всякої чужої помочі, і не лиш володіли руками настіль-ко, щоб удержати ложку або чашку, але Давіть може бути і ходити. Однак задля якоїсь дивної, ледви не звірячої хитрости, йому нараз прийшло в голову скрити до часу свої сили, притаїтись, удавати, колиб було треба, навіть, що ще не цілком опамятався, а тимчасом надслухувати і провідати, що таке тут діється. Все-ж таки він не запанував над своєю відразою: сербнувши ложок десять чаю, він нараз ви-свободив свою голову, вередливо відіпхнув ложку і повалився знов на подушку.

Під головою в него дійсно лежали тепер справдішні подушки — пухові і з чистими наволочками; він се також завважав.

— Треба, щоби Прасковія сьогодня нам ще малинового соку прислала, —напиток йому зладити, — сказав Разуми-хін, усадовляючись на своє місце і знову забираючись до зупи та до пива.

— А де вона тобі малин візьме? — запитала Настка, держачи на розчепірених пяти пальцях мисочку і проціджуючи в себе чай "крізь цукор".

— Малини, голубонько моя, вона дістане в склепі. Бачиш, Родю, тут. без тебе ціла історія склалася. Коли ти таким гільтайським способом втік від мене, і кватири не сказав, мене нараз така лють взяла, що я порішив тебе вишукати і убити. Таки зараз того самого дня я взявся за діло. Вже-ж я ходив, ходив, допитував, допитував! Отсю, бач, теперішню кватиру я забув; та в тім я її ніколи і не памятав, тому, що її не-знав. Ну, а давню кватиру, — памятаю лиш, що біля Пяти Углів, — Харламова дім. Шукав, шукав я сей Харламова дім, — та, бач, вийшло опісля, що він зовсім і не Харламова дім, а Буха, — як то іноді в звуках збиваєшся! Ну я і розсердився. Розсердився, тай пішов, буде не буде, на другий день на поліцію і представ собі: в дві мінути тебе мені там вишукали. Ти там записаний.

— Записаний!

— Та бачиш; а ось генерала Кобелева ніяк не могли там при мені відшукати. Ну, брате, довго розказувати. Тільки як я злетів сюди, зараз таки з всіми твоїми ділами позна-комився; зі всіми, братчику, зі всіми, усе знаю; ось і вона бачила: і з Никодимом Томичем познакомився, і Ілію Петровича мені показували, і з двірником, і з добродієм За-метовом, Александром Григоровичем, письмоводителем в тутешній конторі, а наконець і з Паранею, — се вже був вінець; ось і вона знає ...

— Медом намастив, — воркнула Настка, мудерно усміхаючись.

— Та ви би причесались инакше, Настасе Никифорівна, як я вам вже раз говорив.

— Ну ти, пес! — нараз крикнула Настка і порскнула зі сміху. — Та я Петрова, а не Никифорова, — додала вона, коли перестала сміятись.

— Вже більш не помилимось, памятати-мемо. Ну так ось, брате, щоб за богато не говорити, я хотів зразу тут електричну струю скрізь пустити, щоб всі упередження в отсих місцях відразу, за одним замахом викорінити; але Параня побіднла. Я, брате, ніяк і не сподівався, щоб вона булл така ... до людей . а? як ти думаєш?

Раскольніков мовчав, хоч ні на хвилинку Н.Ї спускав з него заполошеного погляду, і тепер упірно вдивлявся в него.

— Та ще і як до людей, — тягну?* дальше Разумихін, ні трохи не збиваючись мовчанням і начеб потакуючи одержаній відповіди, — і навіть дуже, в кождім змислі.

— Тьфу, безстидник! — крикнула знову Настка, котрій розмова тая справляла очевидячки незвичайну приємність.

— Погано, брате, се, що ти з самого початку не зумів взятися за діло. З нею треба було не так. Адже-ж се, так сказати, найбільш несподіваний характер! Ну, та про характер опісля... А тільки як, приміром, довести до того, щоб вона тобі обіду сміла не присилати? Або, приміром, сей вексель? Та ти з розуму зійшов, підписувати вексель! Або хоч би отся покладена женитьба, коли ще донька, Наталія Єгорів-на, жива була... Я все знаю! Та втім, я знаю, що се делікатна матерія і що я осел, ти мене звини. Але що тикається глупости: як ти думаєш, адже Прасковія Павлівна цілком, брате, не така глупа, як з першого погляду можна би судити, а?

— Розуміється... — процідив Раскольніков, дивлячись в бік, все-ж таки міркуючи, що вигіднійше піддержати розмову.

— Не правда-ж? — скрикнув Разумихін, очевидно ура-дований, що йому відповіли, — мимо того однакож таки і не розумна, га? Цілковито, цілковите* несподіваний характер! Я, брате, почасти і не знаю, що думати і говорити, гублюся, впевняю тебе... Років сорок певно вже має. Вона говорить: трийцять шість і на се повне право має. Та клянусь тобі, що суджу про ню більш розумово, лиш після одної метафізики; тут, брате, у нас така загадка завязалась, нічого не розберу! Ну, та се все дурниця, а тілько вона, видячи, що ти вже не студент, що лекції і одежі в тебе нема, і що по смерти панночки їй нічого вже тебе на рідній стопі держати, нараз налякалась,, а як ти ще в добавку запхався в кут і нічого давнійшого не піддержував, вона і задумала тебе з кватири прогнати. І давно вона носилась з сим заміром, та вексля жаль стало. Крім того ще ти сам впевняв, що мати заплатить...

— Се я з підлости моєї говорив... Мати моя трохи що сама милостині не просить... а я дурив, щоб мене в хаті держали і кормили, — проговорив голоенр і виразно Раскольніков.

— Та се-ж розумно. Тільки вся штука в тім, що тут і підвернувся добродій Чебаров, надворний радник і діловий чоловік. Параня без него нічого би не видумала, вже надто стидлива; ну а діловий чоловік не стидливий і почав зараз від того, що поставив питання: чи є надія, щоб вексель сплачено? Відповідь: є, бо є така матуся, що із сто-двай-цятя-пяти-рублевої пенсії, хоч сама їсти не буде, а вже Ро-дечка свого виручить, та сестрин я така є, що за братчика і у воду пійде. На отсім то він і оперся ... Чого не лежиш тихо? Я, брате, тепер усі твої тайни провідав, не даром ти при Парани не таївся, коли ще стояв на родинній стопі, а я тепер від серця говорю... Та воно, бачиш, завсігди так буває: чесний і з серцем чоловік говорить щиро, а діловий чоловік слухає та їсть, а потім і зїсть. Ось і уступила вона сей вексельок, ніби то уплатою, сему Чебарову, а той формально за гроші упімнувся, не соромився. Хотів було я йому, як довідався про все те, так, для очищення совісти, також струю пустити, та на ту пору у нас з Паранею гармонія склалась, я і повелів цілу тую справу заткати при самім жерелі, то є поручився, що ти заплатиш. Я, брате, за тебе заручив, чуєш? Позвали Чебарова, десять цілкових йому в зуби, а папір назад, і ось честь маю його вам передати, — на слово нам тепер вірять, — ось візьміть, і наддертий мною як слід.

Разумихін виложив на стіл довжний лист; Раскольніков поглянув на него, не сказав ні слова і відвернувся до стіни. Навіть Разумихіна се озлобило.

— Бачу, брате, — промовив він через хвилину, — що я себе знову в дурні пошив. Думав було тебе розвеселити і балаканиною потішити, а, здається, тільки розсердив тебе.

— Кажеш, що тебе я не пізнавав в горячці? — запитав Раскольніков, також помовчавши з мінуту і не обертаючи голови.

— Мене, і навіть казились зі злости при сій нагоді, особливо, коли я раз Заметова привів.

—Заметова? ... письмоводителя? ... Та чого-ж його греба було тут?

Раскольніков бистро обернувся і впився очима в Разумихіна.

— Та чого ти так? ... Чого затрівожився? Познакоми-тись з тобою хотів; сам захотів, длятого що богато ми з ним про тебе говорили... Инакше від кого-ж би я про тебе, бач, довідався? Славний, брате, він хлопяга, пишний... в своїм роді, розуміється. Тепер ми приятелі; ледви що не кождий день бачимось. Адже я вг отсю часть міста перепровадився.

Ти не знаєш ще? Тільки що перепровадився. До Лавізи з ним разів два навідались. Лавізу ти памятаєш, Лавізу Іванівну?

— Маячив я про що небудь в голос?

— Та вже-ж! Цілком не памятався.

— Про що-ж я маячив?

— Ну там! Про що маячив? Звісно про що маячать... Ну, брате, тепер, щоб часу не тратити, за діло!

Він встав з крісла і вхопив за шапку.

— Про що я маячив?

— Ех, то його приперло! Чи не за тайну яку боїшся? Не бійся: про графині нічого не було сказано. А ось про булдога якогось, та про сережки, про ланцушки якісь там, про Крестівський остров, та ще про двірника якогось, про Никодима Томича і про Ілію Петровича, надзирателя помічника богато було говорено. Та крім того питомою вашою шкарпеткою вельми навіть заниматись були ласкаві, вельми! Жалібненько просили: подайте, змилуйтеся, шкарпетку, та й тілько. Заметов сам по всіх кутах твої шкарпетки ьишукував і власними, вимитими в пахощах ручками, з перстенями, вам тую дрянь подавав. Що лиш тоді і успокоїлись і цілу добу в руках сю дрянь передержали: вирвати годі.було. Мабуть і тепер денебудь у тебе під покривалом лежать. А то ще тороків на штани просив, та ще зі сльозами! Ми, очевидна, допитувались, які там ще тороки? Та нічого не мож було розібрати ... Ну, паноньку, отже тепер до діла! Осьтут трий: цять пять рублів; з них десять беру, а за дві години з них рахунок предложу. За той час дам знати і Зосимову, хоч і без того він повинен би давно тут бути, бо дванайцята година. А ви, Настусенько, частійше без мене навідуйтесь про пиття, або що там инше, чого зажадає... А Парани я і сам зараз що треба скажу. До побачення!

— Паранею називає! Ах, ти хитрий чорте! — промовила йому вслід Настка: відтак отворила двері і стала підслухувати, однакож не витерпіла і сама побігла вниз. Страх цікаво їй було довідатись, про що він говорить там з господинею: та і загалом видно було, що вона на смерть очарована Разумихіном.

Ледви тільки зачинились за нею двері, хорий скинув з себе покривало і мов скажений зірвався з постелі. З пекучою, судорожною нетерпеливістю дожидав він, поки вони вийдуть, щоби чим скорше, як лиш уступляться, і взятися за діло. Але за що-ж, за яке діло? — він тепер, начеб нарочно і забув.

— Господи! скажи Ти мені лиш одно: чи знають вони про все, чи ще не знають? Ану, як вже знають і тілько заставляються, дразнять поки лежу, а відтак нараз увійдуть і скажуть, що все давно вже звісне і що вони лиш так... Що-ж тепер чинити? Ось і забув як нароком; відразу забув, ще перед хвилиною памятав!

Він стояв серед кімнати і в убиваючій непевности оглядався довкола; підійшов до дверий, отворив, прислухувався; але се було не те. Нараз, мов би пригадавши, кинувся він до кута, де в обоях була— діра, почав усе оглядати, запустив в діру руку, полапав, але і се не те. Він пішов до печі, отворив її і став порпати в попелі: кусочки окравків від штанів і шматки розірваної кишені так і валялись, як він їх тоді кинув, значить отже ніхто не заглядав! Тут нагадав він про шкарпетку, про котру Разумихін що лиш розповідав. Правда, ось вона на дивані лежить під покривалом, та вже до того затерлася і запачкалася з тої пори, що навірно Заметов нічого не міг доглянути.

— Ба, Заметов!... контора!... А чого-ж мене в контору кличуть? де завізвання? Ба!... я помішав, се тоді кликали! Я тоді також шкарпетку оглядав, а тепер ... тепер я був хорий. А за чим Заметов заходив? Чого приводив його Разумихін? ... — бурмотів він в ослабленню, сідаючи знову на диван. — Що-ж се? Чи мені усе ще маячиться, чи воно направду? Здається, направду... А, нагадав: втікати! чим скорше втікати, доконче, доконче втікати! Так... а куди? а де моє одіння? Черевиків нема! Забрали! Укрили! Розумію! А ось пальто — недобачили! Ось і гроші на столі, слава Богу! Ось і вексель... Я візьму гроші і втечу, і другу квати-ру найму, вони не відшукають!... Ба, а поліція? Найдуть! Разумихін найде. Ліпше зовсім втікати ... далеко ... в Америку, і наплювати на них! І вексель взяти ... він там пригодиться. Чого би ще взяти? Вони думають, що я хорий! Вони і не знають, що я ходити можу, хе, хе, хе!.,. Я по очах відгадав, що вони все знають! Тілько би зі сходів зійти! Ану, як у них там сторожа стоїть, поліцейники! Що се? дивись-но! А ось і пиво осталось, пів бутельки, холодне!

Він вхопив бутельку, в котрій ще оставалось пива на цілу склянку, і з розкішю випив за одним духом, мов би гасячи вогонь у груди. Та не тревало і мінути, як пиво ударило йому до голови а по спині перебігла легка і навіть приємна дрощ. Він ляг і натягнув на себе покривало. Думки його,— і без того хорі та беззвязні, стали мішатись все більше і більше і скоро сон, легкий і приємний огорнув його. З роскішю відшукав він головою місце на подушці, кріпше обтулився мягким ватовим покривалом, котре було тепер на нім місто рознесеного давнійшого плаща, тихо зітхнув і заснув глибоким, кріпким, цілющим сном.

Прокинувся він, коли почув, що хтось увійшов до него. Розплющив очи і побачив Разумихіна. Сей отворив двері на-остіж і стояв на порозі надумуючись: входити чи ні? Раскольніков душком припіднявся на дивані і дивився на него, начеб силуючись нагадати щось.

— А, не спиш, ну, ось і я! Настечко, подавай сюди ЗБИТОК! — крикнув Разумихін вділ. — Зараз рахунок зложу.

— Котра година? — спитав Раскольніков, жахливо оглядаючись. (

— Ти порядно, братчику, переслався; вечір на дворі, шеста година буде. Годин шість чи більше спав...

— Господи! Що-ж се я!...

— Ну, велика річ! На здоровля! Куди спішиш? На "рандеву", чи що? Весь час тепер наш. Я вже три години тебе жду; разів два заходив, ти спав. До Зосимова двічи навідувався: нема дома, та й тілько! Але нічого, прийде!... За своїми орудочками також я навганявся. Я, бачиш, сегодня перепровадився, цілком перепровадився, з дядьком. У мене, слухай, тепер дядько ... Ну так, до біса, берімось за діло!... Давай сюди ЗБИТОК, Настусенько. Ось ми зараз... А як, брате, тобі?

— Я здоров; я не хорий ... Разумихіне, ти тут давно?

— Говорю, три години жду.

— Ні, а передше?

— Що передше?

— Від коли ти сюди ходиш?

— Адже я тобі вже розказував; або-ж не памятаеш? Раскольніков задумався. Мов у сні мріло йому все, що

було,перед тим. Сам він не міг пригадати і питаючо глядів на Разумихіна.

— Гм! — сказав той. — Забув. Мені ще перше здавалось, що ти усе ще не при собі... Справді, цілком ліпше виглядаєш. Па^убяга! Ну, же, до діла! Ось зараз нагадаєш. Гляди-но сюди, любий хлопче.

Віїг став розвязувати ЗБИТОК, котрим сам, як було по нім видно, незвичайно радувався.

— Се, брате, чи повіриш, у мене особливо на серці лежало. Бо, бачиш, треба-ж з тебе доконче чоловіка зробити. Приступаймо. Почнемо згори. Чи бачиш ти отсю шапчину? — почав він, винимаючи із звитка досить гарненьку, але заразом вельми звичайну і дешеву шапку. — Позволь-но при-міритй?

— Опісля, пізнійше, — промовив Раскольніков, відмахуючись роздразнено.

— Ні вже, братчику Родю, не протився, опісля пізно буде; та і я цілу ніч не засну, бо без міри, навздогад купував. Як раз добра! — скрикнув він торжественно, приміривши, — мов би втяв на тебе! Убір голови, се, брате, найважнійша річ, в костюмі, в сйоїм роді рекомендація. Толстяков, мій приятель, кождий раз мусить знимати своє накриття, як приходить куди небудь*на прилюдне місце, де всі другі в капелюхах і шапках стоять. Всі думають, що він се з невільничих чувств, а він попросту тому, що свого пташачого гнізда соромиться: стидливий такий чоловік! Ну, дивіться, Настечко, ось вам два убрання голови: сей пальмерстон (він дістав з кута викривлений круглий капелюх Раскольнікова, котрий не знати чому назвав пальмерстоном), або отся юви-лєрська забавочка? Вгадай но, Редечку, як думаєш, що заплатив? Настусенько? — звернувся від до неї, коли побачив, що Раскольніков мовчить.

— Десь певно двогривенника дав, — відповіла Настка.

— Двогривенника, дурна! — крикнув він обидившись. — Нині за двогривенника і тебе не купить, — вісім гривен! Та і се тому лиш, що переношений. Воно, правда, з умовою: сей зносиш, на другий рік новий даром дадуть, єй-Богу! Ну, добродію, приступім тепер до Злучених Американських Штатів, як отеє в гімназії у нас називали. Упереджаю, — штанами горджуся! — і він розвинув перед Раскольніковом сірі, з легкої, літної шерстяної матерії штани. — Ні дірочки, ні плямочки, і вельми показьні, хотяй і переношені; така-ж і жилетка, ^одної барви, як мода вимагає. А що переношене, так се, по правді, і ліпше: мягче, ніжнійше... Бачиш, Родю;

щоби зробити в світі карієру, вистарчає, по мойому, уважати завсігди пильненько на сезон; коли в січні шпараґів не зажадаєш, то кілька рублів в мошонці задержиш; так мається річ і при отсім купні. Тепер літний сезон, тому я і купував на-літо, бо в осени сезон і без того більше теплої матерії вимагає, так прийдеться викидати ... тим більше, що се все до сеї пори вже успіє само розлізтися, коли не від надмірної роскоші, то від внутрішних безпорядків. Ну! вгадай! що заплатив? — Два рублі двайцять пять копійок! І памятай, знову з тою_самою вимінкою: отсі зносиш, на-нарік другі даром береш! У купця Федаева инакше не торгують: раз заплатив і на ціле життя вистане, — бо другий раз і сам не пійдеш. А тепер приступаймо до черевиків, — які? Ну, правда, видно що переношені, але місяців на два вистануть, бо загранична робота і товар заграничний: секретар англійського посольства на тандиті спродав; всего шість день і носив, та грошей дуже було треба. Ціна оден рубель пятьдесять копійок. Додого?

— Та може не під міру! — завважала Настка.

— Не під міру! А се що? — і він витягнув з кишені старий, скорчений, весь обліплений засохлим болотом, діравий черевик Раскольнікова. — Яз запасом ходив, мені і віднайшли після сего чудовища справдішню міру.', Ціле отеє курно незвичайно щастилось. А щодо біля, то з господинею поклалися. Ось по перше три сорочки полотняні, та зате з модним верхом... Ну і так: вісім гривен шапка, два рублі двайцять пять остальне одіння, значить три рублі пять копійок; рубель пятьдесять черевики, тому що вже надто гарні, — значить чотири рублі пятьдесять пять копійок, та пять рублів усе білля, — гуртом сторгувались, — виходить рівно девять рублів пятьдесять пять копійок. Осталих сорок пять копійок мідними пятаками ось, добродію, будьте ласкаві взяти собі назад, — і таким чином, Родечку, ти тепер від голови до ніг виряджений, бо після моєї гадки твоє пальто не тільки ще може служити, але навіть виглядає ще аж надто благородно: ось що значить замовляти у Шармера! Що-ж дотикаєсь шкарпеток і инших дрібниць, лишаю тобі самому; грошей остається нам-двайцять пять рубликів, а про Параню і заплату за кватиру не журися; я говорив: кредит необмежений. А тепер, брате, позволь тобі білля перемінити, бо слабість тепер відай в сорочці лиш і сидить...

— Остав! Не хочу! — відпекувався Раскольніков, що прислухувався з відразою насильно-жартібливому справо-зданню Разумихіна про купно одежі— ..

— Се, брате, неможливе; на що-ж я черевики доптав! — наставав Разумихін. — Настунечко, не стидайтесь, а поможіть, — ось так! — і не зважаючи на опір Раскольнікова, він насилу перемінив йому білля.

Той повалився на подушку і мінуту-дві не говорив ці слова.

— Коби вже раз відчепились! — думав він. — За які гроші се все куплене? — запитав він вкінци, дивлячись на стіну.

— Гроші? Ось тобі на! Та за твої-ж питомі. Адже-ж передше артільщик був, від Бахрушина, матуся прислала; чи і се забув?

— Тепер пригадую собі... — промовив Раскольніков після довгого і понурого мовчання.

Разумихін нахмурився і позирав на него в занепокоєнню.

Двері відчинились і ввійшов високий і заживний чоловік, немов би також з виду вже трохи знакомий Раскольнікову.

— Зосимов! Таки раз! — крикнув Разумихін зрадівши.

IV.

Зосимов був високий і заживний чоловік, з набренілим і безбарвно блідим, гладко виголеним лицем, з білими бровами і таким волоссям, в очках, і з великим золотим персте-нем на обдутім від сала пальци. Було йому літ двайцять сім. Одягнений він був в широке добірне пальто, в ясні літні штани, і загалом все було на нім широке, вибагливе і з голки; білля бездоганне, ланцушок від годинника масивний. Повороти його були повільні, начеб вялі і рівночасно ви-учено-свобідні; претенсія, хоч старанно укривана, прогля-дувала що хвиля. Всі, що його знали, уважали його за чоловіка тяжкого, але говорили, що свою річ знає.

— Я, брате, два рази до тебе заходив... Бачиш, опамя-тався! — крикнув Разумихін.

— Бачу, бачу; ну, як же вам тепер, а? — звернувся Зосимов до Раскольнікова, пильненько в него вдивляючись і присідаючи коло него, на диван, в ноги, де таки зараз розважився як найвигіднійше.

— Та заєдно ще хандричить, — відповів за него Разумихін, — білля ми йому що лиш перемінили, так ледви не заплакав.

— Понятие діло; білля можна би і опісля, коли сам не хоче... Пульс знаменитий. Але голова таки завсігди ще потроха поболює, а?

— Я здоров, я цілковито здоров, — з натиском і роз-дразнено промовив Раскольніков, піднявшись нараз на дивані і заіскрившись очима, однакож таки зараз повалився на подушку і обернувся до стіни.

Зосимов уважно слідив його.

— Дуже гарно... усе як слід, — вяло промовив він. — їв що небудь? 1

Йому розповіли і запитали, що можна давати.

— Та все мож давати ... Зупи, чаю ... Грибіг та огірків, розуміється не давати, ну, і мяса також не треба, і... ну, та чого тут балакати!... — він переглянувся з Разумихіном.

— Мікстуру геть, і усе гегь; а завтра я побачу... Воно би і сьогодня ... ну, та ..

— Завтра вечером я його на прохід веду! — рішив Разумихін, — в Юсупів сад, а потім в Палє-де-Крісталь зайдемо.

— Завтра, бач, я би його не рухав, однакож ... трохи ... ну, та побачимо. !

— Ех, шкода, сьогодня я якраз переносини справляю, два кроки; ось би і він. Хоч би на дивані полежав між нами! Але ти будеш? — звернувся нараз Разумихін до Зосимова,

— Не забудь, гляди, обіцяв.

— Нехай і так, але хіба пізнійше. Що ти там прилаго-див? .

— Та нічого, чай, горівка, селедець. Буде ще і пиріг: свої люде зберуться.

— Хто іменно?

— Та всі тутешні і всі майже нові, справді, — хіба крім старого дядька, та й той новий, що лиш вчера до Петербурга приїхав, за якимись там орудками; бачимося раз на пять літ.

— Хто він такий?

— Прозябав, бачиш, ціле життя уїздним почмайстром ... дістає пенсію, має вже шістьдесять пять літ, та що більше про него і казати!... Все-ж таки я його люблю. Порфир"

Петрович також прийде: тутешній слідчий суддя... славний правник. Так, але правда, ти знаєш____

— Чи він також твій свояк?

— Якийсь дуже далекий, та ти чого кривишся? Що ви там посперечались раз, то ти може і не схочеш прийти?

— Кат мені до него...

— Ось так найрозумнійше. Ну, а дальше — студенти, учитель, чиновник оден, музикант оден, і офіцер, Заметов...

— Скажи мені, прошу, що може бути спільного' у тебе, або ось у него, — Зосимов кивнув на Раскольнікова, — з яким небудь таким Заметовом?

— Ох! Вже ті скоботливі принціпи! І цілий ти на прин-, ціпах як на пружинах; повернутись по своїй волі не сміє; а по мойому: гарний чоловік — ось і принціп, і знати я нічого не хочу. Заметов чоловік прегарний.

— Груки гріє.

— Ну, і руки гріє, та велика річ! Тай що-ж що гріє! — крикнув нараз Разумихін, якось незвичайно роздражняючись. — Або-ж я хвалив тобі те, що він руки гріє? Я говорив, що він тількц в своїм роді гарний! Коли станеш зі всіх боків глядіти — так чи богато гарних, людей і останеться? Та. я переконаний, що тоді за мене цілого з патрохами усего-на-всего одну печену цибулю дадуть, та ще і те, коли з тобою в додатку!... "

— Се мало; я за тебе дві дам ...

— А я за тебе тільки одну! Вигадай ще! Замётов бачиш, ще дитина, я ще чуприну йому поскубу, проте треба його притягати, а не відтручувати. Тим, що відіпхнеш чоловіка — не поправиш, а найменше дитину. З дитиною треба вдвоє осторожнійше. Ех, ви поступові тупиці, нічого не розумієте! Чоловіка не шануєте, собі кривду робите... А коли хочеш знати, так у нас ось і справа одна загальна завязалась.

— Та яка, чи вільно знати?

— Та завсігди ще в ділі маляря, отсего кімнатного ... Вже ми його вилабудаємо! Та втім, тепер і не велика вже штука. Діло зовсім, зовсім тепер очевидне. Ми тільки пари підпустимо.

— Який там ще кімнатний маляр?

— Що се, або-ж я не розповідав? Чи се може бути? Та правда, я тобі лиш початок розповів:.. ось про вбивство тої старухи лихварки... ну, тут і кімнатний маляр тепер замішався...

— Та про вбивство отеє я ще і без тебе чув, і отсею справою навіть занимаюся ... почасти ... по одній причині... і в газетах читав! А ось...

— Лизавету ось також убили! — докинула нараз Настка, звертаючись до Раскольнікова.

Вона цілий час оставалась в кімнаті, притулившися до дверий, і слухала.

— Лизавету? — пробурмотів Раскольніков заледви чутним голосом.

— А Лизавету, торговку'ось, або-ж не знаєш! Вона сюди на долину приходила. Та ще й тобі сорочку пошила.

Раскольніков обернувся до стіни, де на запачканих жовтих обоях з білими квіточками вибрав одну нескладну, білу квітку, з якимись цинамоновими смужками, і став розглядати; скільки на ній листочків, які на листочках зубці і скільки смужок? Він чув, що у него задеревіли руки і ноги, мов би їх відняло, все-ж таки і не попробував рухнутися і упірно глядів на квітку.

— Ну, так ідо-ж маляр? — з якимсь особлившим незадоволенням перебив Зосимов балаканину Настки.

Тая зітхнула і замовкла.

— Ну, посуджують його також у вбивстві! — горячо відповів Разумихін.

— Є які докази на се, чи як?

— Чорта докази! Та втім чіпились ніби то задля доказів, однак отсей доказ не є доказом, ось що треба доказати! Се живцем те саме, як зразу вони увязнили і стали підозрівати онтих, як їх там!... Коха та Пестрякова. Тьфу!*Як се все глупо робиться, аж слухаючи мерзить тебе! Пестряков, знаєш, може сьогодня до мене зайде... Та правда, Родю, ти отсю штуку вже знаєш, ще до твоєї слабости лучилось, різно добу перед тим, коли ти зімлів в конторі, як там про се розповідали...

Зосимов цікаво поглядів на Раскольнікова; сей не ворухнувся.

— А знаєш що, Разумихіне? Подивлюсь я на тебе: як ти однакож умієш горячитись чужими річами.

— Ну, нехай буде, а все таки ми його витягнемо! — крикнув Разумихін, стукнувши кулаком по столі. — Але тут що більш всего може гнівати? Так не те, що вони брешуть; брехні завсігди простити можна; брехня річ пожиточна, тому, що до правди веде. Ні, лиш се досадно, що брешуть, та ще й власній брехні поклоняються. Я Порфіра поважаю, однакож... знаєш, прикладом, шо їх насамперед з толку збило? Двері були зачинені, а як прийшли з двірником — отворені: ну, значить, Кох з Пестряковом і убили! Ось тобі їх льоґіка. *

— Та не горячись; їх попросту задержали; годі-ж... Але, але: та-ж я сего Коха знав; він, бач, показалось, у старухи невикуплені річи скуповував, правда чи ні?

— Правда, він шельма! Він і векслі скуповує. Промиш-ленник. Та чорт з ним! Але на що я злюся, чи ти знаєш? На рутину їх дряхлу, підлу, непорадну злюся ... А тут в одній отсій справі, цілу нову дорогу відкрити можна. Після одних психольоґічних лиш даних мож показати, як на справдіш-ний слід попадати треба. "У нас є, мовляв, факти!" Однакож факти не все; по крайній мірі половина діла в тім, як з фактами обходитись умієш!

— А ти з фактам^ обходитись умієш?

— Та, бач, годі-ж мовчати, коли чуєш, душею чуєш, що ось міг би ділу помочи, колиб ... Ех! Чи ти отсю справу подрібно знаєш?

— Та ось про маляра жду.

— Та правда! Ну, слухай історію: рівно на третий день після вбивства, ранком, коли вони там возились ще з Кохом та Пестряковом, — хоч отсі кождий свій крок .доказали і очевидність аж кричала! — викривається нараз найбільш несподіваний факт. Якийсь мужик, Душкін, властитель шинку напроти того самого дому, являється в конторі і приносить ювилєрський футерал з золотими сережкамц, і розповідає цілу новість: "Прибіг, каже, до мене вечером позавчора, десь так по восьмій годині", — день і година! міркуєш? — "ро-бітник-маляр, котрий і перед тим до мене днями забігав, Микола, і приніс мені отсю коробку з золотими сережками і з камінцями, і просив за них під застав два рублі, а на моє запитання: де взяв? — обявив, що на панелі*) найшов. Більше я його про те не розпитував", — сё Душкін бач говорить, "і виніс йому папірок" — рубель значить, — "бо ось думав, що не в мене, так у другого заставить, все одно — пропє, та

*) Панель називається дерево, котрим викладають з долу стіни.

нехай ліпше у мене річ лежить: дальше, мовляв, положиш, близше візьмеш, а викриється що, або розійдеться чутка, то* я зараз і занесу на поліцію". Ну, очевидно, бабуні сон розповідає, бреше як собака, бо я отсего Душкіна знаю, сам він лихвар і крадене скриває, і трийцять рублеву річ не на те, щоб "занести на поліцію" у Миколи вимантив. Попросту налякався.

— Ну ось слухай, говорить дальше Душкін: ^— "А кре-стянина онтого, Миколу Дементієва знаю я змалечку, з нашої губернії і уїзда Зарайського, бо ми,*бач, самі Рязань-скі. А Микола хоч не пяниця, а напиває, і відомо нам було, що він в отсім самім домі роботу має, малює разом з Ми-треєм, а з Митреєм вони з одних місць. І діставши папірок, він його зараз розміняв, випив нараз дві чарки, здаток взяв і пішов, а Митрея я з ним в тій порі не бачив. А на другий день зачули ми, що Олену Іванівну і сестрицю їх Лизавету Іванівну топором убили, а ми з ними, бач, знались, і зараз мені стзли підозрілі сережки, ^— бо було нам відомо, що покійниця на г-чи гроші давала. Пішов я отже до них, до хати, і став осторожно про себе вивідуватись здалека і мов би ось так собі нічого, і насамперед запитав: чи дома Микола? І відповів Митрей, що Микола підгуляв, прийшов домів над зорею, пяний, дома побув ось так з десять мІнут і знову забрався, а Митрей вже його потім не бачив і роботу сам кінчить. А робота у них при тих самих сходах, де і убиті, на другім поверсі. Почувши все те, ми тоді нікому нічого не сказали", — се Душкін говорить, — "а про вбивство усе, що могли, розвідали і вернулися домів з тим самим нашим підозрінням. А сьогодня рано, в осьмій годині", — то є на третий день, розумієш? — "бачу, входить до мене Микола, не тверезий, та і не те, щоб надто пяний, а розуміти бесіду може. Сів на лавку, мовчить. А кромі него в шинку під ту пору був всего оден лиш чужий чоловік, та ще спав на лавці другий знакомий, і двоє наших дітваків. — Чи бачив, питаю, Митрея? — Ні, говорить, не бачив. — І осьде не був? — Не був, говорить, від позавчора. — А сьогодня де ночував? — А на Пісках, говорить, у Коломнянських. — А звідки говорю, тоді сережки взяв? — А на панели найшов, — і говорить він се так, мов би неправду, і не дивлячись. — А чув ти, говорю, що ось те і те, в той самий вечер і в тій годині, при онтих сходах, сталося? — Ні, говорить, не чув.

— а сам слухає вибалучивши очі, і побілів він нараз мов крейда. Я ось так йому розповідаю, дивлюся, а він за шапку тай почав вставати. Тут і захотів я його затримати: — Пожди Миколо, говорю, або-ж не випєш? а сам моргнув на мальця, щоб двері придержав, та із-за стола виходжу: а він ось від мене як скочить, та на вулицю, та бігцем, та в проулок, — тілько я і бачив його. Тут я вже і переконався, що підозріння моє оправдане, що гріх не чий а таки його ..."

— Ну вже-ж... — промовив Зосимов.

— Поґоди, кінця слухай! Пустились із всіх ніг Миколу шукати: Душкіна задержали і перетрясли, Митрея також; порушали і Коломняньских, — аж ось нараз позавчора і приводять самого Миколу: схопили його коло ... ської застави, в заїздній господі. Прийшов від туди, зняв з себе хрестик, срібний і попросив за него горівки. Дали. Кілька мінут опісля баба в коровник пішла і бачить крізь щелину: він збоку, в сараю, до балька очкур привязав і хоче вішатись; баба кричить на усе горло, збіглись: — Так ось ти я-кий! — "А ведіть мене, говорить, на поліцію, там а там, до всього признаюсь".

— Ну, його з приналежною почестю завели в поліцію отсеї части міста. Ну, тут: "хто, як, кілько літ?" — ^Двайцять два" — і так дальше. Питають: — "Як робили з Митреєм, чи не бачили кого на сходах, в такій а такій годині?" Відповідає: — "Ну вже-ж, переходили мабуть якісь люде, та ми не дивились." — "А чи не чули чого, шуму якого і чого ин-шого?" — "Нічого не чули такого особлившого". — "А чи було відомо тобі, Миколо, в той самий день, що таку-то вдову того самого дня і в такій ось годині, з сестрою її убили і ограбили?" — "Знати не знаю, відати не відаю. У перший раз від Танаса Павлича на третий день в шинку почув".

— "А де-ж сережки взяв?" — "На панели найшов". — "Чо-му-ж на другий день не явився з Митреєм на роботу?" — "Тому, що трохи собі погуляв." — "А де гуляв?" — "А там, бачите, і там ось." — "Чого-ж втік від Душкіна?" — "Тому, що налякались ми тоді ганебсько." — "Чого-ж налякався?"

— "А що засудять." "Як же ти міг налякатись того, коли ти чуєш себе в нічім неповинним?" ... Ну, віриш або не віриш, Зосимов, се питання було поставлене і буквально в таких виразах, я напевне знаю, мені вірно передали! Що-ж ти? Що-ж ти?

— Ну, ні, однак підозріння таки є.

— Та я не про підозріння тепер, а про питання, про те: як вони задачу, бач, свою розуміють! Ну, досить, як стали його мняти, мняти, душити, обертати, та і признався: — "Не на панели, каже, найшов, а в "фатері" найшов, в котрій ий, г Митреєм малювали." — "Яким же світом?" — "А таким світом, що малювали ми там з Митреєм цілий день, до ось-мої години, і відходити забирались, а Митрей ^взяв щітку з краскою та мені нею по лици цяп, мазнув мені ось так по писку кр'аскою, та в ноги, а я за ним. І біжу я також за ним, а сам кричу на все горло; а як зі сходів під браму виходиться, — налетів я з розмаху на двірника і на панів, а кілько було з ним панів, не вгадаю, а двірник за те мене виганьбив, £ другий двірник також виганьбив, і двірникова баба вийшла, також нас виганьбила, і пан оден в браму входив, з дамою, і також нас виганьбив, потім ми з Митьком поперек місця лягли: я Митька за боже пошиття вхопив і повалив на землю, і став періщити, а Митько і собі, із-під мене, за гриву мене схопив і давай періщити, а робили ми се не по злобі, а по самій любові, жартуючи. А потім Митько освободився та на вулицю і мик, а я за ним, та не дігнав і вернувся в "фатеру* сам, — бо перебратись було треба. Та у дверей в сіни, за стінкою, в куті, на коробку і наступив. Дивлюся, лежить, в папері, завинена. Я папір, видите, зняв, бачу гачочки такі мацісенькі, ну, ми так познимали, — а в коробці ось сережки ..

— За дверми? за дверми лежала? за дверми? — крикнув нараз Раскольніков, блудним, настрашеним поглядом глядячи на Разумихіна, і звільненька піднимаючися на дивані, підпираючись рукою.

— Так... або що? Що з тобою? Чого ти так? — Разу-михін також піднявся з місця.'

— Нічого!... — ледви чутно відповів Раскольніков, опускаючись знову на подушку і знову відвертаючись до стіни.

Всі на хвилину замовкли.

— Здрімався мабуть, з просоня, — промовив вкінци Разумихін, питаючо споглядаючи на Зосимова.

Той зробив легкий, заперечуючий знак головою.

— Ну, говори-ж дальше, — сказав Зосимов, — що дальше.

— Та що дальше? Як тілько він побачив сережки, то зараз, забувши і кватиру і Митька, ухопив за шапку і пігнав по Душкіна, де. як відомо, дістав від него рубель і йому видумав, що найшов на панели, і зараз взявся гуляти. А про вбивство повторяє раз-по-раз те, що казав передше: "Знати не знаю, відати не відаю, що-лиш на третій день довідався." — "А чого-ж ти так довго не являвся?" — "Зі страху." — "А повіситись чому хотів?" — "Від грижі." — "Від якої грижі?" — "А що засудять." Ну, от і вся історія. Тепер, як думаєш, що вони з сего витягли?

— Та чого там думати, слід є, хоч який, а таки є. Факт. Не на волю-ж випустити твого малярика?

— Та бач, вони-ж його просто душегубом зробили! У них вже і сумнівів нема ніяких...

— Та се неправда; горячится. Ну, а сережки. Признай сам, що коли того самого дня і в ту саму годину Миколі із скрині старухи дістаються в руки сережки, — то чей признаєш сам, що вони якимсь світом таки мусіли дістатись? Се-ж не мала річ при такім слідстві.

— Яким світом дістались! Як дістались? — закричав Разумихін — і невже-ж ти, доктор, ти котрий передовсім чоловіка пізнавати повинен і маєш нагоду ліпшу від котрого другого пізнати природу людську, — невже-ж ти не бачиш, по всіх отсих даних, що се за натура, сей Микола? Або-ж не бачиш на перший погляд, що усе, що він сказав при слідстві, найсвятійша правда? Так, а не инакше і дістались йому в руки, як він оповідає. Наступив на коробку і підняв!

— Найсвятійша правда! Все-ж таки сам признався, що зразу неправду сказав.

— Слухай мене, слухай уважно: і двірник, і Кох, і Пестряков, і другий двірник, і жінка перйіого двірника, і міщанка, що під ту пору у неї в хаті сиділа, і надворний радник Крюков, котрий в отсю саму хвилю зліз з коляски і у ворота входив з дамою попід руку, — всі, то є вісім або десять свідків, одноголосно свідчать, що Микола придавив Дмитра до землі, лежав на нім і його тузанив, а отсей йому у волосся впився і також тузанив. Лежать вони поперек дороги і перехід загороджують; їх зневажають із всіх боків, а вони "як малі дітип (дослівне вираження свідків), лежать оден на другім, пищать, ревуть і регочуться, оба регочуться навзаводи з найсмішнійшими пиками, і оден одного доганяти, дослівно мов діти, на вулицю вибігли. Чи чув? Тепер розваж добре: тіла нагорі ще теплі, чуєш, теплі, так найшли їх! Коли убили вони, або тілько сам. Миколка, і притім ограбили скринки з комодою, або хоч як-небудь взяли участь в грабежі, то позволь тобі задати всего лиш одно питання: чи годиться подібний— душевний настрій, то є ревіт, писк, сміхи, Дитиняча драка під брамою, з топорами, з кровю, з злодійською хитрістю, осторожністю, грабіжжю? Тілько що убили, всего яких пять або шість хвилин минуло, — зі всего так виходить, тіла ще теплі, — і нараз покинувши і тіла, і ква-тиру отворену, і знаючи, що в отсю хвилю туди люде пішли, і добичу кинувши, вони як малі діти валяються на дорозі, регочуться на ціле горло, загальну увагу на себе звертають, і на усе те десять одноголосних свідків є!1

— Очевидно дивно! розуміється неможливе, але...

— Ні, брате, не зле, бо хотяй і сережки, що найшлися в той сам день і тую саму годину у Миколи в руках, дійсно становлять важний, фактичний проти него закид — та його легко обяснити його зізнаннями, тому отже се покищо ще лиш спірний закид, — то все-ж таки треба-ж взяти під розвагу Л оправдуючі факти, і се тим більше, що вони факти неспірні. А як ти думаєш: після характеру нашої юриспруденції, чи приймуть, або чи спосібні вони приняти такий факт, — оснований виключно на одній лиш психольоґічній-неможливосте, на однім тільки душевнім настрою, — за факт не-відпірний і за такий, що нівечить усі обвиняючі і предметові факти, які би вони не були? Ні, не приймуть, не приймуть нізащо, бо, мовляв, найшли коробку і чоловік повіситись хотів, ,,чого не могло би бути, колиб не чув себе винуватим!" Ось тобі головне питання, ось знай, чого се я горячу-ся! Зрозумій!

— Та я і бачу, що ти горячится. Але погоди, я забув спитати: чим доказане, що коробка'з сережками направду із скрині старухи? ;

— Се доказане, — відповів Разумихін, хмурячись і зне-хочу. — Кох пізнав річ і показав, хто її заставив, а сей достовірно виказав, що річ справді його.

— Ну, так добре. Тепер ще: чи не бачив хто небудь Миколи в ту хвилю, коли Кох та Пестряков вгору ішли, і чи не можна-б се чим небудь довести!

— В тім-то і біда, що ніхто не бачив, — відповів Разумихін з досадою, — отеє то і погано; навіть Кох з Пестряковом їх не завважали, коли вгору переходили, хоч їх свідоцтво і не надто богато тепер би значило. "Бачили, говорять, що кватира отцором стояла, що в ній мабуть щось там робили, та переходячи ми уваги не звертали і не памятаємо докладно, чи були там в отсю хвилю робітники чи ні."

— Гм ... Значить, всего оправдання лише стільки, що обкладали себе кулаками і реготались. Припустім, се доказ сильний, але... Позволь тепер: як же ти сам ось цілий сей факт обясняєш? Найдення сережок чим обясняєш, коли дійсно він їх так найшов, як говориш?

— Чим обясняю? Та пощо тут обясняти: діло ясне! По крайній мірі дорога, по котрій-треба діло вести, ясна і доказана, і іменно коробка доказала її. Справдішний убийник згубив отсі сережки. Убийник був нагорі, коли Кох і Пестряков стукали, і запер двері на засувку. Кох зробив дурницю і пішов в долину; тут убийник вискочив і побіг також долів, бо ніякого другого у него не було виходу. На сходах скрив-ся він перед Кохом, Пестряковом і двірником в пусту кватиру, іменно в ту мінуту, коли Дмитро і Микола із неї вибігли, перестояв за дверми через той час, як двірник і ті переходили вгору, переждав, поки затихли кроки, і зійшов собі вниз спокійнісенько, як-раз в ту саму хвилю, коли Дмитро з Миколою на вулицю вибігли, і всі розійшлися, і нікого під ворітьми не осталось. Може і бачили його, та не завважали; чи трохи народу переходить? А коробку він випустив з кишені, як стояв за дверми, і не завважав, що випустив, бо не до того йому було. Та коробка ясно доказує, що він іменно там стояв. От і вся штука!

—Хитро! Ні, брате, се хитро. Се хитрійше всего!

— Та чому-ж, чому би?

—г Та тому, що надто вже усе щасливо зійшлось... і сплелось... саме як в театрі,

— Ех! — закричав булиРазумихін, та в отсю хвилю сотворились двері, і увійшла одна нова, незнакома ні одному із згромаджених особа.

V.

Се був панок немолодих вже літ, чепурний, видний, з осторожною і дразливою фізіономією. Він почав тим, що задержався в дверях, оглядаючись кругом з ображаючо-не-укриваним зачудованням, і начеб запитуючи очима: "куди-ж се я попав?" Недовірчиво і навіть з нарочним видом якогось жаху та аж ледви чи не обиди, оглядав він тісну і низьку "морську каюту" Раскольнікова, 3 таким самим здивованням перевів і уставив він опісля очи на самого Раскольнікова, що роздягнений, розярошений і немитий, лежав на нужденнім, нехарнім своїм дивані, та призирався йому також неподвижно. Відтак, з тою самою повільністю став він оглядати запущену, неголену і нечесану фіґуру Разумихіна, котрий зі своєї сторони визиваючо-допитливо глядів йому просто в очи, не рушаючись з місця.

Напружена мовчанка продовжалася з мінуту, і вкінци, як і слідувало сподіватись, наступила маленька переміна декорації. Зміркувавши, мабуть по деяких надто впрочім різь-ких даних, що строгим виступленням тут, в отсій "морській каюті", нічого не вдієш, увійшовший панок трохи помяк, і ввічливо, хоч таки не цілком без строгости, заговорив, звертаючись до Зосимова і вибиваючи кождий склад свого питання:

— Радіон Романич Раскольніков, добродій студент, чи там колишній студент?

Зосимов звільненька ворухнувся і може бути і відповів би, колиб Разумихін, до котрого зовсім не звертались, не випередив його таки зараз:

— А ось він лежить на дивані! А вам чого треба?

Отеє фаміліярне "а вам чого треба" так і підрубало чепурного гостя; він о волос що не обернувся до Разумихіна, всеж таки успів здержати себе в пору і чим скорше звернувся знову до Зосимова.

— Ось вам Раскольніков! — процідив Зосимов, кинувши на хорого, відтак позіхнув, при чім якось незвичайно широко роззявив свій рот і непомірно довго лишив його в такім положенню.

Опісля поволеньки сягнув в свою кишеню від камізоль-ки, виймив великанський, випуклий, критий золотий годинник, отворив, поглядів і так само поволеньки і ліниво став його знову ховати.

Сам Раскольніков цілий час лежав мовчаливо, горілиць, і уперто, хоч і без всякої думки, глядів на прихожого. Лице його, відвернене тепер від цікавої квітки на обоях, було незмірно бліде і виражало незвичайне терпіння, начеб він що-лиш переніс болючу операцію, або випустити його в отсю хвилю з під катувань. Все-ж таки прихожий панок мало-помалу став будити в нім чим раз більше заняття, потім не-довіря, потім підозріння і навіть немов би боязнь.

Коли-ж Зосимов показав на него і промовив: "ось вам Раскольніков", він нараз, хутко піднявся, трохи не підскочивши, сів на постелі і майже визиваючим, все-ж таки уриваним і слабим голосом, обізвався:

— Так! Я Раскольніков! Чого вам треба? Гість уважно поглядів і з натиском виголосив:

— Петро Петрович Лужин. Я в повній надії, що імя моє не цілком вже вам незнакоме.

Але Раскольніков, що дожидав чогось зовсім иншого, тупо і задумчиво подивився на него і нічого не відповів, мовби імя Петра Петровича чув він справді пораз перший.

— Як? Або-ж ви до сеї пори не ЗБОЛИЛИ ще одержати ніяких вістей? — запитав Петро Петрович, трохи скривившись.

В відповідь на се Раскольніков поволеньки Опустився на подушку, закинув руки на голову і став глядіти в стелю. Скука проглянула в лиці Лужина. Зосимов і Разумихін ще з більшою цікавістю взялись його оглядати і він вкінци змішався.

— Я сподівався і був певний, — заговорив він, — що лист висланий вже перед десятьма днями, та може і двома тижнями... ч

— Слухайте, чого-ж вам заєдно стояти біля дверий? — перебив нараз Разумихін, — Коли маєте що говорити, так сідайте, а обоїм вам з Насткою там тісно. Настечко, вступися, дай перейти! Переходіть, ось вам крісло! Лізьте-ж сюди!

Він відсунув своє крісло від стола, увільнив дещо місця межи столом і своїми колінами і ждав, трошечки в неприродній поставі, щоб гість "проліз" отсю щелину. Мінута була так вибрана, що ніяк не мож було відказатись, і гість попхався крізь вузкий простір, спішачись і спотикаючись. Дібравшися до крісла, він сів і з недовірям поглядів на Разумихіна.

— Та ви не уймайтесь, будьте ласкаві, — воркнув той. — Родько пятий день вже хорий і три дні маячив, а тепер прийшов до себе і навіть їв з жадобою. Се, бачите, його лікар сидить, тілько-що його оглянув, а я Родів товариш, також колишній студент, і тепер, бачите, з ним няньчусь; так ви на нас не зважайте і не стісняйтеся, а кажіть дальше, чого вам треба.

ч . — Спасибіг. Тілько чи не занепокою я хорого своєю присутністю і розмовою? — звернувся Петро Петрович до Зо-симова.

— Ні-ні, — процідив Зосимов, — навіть помочи можете, — і знову позіхнув.

— О, він давно вже при памяти, від ранку!* — тягнув дальше Разумихін, фаміліярність котрого мала"вид такої природної простодушное™, що Петро Петрович подумав і став осмілюватись, може бути почасти і тому, що сей обідранець і зухвалець успів представитись йому студентом.

— Ваша матуся... — почав Лужин.

— Гм! — голосно кашельнув Разумихін. Лужин поглянув на него питаючо.

— Нічого, я так; ну дальше! Лужин ^здвигнув раменами.

— ... Ваша матуся ще. коли я був у неї, почала було до вас лист. Приїхавши сюди, я нароком пропустив кілька днів і не заходив до вас, щоби вже бути певним, що— ви про все повідомлені; але тепер, на моє здивовання... |

— Знаю, знаю! — промовив нараз Раскольніков з виразом крайної досади. — Се ви? жених? Ну, знаю!... і досить! г

Петро Петрович направду обидився, все-ж таки змовчав. Він з напруженням старався розібрати, що се все значить? З мінуту по хаті немов би мак посіяв.

Тимчасом Раскольніков, котрий злегка було повернувся до него при відповіди, став нараз придивлюватись йому пильненько і з якоюсь особлившою цікавістю, начеб перше ще не вспів його оглянути цілого, або начеб щось нового в нім його поразило; навіть піднявся задля сего нароком із подушки.

Дійсно, в загальнім вигляді Петра Петровича поражало щось особливше, а іменно щось таке, що начеб оправдувало названия "жениха", так безцеремонно йому тілько що надане. По перше було видно і навіть надто впадало в око, що Петро Петрович із всеї сили поспішив похіснуватись кількома днями в столиці, щоб прибратись і прикраситись в дожиданню судженої, що впрочім було цілком невинне і дозволене. Навіть деяка, хоч би аж і надто самодовольна свідомість своєї приємної переміни до лучшого могла би бути прощена при такій нагоді, бо-ж, звісно, Петро Петрович був женихом.

Весь убір його вийшов що лиш від кравця, і все було гарне, кромі хіба того тільки, що все було надто нове і надто зраджувало звісну ціль. Навіть пишний, новісенький круглий капелюх свідчив про ту ціль; Петро Петрович якось вже надто з поважанням відносився до него і надто обережно держав його в руках. Навіть прекрасна пара фіялкових, жувеневських рукавичок посвідчувала те саме, хотяй би лиш тим одним, що їх не надівали а тільке носили в руках для паради.

В уборі Петра Петровича переважали барви світлі і молодечі. На нім був гарненький літний жакет світло-цинамонової барви, ясні легкі штани, також камізолька, тілько що куплене тонке білля, батистова легесенька краватка з рожевими смужками, і що найліпше: усе те йшло навіть до лиця Петру Петровичеви. Лице його, вельми свіженьке, навіть гарне, і без того вже здавалось молодше від своїх сорок пяти літ.Темні залички приємно отінювали його з обох боків, в виді двох котлєтів, і вельми гарненько згущувались коло світло-виголеного, полискуючого підборідка. Навіть волосся, хоч вправді цяточку посивіле, причесане і завите у фризієра, не представляло сею обстановою нічого смішного або якого-там глупого виду, що звичайно буває при завитих волоссях, бо надає лицю неуникнену схожість з Німцем, що іде під вінець.

Коли-ж і було що небудь в отсій досить гарній і солідній фізіономії справді неприємне,і відтручуюче, то походило'воно вже від инших причин. Оглянувши без церемонії добродія Лужина, Раскольніков їдко усміхнувся, знову опустився на подушку і почав як перше глядіти в стелю.

Але добродій Лужин скріпився і, видно, постановив не бачити до часу всіх тих незвичайних способів повитання.

— Жаль мені дуже а дуже, що находжу вас в такім положенню, — почав він знову, силуючись перервати мовчанку. — Якби я був знав про ваше нездоровля, зайшов би був скорше. Але, бачите, клопоти!... Маю до того ще дуже важне діло з моєї адвокатської канцелярії в сенаті. Не згадую вже про ті приготовання, про котрі і ви догадуєтесь. Ваших, то є матусю і сестрицю, жду від години до години...

Раскольніков здрігнувся і хотів щось сказати; лице його виразило деяке зворушення. Петро Петрович запявся, переждав, все-ж таки, коли нічого не наступало, то і говорив дальше:

— ... Кождої хвилі. Вишукав їм на перших кілька день кватиру...

— Де? — слабо запитав Раскольніков.

— Цілком недалеко відси, дім Бакалієва...

— Се на Вознесенськім, — перебив Разумихін, — там два поверхи самих гостинних нумерів: купець Юшин держить; бував.

— Так, наємні кімнати ...

— Гидь найстрашнійша: нехарство, смрід, та і підозріле місце; штуки лучались; та іце і біс знає, хто там не живе!... Я і сам ось заходив при скандальній цагоді. Однак дешево.

— Я очевидно не міг зібрати стільки відомостей, бо я і 'сам чоловік новий, — дразливо боронився Петро Петрович, — все-ж таки дві вельми і вельми чистенькі кімнатки, а що се ка дуже короткий час... Я вишукав* вже справдішню, то є будучу нашу кватиру, — звернувся він до Расколь-нікова, — і тепер її випоряджую; а поки що і сам тіснюся в нумерах, два кроки відси у пані Ліппевексель, в кватирі одного мого молодого приятеля, Андрія Семенича Лебезят-нікова; він то мені і дім Бакалієва нараяв ... "

— Лебезятнікова? — поволеньки проговорив Раскольніков, начеб щось пригадуючи.

— Так, Андрій Семенич Лебезятніков, служить в міністерстві. Чи зволите знати?

— Так .... ні... — відповів Раскольніков.

— Звиніть, мені так видалось по вашім питанню. Я був колись його опікуном ... дуже милий молодий чоловік . . . і поступовий ... А я люблю сходитись з молодіжю: по ній пізнаєш що нового.

Петро Петрович з надією оглянув всіх зібраних.

— Се в якім змислі? — запитав Разумихін.

— В найсеріознійшім, так сказати в самій сущности, в самім нідрі діла, — підхопив Петро Петрович, мов би зрадівши питанням. — Я, чи знаєте, вже десять літ не був в Петербурзі. Всі ті наші новости, реформи, ідеї, все те і до нас на провінції доторкнулось; але щоби бачити яснійше і бачити все, треба бути в Петербурзі. Ну добродії, а моя гадка іменно така, що всего більш помітиш і довідаєшся, коли приглянешся молодим нашим. І признаюсь: утішився...

— Чим іменно?

— Питання ваше широке. Можу помилятись, але здається мені, находжу більше ясного погляду, більше, так .сказати критики, більше діловитости, спосібности до діла.

— Се правда, — процідив Зосимов.

— Ет, говориш, спосібности до діла нема, неправда, — вчіпився Разумихін. — Спссібність до діла, діловитість набувається трудно, а з неба даром не злітає. А ми трохи не двіста літ як від всякого діла відлучені... Ідеї ось, правда, і снуються, — звернувся він до Петра Петровича, — і бажання добра є, хоч і дитиняче; і чесність навіть найдеться, мимо того що мошенників намножилась безліч, а діловитости, чи там справности і поворотное™ все таки нема! Діловитість Е чоботах ходить.

— Не годжуся з вами, — з очевидною розкошею боронився Петро Петрович. — Нічого і казати, попадаються мрії і неправильности, але треба бути вирозумілим: мрії свідчать про горячість діла і про ту неправильну зверхну обстанову, в котрій находиться діло. Коли-ж зроблено мало, то всё-ж і часу було небогато. Про средства і не говорю. По ійойому же особистому поглядови, коли хочете, навіть дещо і зроблено: розширено нові, пожиточні думки, розширено деякі нові пожиточні письма, на місце давних, воздушних і романічних; література принимає чим раз зрільшу барву; викорінено і обсміяно богато шкідливих упереджень... Одним словом, ми безповоротно відрізали себе від минувшого, а се по мойому вже і діло, панове ...

— Розсипався! Рекомендуюся, — промовив нараз Раскольніков.

— Що, пане? — запитав Петро Петрович, не дочувши, але не одержаь відповіди.

— Се все справедливо, — поспішив вмішатись Зосимов.

— Або-ж не правда, добродію? — говорив дальше Петро Петрович, приємно глянувши на Зосимова. — Згодитесь са мі, — толкував він звертаючись до Разумихіна, однак вже з відтінком деякої побіди і висшости, і ледви не додавши: "молодий чоловіче", — що є успіх, поступ, або як говорять у нас прогрес, хоч би в імя науки і економічної правди....

— Загальник!

— Ні не загальник, добродію! Коли мені, приміром, дотепер говорили "возлюби", і я возлюбляв, то що з сего виходило?'— твердив Петро Петрович, може бути з злиш-ньою поспішністю. — Виходило те, що я дер/кафтан на дві части, ділився з ближнім, і оба ми оставались наполовину голі, по нашій пословиці: "Пійдеш за кількома заяцями відразу, то ні одного не піймаєш". А наука говорить: люби перед всіми самого себе, бо все на світі на особистім інтересі основане. Полюбиш самого себе-, то і діла свої полад-наєш як слід, і кафтан твій останеться цілий. Економічна же правда додає, що чим більше в товаристві ^обре ула-джених приватних діл, так сказати цілих кафтанів, тим більше для него твердих основ і тим ліпше устроюється в нім і спільне діло. Словом, дбаючи єдино і виключно про себе, я іменно тим-самим дбаю і про всіх, і веду до того, щоби ближній достиг щось більше, як половну розідраного кафтана, і вже не від приватних, одиничних милостинь, а в наслідок загального добробуту. Думка проста, алеї на нещастя надто довгЬ не приходила нікому до голови ja. була заслонена захватом і мріями, а здавалось би, не богато треба бистроти, щоб догадатись ...

— Звиніть, я також не бистроумний1 різько перебив Разумихін, — проте перестаньмо. Я справді і заговорив з ціл#їо, однакож мені вся та балаканина, тішення себе, всі ті неумовкаючі, безнастанні загальники, і тії вічні ,,же" та "отже" до тої степени за три роки осточортіли, що їй-Богу паленію, коли і другі, не то що я, при мені заговорять. Ви,

розуміється, спішили зарекомендуватись своїми поглядами, се річ дуже природна, і я не осуджую. Я знову хотів лиш довідатись тепер, хто ви такий, бо бачите, до публично! справи в послідні часи причіпилось стільки ріжних про-миш^енників, і так вивернули усе, до чого" не доторкнулись, в свою користь, що дійсно цілу справу заплюгавили. Ну, добродію, і доста!

— Ласкавий пане, — почав д. Лужин піднимаючись з надзвичайною повагою, — чи не хочете ви так безцеремонно висказати, що і я...

— О, куди-ж там, куди-ж там... Чи міг би я!... Ну, оставмо се! — відрізав Разумихін і таки зараз звернувся з продовженням давнішої розмови до Зосимова.

Петро Петрович показався настільки вирозумілим, що відразу повірив обясненню. Він і без того рішив за яких дві мінути вийти.

— Сподіюся, що "почате тепер знакомство наше, — звернувся він до Раскольнікова, — після вашого виздоровлення, і в виду звісних вам обставин, укріпиться ще більше... Особливо бажаю вам здоровля ...

Раскольніков навіть голови н$ повернув. Петро Петрович почав вставати з крісла.

— Убив, кажіть що хочете, хтось з тих, що у неї заставляли! — з переконанням твердив Зосимов.

— Нічого і казати, що котрийсь з них! — потакнув Разумихін. — Що Порфир думає, сего він не скаже, але тих, що заставляли, все таки переслухує.

— Переслухує? — голосно запитав Раскольніков.

— Так, та що?

— Нічого.

' — Відкіль він.їх бере? — запитав Зосимдв.

— Деяких Кох назвав, других імена були на опакован-ню річей записані, а кніні і самі іірийшли, як почули ...

— Ну, і проворний та досвідчений се, мабуть, розбишака! Що за смілість! Що за рішучість!

— Та якраз,що ні! — перебив Разумихін. — Отся думка, бач, вас всіх і збиває з дороги. А я говорю — непроворний, недосвідчений і напевно се був перший його крок! Подумай досвід і проворну шельму, і вийде неправдоподібне. А подумай недосвідчейого і вийде, що частий лиш припадок його з біди і вивів, а припадок чого не зробить? Адже-ж він і перешкод, здається, не предвиджував! Та і як діло веде? — Бере десяти-двайцяти-рублеві річи, напихає ними кишені, нишпорить в бабській скрині, між"дрантям, — а в комоді, в верхній засувці, в шкатулі, самих чистих грошей на півтора тисячі найшли, кромі паперів! І ограбити ледащо не вмів, тільки і знав, що убити! Перший крок, говорю тобі, перший крок; стратив голову! І не обдуманою штукою, а случаєм видобувся.

— Се, здається, про недавнє вбивство старушки-чішов-ниці, — вмішався звертаючись до Зосимова, Петро Петрович, вже стоячи з капелюхом в руці і рукавичками, та перед виходом захотівши кинути ще кілька розумних слів.

Він очевидячки старався про добре вражіння і пустота перемогла розсудок.

— Так. Ви чули?

— Як же би ні, в сусідстві...

— Знаєте все докладно?

— Не можу сказати; однак мене інтересує при отсім друга обставина, щоб так сказати — ціле питання. Не говорю вже про те, що проступки в низшій верстві за послід-них пять літ помножилися; не говорю про загальні безнастанні грабіжі і пожежі; дивнійше всего те для мене, що проступки і в висших верствах так само множаться, майже рівнобіжно. Там, чую, колишній студент на битій дорозі почту ограбив; там передові, після товариського свого становища, люде — фальшиві банкноти підробляють; там в

Москві, переловлюють цілу шайку фальшівників паперів послідної позички, — і між головними учасниками оден доцент всесвітної історії; там убивають нашого секретаря за границею, по причині грошевій і загадочній... І коли тепер отся старуха-лихварка убита кимсь з висших станів, бо мужики не заставляють золотих річей, то чим же обяснити отсю розпусту одної части нашої суспільносТи?

— Перемін економічних богато ... — відізвався Зосимов.

— Чим обяснити? — перебив Разумихін. — А ось іменно закоренілою надто непорадністю, неспосібністю до праці, нездарністю можна би обяснити.

— Та як же се?

— А що відповів в Москві ось лектор сей ваш, на питання, чого він підроблював гроші: "Усі богатіють всякими способами, так і мені чим скорше захотілось розбогатіти". Слів докладно не памятаю, але змисл той, щоби даром, чим (скорше, без труду. На всім готовім привикли жити, при чужій помочі ходити, жване їсти. Ну, а коли вдарить велика година, тоді кождий і покаже, чим дише.

— Та де-ж моральність? І, так сказати, засади...

— Та чого-ж ви спорікаете? — несподівано вмішався Раскольніков. — Адже-ж ио вашій вийшло теорії!

— Як-то по моїй теорії?

— А доведіть до послідних консеквенцій те, що ви пепед хвилею проповідували, і вийде, що людей можна різати...

— Змилуйтеся! — закликав Лужин.

— Ні, се не так! — відізвався Зосимов. Раскольніков лежав блідий, зі здрігаючою хвилями

верхньою губою і тяжко дихав.

— На все є міра, — з повагою продовжав Лужин. — Економічна ідея не є ще зазивом до вбивства, і коли тілько предложити ...

— Чи правда воно, що ви, — перебив нараз знову Раскольніков дрожачим від злоби голосом, в котрім чулась якась радість обиди, — чи правда воно, що ви сказали вашій судженій ... в той самий день, як від неї дістали слово, що ви більш всего раді тому... що вона убога... бо, мовляв, вигіднійше брати дружину з нужди, щоб опісля над нею верховодити ... і її тикати в очі тим, що ви її добродієм? ...

— Ласкавий пане! — гнівно і роздразнено крикнув Лужин, запалавши і обрушившись цілий. — Ласкавий пане... Так перекручувати думки! Звиніть мене, але я приневолений вам заявити, що вісти, які до вас дійшли, або ліпше, які вам хтось доніс, не мають і тіни здорової основи, і я ... підозріваю, хто ... однцм словом ... отся стріла ... одним словом, ваша матуся... Вона і без того показалась мені, при всіх впрочім гарних своїх прикметах трохи ентузіяст-кою і романтичкою ... Все-ж таки я був на тисячу верстов від здогаду, що вона в такім перекрученім фантазією виді могла пОрозуміти і" представити річ ... І вкінці... вкінці...

— А знаєте що? — закричав Раскольніков піднимаю-чись на подушці і вдивляючись в него довго проймаючим заіскреним поглядом. — А знаєте що?

— А що-ж, добродію?

Лужин зупинився і дожидав з обидженим і визиваючим видом. Кілька секунд продовжалась мовчанка.

— А те, що коли ви ще раз... осмілитесь згадати хоч' одно слово ... про мою матір... то я вас долів сходами стрімголов пішлю!...

— Що з тобою! — крикнув Разумихін.

— А, так ось воно як! — Лужин поблід і закусив губу. — Слухайте, паноньку, мене, — почав він поволи і здержуючи себе всіми силами, все-ж таки задихуючись, — я ще передше, зараз при моїм приході, завважав вашу неприязнь, та нароком оставався тут, щрби провідати ще більше. Богато міг би я простити хорому і своякови, однакож тепер ... вам ... ніколи ...

— Я не хорий! — закричав Раскольніков.

— Тим більше отже ...

— Забирайтеся до чорта!

Але Лужин вже виходив сам, не докінчивши бесіди, перепихаючись знову межи столом і кріслом. Разумихін на сей раз встав, щоби пропустити 'його. Не дивлячись ні на кого і навіть не кивнувши головою Зосимову, котрий давно вже кивав йому, щоб він оставив в спокою хорого,*Лужин вийшов, нахилившись з осторожности, коли переходив двері. І навіть в похиленню плечий його начеб виражалось сим разом, що він виносить з собою страшенну обиду.

— Чи мож, чи можна же так? — говорив поражений Разумихін, хитаючи головою.

— Оставте, оставте мене всі! — в скаженім гніві крикнув Раскольніков. — Та чи оставите ви мене наконець, мучителі? Я вас не боюсь! Я нікого, нікого тепер не боюся! Геть від мене! Я сам хочу бути, сам оден, сам, сам, сам!

— Ходімо! — сказав Зосимов, кивнувши на Разумихіна.

— Але-ж змилуйся, та чи можна його так лишити? —Ходім! — рішучо повторив Зосимор і вийшов.

Разумихін подумав і побіг доганяти його.

— Гірше могло бути, колиб ми його не послухали, — сказав Зосимов вже на сходах. — Роздразнювати не мож...

— Що з ним?

— Коби тілько йому що-небудь приємного, ось чого Си^ треба! Що лищ він був при силах... Знаєш, у него щось с на думці! Щось неподвижне, важке, дошкуляюче... Сеґо я дуже боюся; так справді, не инакше!

— Та ось сей добродій, бути може, отсей Петро Петрович! По розмові видно, що він жениться з його сестрою, і що Родьо про те перед самою слабістю лист дістав ....

— Правда; чорт його приніс тепер; може бути попсував все діло. А чи завважав ти, що він до всего рівнодуш-ний, на все мовчить, кромі одної точки, від котрої тратить' рівновагу: отеє вбивство ...

— Правда, дійсно так! — підхопив Разумихін. — Дуже завважав! Інтересується, жахається. Се його в самий день слабости налякали, в конторі у надзирателя; зімлів.

— Ти мені се розкажеш подрібнійше вечером, а я тобі щось опісля скажу. Цікавить він мене дуже! За пів години зайду навідатись ... Запалення однакож не буде ...

— Спасибіг тобі! А я у Парасеньки за той час пережду і буду позір мати через Настку...

Раскольніков, оставшись сам, з нетерпеливістю і насуплений поглянув на Настку, але та все ще стягалась відходити.

— Чаю ось тепер випеш? — запитала вона.

— Опісля! Я спати хочу! Остав мене...

Він судорожно обернувся до стіни; Настка вийшла.

VI.

Та тільки що вона вийшла, він встав, замкнув двері на засувку, розвязав принесений що лиш Разумихіном і ним назад завязаний ЗБИТОК З ОДІННЯМ, І став убиратися. Дивна річ: він відразу став немов би цілковито спокійний; не було ні полуумного маячення, як перед хвилею, ні панічного страху, як весь послідний час. Се була перша мінута якогось дивного, напрасного супокою. Рухи його були певні і свідомі себе, в них проглядував твердий замір:

— Таки сьогодня, таки сьогодня!... — воркотів він про себе.

Він понимав однакож, що ще слабий, все-ж таки сильне душевне напруження, що дійшло до супокою, до неподвиж-ної ідеї, придавало йому сил і самоувіренности; він впро-чім надіявся, що не упаде на вулиці.

Одягнувшись зовсім в усе нове, він зиркнув на гроші, що лежали на столі, подумав і положив їх в кишеню. Грошей було двайцять пять рублів. Взяв також і всі мідяні пятаки, здаток з десяти рублів, що їх Разумихін видав на одіння. Потім відсунув потихоньки засувку, вийшов з кімнати, спустився по сходах і заглянув в отворену наостіж кухню: Настка стояла до него задом і нагнувшись роздувала самовар господині. Вона нічого не чула. Та і хто міг догадатись, що він втече? Через мінуту він був вже на вулиці.

Була осьма година, сонце заходило. Духота стояла та сама, що.передше; все-ж таки з жадобою дихнув він отсего вонючого, пересиченого пилом, закаженого городом воздуху. Голова його злегка було стала крутитись; якась дика рішучість заблестіла нараз в його розогнених очах і в його помарнілім блідо-жовтім обличчю.

Він не знав, та і не думав про те, куди йти; він знав одно: "що все отеє треба кінчити таки сьогодня, за одним разом, таки зараз, що домів він инакше не верне, бо не хоче так жити". Як кінчити? Чим кінчити? Про те він не мав поняття, та і думати не хотів. Він відганяв думку: думка мучила його. Він тілько чув і знав, що треба, щоб усе перемінилось, так або так, "хоч як би то не було" повтаряв він з очайдушною і неподвижною певністю та рішучістю.

По старій привичці, звичайним шляхом своїх давнійших прогульок, він просто пустився на Сінну.1 Недалеко Сінної, на вулиці перед крамницею, стояв молодий, чорноволосий катаринкар і крутив якусь вельми чувственну романсу. Він акомпаніював стоячій перед ним на хіднику дівчині, літ пят-найцяти, одягненій мов панночка, в криноліні, в мантильці, в рукавичках і в соломянїм капелюшку з вогняної барви пером; все те було старе і переношене. Вуличним, крикливим, все-ж таки досить приємним і сильним голосом вона виспівувала романсу, в ожиданию двокопійника із крамниці. Раскольніков пристанув рядом з двома-трома слухачами, послухав, вицяв пятак і положив в руку дівчині. Тая зараз перервала спів на найчувственнійшій і найвисшій нотці, цілком мов би відрізала, різько крикнула катаринкареви: "буде!" і обоє поплентались дальше, під сусідну крамницю.

— Чи любите ви вуличний спів? — звернувся нараз Раскольніков до одного, вже немолодого прохожого, котрий стояв рядом з ним біля катаринки і виглядав на чоловіка, що проходжуєсь для приємности.

Сей дико поглядів і здивувався.

— Я люблю, — тягнув дальше Раскольніков, але з таким видом, немов би говорив зовсім не'про вуличний сців, .— я люблю, як співають при катаринці в холодний, темний і вогкий осінний вечір, доконче в вбгкий, коли у всіх прохожих блідо-зелені і нездорові лиця; або ще ліпше, коли сніг^мокрий падає, цілком прямо, без вітру/Знаєте? А крім него Газові ліхтарні блестять ...

— Не знаю... Даруйте... — воркнув панок, наляканий і питанням уі дивним видом Раскольнікова, і перейшов на другу сторону вулиці.

Раскольніков пішов просто до того рога на Сінній, де

торгували міщанин і баба, що розмовляли тоді з Лизаветою; та їх тепер тут не було. Пізнавши місце, він пристанув, оглянувся і звернувся до молодого парубяги в червоній сорочці, що позіхав біля входу до мучного складу.

— Се міщанин, здається, торгує тут на розі, з бабою, з жінкою, а?

— Чи оден торгує, — відповів парубок, звисока міряючи Раскольнікова.

— Як його зовуть?

— Як хрестили, так і зовуть.

— Вже чи не Зарайський і ти? З котрої губернії? Парубок знов поглянув на Раскольнікова:

— У нас, ваше сіятельство, не Губернія, а уїзд, а їздив ось брат, а я дома сидів, так і не знаю, паночку... Вже звиніть, ваше сіятельство, великодушно.

— Отеє харчівня, на горі, бач?

— Се гостинниця і білярд є; також і принцеси найдуться... Чом би ні!

Раскольніков перейшов через площу. Там на розі стояла густа товпа народу, самих мужиків. Він заліз в саму глоту, зазираючи кождому в лице. Його чогось так і тягнуло до кождого і заговорити. Та мужики не звертали уваги на него 1 балагурили між собою, збиваючись купками. Він постояв, подумав і пішов направо, хідником, в сторону В.. .го. Коли минув площу, попав в переулок.

Він і бувало переходив часто сим коротеньким переулком, що творив коліно і вів з площі на Садову. Останніми часами його аж перло волочитись по всіх отсих місцях, скільки раз маркітно йому робилось, "щоб ще маркітнійше було". Тепер же він увійшов, про ніщо не думаючи. Тут є великанський дім, цілий аж набитий шинками і ріжними хар-чевими заведеннями; із них що хвилинка вибігали женщини, одягнені як ходять "по сусідству" — простоволосі і без верхнього одіння. В двох-трох місцях вони товпились на хіднику купками, іменно же біля сходів в підземельний поверх, куди по двох ступеньках можна було спускатись в ріжні, дуже а дуже увеселяючі заведення. З одного з них в отсю хвилю роздавався стук і гамір на цілу вулицю, бренькала гітара, співали пісні і було страх весело.

Спора купка женщин товпилась біля входу; одні сиділи на ступнях, другі на хіднику, треті стояли і розмовляли.

Серединою дороги по-ири них плентався, голосно ругаючи, пяний салдат з папіроскою і, здавалося, кудись там хотів зайти, але мов би забув куди.

Оден обідранець сварився з другим обідранцем, і якийсь на смерть пяний чоловічище валявся поперек вулиці.

Раскольніков затримався коло найбільшої громадки женщин. Вони розмовляли хрипливими голосами; 'всі були в перкалевих спідничках, в козлових черевичках і простоволосі. Деяким було літ з сорок, все-ж таки були і сімнай-цять-літні, майже всі з попідбиваними очима.

Його чомусь занимав спів і весь онтой стук і гамір там в низу... Відси чути було, як посеред хохоту і гівкань при тоненькій фістулі розгульної нути і при гітарі, хтось очай-душно витанцьовував, вибиваючи такт каблуками. Він уважно, довго, мрачно і задумчиво слухав, нагнувшись біля входу і цікаво заглядаючи з хідника в сіни. < "Ти мій любчику гарненький, Не бий мене так тяженько!" роздався тоненький голос співачки. Раскольнікову страх захотілось вислухати, що співають, начеб в отсім і було все діло.

— Чи не зайти би? — подумав він. — Регочуться! По пяному. А що-ж, не напитись би до пяна? |

— Чи не зайдете, милий паночку? — запитала одна з женщин досить звінким і не зовсім ще хрипливим голосом. Вона була молода і навіть не гидка — одна-одинока із всеї Групи.

— Дивись, гарненька! — відповів він, припинявшись і поглядівши на неї.

Вона усміхнулась; похвала їй дуже сподобалась.

— Ви й самі прегарненькі, — сказала вона.

— Які худі! — завважала басом друга. — 3 лічниці вийшли, чи що?

— Подумав би, що генеральські дочки, а носи самі пер-катенькі! — перебив нараз підійшовший мужик, підпилий, в армяку наопашки, і з хитро всміхаючоюсь мукоідою. — Ось весілля!

— Іди, куди пустився!

— Пійду, зозуленько.

І він поштигулькав в низ. Раскольніков двигнувся з місця.

— Послухайте, пане! — крикнула за ним дівчина.

— Що?

Вона змішалась.

— Я, милий пане, завсігди з вами рада буду годинку провести, а тепер от якось смілости при вас не наберу. Подаруйте мені, приємгіий каваліре, шість копійок на могорич!

Раскольніков виймив, скільки виймилось: три пятаки.

— Ах, який добренький пан!

— Як тебе зовуть? /

— А, за Дуклидою питайте.

— Ні, се вже ніяково, — нараз завважала одна із громадки, хитаючи головою на Дуклиду. — Се вже і не знаю, як можна так просити! Я би, здається, від самого сорому провалилась.

Раскольніков цікаво подивився на говорячу. Се була ряба дівка, літ трийцяти, ціла в синяках, з напухлою верх-ною губою. Говорила і осуджувала вона спокійно і сері'озно.

— Де се... — подумав Раскольніков, йдучи дальше, — Ф де се я читав, як оден засуджений на смерть на годину перед смертю говорить чи там думає, що колиб прийшлося йому жити де небудь на висоті, на скалі, і на такім вузонь-кім місточку, щоб тільки дві ноги мож було поставити, — а довкола будуть пропасти, океан, вічна мрака, вічна самота і вічна буря, — і оставатись/так, стоячи на аршині простору, ціле життя, тисячу літ, вічність, — то ліпше так жити, ніж зараз вмирати! Тілько би жити, жити і жити! Як би не жити, — тілько жити!... Яка правда! Підлець чоловік! І під-лець той, хто його за се підлим називає, — додав він через мінуту.

Він вийшов в другу вулицю: — Ба! "Хрустальний двір!" Колись тут Разумихін говорив про "Хрустальний двір". Тілько, чого, бач, хотів я тут? Та прочитати!... Зосимов говорив, що в газетах читав ...

— Газети є? — запитав він входячи в вельми простору і навіть охарну гостинницю з кількох кімнат, вправді досить пустих.

Двох-трох гостей пило чай, та в одній дальшій кімнаті сиділо товариство з чотирох мущин, і пили шампанське. Раскольнікову здалося, що між ними був Заметов. Та в тім,

здалека годі було добре доглянути.

— Та нехай! — подумав він.

— Горівки прикажете, пане? — запитав послугач.

— Чаю подай. Та принеси ти мені ґазет, старих, ось так за пять днів зряду, а я тобі на горівку дам.

— Слухаю, пане. Осьде нинішні. І горівки прикджете також?

Старі газети і чай явились. Раскольніков усівся і став відшукувати: "Ізлєр — Ізлєр — Аптики — Аптики — Ізлєр

— Варто ля — Массимо — Аптики — Ізлєр .. .*) Фу, до чорта! а ось новинки: упала зі сходів — міщанин запився на смерть — пожар на Пісках — пожар на Петербурській — ще пожар на Петербурській — ще пожар на Петербурській

— Ізлєр — Ізлєр — Ізлєр — Ізлєр — Массимо ... А ось..

Він відшукав наконець те, чого добивався і став читати: стрічки танцювали в його очах; він однакож дочитав цілу "новинку", і жадно взявся вишукувати в слідуючих числах пізнійші добавки. Руки його дрожали, коли перебирав листки, від судорожної нетерплячки. Аж ось нараз підсів хтось до него, при його столі. Він глянув — Заметов, той самісенький Заметов і в тім самісенькім виді, з персте-нями, з ланцюшками, з розділкою в чорнім, кучерявім і на-помадованім волоссю, в модній жилетці і в трохи витертім сурдуті та несвіжім біллю. Він був веселий, по крайній мірі дуже весело і добродушно усміхався. Смагляве лице його трохи розгорілось від випитого шампанського!

— Як'! ви тут? — почав він зі здивованням і таким тоном, мов би вік цілий був знакомий. — А мені вчера ще говорив Разумихін, що ви все ще не при памяти. Ось дивно! Аджеж я був у вас.

Раскольніков знав, що він присяде коло него. Він від-ложив газети і обернувся до Заметова. На його устах була усмішка, і якась нова роздразнена нетерпеливість малювалась в отсій усмішці. ^

— Се я знаю, що ви були, — відповів він, — чув се. Шкарпетки глядали... А знаєте, Разумихін в вас залюбився, каже, що ви з ним до Люізи Іванівни ходили, ось про котру ви старались тоді та моргали поручникови Пороху, а він таки не догадувався, памятаєте? Вже як би там не догадатись — діло ясне... а?

*) Анонси. Щоб анонса доконче впала в око, повтаряють її по кілька разів в тім самім нумері, раз-по-раз, або на ріжних місцях— М. П.

— А вже гарний він гуляка?

— Порох, думаєте?

— Ні, приятель ваш, Разумихін ...

— Та вам пишно жити, добродію Заметов: в найприєм-нійші місця вхід безплатний! Хто се вас онтам шампанським наливав?

— Та се ми... випили... Чого-ж зараз і наливав?!

— Гонорар! усім хіснуєтесь! — Раскольніков засміявся.— Нічого добрячий з вас хдопець, нічого! — додав він, вдаривши Заметова по плечу: — "я бач не у гнів, а так по любо-ви, забавляючись" говорю, як, бачите, робітник той ваш говорив, коли Митька кулакував^ памятаєте, при отсій справі старухи.

— А ви се відкіля знаєте?

— Та я бачите, хто знає чи і не більше від вас знаю.

— Ви якийсь дуже дивний... Мабуть ще дуже хорі. Без потреби вийшли ...

— А я вам дивним здаюся?

— Так. Що се ви газети читаєте?

— Газети.

— Богато про пожарі пишуть.

— Ні, я не про пожарі. — Тут він загадочно вдивився в Заметова; зїдлива усмішка знов викривила його губи. — Ні, я не про пожари, — продовжав він, підморгуючи Заме-тову. — А, признайтесь, любий молодче, що вам страх хочеться знати, про що я читав?

— Цілком не хочеться; я так тілько запитав. Або-ж не вільно питати? Що ви заєдно ...

— Послухайте, ви чоловік образований, літературний, а?

— Я скінчив шесту клясу гімназії, — відповів Заметов* з деяким достоїнством.

— Шесту! Ах, ти мій воробчику! З розділом, в персте-нях, — богатий чоловік! Фу, що за миле хлопеня!

Тут Раскольніков залився нервовив сміхом, просто в лице Заметову. Той відсунувся, і не те, щоб обидився, а вже направду здивувався.

— Фу, який дивний! — повторив Заметов дуже серіо-зно. — Мені здається, що ви заєдно ще маячите.

— Маячу? Брешеш, воробчику!... Кажете, я дивний? Ну, а цікавий я вам, а? цікавий?

— Цікавий.

— Так сказати вам, про що я читав, за чим шукав? Ось бачите, скілько нумерів навалив перед себе! Підозріле, а?

— Ну, скажіть.

— Насторошили вже, братчику, ушка?

— Та яке там насторошив? —

— Ну, про те потім, а тепер, мій милий,, обявлю вам... ні ліпше ,;признаюся..." Ні і се не те: "сказівку подаю" а ви собі "кмітуєте, на ус мотаєте"— ось так! Так отже даю вам сказівку, що читав, інтересувався... відшукував... — Раскольніков прижмурив очи і переждав. — Вишукував, і затим і зайшов сюди, про вбивство старухи-чиновниці, — виголосив він на кінець майже шепотом, надміру наблизивши своє лице до лиця Заметова.

Заметов глядів йому просто в вічі, не шевелячись, і не відводячи свого лиця від його лиця. Дивнійшим всего показалось опісля Заметову, що рівно цілу мінуту продовжа-лася у них мовчанка і рівно цілу мінуту вони так оден на другого гляділи.

— Ну що-ж, що читали? — крикнув він нараз з зачудуванням і з нетерпеливістю. — Та мені що до того! Та і що. з сего виходить?.

— Се ось та сама старуха, — говорів дальше Раскольніков, таким самим шепотом, та і оком ні кліпнувши від виклику Заметова, — тая сама, про котру, нагадуєте, як почали в конторі розповідати, та я в обморок впав. Що, тепер розумієте?

— Та що таке? Що... "розумієте?" — вимовив Заметов майже в трівозі.

Неподвижне і поважне лице Раскольнікова перемінилося в оден миг, і нараз він залився знову тим самим нервовим реготом, як передше, начеб сам цілком не був в силі здержати себе. І в оден миг пригадалась йому незвичайно виразно одна недавня хвилинка, коли він стояв за дверми з топором, засувка дрожала, вони за дверми склиналй і ломились, а йому нараз захотілось закричати до них, ругатись з ними, виставити їм язик, дразнити їх, сміятись, реготатись, реготатись, реготатись!

— Ви або божевільний, або... — промовив Заметов і зупинився, якби нараз поражений думкою, котра напрасно мелькнула в його голові.

— Або? Що "або?" Ну, що? Ну, скажіть-бо!

— Нічого! — в пересердю відповів Заметов. — Усе дурнота.

Оба замовкли. Після наглого нервового сміху, Раскольніков став нараз задумчивий і сумний. Він поклав лікті на стіл і підпер рукою голову. Здавалось, він до чиста забув про Заметова. Мовчанка продовжалас> досить довго.

— Чого ви чаю не пєте? Остигне, — промовив Заметов.

— А? що? чай? ... правда ...— Раскольніков сербнув із чашечки, положив в рот кусочок хліба, і нараз, поглядівши на Заметова, здавалось, усе пригадав і начеб здрігнувся; лице його приняло в ту хвилю первісний насмішливий вираз. Він запивав дальше чай.

— Теперішними часами богато таких мошенництв намножилось, — сказав Заметов. — Ось недавно ще я читав в "Московских Відомостях*, що в Москві цілу шайку підроблювачів грошей зловили. Ціла спілка була. Підроблювали паперові гроші.

— О, се вже давно! Я ще перед місяцем читав, — відповів спокійно Раскольніков. — Так се ось по вашому мошенники! — докинув він усміхаючись.

— Як же не мошенники?

— Се? Се діти, молокососи, а не мошенники! Ціла півсотня людей для такої ціли збирається! Чи се можна? Тут і трох богато буде, та і то, щоб оден другого був певній-ший як самого себе. А то треба лиш одному по пяному виговоритись і все пішло на губи! Молокососи! Наймають ледачих людей міняти папери в конторах: таке ось діло та повірити першому ліпшому стрічному? Ну, припустім, удалось і з молокососами, припустім кождий собі по міліону наміняв, ну, а потім? ціле життя! Кождий оден від другого зависить на ціле своє життя! Та ліпше повіситись! А вони і розміняти ось не вміли: став в конторі міняти, дістав пять тисяч і руки дрігнули. Чотири перелічив, а пяту приняв не рахуючи, на віру, щоби тільки в кишеню та втечи чим хутше. Ну, і збудив підозріння. І викрилось усе із-за одного дурня! Та чи так можна?

— Що руки ось дрігнули? — підхопив Заметрв, — ні, се можливе, добродію. Ні, се я цілком вірю, що воно можливу. Инший раз не видержиш.

— Сего, думаєте?

— А ви, що, видержите? Ні, я би не видержав! За сто рублів нагороди іти на такий страх! Іти з підробленими грішми, куди-ж? .— в банкирську контору, де на отсім зуби зїли, — ні, я би змішався. А ви не змішаєтесь?

Раскольнікову знову страх захотілось "виставити язик". Дрощ, час до.часу, перебігала по його спині.

— Я би не так зробив, — почав він здалека. — Я би разів чотири, із всіх боків в кождкй папір вдивляючись, і ось як став міняти: перечислив би першу тисячку, ось так взяв би ся за другу тисячу; став би її числити, дочислив би до середини, та й виймив би якунебудь пятьдесятку, та з нею до світла, та обернув би її, і знов до світла — чи не фальшива? "Я, бачите, боюсь; у мене родичка одна двайцять пять рублів таким чином оноді стратила"; і історію би тут розповів. А як став би третю тисячу лічити — "ні, позвольте: я, здається, там, у другій тисячці, сему сотку зле перечислив, сумнів бере", та кинув би третю, та знову за другу, — та так би і усі пять. А як скінчив би, з пятої та з другої виймив би по папірку, та знову до світла, та знову підозріле, "перемініть, будьте ласкаві", — та до семого поту конторщика би довів, так що він мене вже і не знав би як позбутись! Скінчив би усе наконець, пішов, двері би отворив — та ні, ввиніть, знову вернувся би запитати про що-небудь, обяснення будьяке жадати, — ось я би як зробив!

— Фу, які ви страшні річи говорите! —сказав сміючися Заметов. — Тілько все те лиш так говорите, а на ділі певно спотикнулись би. Тут, я вам скажу, по мойому, не тілько нам з вами, але яавіть втертому, очайдушному чоловікови за себе ручити годі. Та чого шукати — ось приклад таки ваш: звісну старуху убили. Адже-ж здається, очайдушна голова, серед білого дня на все небезпеченство поважився, одним чудом втік, — а руки ось все таки здрігнули: обікрасти не зумів, не видержав; по ділу видно ...

Раскольніков немов би обидився.

— Видно! А ось піймайте но його, пійдіть тепер! — скрикнув він, злобно дразнячи Заметова.

— Що-ж, і піймають.

— Хто? ви? вам піймати? Набігаєтесь! Ось, бач, що у вас головне: чи тратить чоловік гроші або ні? Грошей, бачите, не було, а тут нараз тратити почне, — ну як же не він? Так вас ось тіцєнький мадьчик в шори убере на тім, коли захочете!

— В тім то і діло, що вони всі так роблять, — відповів

Заметов. — Убє, бач, хитро, життя наважить, а потім зараз в шинку й найшовся. На гулятиці, бачите, їх і ловлять. Не всі же такі, як ви, хитрі. Ви би в шинок не пішли, розуміється?

Раскольніков насупив брови і пильно споглянув на За-метова.

— Ви, здається, розлакомились і хочете знати, як би я тут поступив? — запитав він з невдоволенням.

— Хотілось би, — твердо і з повагою відповів той. Надто вже якось поважно став він говорити і глядіти.

— Дуже?

— Дуже.

— Гаразд. Я ось би як поступив, — прчав Раскольніков, знов відразу приближаючи своє лице до лиця Заметова, знову упірно дивлячися на него і говорячи знову шепотом, так що той аж здрігнувся сим разом. — Я би ось як зробив: я би взяв гроші і річи і коли втік би з відтам, таки зараз, не заходячи нікуди, пішов би куди-небудь, де місце глухе і самі плоти, і майже нема нікого, — огород який-небудь, або щось в тім роді. Вишукав би я там ще передше, на отсім подвірю, який-небудь, такий камінь, оттак пів сот-нара г бо сотнар ваги, будь де в куті біля плота, що лежить там, може бути, від виставлення дому; підняв би сей камінь — під ним повинна бути ямка — та в отсю ямку усі би річи і гроші зложив. Зложив би та привалив би каменем, цілком так, як він перше лежав, придавив би ногою тай пішов би собі з Богом. Та рік би, два би не брав, три би не брав, — ну і глядайте!

— Ви божевільний, — вимовив Заметов чогось ледви не шепотом, і чогось відсунувся зараз від Раскольнікова.

У того заіскрились очі; він страшно поблід, верхня губа його дрігнула і стала підскакувати. Він наклонився до Заметова як міг найблизше, і почав рушати губами, нічого не говорячи; так тягнулось з пів мінути; він знав, що чинив, та не міг здержати себе. Страшне слово, як тодішня засувка в дверях, так і сіпалось на його губах: ось-ось вирвеся; ось-ось лиш спустити його, ось-ось лиш виговорити!

— А що, коли се я старуху і Лизавету убив? — промовив він нараз і — отямився.

Заметов дико поглядів на него і поблід як стіна. Лице його викривилось усмішкою.

— Або-ж се можливе? — вимовив він ледви чутно. Раскольніков лукаво поглянув на него:

— Признайтеся, що ви повірили? — правда? Адже-ж правда?

— Зовсім ні! Тепер більш ніж коли-небудь не вірю! — поквапно крикнув Заметов.

— Зловився наконець! Піймали воробчика. Значить, ви передше таки вірили, коли тепер "більш ніж коли-небудь не вірите?"

— Та цілком же ні! — відказав Заметов очевидячки по-мішаний. — Се ви на те, бач, полохали мене, щоб до сего підвести?

— Так не вірите? А про що се ви тоді говорили, коли я з контори вийшов? А чого то поручник Порох слідство зі мною робив після обморока? Ей ти, — крикнув він на по-слугача, встаючи і взявши шапку. — Скілько маю заплатити?

— Трийцять копійок всего, пане, — відповів той, підбігаючи.

— Та ось тобі ще двайцять копійок на горівку. Бачите, скілько грошей! — витягнув він свою дрожачу руку з грішми до Заметова. — Червоненькі, голубенькі, разом всіх двайцять пять рублів. Відкіля вони? А відки одіння нове взялось? Адже-ж знаєте, що копійки не було! Господиню ось вже певно переслухували ... Ну доста! Д]о побачення ... як найприємнійшого...

Він вийшов дрожачи на цілім тілі від якогось дикого істеричного роздразнення, в котрім мимр того була часть невисказаної роскоші, — все-ж таки в цілости мрачний і страшенно охлялий. Лице його було викривлене, якби після якого хоробливого нападу. Утома його хутко змагалась. Сили його будились і приходили тепер напрасно відразу, з першим товчком, з першим роздразняючим вражіннямг і так само хутко слабли, в міру того, як слабло вражіння.

А Заметов, оставшися сам, сидів ще довго на тім самім місци, роздумуючи. Раскольніков нечайно перевернув всі його думки дотично звісного діла, і остаточне опреділив його гадку.

— Ілія Петрович — бовван! — порішив він остаточно. Тілько що Раскольніков отворив двері на вулицю, аж

ось зіткнувся він з входячим Разумгіхіном. Оба, навіть на крок ще, не бачили оден одного, так що трохи не вдарилися головами. Кілька хвилин обмірювали вони себе взаїмно поглядом. Разумихін був в невимовнім зачудуванню, все-ж таки гнів, справдішний гнів, запалав нараз грізно в його очах.

— Так ось де ти! — крикнув він на ціле горло. — 3 постелі втік! А я його там під диваном шукав! Аж на під ходили! Настку трохи не побив за тебе... А він ось де! Родьку! Що се значить? Говори всю правду! Признавайся! Чуєш?

— А се значить, що ви всі надоїли мені на смерть, і я хочу бути сам оДен, — спокійно відповів Раскольніков.

І — Сам оден? Коли ще ходити не можеш, коли ще пика як полотно бліда і духу тобі не достає! Дурню!... Що ти в "Хрустальнім дворі" робив? Признайся зараз!

— Пусти! — сказав Раскольніков і хотів перейти мимо.

Се вже вивело Разумихіна із рівноваги; він кріпко схопив його за плечі.

— Пусти? Ти смієш говорити: "пусти!" Та знаєш ти, що я ось таки зараз з тобою зроблю? Візьму попід боки, з.вяжу мотузом та віднесу під пахою домів, під замок!

— Слухай, Разумихіне, — почав тихо і на око цілком спокійно Раскольніков, — або-ж ти не бачиш, що я не хочу твоїх добродійств? І що за охота накидуватись з услугами тим, котрі... плюють на се? Тим, наконець, котрим се справді тяжко виносити? Ну, нащо ти вишукав мене, в початку слабости. Я, може-бути, дуже був би рад умерти? Ну, або-ік я не достаточно виказав тобі сьогодня, що ти мене мучиш, що ти мені... надоїв! Охота-ж в самім ділі мучити людей! Та впевняю тебе, що все те перешкаджає вельми мойому виздоровлінню, бо безнастанно роздразняє — мене. Адже-ж сам Зосимов забрався від мене колись-тут, щоби не дразнити мене! Відчепись же ради Бога і ти! І яке право наконець маєш ти задержувати мене насилу? Та невже-ж ти не бачиш, що я цілком до річи тепер говорю? Чим, чим, научи, ублагати мені тебе наконець, щоб ти не чіпався мене і не свідчив мені добродійств? Нехай я буду невдячний, нехай буду і низький, тілько відчепіться ви всі, ради Бога відчепіться! відчепіться! відчепіться!

Він почав спокійно, наперед любуючися всім їдом, котрий готовився вилити, а кінчив в крайнім бішенстві і засапавшись, як передше з Лужином.

Разумихін постояв, подумав і випустив його руку.

* — Іди-ж до чорта! — сказав він тихо і ледви не задумчиво. — Стій! — заревів він напрасно, коли Раскольніков двигнувся був з місця: — Слухай мене. Кажу тобі, що всі ви, до одного, — базікайла і фанфароники! Прийде на вас трохи немочи, — ви з нею як курка з яйцем носитеся! Аж і тут обкрадаєте* чужих авторів. Ні признаки життя у вас само* стійного! Із спермацентної мази ви зроблені, а місто крови сирватка! Нікому, знай, з вас я не вірю!1 Перша річ у вас, у всіх обставинах, — як би на чоловіка не походити! Сті-і-ій!

— крикнув він з подвоєною лютістю, завважавши, що Раскольніков знову збирається відходити. — Слухай до кінцяі Ти знаєш, у мене нині гостина на новій кватирі, може бути вже й зійшлися в отсю хвилю, та я там дядька оставив, — заходив перед хвилею, — щоби витав приходячих. Так ось, якби ти не б>в дурень, підлий дурень, дурень над дурнями, не перевід з чужоземського... бачиш, Родю я признаюсь, ти розумний хлопець, все-ж таки ти дурень! — Так ось, якби ти не був дурень, ти би ліпше до мене зайшов сьогодня пересидіти вечер, ніж даром кудись черевики топтати. Коли раз вийшов, так нічого вже тобі робити! Я-б тобі крісло Таке мягоньке поставив, у господарів є... Чайок, компанія ... А ні, — то і на софці уложу, — все-ж таки між нами полежиш... І Зосимов буде, Ну, як же, зайдеш?

— Ні!

— Бррешеш! — нетерпеливо скрикнув Разумихін. — Або-ж ти знаєш? Ти не м.ожеш ручити за себе! Тай нічого ти в тім не розумієш ... Я тисячу разів зовсім так само з людьми опльовувався і знов назад забігав ... Стидно стане

— і вернешся до чоловіка! Так памятай же: дім Починкова, третій поверх...

— Значить отже, ви себе кому небудь бити позволите, добродію Разумихін, щоб тілько мати приємність бути його добродієм.

— Хто? я себе! За саму охоту ніс відкручу! Дім Починкова, ч. 47, в кватирі чиновника Бабушкіна...

— Не прийду, Разумихіне! — сказав Раскольніков, обернувся і пішов геть.

— Заложуся, що прийдеш! — крикнув йому на здогін Разумихін. — Инакше ти... инакше знати тебе не хочу! Чекай, гей! Заметов там?

— Там.

— Бачились?

— Бачили.

— І говорили?

— Говорили.

— Про що? Ну там, кат з тобою, не розповідай вже. Починкова, 47, Бабушкіна, памятай!

Раскольніков дійшов до Садової і завернув за ріг вулиці. Разумихін глядів йому в слід, задумавшись. Наконець, махнувши рукою, увійшов в дім, однакож задержався на * середині сходів!

— Чорт візьми! — роздумував він майже в голос: — Говорить до ладу, а якась... Адже-ж і я дурень! Або-ж по-мішані не говорять до ладу? А Зосимов ось, о скільки знаю, сего то і боїтьсяі — Він вдарив пальцем по чолі. — Ну що, коли ... ну як його самого тепер пускати? Ану-ж утопиться... Ех, то-ж то я дурницю стрілив! Немож!

І він побіг назад доганяти Раскольнікова, але вже слід простиг. Він плюнув і скорою ходою вернувся до "Хрустального двору" поспитати чим скорше Заметова.

Раскольніков пішов просто на ... ський міст, станув на середині біля поруча, оперся на него обома ліктями і вдивлявся у воду. Розпращавшись з Разумихіном, він до того так ослаб, що ледви сюди дібрався. Йому захотілося де-небудь сісти або лягти на вулиці. Схилившись над водою, машинально глядів він на послідний, рожевий відблеск за-ходячого сонця, на ряд домів, що темніли в згущаючихся сумерках, на одно віддалене віконце, десь під крівлею на лівій набережній вулиці, горюче немов в полуміни від останнього соняшного луча, що вдарив в него на хвилинку, на темніючу воду каналу і, здавалось, з увагою вдивлявся в ту воду. Наконець в очах його закрутились якісь червоні круги, доми стали бігати, прохожі, набережні вулиці, коляски, все те закрутилось і стало танцювати. Нараз він здріг-нувся, може бути вибавлений знов від обморока одним диким і страшним образом, який йому представився. Він почув, що хтось станув біля него з правого боку, близенько; він поглянув — і побачив женщину, високу, з хустиною на голові, з жовтим, подовгастим, запалим лицем і з червонявими, запалими очима.

Вона гляділа на него просто, але очевидно нічого не розріжняла. Нараз вона оперлася правою рукою о поруче, підняла праву ногу і пересадила її за решітку, відтак ліву і кинулась в канал. Грязна вода розступилась, поглотила в млі ока жертву, але через мінуту утоплениця виринула, і її поволеньки понесло вниз по струї, головою і ногами в воді, плечима наверхи, зі збитою і обдутою над водою, як подушка, юбкою.

— Утопилась! утопилась! — кричали десятки голосів; люде збігались, обі набережні унизувались видцями, на мості, довкола Раскольнікова, скупився нарід, напираючи і придавлюючи його ззаду.

— Батечки, адже-ж се наша Фрузя! — почувся десь недалеко плаксивий жіночий крик. — Батечки, ратуйте! От-ченьки рідні, витягніть.

— Човен! човен! — кричали в товпі.

Але човна не було вже треба: поліцейник збіг по ступенях сходів до каналу, скринув з себе плащ, черевики, і кинувся у воду. Роботи було не богато: утопленицю несло водою два кроки від сходів, він вхопив її за одінння правою рукою, лівою успів чіпитись за жердку, котру простягнув йому товариш, і за хвилю утоплениця була на суші. її по-ложилд на гранітові плити сходів. Вона отямилась скоро, припіднялась, сіла і стала чихати та порскати, беззмисно обтираючи мокре одіння руками. Вона нічого не говорила.

— До злого духа допіячилась, батюшки, до злого духа,

— заводив той самий жіночий голос, вже біля Фрузі, — колись-тут повіситись також хотіла, з мотуза зняли. Пішла я тепер до крамниці, дівчинку при ній доглядати оставила,

— та ось і гріх вийшов! Міщаночка, батечку, наша міщаночка, в сусідстві сидимо, другий дім з краю ось там...

Нарід розходився, поліцейники возились ще з утопленицею, хтось крикнув про контору... Раскольніков глядів на все з дивним чувством супокою і байдужности. Його чі-пилось омерзіння.

— Ні, се обридливе, погань ... вода... не стоїть, — воркотів він, — нічого ждати. Що се контора... А' чому Заметов не в конторі? Контора в десятій годині отворена...

Він обернувся плечима до поруча і поглядів кругом себе.

— Ну так що-ж! Та нехай буде! — сказав він рішучо, двигнувся з моста і пустився в той бік, де була контора. Серце його було пусте і глухе. Думати він не хотів, навіть скука перейшла, ні сліду давнійшої рішучосте, коли він з дому-вийшов з тим, щоб "все кінчити!" Цілковита апатія заступила її місце.

— Що-ж, і се вихід! — думав він поволи і вяло ступаючи по набережній вулиці каналу. — Всеж таки кінчу, тому що хочу... Однакож, чи се вихід? Та все одно! Аршин простору буде, — хе! Та який-же се кінець! Або-ж кінець? Скажу я їм, чи не скажу? Е... до біса! Та і утомивсь я; де-небудь лягти або сісти би чим скорше! Більш всего стидно, що вже надто глупо. Та наплювати і на се! Фу, які глупости в голову приходять...

В контору треба було іти заедно навпростець і при другім повороті взяти на ліво: вона була, два кроки відси. Але дійшовши до першого повороту, він задержався, подумав, завернув в переулок і пішов обходом, через дві вулиці, — бути може без всякої ціли, а також бути може, щоб хоч мінуту ще протягнути і зискати часу. Він ішов і глядів в землю. Втім, начеб хтось шепнув йому щось в ухо. Він підняв голову і побачив, що стоїть біля того дому, коло самих воріт. З того вечера він тут не був і мимо не переходив.

Неодолиме і трудне до обяснення бажання потягнуло його. Він увійшов в дім, перейшов цілий підїзд за ворітьми, відтак звернув на право і "став підниматись по знакомих сходах на четвертий поверх. На вузеньких і крутих сходах було дуже темно. Він задержувався на кождім закруті і оглядався з цікавістю. В сінках першого поверха, була рама з вікна цілком винята.

— Сего тоді не було, — подумав він.

Ось і кватира другого поверха, де робили Миколка 1 Митько.

— Зачинена; і двері помальовані наново; очевидно від-наймаеться.

Ось і третій поверх ... і четвертий ...

— Тут! — Він дуже здивувався: двері в отсю кватиру були відчинені наостіж, там були люде, чути було голоси; він сего ніяк не сподівався. Подумавши трохи, він піднявся по послідних ступнях і увійшов в кватиру.

П також починювали наново; в ній були робітники; се його якось поразило. Йому здавалося, не знати длячого, що він усе стрітить цілком так само, як лишив тоді, навіть може бути трупи на тих самих місцях на долівці. А тепер: голі стіни, ніякої утвари; дивно якось! Він підійшов до вікна і сів на примурок.

Всего було двох робітників, або молоді парубки, оден старший, а другий значно молодший. Вони оклеювали стіни новим обоями, білими з лілієвими квітами, місто давних жовтих, перетертих і знищених. Раскольнікову се чогось страх не подобалося; він глядів на отсі нові обої ворожо, начеб жаль йому було, що все так змінили.

Робітники очевидячки затаїлись і тепер наборзі звивали свій папір і збирались домів. Появлення Раскольнікова майже не звернуло на себе їх уваги. Вони про щось розмовляли. Раскольніков зхрестив руки і став прислухуватись.

— Приходить вона, отся, до мене в ранці, — говорить старший молодшому, — ранесенько-рано, ціла роздягнена. "І що ти, кажу, передімною зуби сушиш, кажу, чого ти до мене прилещуєшся?" — "Я хочу, говорить, Тите Василичу, від нині на завсігди віддатись вам цілком в руки і від вас залежати". Так ось воно як! А вже як роздягнена: журнал, просто журнал.

— А що се, дядечку, журнал? — запитав молодий. Він очевидно учився у "дядечка"..

— А журнал се є, любчику ти мій, такі картки, мальовані, і приходять вони сюди до тутешних кравців кождої суботи почтою з заграниці з тим бач, як кому одягатись, чи то хлопам чи бабам. Рисунок, бачиш. Хлопи, чи там по пан-ськи "мущини" все більше в бекешах намальовані, а вже що до бабів, в жіночій части, то" братчику, такі "суфльори", що віддай ти мені все, та і не розповім!

— І чого то, чого в отсім Пітєрі*) нема! — з захватом крикнув молодший. — Крім тата-мами усе є!

— Кромі сего, любчику ти мій, усе найдеш, — навчаючо порішив старший.

Раскольніков встав і пішов в другу кімнату, де передше стояли скринки, постіль і комода; кімната показалась йому страх маленькою без утвари. Обої були ще ті самі; в куті на обоях різько визначалось місце, де стояв вівтарик з образами. Він поглядів і вернувся на вікно. Старший робітник скоса приглядався. ♦

*) Пітєр — скорочено Петербург (Пітєрбурґ).

— Вам чого, пане? — запитав він нараз, звертаючись до него.

Замісць відповіди Раскольніков встав, вийшов в сіни, вхопив за дзвінок і потягнув. Той самий дзвінок, той самий бляшаний звук! Він потягнув другий, третий раз; він вслухувався і нагадував. Онодішнє, вбиваючо-страшне, невимовно мерзке вражіння починало чим раз яснійше і живійше нагадуватись йому, він здрігався при кождім ударі і йому робилося чим раз любійше та любійше.

^ — Та чого вам треба? Хто ви такий? — крикнув робітник, виходячи до него.

Раскольніков увійшов знову в двері.

— Кватиру хочу наймати, — сказав він, — оглядаю.

— Фатеру по ночах не наймають; а до того ви повинні з двірником прийти.

— Долівку ось вимили: запускати будуть? — казав дальше Раскольніков. — Тай крови вже нема.

— Якої крови?

— А старуху, що убили з сестрою. Ось ціла калюжа була.

— Та що ти за чоловік? — крикнув стрівожений робітник.

— Я?

— Так.

— А тобі хочеся знати?... Ходім в контору, там скажу. Робітники непевно глянули на него.

— Нам виходити пора, паночку, загаялись. Ходім, Олексію. Запирати треба, — сказав старший робітник.

— Ну, ходім! — відповів Раскольніков рівнодушно і вийшов вперед, поволеньки спускаючись зі сходів. — Гей, двірник! — крикнув він, виходячи під ворота.

Кілька людей стояло при самім вході до дому на вулиці, призираючись на переходячих: оба двірники, баба, міщанин в капоті і ще инші. Раскольніков пішов просто до них.

— Чого вам? — обізвався оден з двірників.

— В контору ходив?

— Був що лиш. Вам чого?

— Там сидять?

— Сидять.

— І помічник там?

— Був якийсь час. Чого вам?

Раскольніков не відповідав і стояв з ними рядом, задумавшись.

— Фатеру оглядати приходив, — сказав підходячи старший робітник.

— Яку фатеру?

— А де робимо. "Пощо, каже, кров обмили? Тут, каже, вбивство лучилось, а я прийшов наймати". І в дзвінок став дзвонити, трохи не обірвав. "А ходім, каже, в контору, там усе розповім." Навязався.

Двірник з недовірям і нахмурившись приглядався Раскольнікову.

— Та хто ви такий? — крикнув він грізно.

. — Я Род іон Романнч Раскольніков, бувший студент, а жию в домі Шіля, тут в переулку, відсіля недалеко, в кватирі ч. 14. У двірника запитай ... мене знає.

Раскольніков проговорив усе те якось ліниво і задумчиво, не повертаючись і пильно вдивляючись в потемнілу вулицю.

— Та ви чого заходили до фатери?

— Оглядати.

— Що там оглядати?

— А ось взяти-б тай завести в контору, — вмішався нараз міщанин і замовк.

Раскольніков через плечі зиркнув на него, подивився уважно і сказав знову тихо і ліниво:

— Ходім!

— Та і завести! — підхопив, набравши смілости, міщанин. — Чого він про те звідувався, у него щось на умі, а?

Пяний, не пяний, а Бог їх знає, — проворкотів робітник.

— Та вам чого? — крикнув знову двірник, починаючи направду сердитись. — Ти чого навязався?

— Налякався іти в контору? — з усмішкою промовив до него Раскольніков.

— Чого налякався? Ти чого навязався?

— Волоцюга! — крикнула баба.

— Та що з ним толкувати, — крикнув другий двірник, кремезний мужик, в армяку на опашки і з ключами за поясом. — Забирайся!... Справді волоцюга... Гайда! в дорогу.

І вхопивши за плечі Раскольнікова, він витрутив його

на вулицю. Тбй спотикнувся було, але не упав, випростувався, мовчки поглядів на всіх видців і пішов дальше.

— Чудний чоловік, — сказав робітник.

— Чудний тепер став нарід, — сказала баба.

— А все би завести в контору, — додав міщанин.

— Нічого вязатись, — рішив великай-двірник. — Справді волоцюга-промишленник! Сам на те лізе, звісно, а звя-жись, не розвяжешся ... Знаємо!

— Так іти, чи не іти? — думав Раскольніков, останов-ляючись посеред дороги на перехрестю і озираючись довкола, начеб дожидав від когось послідного слова. Але нічо не відізвалось ні звідки; все було глухе і мертве, як каміння, по котрім він ступав, для него мертве, для него одного... Нараз, далеко, кроків за двісті від него, на кінци вулиці, в згущаючійся темноті розпізнав він товпу, бесіди, крики... Серед товпи стояла якась коляска... Заблищало серед вулиці світельце. "Що таке?" Раскольніков повернув в правий бік і пішов до товпи. Він дослівно причіплювався до усего, і холодно усміхнувся, подумавши се, бо порішив вже остаточно іти на поліцію і твердо знав, що зараз усе скінчиться.

Посеред вулиці стояла коляска вибаглива і панська, запряжена парою горячих сірих коней; в колясці нікого не було, і сам візник, злізши з козла, стояв на боці; коней держали за уздечки. Довкола глоталась купа народу, попереду всіх поліцейники. У одного з них була в руках запалена ліх-тарня, котрою він нахиляючись освічував щось там на дорозі, біля самих коліс. Всі говорили, кричали, охкали; візник здавався зчудований і зрідка повтаряв:

— Який гріх! Господи, який се гріх!

Раскольніков перетиснувся по можности і побачив наконець предмет всего того заколоту і цікавости. На землі лежав що лиш роздоптаний кіньми чоловік, без памяти, дуже убого одягнений, але в "панській" одежі, весь в крови. З лиця, з голови текла кров; лице було ціле роздавлене, розшарпане не до пізнання. Видно було, що роздоптали не на

VII.

жарти.

— Батечки! — нарікав візник. — Як тут доглянути? Колиб я гнав, або не кричав на него, а то їхав не поспішно, рівномірно. Всі бачили; брешуть люде, брешу і я. Пяний свічки не поставить — звісно!... Бачу його, вулицю переходить, спотикався, трохи не паде, — крикнув раз та другий, та третий, тай придержав коней; а він прямісенько їм під ноги так і повалився! Або нароком, або вже надто був нетверезий ... Коні, бачите, молоді, полохливі, — шарпнули, а він скричав, вони далі... от і біда.

— Все якраз так сталось! — роздався чийсь голос в товпі.

— Кричав він, се правда, тричі кричав на него, — відізвався другий голос.

— "Акурат" тричі, всі чули! — крикнув третий.

Все-ж таки в цілости візник був не надто сумний і наляканий. Видно було, що коляска належала богатому панови, котрий дожидав десь-там її приїзду; поліцейники, очевидно немало бідкались, як полагодити сю послідню обставину. Роздавленого треба було занести на поліцію та в лічницю. Ніхто не знав його імени.

Тимчасом Раскольніков перепхався і нагнувся ще близ* ше. Нараз ліхтарня ярко освітила лице нещасного; він пізнав його.

— Я його знаю, знаю! — закричав він, перетискаючись зовсім вперед. — Се чиновник, відставний, титулярний радник, Мармеладов! Він ось тут живе, близенько, в домі Ко-зеля... Доктора чим скорше! я заплачу, ось вам!

Він виняв з кишені гроші і показував поліцейникови. Він був в задивляючім зворушенню.

Поліцейники були раді, що довідались, хто роздавлений. Раскольніков назвав і себе, дав свою адресу і всіми силами, начеб діло ішло про рідного батька, намовляв перенести чим скорше непритомного Мармеладова в його кватиру.

— Ось тут, зараз третий дім, — намовляв він, — дім Козеля, Німця богатого... Він тепер, навірно, пяний до дому добирався. Я його знаю ... Він пянюга... Там у него сімя, жінка, діти, донька одна є. Пощо таскати до лічниці, тут в домі певно доктор є! Я заплачу!... все таки догляд буде свій, поможуть зараз, а то він умре, заки донесете до лічниці...

Він навіть успів всунути незамітно в руку; діло впрочім було ясне і дозволене і на всякий припадок тут поміч була близше. Роздавленого підняли і понесли; найшлися і помічники. Діад Козеля був яких трийцять кроків. Раскольніков ішов позаду, осторожно піддержував голову і показував дорогу.

— Сюди, сюди! На сходи треба вверх головою вносити; обертайте... ось так! Я заплачу і спасибі скажу, — воркотів він.

Катерина Іванівна, як і завсігди, коли тілько мала сво-бідну хвилинку, зараз бралась ходити взад і вперед по своій маленькій кімнатці, від вікна до печі і наоборот, міцно схрестивши руки на груди, розмовляючи сама з собою і покашлюючи. Останніми часами вона стала чимраз частійше і більше розмовляти з своєю старшою дівчинкою, десятилітною Поленькою, котра, хоч і неодного ще не догадувалась, то за те дуже добре розуміла, що потрібне матері, і тому раз-у-раз слідила за нею своїми великими, розумними очицями, і всі-ми силами хитрила, щоб показати, що усе розуміє.

Сим разом Поленька роздягала маленького брата, котрому цілий день не здоровилось, щоб уложити його спати. В дожиданню, поки йому перемінять сорочечку, котру в ночі треба було прати, хлопчик сидів на кріслі, мовчаливо, поважно, просто і неподвижно, з простягненими вперед ніжками, і з міцно до купи стуленими пяточками до публики, а пальцями на боки.

Він слухав, що говорила матуся, надувши губки, випя-ливши очка і не шевелячись, цілком як звичайно повинні сидіти розумні мальчики, коли їх роздягають, щоби ішли спати. Ще менша від него дівчинка, в дочиста рознесених лахах, стояла біля занавіси і ждала своєї черги. Двері на сходи були отворені, щоби хоч трохи охоронитись від хмар тютюнового диму, що втискались із других кімнат і кождої хвилі приневолювали кашляти довго і тяжко бідну сухітницю. Катерина Іванівна, немов би ще більш помарніла за отсей тиждень, і червоні пятна на лицях її горіли ще яркійше, ніж перше.

— Ти не повіриш, ти і представити собі не можеш, Полечко, — говорила вона ходячи по кімнаті, — до якої степени ми весело і пишно жили в домі у таточка, і як отсей пяниця погубив мене і вас всіх погубить. Таточко був статським полковником і вже лиш трохи не те, що губернатор; йому оставався всего тільки оден крок, так що всі до него їздили і говорили: "Ми вас вже так і уважаємо, Іване Ми-хайличу, за нашого Губернатора". Коли я ... кхе! коли я ... кхе-кхе-кхе... о, трекляте життя! — скрикнула вона, відпльовуючи мокроту і вхопившись за груди: — коли я... ах, коли на посліднім бали ... у предводителя .. мене побачила княгиня Безземельна, — котра мене опісля благословила, коли я виходила за твойого тата, Полю, — та зараз запитала: "Чи не отся то мила дівчина, що з шалем танцювала при випуску?..." Розпір, бач, зашити треба; от взяла-б ти голку, та зараз би і зашила, як я тебе учила, а то завтра, кхе! завтра ... кхе-кхе-кхе... ще гірше розі-рве! (крикнула вона надірвавшись...) — тоді ще із Петербурга що лиш приїхав камер-юнкер, князь Щегольской... перетанцював зі мною мазурку і на другий таки день хотів приїхати освідчитись; але я сама віддякувала в лестних словах і сказала, що серце моє приналежить давно вже другому. Сей другий був твій батько, Полю; таточко страшно сердився... А вода готова? Ну давай сорочечку; а пончішки?... Ліда, — звернулась вона до маленької донечки. — Ти вже так без сорочки отсю ніч переспи; як-небудь... та панчішки виложи біля неї... Разом випрати ... Що сей лахавець не йде,

пяниця! Сорочку заносив, як стирку яку, розніс усю____Вже

би усе разом, щоб дві ночі зарядом не мучитись! Господи! Кхе-кхе-кхе-кхе! Знову! Що се? — скрикнула вона побачивши товпу в сінях і людей, що сунулися з якимись ношами в її кімнату. — Що се? Що се несуть? Господи!

— Куди-ж тут покласти? — питав поліцейник, оглядаючись кругом, коли вже внесли в кімнату окровавленого і безпритомного Мармеладова.

— На диван! Кладіть просто на диван, ось сюди головою, — показував Раскольніков.

— Розїхали на вулиці! пяного! — крикнув хтось із сіней. Катерина Іванівна стояла вся бліда і дихала з трудом.

Діти настрашились. Маленька Лідочка скрикнула, кинулась до Полечки, обняла її і ціла затремтіла.

Уложивши Мармеладова, Раскольніков кинувся до Катерини Іванівни:

— Ради Бога успокійтесь, не трівожтесь! — говорив він скоро. — Він переходив вулицю, його роздавила коляска, не безпокойтесь, він прийде до себе, я велів сюди нести... я у вас був, памятаєте... Він прийде до себе, я заплачу!

— Допився! — очайдушно крикнула Катерина Іванівна і кинулась до чоловіка.

Раскольніков скоро завважав, що отся женщина не з^ тих, що то зараз мліють. Душком під головою нещасного найшлася подушка, — про котру ніхто ще не подумав; Катерина Іванівна стала роздягати його, оглядати, поралась і не тратила голови, забувши про себе саму, закусивши свої гу1-би і придавлюючи крики, що були готові вирватись її з груди.

За тій час Раскольніков намовив когось збігати за лікарем. Лікар, як показалось, жив в сусіднім домі.

— Я післав за лікарем, — говорив він Катерині Іванівні, — не турбуйтесь, я заплачу. Чи нема води?... і дайте серветку, полотенце, що-небудь чим скорше; не знати ще, як він ранений ... Він ранений, а не убитий, будьте певні... Що скаже лікар!

Катерина Іванівна кинулась до вікна; там на протолоче-нім кріслі у куті стояла велика глиняна миска з водою, приготовлена для нічного праня дитячого і чоловікового біля. Се нічне прання доконувалось самою Катериною Іванівною власноручно, що найменше двічи в тиждень, а іноді і ча-стійше, бо дійшли до того, що перемінного біля вже зовсім майже не було і було у кождого члена сімї по одній лише штуці, а Катерина Іванівна не могла стерпіти нечистоти, і радше воліла мучити себе по ночах при своїй слабости, коли всі спали, щоб встигнути до розсвіту присушити мокре білля на розвішенім мотузі і подати чисте, ніж бачити не-харство в домі.

Вона вхопила було за миску, щоб нести її по жаданню Раскольнікова, та трохи не упала під тягаром. Однакож той уже встиг найти полотенце, намочив його водою і став об-"у мивати залите кровю лице Мармеладова. Катерина Іванівна стояла побіч него, з болем переводячи дух і держалась руками за грудь. їй самій потрібна була поміч. Раскольніков почав розуміти, що він може бути не гаразд зробив, намовивши принести сюди роздавленого. Поліцейник також стояв задуманий.

— Полю! — крикнула Катерина Іванівна, — біжи до Зоні борзенько. Коли не застанеш дома, то все одно, скажи, що батька коні роздоптали і щоб вона таки зараз прийшла сюди. як вернеся. Боржій, Полю! На, закрийся хусткою!

— Сцо духу бізи! — крикнув нараз хлопчина з крісла, і сказавши теє, понурився назад в німе, пряме сидження на кріслі, випяливши оченятка, пятками вперед і з пальцями на боки.

Тимчасом кімната наповнилась так, що яблоку впасти було нікуди. Поліцейники повиходили кромі одного, котрий остався на час і старався вигнати публику, що налізла зі сходів, знова назад на сходи. Зате з дальших кімнат висипали трохи не всі комірники пані Ліппевексель і зразу товпились лиш в дверях, але відтак юрбою звалились в саму кім-нату. Катерина Іванівна впала в скажений гнів:

— Хоч би умерти та дали спокійно! — гукнула вона на всю товпу. — Що за видовиско найшли! З папіросами! Кхе-кхе-кхе! В шапках увійдіть ще... Та і справді в шапці оден. Вон! Хоч мертве тіло пошануйте!

Кашель задушив її, все-ж таки лайка придалася. Катерини Іванівни очевидячки трохи побоювались; комірники оден за другим протиснулись назад до дверий з тим дивним вну-трішним вдоволенням, яке завсігди замічаємо навіть в най-близших людях при напраснім нещастю з їх ближним і від котрого ні оден чоловік, без виїмку, наііть мимо найщир-шого співчуття не свобідний.

За дверми почулись однакож голоси про лічницю і що тут не годиться непокоїти других.

— Умирати вам не годиться! — крикнула Катерина Іванівна і уже кинулась було відчинити двері, щоб розторо-щити їх цілим громом, але стрілась в дверях з самою панею Ліппевексель, котра тілько що успіла довідатись про нещастя і прибігла зробити порядок. Се була незвичайно сварлива і безглузда Німкиня.

— Ах, Бог мій! — сплеснула вона руками. — Ваш муж пян кінь роздопталь. В лічниць єго! Я хозяйки!

— Амалія Людвиківна! Прошу вас подумати про те, що ви говорите, — гордо почала Катерина Іванівна (з господинею вона завсігди говорила звисока, щоби тая "памятала своє місце", і навіть тепер не могла відмовити собі сеї при-ємности), — Амаліє Людвиківна ...

— Я вам сказаль раз на завсігди, щоб ви ніколи не сміль говоріль мені Амаль Людвиківна; я Амаль Іван!

— Ви не Амаль Іван, а Амалія Людвиківна, а що я не належу до ваших підлих лизунів, як добродій Лебезятніков, котрий сміється тепер за дверми (за дверми дійсно роздався сміх і крик: "зчіпились! помагайбі!"), то і буду завсігди називати вас Амалією Людвиківною, хотяй ніяк не можу по-розуміти, для чого вам отся назва не подобається. Ви бачите самі, що лучилось з Семеном Захаричем; він умирає. Прошу вас зараз таки заперти отсі двері і не впускати сюди нікого. Дайте хоч умерти спокійно! Инакше впевняю вас, зараз завтра поступок ваш буде звісний самому генерал-губернатору. Князь знав мене ще дівчиною і дуже добре па-мятає Семена Захарича, котрому нераз ставав в пригоді. Всім відомо, що у Семена Захарича було богато приятелів і покровителів, котрих він сам покинув із благородної гордости, почуваючись до нещасної своєї слабости, але тепер (вона показала на Раскольнікова) — нам помагає оден великодушний молодий чоловік, котрий має средства і звязи, і котрого Семен Захарич знав ще дитиною, і будьте переконані, Амаліє Людвиківна ...

Все те виголошене було незвичайно швидко, чим дальше, тим поспішнійше, але кашель нараз перервав краснорі-чивість Катерини Іванівни. В отсю хвилю умираючий прочуняв, і застогнав, і вона побігла до него. Хорий отворив очі і, ще не пізнаючи і не понимаючи, почав вдивлятися в Раскольнікова, котрий стояв над ним. Він дихав важко, глибоко і рідко, на краях губ показалась кров; піт виступив на чолі. Не пізнавши Раскольнікова, він неспокійно взявся водити довкола очима. Катерина Іванівна гляділа на него сумним, та все-ж таки строгим поглядом, а з її очей текли сло-зи.

— Боже мій! У него ціла грудь роздавлена! Всюди кров!

— промовила вона в розпуці. — Треба зняти з него всю верхню одежу! Повернися трохи, Семене Захаричу, коли можеш,

— крикнула вона йому.

Мармеладов пізнав її.

— Священика! — промовив він хрипливим голосом. Катерина Іванівна відійшла до вікна, притулилась чолом

до віконної рами і в розпуці крикнула:

— О трекляте життя!

— Священика — промовив знову умираючий, після довшої мовчанки.

— Пішли-и-и! — крикнула на него Катерина Іванівна. Він порозумів і замовк. Несмілим, сумним поглядом

відшукував він її очима; вона знову вернулась до него і станула у голов. Він трохи успокоївся, та не на довго. Скоро очі його остановились на маленькій Лідочці, його пестійці, що дрожала в куті, мов в лихорадці, і споглядала на него своїми здивованими, дитячо-цікавими очима.

— А ... а... — показував він на неї неспокійно, йому щось хотілося сказати

— Чого ще? — крикнула Катерина Іванівна

— Босенька! босенька, — бурмотів він, півумним поглядом показуючи на босі ніжки дівчинки.

— Мовчи-и-и! — роздазнено крикнула Катерина Іванівна. — Сам знаєш, длячого босенька!

— Слава Богу, лікар! — крикнув урадуваний Раскольніков.

Увійшов лікар, педантичний старушок, Німець, оглядаючись з недовірчивим видом; підійшов до хорого, взяв пульс, уважно оглянув голову та з помочею Катерини Іванівни розіпняв цілу кровю злиту сорочку і обнажив груди хорого. Цілі груди були розбиті, позагинані, пошматовані; кілька ребер з правого боку зломано. З лівого боку, на самім серци, було зловіще велике, жовтаво-чорне пятно, сильний удар копитом. Лікар захмурився. Поліцейник розповів йому, що роздавленого захопило колесо і тягнуло обертаючи кроків трийцять ио камінню.

— Дивна річ, що він ще опамятався, — шепнув поти-хоньки лікар Раскольнікову.

— Що ви скажете? — запитав той.

— Зараз умре.

— Чи справді ніякої надії?

— Ні найменшої! Вже конає... До того Л голова дуже небезпечно ранена ... Гм ... Правда, можна кров пустити ... але... се буде надаремне. Через пять або десять мі-нут умре нехибно.

— Так вже хоч пускайте кров!

— Та нехай ... Все-ж таки я вас упереджаю, се буде зовсім надаремне.

В отсю хвилю почулись ще кроки, глота в сінях розступилась і на порозі появився священик з дарами, сивий старушок. За ним ходив поліцейник, ще з вулиці. Лікар таки зараз уступив йому місце і обмінявся з ним значучим поглядом. Раскольніков упросив лікаря почекати хоч дрібочку. Той стиснув плечима і остався.

Всі відступили. Сповідь тревала дуже коротко. Умираючий вже мало памятався і міг вимовляти тільки уривані, неясні звуки. Катерина Іванівна взяла Лідочку, зняла з крісла хлопчика, і відійшовши в кут до печі, приклякнула і уставила дітей навколішки перед собою. Дівчинка тільки дрожала; хлопчик же, клячучи на голих колінцях, широко підни-мав рученьку, хрестився повним хрестом і кланявся до землі, ударяючи чолом, що видимо справляло йому особлив-шу приємність. Катерина Іванівна закусувала губи і по-вздержувала сльози; вона також молилася, зрідка поправля-ючи сорочку на хлопчику і успівши накинути на надто об-нажені плечі дівчинки хустину, котру дістала з комоди, не встаючи з колін і молячись. Тимчасом двері з дальших кімнат почали знову отвирати цікаві. В сінях же чим раз тісній-ше і тіснійше збивались видці, сусіди із всіх сходів, котрі однакож не переступали за поріг кімнати. Оден тільки недогарок освічував всю сцену. %

В отсю хвилю з сіней, крізь товпу живо протиснулась Полечка, що бігала за сестрою. Вона увійшла ледви дихаючи від скорого бігу, зняла з себе хустку, відшукала очима матір, підійшла до неї і сказала: "Йде! На вулиці стрітила!" Мати пригнула її на коліна і поставила поруч себе.

Із товпи нечутно і несміло протиснулась дівчина, і дивне було її напрасне появлення в отсій кімнаті, посеред нужди, лахів, смерти і розпуки. Вона була також убого одіта; убір її був вельми дешевенький, але прикрашений по вуличному, під смак і правила, що склались в своїм окремім світі, з ярко і безсоромно виступаючою цілею.

Зоня станула в сінях біля самого порога, та не переходила за поріг і гляділа мов непритомна, не розріжняючи, як виділось, нічого, забувши і про свою перекуплену із четвертих рук, шовкову, неприличну тут, ясну сукню, з довжезним і смішним хвостом, і про безконечну криноліну, що загородила цілі двері, і про ясні черевички і про парасольку, не потрібну в ночі, але котру вона взяла з собою, і про смішний, соломяний, круглий капелюшок з ярким, огненної барви пером. З під отсего по дитячому на бакир надітого капелюшка виглядало худеньке, бліде і налякане личко, з отвореними губами і з неподвижними від переляку очима. ч Зоня була дрібного росту, вісімнайцятилітна, руденька але досить гарна білявочка, з прекрасними голубими очима. Вона безнастанно гляділа на постіль, на священика; вона також засапалась від скорого ходу. Наконець шепіт, деякі слова в товпі, здається, до неї долетіли. Вона здрігнулась, переступила через поріг і станула в кімнаті, але знову лиш при самих дверях.

Сповідь і причастіє скінчились. Катерина Іванівна знов підійшла до постелі мужа. Священик відступив і відходячи звернувся було сказати два слова науки і потіхи Катерині Іванівній.

— А куди я отсих діну? — різко і роздразнено перебила вона, показуючи на дітвору.

— Бог милосерний; надійтесь на поміч Всевишнього, — почав було священик.

— Е-ех! Милосерний, та не для нас.

— Се гріх, гріх, пані, — завважав священик, хитаючи головою.

— А се не гріх? — крикнула Катерина Іванівна, показуючи на умираючого.

— Бути може ті, що були мимовільною причиною, схочуть винагородити вас хоч би за втрату Доходів...

— Не розумієте ви мене! — роздразнено крикнула Катерина Іванівна, махнувши рукою. — Та і за що винагороджувати мене? Адже-ж він сам пяний під коні поліз! Яких доходів? Від него не доходи, а тільки мука була. Та-ж він, пяниця, все пропивав! Нас обкрадав та в шинок носив, їх та моє життя в шинку гайнував! І слава Богу, що умирає! Убутку менше!

— Простити би треба в передсмертну годину, а се гріх, ятані, такі чувства — великий гріх!

Катерина Іванівна поралась коло хорого, вона подавали йому пити, обтирала піт і кров з голови, справляла подушки і розмовляла з священиком, лиш зрідка посеред роботи звертаючись до него. Однакож тепер вона нараз накинулась на него, майже непритомна від гніву.

— Ех, батюшка! Слова та лиш слова! Простити! Адже він прийшов би сьогодня пяний, як би ось не роздавили його, сорочка на нім одна, ціла запачкана та розношена, так він би розвалився хропіти, а я би до досвіту в воді хляпалась, бруди би його та дитячі жмякала та опісля висушила би за вікном Та скоро-б лиш свитати стало, я зашивати би сіла, — от моя і ніч!... Та чого вже тут про прощення говорити! І се я йому простила!

Глубокий, страшний кашель перервав її слова. Вона відплюнула в хустинку і ткнула її на показ священикови, з болем придержуючи другою рукою груди. Хустинка була ціла в крови ...

Священик поник головою і не сказав нічого.

Мармеладов був в послідній аґонії; він не зводив своїх очей з лиця Катерини Іванівни, що нахилилась знову над него. Йому заєдно хотілось щось їй сказати; він було і почав, з трудом порушаючи язиком і неясно вимовляючи слова, однак Катерина Іванівна, як лиш порозуміла, що він хоче просити у неї прощення, таки зараз приказуюче крикнула на него:

— Мовчи-и-и! Не треба!... знаю, що хочеш сказати!.., І хорий замовк; але в отсю хвилю блукаючий погляд

його упав на двері і він побачив Зоню____

До сеї пори він не завважав її: вона стояла в куті і в тіни.

— Хто се? Хто се? — промовив він нараз хрипливим, задихливим голосом, цілий стрівожений, з перестрахом показуючи очима на двері, де стояла донька, і намагаючись припіднятися.

— Лежи! Лежи-и-и! — крикнула знову Катерина Іванівна.

Але він з надприродним висиленням успів опертися на руці. Він дико і неподвижно глядів якийсь час на доньку, начеб її не пізнавав. Та і ні разу ще він не бачив її в такім костюмі. Аж ось він пізнав її, принижену, пригноблену, по-мішану і пристиджену, як покірно дожидала своєї черги розпрощатись з умираючим батьком. Безконечний біль виразився на його лиці. '

— Зоню! донечко! прости! — крикнув він, і хотів було простягнути до неї руку, але стративши опору, захитався і повалився з дивана Прямо лицем на землю; метнулись під-нимати його, поклали, однак він вже дотлівав.

Зоня слабо зойкнула, підбігла, обняла його і так і завмерла в отсім обняттю. Він умер у неї в руках.

— Добився свого! — крикнула Катерина Іванівна, побачивши труп мужа. — Ну, що тепер почати! Чим я поховаю його! А чим то їх, їх чим завтра накормити?

Раскольніков підійшов до Катерини Іванівни.

— Катерино Іванівно, — почав він до неї, — минувшо-го тижня ваш покійний чоловік розповів мені усе своє

життя і всі обставини... Будьте переконані, що він говорив про вас з найбільшим поважанням. З онтого вечера, коли я довідався, як він всім вам був відданий і як особливо вас, Катерино Іванівно, поважав і любив, мимо своєї не щасної слабости, з онтого вечера ми і остали приятелями .. . Позвольте-ж мені тепер... помочи... — сплатити довг мій покійному приятелеви. Ось тут... двайцять рублів, здається, — і коли се може стати вам в пригоді, то... я... одним, словом, я зайду, — я напевно зайду... я може бути ще завтра зайду... Здорові будьте!

І він швидко вийшов з кімнати, перетискаючись по мож-ности скоро крізь товпу на сходи; але в товпі зіткнувся з Никодимом Томичем, котрий довідався про нещастя і прийшов розпорядитись особисто. Від сцени в конторі вони не бачились, все-ж таки Никодим Томич зараз пізнав його.

— А се ви? — запитав він його.

— Умер, — відповів Раскольніков. — Був дікар, був священик, все в порядку. Не трівожте надто бідної женіцини, вона і без того сухітниця. Ободріть її, коли чим можете... Та ви добрий чоловік, я знаю... — додав він з усмішкою, глядячи йому просто в вічі.

— А як ви, однакож, кровю замаргались, — завважав Никодим Томич, побачивши при світлі ліхтарні кілька свіжих плям на камізольці Раскольнікова.

— Так, замаргався... я цілий в крови! — промовив з якимсь особлившим виразом Раскольніков, потім усміхнувся, кивнув головою і пішов долів сходами.

Він сходив поволи, не спішачись, цілий в горячці, і, не знаючи того, повний якоїсь нової, непонятної охоти до життя, котра нечайно, нараз, мовби повною, могучою струєю налила ціле його єство. Се чувство подекуди подобало на чувство засудженого на кару смерти, котрому відразу і ненадійно обявляють помилування. На половині сходів дого-нив його вертаючий домів священик; Раскольніков мовчки перепустив його вперед, обмінявшись з ним німим поклоном. Коли вже спускався долів послідними ступнями, він почув нараз поспішні кроки за собою. Хтось доганяв його. Се була Полечка; вона бігла за ним і кликала його:

— Слухайте! Слухайте!

Він обернувся до неї. Дівчина збігла долів останніми сходами і станула безпосерено перед ним о ступень висше. Бліде світло дббувалось з подвіря. Раскольніков побачив худеньке, все-ж таки миле личко дівчинки, що усміхалось до него і весело, по дитинячи гляділо на него. Вона прибігла з поручениям, котре очевидячки їй самій дуже подобалось,

— Слухайте, як вас зовуть?... а ще: де живете? — запитала вона поспішно засапаним голосочком.

Він положив їй обі руки на плечі і з якоюсь розкошею дивився на неї. йому так любо було на неї глядіти, — він сам не знав длячого.

— А хто вас прислав?

— А мене прислала сестра Зоня, — відповіла дівчинка, ще веселійше усміхаючись.

— Я так і знав, що вас прислала сестра Зоня.

— Мене і матуся також прислала. Коли Зоня стала посилати, матуся також підійшла і сказала: "Біжи чим скорше, Полечко!"

— Любите ви сестру Зоню?

— Я її більше всіх люблю! — з якоюсь особлившою твердістю промовила Полечка і усмішка її стала нараз по-важнійшою.

— А мене любити будете?

Замісць відповіди він побачив наближившеся до него личко дівчинки і пухкі її губочки протягнулись до него наївно та поцілували його. Рівночасно тоненькі, як сірники, руки її обгорнули його кріпко, голова склонилась до його грудей і дівчинка тихо заплакала, тулячись лицем до него все дуще і дуще.

— Таточка жаль! — промовила вона по хвилі, піднима-ючи своє заплакане личко і витираючи руками сльози. — Стільки нещастя на нас у послідні часи звалилось, — додала вона несподівано, з тим особливо-поважним видом, котрий насилу прибирають діти, коли захочуть відразу говорити як "великі".

— А таточко вас любив?

— Він Лідочку більше всіх нас любив,'— тягнула вона дуже поважно і не усміхаючись, вже цілком як говорять "великі", — длятого любив, що вона маленька і длятого ще, що хора, і ЇЇ завсігди гостинця приносив, а нас він читати учив, а мене граматики і Закона Божого, — додала вона з достоїнством, — а матуся нічого не говорила, тілько ми знали, що вона се любить, і таточко знав, а матуся мене хоче по француськи учити, бо мені вже пора образуватись.

— А молитися ви умієте?

— О, як би ні, уміємо! давно вже; я вже.велика, отже молюся сама про себе, а Кольо з Лідочкою разом з матусею в голос; наперед "богородицю" змовлять, а потім ще одну молитву: "Боже прости і благослови сестрицю Зоню", а потім ще: "Боже прости і благослови нашого другого таточка", бо старший наш таточко вже умер, а отсей нам вже другий, а ми і за него також молимось.

— Полечко, мене зовуть Родіон; помоліться колинебудь за мене, "і раба Родіона". — більш нічого.

— Ціле моє життя буду за вас молитися, — горячо промовила дівчинка і нараз знов засміялась, кинулась до него і знов обняла його.

Раскольніков сказав її своє імя, дав адресу і обіцявся завтра напевно зайти. Дівчина відійшла від него незмірно урадована. Була одинайцята година, коли він вийшов на ву-лицю< Через пять мінут він стояв на мості, рівно на тім самім місци, з котрого передше кинулась женщина.

— Досить! — пррмовив він рішучо і торжественно, — проч мари, проч напускані страхи, проч привиди!.Є життя! Або-ж я тепер не жив? Не умерло ще моє життя враз з старою старухою! Царство їй небесна і, — доста, бабусю, пора спочивати. Царство розсудку і світла тепер і... волі, і сили... і побачимо тепер! Поміряємось тепер! — додав він гордо, начеб звертаючись до якоїсь темної сили і визива-ючи її. — А я вже приставав жити на аршині простору!

— ... Недомагаю я дуже в отсю хвилю, однакож... здається, ціла слабість минула. Я й знав, що мине, коли виходив з дому. Але, але: дім Починкова, се два кроки. Вже Конечно треба зайти до Разумихіна, хотяй би й не два кроки... нехай виграє заклад!... нехай і він потішиться, — нічого, нехай!... Сили, сили треба; без сили нічого не візьмеш; а силу треба добувати таки силою, ось отсего то вони і не знають — додав він гордо і самоуві-рено, і пішов, ледви волікучи за собою ноги, з мосту.

Гордість і певність себе росли в нім з кождою міну-тою; вже в слідуючу мінуту ставав він не тим чоловіком, що був в попереджаючу. Але що-ж лучилось такого незвичайного, такого особлившого, що так перевернуло його? Та він і сам не знав; йому мов тому, що вхопиться за соломку, нараз привиділось, що і йому "можна жити, що є ще життя, що не умерло його життя разом із старою старухою".

Бути може він надто поспішив з отсим заключениям, але він про те не думав.

— А раба ось Родіона попросив я таки помянута, — блиснуло нараз в його голові. — Ну та се... на всякий припадок! — додав він і сам таки зараз засміявся над своїм хло-пячим дотепом. Він був в славнім розположенню духа.

Він легко відшукав Разумихіна; в домі Починкова нового . комірника вже знали і двірник зараз показав йому дорогу. Вже з половини сходів можна було розпізнати шум і оживлений гамір великого збору. Двері на сходи були отво-рені на остіж; чулися крики і спори. Кімната Разумихіна була досить простора, а збір складався з яких пятнайцяти люда.

Раскольніков затримався в передпокою. За перегодкою дві служниці господині поралися коло двох великих самоварів, коло фляшок, тарілок і полумисків з пирогом і закусками, перенесеними з хозяйської кухні. Раскольніков пі-слав за Разумихіном. Той прибіг в захваті. З першого погляду було знати, що він незвичайно богато випив, і хотяй Разумихін майже ніколи не міг напитися до пяна, все-ж таки на сей раз було по нім дещо знати.

— Слухай,—поспішив Раскольніков,—я прийшов тільки сказати, що ти заклад виграв і що дійсно ніхто не знає, що з ним може лучитись. Увійти же я не можу: я такий слабий, що зараз упаду. Длятого: як ся маєш? і бувай здоров! А завтра приходи до мене ...

— Знаєш що, поведу я тебе домів! Вже коли ти сам кажеш, що слабий, то ...

— А гості? Хто сей кучерявий, ось що тепер сюди заглянув?

' — Отсей? А кат його знає! Дядьків знакомий, мабуть, а може і сам прийшов... З ними я лишу дядька; се дорогоцінний чоловік; жаль, що ти не можеш тепер познакомитись. А втім, чорт з ними, зі всіми! їм тепер не до мене, та і мені треба^відсвіжитись, длятого, брате, ти в пору прийшов; ще дві мінути, і я би там побився з ними, їй-Богу! Вїд-кись такі дурниці... Ти представити собі не можеш, до якої дурноти може наконець договоритись чоловік! Та ні, як не можеш? або-ж то ми самі не плетемо дурниці? Та нехай і плетуть; за те опісля плести не будуть... Посидь мінутку, я приведу Зосимова.

Зосимов з якоюсь навіть жадністю накинувся на Раскольнікова; в нім було видно якусь особлившу цікавість; скоро лице його прояснилось.

— Таки зараз кластись спати, — рішив він, оглянувши по можности пацієнта, — а на ніч зажити би одну штучку. Зажиєте? Я ще передше приготовив... порошочок оден.

— Хоч два, — відповів Раскольніков. І зараз зажив він цорошок.

— Се дуже добре, що ти сам його поведеш, — воркнув Зосимов до Разумихіна, — що завтра буде, побачимо, а сьогодня дуже навіть не зле: значна переміна до ліпшого. Вік жий, вік учись...

— Знаєш, що мені тепер Зосимов шепнув, як ми виходили, — бовтнув. Разумихін, як тільки вони* вийшли на вулицю. — Я, брате, тобі не все просто скажу,' бо вони дурні. Зосимов велів мені балакати з тобою по дорозі і тебе накло-нити балакати, а опісля йому розповісти, бо у него ідея... що ти... божевільний, або близький до .того. Представ ти собі таке! По перше, в тебе тричі більше розуму як в него, по друге, коли ти не помішаний, так тобі наплювати на те, що у него така глупість в-голові, а по третє, сей кусень мяса, та ще по спеціяльности своїй — хірурґ, помішавсь тепер на душевних слабостях, а що дотикається тебе, то збила його зовсім з толку нинішня розмова твоя з Заметовом.

— Заметов усе тобі розповів?

— Усе, і дуже добре зробив. Я тепер все до чиста по-розумів і Заметов також порозумів... Ну, так, одним словом, Родю ... діло в тім ... Я тепер пяний трошки... Але се нічого ... Діло в тім, що отся думка... розумієш? справді у них загніжджувалась... розумієш? Та, бач, з них ніхто не смів її в голос висказати, бо безмисниця нечувана, і особливо, коли сего маляря взяли, усе те розсипалось і потахло на віки. Все-ж таки чого-ж вони дурні? Я тоді Заметова трохи потурбував, — се між нами братчику; прошу тебе, і словом не промовся, що знаєш; я завважав, що у него тверда голова, шельма упрямий; у Лавізи було, — але нині, нині все стало ясне. Головно, сей Ілія Петрович! Він тоді похісну-вався твоїм обмороком в конторі, та і самому опісля стидно стало; я, бачиш, знаю ...

Раскольніков жадно слухав. Разумихін по пяному виговорювався.

— Я зімлів тоді тому, що було задушно і олійною фарбою пахло, — сказав Раскольніков.

—: Ще обясняє! Та і не одна краска: горячка цілий місяць приготовлялась; Зосимов може посвідчити! А тілько як онтой малець тепер прибитий, так ти собі представити не можеш! "Мізинця, говорить, сего чоловіка не стою!" Твойого/ бачиш. У него на часи, братчику, добре серце. Але научка, научка, яку ти дав йому сьогодня в "Хрустальнім дворі", се верх совершенства! Адже-ж ти його настрашив з початку, до дрощів допровадив! та навіть приневолив його знову майже переконатись про все те глупе недоріцтво, а потому, відразу — язик йому виставив: "На, маєш чого хотів!" Славно! славно! Він роздавлений, розторощений тепер! Мистець ти, єй-Богу, так їм і треба! Гей, чом то мене не було там! Чекав він тебе тепер страх. Порфір також бажає з тобою познакомитись ...

— А... вже і той. А в божевільних, слухай, мене чому записали?

—Та воно не в божевільних. Я, брате, здається, надто тобі нахляпав... Поразило, бачиш, його колись-тут, що тебе оден тільки отсей пункт інтересує... Тепер ясно, для-чого інтересує; знаючи всі обставини... і як се тебе роз-дразнило тоді, і разом з хоробою сплелося... Я, братчику, пяний трошки, тілько чорт його знає, у него є якась-там своя ідея... Я тобі говорю: на душевних слабостях поміщався. А тілько ти плюнь.

З пів мінути оба мовчали.

— Слухай, Разумихіне, — заговорив Раскольніков, — я тобі хочу сказати отверто: я тілько що при мерці був, оден чиновник умер... я там всі свої гроші віддав... та що біль-

. ше, мене тілько що цілувала одна людина, котра хоч би я і убив кого небудь, також би... одним словом, я там бачив ще другу таку людину... з вогненним пером... та втім, я плутаюсь; я дуже слабий, піддержи мене... зараз будуть, ось і сходи....

— Що з тобою? Що з тобою? — питав затрівожений Разумихін.

— Голова трохи крутиться; та не в тім справа, а в тім, що мені так сумно, так сумно! Наче тій женщині... справді! Дивись: се що? Дивись! дивись!

— Що таке?

— Хіба не видиш? Світло в моїй кімнаті, бачиш? крізь щелину...

Вони вже стояли перед останніми сходами, просто дверий господині, і дійсно видно було здолу, що в комірці Раскольнікова було світло.

— Дивне! Настка, може бути, — завважав Разумихін.

— Ніколи її в отсю пору у мене не буває, та і спить вона давно, але... мені все одно! Бувай здоров!

— Що ти? Та я веду тебе, разом ввійдемо!

— Знаю, що разом ввійдемо, все-ж таки мені хочеться тут стиснути тобі руку і тут з тобою розпращатися. Ну, давай руку, пращай!

— Що з тобою Родю?

— Нічого; ходім; ти будеш свідком..,

Вони стали підниматись горі сходами,1 і у Разумихіна блиснула думка, що Зосимов таки бути може і не помиляється. "Ех! розстроїв я його моєю балаканиною!" воркнув він про себе. Аж ось підходячи до дверий, вони почули в кімнаті голоси.

— Та що тут таке? — кликнув Разумихін. Раскольніков перший вхопив за клямку і отворив двері

на остіж, отворив і станув1 на порозі як вкопаний.

Мати і сестра його сиділи у него на дивані і дожидали вже півтора години. Длячого-ж він всего менше їх сподівався і вже зовсім про них не думав, мимо того, що навіть сьогодні повторилася вість про їх виїзд, що вони їдуть і скоро прибудуть? Цілих отсих півтора години вони, перебиваючи собі взаїмно, розпитували Настку, котра стояла і тепер перед ними та вже вспіла розповісти їм усе подрібно. Вони себе не памятали від перестраху, коли вчули, що він "сьогодня втік", хорий і, як видно з оповідання, в горячці! "Боже, що з ним!" Обі плакали, обі пережили хрестну муку за тих півтора години дожидання.

Радісний, одушевлений крик стрітив появлення Раскольнікова. Обі кинулися до него. Але він стояв як мертвий; не-виносне, напрасне почуття вини вдарило в него мов громом. Та і руки його не піднимались обняти їх: не могли. Мати і сестра стискали його в обняттях, цілували його, сміялись, плакали.. > Він ступив^крок, захитався і повалився на поміст в безпамяти.

Трівога, крики переляку, зойки... Разумихін, що стояв на порозі, влетів в кімнату, схопив хорого в свої могучі руки, і той в млі ока опинився на дивані.

— Нічого, нічого! — кричав він матері і сестрі, — се обморок, се байка! Тільки що сказав доктор, що йому значно ліпше, що він цілковито здоров! Води! Ну, ось вже він і приходить до себе, ну, ось і прочуняв!...

І вхопивши за руку Дунечку так, що ледви не викрутив її руки, він пригнув її подивитись на те, що ось вже він і прочуняв. І мати і сестра гляділи на Разумихіна як На провидіння, з розніженням і вдячністю; вони вже чули від На-стки, цим був для їх Родя, за весь час слабости, отсей "розважливий молодий чоловік", як назвала його в той сам вечір, в довіреній розмові з Дунею, сама Пульхерія Алексан-дрівна Раскольнікова.

/

ЧАСТЬ ТРЕТЯ. І.

Раскольніков припіднявся і сів на дивані.

Він вяло махнув на Разумихіна, щоб перервати цілий потік його беззвязних і горячих потішень, звернених до матері і сестри, взяв їх обі за руки і мінути дві мовчки вдивлю-вався то в одну то в другу. Мати налякалась його погляду. В отсім погляді блищала сильна до терпіння любов, але рівночасно було в нім щось неподвижне, навіть мов би безумне. Пульхерія Александрівна заплакала.

Евдокія Романівна була бліда; рука її дрожала в руці брата.

— Ідіть до себе, домів... з ним, — промовив він уриваним голосом, показуючи на Разумихіна, — до завтра; завтра усе... Давно ви приїхали?

— Вечером, Родю, — відповіла Пульхерія Александрівна. —. Поїзд страх опізнився. Але, Родю, я нізащо не пійду тепер від тебе! Я ночую тут... І

— Не мучте мене! — сказав він, роздразнено махнувши рукою.

— Я останусь при нім! — сказав Разумихін, —ні на хвилинку його не відступлю, і чорт там з всіми моїми, нехай на стіни лізуть! Там у мене дядько президентом.

— Чим, чим я подякую вам! — почала було Пульхерія Александрівна, знову стискаючи руки Разумихіна, але Раскольніков знов перервав її: 1

— Я не можу, не можу, — роздразнено повтаряв він, — не мучте! доста, ідіть... Не можу!...

— Ходімо, мамочко, хоч із кімнати вийдім на мінуту, — шепнула затрівожена Дуня, — ми його убиваємо, се видно.

— То ані не надивлюся на него, після цілих трох літ! — заплакала Пульхерія Александрівна.

— Погодіть! — задержав він їх знову, — ви раз-по-раз перебиваєте, а у мене думки мішаються... Чи бачили Лу" жина?

—. Ні, Родю, але він вже знає про наш приїзд. Ми чули, Родю, що Петро Петрович був так добрий і відвідав тебе сьогодня, — з деякою несмілістю додала Пульхерія Алек-сандрівна.

— Так... був так добрий ... та, Дунечко, я при сій нагоді Лужинови сказав, що його зі сходів скину і прогнав його до чорта....

— Родю, що ти! Ти мабуть... ти не хочеш сказати, — почала було в переляку Пульхерія Александрівна, але задержалась, споглядаючи на Дуню.

Евдокія Романівна пильненько вдивлювалась в брата і дожидала дальше. Обі вже були повідомлені про зваду від Настки, наскілько тая могла поняти і передати, і натерпілись в непевности та дожиданню.

— Дунечко, — з трудом тягнув дальше Раскольніков, — я сего подружжа не хочу і длятого ти повинйа таки завтра при першім слові Лужину відмовити, щоби і духу його не пахло.

— Боже мій! — крикнула Пульхерія Александрівна.

— Брате, подумай, що ти говориш, — різко почала Евдокія Романівна, але таки зараз повздержалась. — Ти може бути тепер не памятаєшся, ти знемагаєш,— покірно додала вона.

— Думаєш, я в горячці? Ні!... Ти виходиш за Лужина для мене. А я жертви не принимаю. І длятого до завтра напиши лист... з відмовою... Ранком дай мені прочитати і кінець!

— Я сего не можу зробити! — крикнула обиджена дівчина. — Яким правом ...

— Дунечко, ти також розгорячкована, перестань, завтра ... Абож ти не бачиш... — перелякалась мати і кинулась до Дуні. — Ах, ходімо вже ліпше!

— Маячить! — закричав підпилий Разумихін. — А то як би він смів! Завтра весь сей дур вискочить... А сьогодня він дійсно його прогнав. Се так і було. Ну, а отой розсердився ... Проповіди держав тут, знанням своїм пописувався та і пішов, взявши хвіст під себе...

— Так отеє правда? — закричала Пульхерія Александрівна.

— До завтра, братчику, — з співчуттям сказала Дуня, —ходімо, матусю ... ПраЩай, Родю!

— Слухай, сестрице, — повторив він ще раз, зібравши послідню силу, — я не в горячці; отеє подружжа — підлість. Нехай я підлець, а ти не повинна... першого ліпшого... а я хоч і підлець, та таку сестру за сестру вважати не буду. Або я, або Лужин! Здорові будьте!...

— Та ти з розуму зійшов! Деспот! — заревів Разумихін. 1

Однак Раскольніков вже не відповідав, а може бути і не в силі був відповісти. Він ляг на диван і відвернувся до стіни в повнім обезсиленню. Евдркія Романівна цікаво поглянула на Разумихіна; чорні очи її блиснули; Разумихін аж здрігнувся під отсим поглядом. Пульхерія Александрівна стояла як поражена.

— Я нізащо не можу відійти! — шептала вона Разуми-хіну, трохи не в розпуці. — Я останусь тут, де-небудь... Відведіть Дуню.

— І всю справу попсуєте! — відповів також шепотом трохи розярений Разумихін. — Вийдім хоч на сходи. Настко, світи! Клянусь вам, — продовжав він півголосом, вже на сходах, — що колись тут нас, мене і лікаря трохи не побив! Чи розумієте ви се! Самого лікаря! І той уступив, щоб не роз-дразнювати, а я надолі лишився пильнувати, а він тут одяг-ся і викрався. І тепер втече, коли дразнит^ будете, втече в ночі та щонебудь і заподіє собі... '

— Ах, що ви говорите!

— Та і Евдокії Романівні годі в гостинници самій без вас! Подумайте, де ви стоїте? Чи отсей падлюка, Петро Петрович, не міг вам ліпшої кватири ... Та втім, знаєте, я трохи пяний, і тому... про него так виразився; не звертайте...

— Та я піду до тутешньої господині, — наставала Пульхерія Александрівна, — я ублагаю ЇЇ, щоб вона дала мені і Дуни куток на отсю ніч. Я не можу лишити його так, не можу!

Коли вони так розмовляли, вони стояли на сходах, в сінях, перед самими дверми господині. Настка світила їм з нижнього ступня. Разумихін був в незвичайнім оживленню. Ще пів години тому назад, коли провадив домів Раскольнікова, він був хоч і надто говірливий, що і сам ^ув, все-ж таки зовсім притомний і майже свіжий, мимо незмірного множества випитого в сей вечір вина. Тепер же стан його походив на якийсь ледви не захват, К рівночасно начеб все випите вино наново із подвоєною силою кинулось йому до голови. *

Він стояв з обома женщинами, вхопивши їх обі за руки, розважаючи їх і представляючи їм свої виводи з задивляю-чою отвертістю, та мабуть для більшого переконання, майже при кождім слові своїм кріпко з усеї сили мов в кліщах стискав їм обом руки до болю і, здавалось, поглощав очима Евдокію Романівну, ні трохи тим не стісняючись.

Від болю вони іноді виривали свої руки з його здоровенного і костистого жмейища, однакож він не лиш не замічав, в чім діло, але ще дуще притягав їх до себе. Колиб вони веліли йому таки зараз для своєї услуги кинутись зі сходів стрімголов в долину, то він душком би се виповнив, не роз-суджаючи і не хитаючись.

Пульхерія Александрівна, ціла затрівожена думкою про свого Родя, хоч і чула, що молодий чоловік надто вже ексцентричний і за болючо стискає її руку, все-ж таки памята-ла, що рівночасно він був для неї провидінням, і не хотіла завважувати всіх тих ексцентричних подробиць.

Евдокія Романівна же, мимо такої самої трівоги, хоч і не боязкої була вдачі, з здивуванням й майже з перестрахом стрічала палаючі диким вогнем погляди приятеля свого брата, і тілько безграничне довіря, споводоване розказами Настки про сего дивного чоловіка, повздержало її від по-куси втечи від него і потягнути за собою свою матір. Вона розуміла також, що і втікати їм тепер від него вже годі. Та і без того по десяти доінутах вона значно успокоїлась: Разумихін умів якось так в одну хвилю цілий висказатись, в якім би він не був настрою, так що всі скоренько пізнали, з ким мають діло.

— Не мож до господині і дурниця крайня! — казав він, переконуючи Пульхерію Александрівну.. — Хоч ви і мати, а як зістанетесь, то доведете його до скажености, і тоді біс знає, що буде! Слухайте, ось що я зроблю: тепер у него Настка посидить, а я вас обох проведу домів, бо вам самим годі іти вулицями; у нас в Петербурзі дотично сего ... Ну, наплювати!... Відтак від вас зараз таки біжу.сюди і через чверть години, даю вам слово чести, принесу вам звістку: який він? чи спить чи ні? І все друге; Опісля, слухайте! Опісля від вас душком до себе домів, — там у мене гості, всі пяні, — беру Зосимова — се лікар, котрий його лічить, він тепер у мене сидить, не пяний; сей не пяний, сей ніколи не пяний! Тягну його до Родька і відтак зараз до вас, значить в одну годину ви дістанете про него два повідомлення, — і від лікаря, розумієте, від самого лікаря; се вже не те, що від мене! Коли буде кепсько, клянусь, я вас сам сюди приведу, а буде гаразд, так і кладіться спати. А я цілу ніч тут ночую, в іінях, він і не почує, а Зрсимову велю ночувати у господині, щоби був під рукою. Ну, що для него тепер ліпше, ви чи лікар? Адже лікар потрібнійший, потрібнійший. Ну, так і ідіть домів! А до господині не можна; мені можна, а вам ні: не пустять, бо... бо вона дурна. Вона буде зависна на Евдокію Романівну, та і на вас також... А вже на Евдо-кію Романівну напевне. Се зовсім, зовсім несподіваний характер! Та правда, я також дурень... Наплювати! Ходімо! Чи вірите ви мені? Ну, вірите ви мені або ні?

— Ходімо, матусю, — сказала Евдокія Романівна, — він навірно так зробить, як обіцює. Він воскресив вже брата, а коли правда, що лікар пристане тут нотувати, так чого вже ліпше?

— Ось ви... ви .. .мене розумієте, бо ви — ангел! — в одушевлению закричав РазуМихін. — Ходім!... Настко! Зараз на гору! і сиди там при нім, з світлом; я за чверть години прийду...

Пульхерія Александрівна хоч і не переконалась цілком, та і не противилась більше. Разумихін взяв їх. обі під руки і потягнув долів сходами. Все-ж таки він її непокоїв: "хоч і розважливий, і добрий, та чи в силі він виповнити, що о-біцює? Адже він так підгуляв!.. Л

— А, розумію, ви думаєте, що я так підгуляв! — перебив її думки Разумихін, вгадавши їх і ступаючи своїми дов" жезними крочищами по хіднику так, що обі женщини ледви могли за ним здужати, чого однакож він не завважав. — Байка! Воно правда... я пяний як швець, та не в тім діло; я пяний не від вина. А се, як вас я побачив, мені в голову і вдарило... Та дурень я! Не звертайте уваги: я вас не достойний... Я вас вже ніяк не достойний!... А як відведу вас, таки зараз, тут в каналі, виллю собі на голову два цебри води і готов... Колиб ви тілько знали, як я вас обох люблю!... Не смійтесь і не сердьтеся! На всіх сердьтеся, а на мене не сердьтеся! Я бачите його приятель, отже і ваш приятель. Я так хочу ... Я се предчував ... Торік, одна хвиля така була... Та ні, цілком не предчував, бо ви як з неба спали. А я, — се байка! — і цілу ніч не буду спати... Онтой Зо'симов боявся було, щоб він не зійшов з розуму... От, бачите, длячого його ^оздразнювати не треба...

— Що ви говорите! — скрикнула мати.

— Не може бути, сам лікар так говорив? — запитала Евдокія Романівна, налякавшись.

— Говорив, але се не те, цілком не те. Він і лік такий дав, порошок, я бачив, а ви ось надїхали... Ох!... Вам би ліпціе було завтра приїхати! Се добре, що ми винеслись. А за годину вам про все сам Зосймов донесе. Він, бачите, не такий пяний! І я буду не пяний... А чому-ж то я так нажльо-пався? А тому, що в спір впровадили клятущі! А я божився, що не буду спорити!... Таке дурне плетуть! Ледви не побився з ними! Я там дядька оставив, предсідателем... Ну, чи повірите: повної безличности жадають, і в тім сам смак находять! Щоб тільки самим собою не бути, щоб все* го менше на себе походити! Отеє то у них за найвисший поступ і уважається. І хоч би то дзявкали вони по свойому, ато...

—.Послухайте, — несміло перебила Пульхерія Александрівна, але се лиш піддало жару.

— Та ви що думаєте? — кричав Разумихін, ще більш піднимаючи голос. — Ви думаєте, я за те, що вони брешуть? Куди там! Я люблю, коли брешуть! Брехня є одиноким людським привілеєм перед всіми організмами. Збрешеш — до правди дійдеш! Тим я і чоловік, що брешу. Ні до одної правди не доходили, не збрехавши наперед раз чотирнай-цять, а може і сто чотирнадцять, і се заслуга в своїм роді; ну, а ми і збрехати, бач, своїм розумом не уміємо! Ти мені бреши, та бреши по свому, і я тебе тоді поцілую. Збрехати по свойому, се майже ліпше, ніж правда повторена за кимсь; в першім припадку ти чоловік, а в другім ти тільки, що птиця! Правда не втече, а життя ось заколотити можна; приклади були. Ну, що ми тепер? Всі ми ось, всі без влїмку, в справах науки> розвою, думання, винаходів, ідеалів, бажань, лібералізму, розсудку, досвіду і всего, всего, всего; всего, всего, ще в першій приготовляючій клясі гімназії сидимо! Сподобалось чужим розумом забавлятись, — і вїлись! Чи не так? Чи не добре говорю? — кричав Разумихін, потрясаю-чи і стискаючи руки обох женщин, — чи не так?

— О, Боже, мій, я не знаю, — промовила бідна Пульхе-рія Александрівна.

— Так, так... хоч і я не в усім з вами згоджуюсь, — поважно докинула Евдокія Романівна і зараз таки скрикнула, бо так болючо на сей раз стиснув він її руку.

— Так? Ви говорите "так"? Ну, так після сего ви... ви... — закричав він в одушевлению. — Ви жерело доброти, чистоти, розуму і... досконалосте! Дайте вашу руку, дайте... ви також дайте вашу, я хочу поцілувати ваші руки тут, зараз, на колінах!

Він клякнув на коліну серед хідника, на щастя сим разом пустого.

— Перестаньте, прошу вас, що ви робите? — крикнула настрашена до найвисшого степеня Пульхерія Александрівна.

— Встаньте, встаньте! — сміялась і трівожилась також Дуня.

— Нізащо скорше, поки не дастьте руки! Ось так, і досить, і я встав, і ходімо! Я нещасний йолуп, я вас недостой-ний і пяний, і соромлюсь... Любити я вас недостойний, але клонитись перед вами — се обовязок кождого, коли тілько він не цілковита худоощіа! Я і склонився... Ось і ваші кімнати, і вже се одно гаразд вчинив Родіон, що нагнав вашого Петра Петровича! Як він смів вас в таких зумерах помістити? Се скандал! Чи знаєте, кого сюди пускають? Адже-ж ви його суджена! Ви заручена, так? Ну, то я вам скажу, що ваш жених падлюка над падлюками!

— Слухайте, пане Разумихін, ви забули... — почала було Пульхерія Александрівна.

— Так, так, ваша правда, я забувся, стидаюсь! — похопився Разумихін — все-ж таки... все-ж таки ви не можете на мене сердитись за те, що я так говорю! Бо я щиро говорю, а не для того що... гм!... се було би підло; одним словом, не длятого, що я в вас... гм!... ну, не треба, не скажу длячого, не смію!... А ми всі зараз пізнали, як він лиш увійшов, що сей чоловік не з наших. Не тому, що він увійшов з запіканими волоссями, не тому, що він своїм розумом спішив пописуватись, а тому, що він вивідач і спекулянт, тому, що він і Жид і дурисвіт, і се видно. Ви думаєте, він розумний? Ні, він дурень, дурень! Ну, чи пара він вам? О, Боже мій! Бачите, мої пані, — запинився він нараз, вже піднимаючись на сходи, — хоч вони у мене там всі пяні, але за те всі чесні, і хоч ми і брешемо, бо вже-ж і я брешу, але ми добрешемось наконець таки і до правди, бо ми стоїмо на чесній дорозі, а Петро Петрович... не на чесній дорозі стоїть. Я хотяй їх що лиш і болотом обкидав, все-ж таки я їх всіх поважаю; навіть Заметова, хоч не поважаю, так люблю, бо щенок! Навіть онтого бидляку Зосимова, тому бо — він чесний і діло знає... Ну, доста, все сказане і прощене. Прощене? Чи так? Ну, ходім. Знаю я сей коритар, бував, ось тут, під третим числом, тут був скандал... Ну, де ви тут? 'Котре число, осьме? Ну, так на ніч замкніться, нікого не пускайте. За чверть години вернусь з повідомленням, а відтак знов за пів години з Зосимовим, побачите! Пращай-те, біжу.

— Боже мій, Дунечко, що се буде? — сказала Пульхе-рія Алексаидрівна, налякана і жахливо звертаючись до дочки.

— Успокійтеся, мамочко, — відповіла Дуня, знимаючи з себе капелюшок і загортку, — нам сам Бог післав сего молодого чоловіка, хоч він і простісенько з якоїсь пиятики. На него можна спуститись, впевняю вас. Та і все, що він вже зробив для брата...

— Ах, Дунечко, Бог його знає, чи прийде! І як я могла рішитись оставити Родя! І цілком не так сподівалась я найти його! Який він був насуплений, зовсім нам не рад...

Сльози показались на її очах.

— Ні, се не так, матусю ... Ви не приглянулись, ви за-єдно плакали. Він дуже розстроєний від тяжкої хороби, — от всему і причина.

— Ах, отся хороба! що се буде, що се буде! І як він говорив з тобою, Дуню! — сказала мати, несміло заглядаючи в очі доньці, щоб вичитати всю її думку, і вже на половину утішена тим, що Дунечка таки боронить Родя, значить отже простила йому. — Я переконана, що він завтра надумається, — додала вона, випитуючи до кінця.

— А я переконана, що він і завтра буде те саме говорити ... про те, — відрізала Евдокія Романівна, і вже сим заткала матері губи, бо тут була точка, про котру Пульхерія Алексаидрівна вже надто боялась тепер заговорювати.

Дуня підійшла і поцілувала матір. Тая мовчки обняла ії із всеї сили. Відтак сіла в трівожнім дожиданню повороту Разумихіна, і несміло стала слідити за донькою, —котра, схрестивши руки і також в дожиданню взялась ходити взад і вперед по кімнаті, роздумуючи про себе. Таке ходження від кута до кута, в задумі, було звичайною привичкою Евдокії Романівни, і мати завсігди якось боялась нарушати в таку пору її задуму. ^

Разумихін, розуміється, був смішний з своєю напрасною, по пяному запалавшою страстю до Евдокії Романівни;' однак поглядівши на Евдокію Романівну, особливо тепер, коли вона ходила схрестивши руки по кімнаті, сумна і задумчива, може бути многі звинилиб його, навіть колиб він був і не підпилий.

Евдокія Романівна була незвичайно гарна собою, — висока, предивно зложена, сильна, самоувірена, — що виска-зувалось в кождім її русі, і що мимо того ні трохи не віднимало у її поворотів мягкости і понади. Лицем вона подобала на брата, але її мож було навіть назвати красавицею. Волосся у неї було темно-русяве, трохи яснійше ніж у брата; очи майже чорні, полискуючі, горді і рівночасно ино-ді, на хвилі, незвичайно добрі. Вона була бліда, але не хороб-ливо бліда; лице її сіяло свіжістю і здоровлям. Рот у неї був трохи начеб за малий, нижня же губа, свіжа і румяна, крихітку виставала вперед, разом з борідкою — одинока неправильність в отсїм прекраснім лиці, котра однакож надавала йому особлившу своєрідність і, межи иншив)і, будьто би надутість. Вираз лиця її— заєдно був більш серіозний ніж веселий, замислений, зате як до лиця була їй усмішка, як прикрашав її сміх, веселий, молодий, розкішний!

Легко поняти, що горячий, щирий, простий,. чесний, сильний мов казочний герой, і пяний Разумихін, що ніколи не бачив нічого подібного, за першим поглядом стратив голову. Дотого ще припадок, мов нарочно, у перший раз показав йому Дуню в прекрасну хвилю любови і радости із стрічі з братом. Він бачив відтак, як дрігйула у неї в гніві нижня губа в відповідь на зухвалі і невдячно-жорстокі при-кази брата, — і не міг устояти.

Він впрочім правду сказав, цоли виговорився гередше по пяному на сходах, що ексцентрична господиня Раскольнікова, Параскевія Павлівна буде зависна не тільки на Евдокію Романівну, але і на саму Пульхерію Александрівну. Хоч Пульхерії Александрівні було вже років сорок три, тс} лице її таки ще заховало в собі останки колишньої краси, і крім того ще вона здавалась о много молодшою, .ніж була справді, що буває майже завсігди з женщинами, котрі задержали ясність духа, свіжість вражінь і чесне, чисте тепло серця до старости.

Скажемо мимоходом, що задержати усе те є одиноким средством не стратити краси своєї навіть в старости. Волосся її вже починало порошитись снігом і рідніте, маленькі, лучисті морщки вже давно появились довкола очий, ягоди запали і висхли з журби і горя, а все таки отеє лице було прекрасне. Се був портрет Дуньчиного лиця, тілько двайцять літ пізнійше, та кромі ще виразу нижньої губи, котра у неї не виставала наперед.

Пульхерія Александрівна була чувственна, хоч не солодкава, несміла і уступчива, та тільки де* певної границі: вона в неоднім могла уступити, ни неодно могла пристати, навіть і таке, що противилось її переконанню, все-ж таки завсігди була така точка чесности, правил і крайних переконань, поза котру ніякі обставини не могли приневолити її переступити.

Рівно в двайцять мінут по відході Разумихіна роздались два неголосні, але поспйпні удари в двері; він вернувся.

— Не увійду, нема часу! — сказав він поквапно, коли отворили двері. — Спить на всі заставки, знаменито, спокійно, і дай Боже, щоб годин десять переспав. У него Настка; велів їй не виходити до мене. Тепер приведу Зосимова, він вам відрапортує, а відтак і ви до подушки; утомились, я бачу, до крайности ...

І він пустився від них коритарем.

— Що за розсудливий і... щирий молодий чоловік! — сказала Пульхерія Александрівна.

— Здається, гарний чоловік! — з деяким жаром відповіла Евдокія Романівна, починаючи знову хОдити взад і вперед по кімнаті.

За яку годину дались чути кроки на коритари і другий стук до дверип. Обі женщини дожидали, на сей раз вповні віруючи обітниці Разумихіна: і дійсно він успів привести Зосимоча. Зосимов зараз таки згодився покинути бенкет і йти оглянути Раскольнікова, але до женщин пішов нерадо і з великим недовірям, не діймаючи віри пяному Разумихіну. Тілько його самолюбство було зараз успокоєне і навіть по-гласкане: він переконався, що його дійсно дожидали як оракула.

Він пересидів рівно десять мінут і вповні успів переконати і успокоїти Пульхерію Александрівну. Говорив він з не-

звичайним співчуттям, все-ж таки здержано і якось напря-жено-поважно, цілком як двайцятьсімлітний лікар на важній консультації, і ні одним словечком не відступив від предмету та не зрадив ні найменшого бажання увійти в більш особисті і приЬатні кзносийи з обома женщинами. Завважавши ще при вході, як осліпляючо гарна собою Евдокія Романівна, він зараз постарався навіть не бачити її зовсім за весь час відвідин, і звертався заєдно лиш до Пульхерії Алексан-дрівни. Все те справляло йому незвичайне внутрішнє вдоволення.

Дотично хорого він виразився, що находить його в отсю хвилю в дуже задоволяючім стані. По його думці хороба пацієнта кромі лихого матеріяльного положення з послідні місяці, має ще дегікі моральні причини, "є так сказати, продуктом ріжнородних моральних і матеріяльних впливів^ трі: вог, обав, клопотів, деяких ідей ... і иншого".

Завважавши з боку, що Евдокія Романівна стала особливо уважно прислухуватись, Зосимов трохи більше запустився в отсю тему, а на трівожне і несміле питання Пульхерії Александрівни дотично "будьто би деяких підозрінь про поміщання", він відповів з спокійною і отвертою усмішкою, що слова його надто перевеличені; що, очевидно, в хорім дається завважати якась неподвижна думка,! дещо зраджаю-че мономанію, — бо він, Зосимов, особливо слідить тепер за отсим, незмірно цікавим відділом медицини, — але-ж треба памятати, що майже без перерви до сьогодня хорий був в горячці, і... і без сумніву, приїзд найблизших його кревних покріпить його, розрадить і поділає благородно, — "коли тілько можна буде уникнути нових особливших потря-сень", — додав він значучо. Потім встав, поважно і ввічливо поклонився, проваджений благословеннями, горячою вдячністю, просьбами, і навіть протягнутою до него для стиснення, без його допрошування, ручкою Евдокії Романівни, та вийшов незвичайно задоволений своєю гостиною і ще більше самим собою.

— А говорити будемо завтра; кладіться спати, таки зараз, доконче! — додав Разумихін, виходячи з Зосимовом. — Завтра, як можна найрагіше, я у вас з рапортом.

— Однакож, що за чудова дівчина отся Евдокія Романівна! — завважав Зосимов, трохи не облизуючись, коли оба вийшли на вулицю.

— Чудова? Ти оказав "чудова"! — заревів Разумихін, і нараз ^кинувся на Зосимова та вхопив його за горло. —. Коли ти ще раз осмілишся.Розумієш? Розумієш? — кричав він, потрясаючи його за обшивку і притиснувши до стіни. — Чи чув?

— Та пусти, пяний чорте! — боронився Зосимов, і потім, коли вже той його випустив, подивився на него уважно, та відразу затрясся від сміху.

Разумихін стояв перед ним, опустивши руки, в мрачній і глубокій задумі.

* — Розуміється, я осел, — промовив він, мрачнйй як туча, — але бач... і ти також.

— Ну ні, брате, цілком не також. Я про дурниці не маячу.

Вони пішли мовчки, і що лиш підходячи до кватири Раскольнікова, Разумихін, сильно засуячений, перервав мовчанку.

— Слухай, — сказаь він Зосимову, в— з тебе гарний хлопець, але ти кромі всіх твоїх поганих прикмет ще і конур, я се знаю, та ще і мерзенний. Ти нервове, слабе дрантя, ти смакун, ти випасся і в нічім собі відмовити не можеш, — а се вже я називаю болотом, бо се просто доводить до болота. Ти так нечувано себе розпестив, що признаюсь, мені зовсім трудно зрозуміти, як ти можеш бути при всім тім добрим і навіть безкорисним лікарем. На перині спить (доктор бач!), а по ночах встає для хорого! Років через три ти вже не будеш вставати для хорого... Ну там. до чорта, не в тім діло, а ось в чім: ти сьогодня в господининій кватирі ночуєш (ледви удалось мені її намовити!), а я в кухни; ось вам нагода познакомитись швидко! Та не те, що ти думаєш! Тут, брате, і тіни сего нема.

— Та я цілком і не думаю.

— Тут, брате, соромливість, мовчаливість, несмілість, ціломудренність жорстока, і при всім тім — зітхання, і тае як віск, так і тає! Вибав ти мене від неї, ради всіх чортів в пеклі! Страх приподоблива та і не погана!... Заслужу, головою заслужу!

Зосимов зареготався ще голоснійше, як передше.

— Ух, тебе розібрало! Та на що мені її?

— Даю тобі слово чести, заходу не богато, тілько плети дурниці, які хочеш, та сядь біля неї і мели язиком. Дото-

го-ж ти лікар, пічни лічити від чого-"небудь. Клянуся, не пожалуєш. У неї клявікорди стоять; я ось, ти знаєш, трошечки бренькаю; в мене там одна пісенька є, народня, туж-ненька: "Зальюсь слезмі ґорючімі..."' Вона такі любить, — ну, з пісеньки ілочалось: а ти, бач, на фортепяні віртуоз, маестро, Рубінштайн... Кажу тобі, не пожалуєш!

— Та що, ти їй обітциці які робив? Женитись обіцяв,

ЧИ ЩО? .

— Нічого, нічого, нічого такого нема! Та вона і не така зовсім; до неї було Чебаров...

— Ну, так кинь її!

— Та годі-ж так кинути!

— Та чому-ж годі?

— Ну, видиш, так якось годі, та тілько— Тут, брате, треба задобрювати.

— Та чого-ж ти до неї лестився?

— Та я зовсім не зводив, я може бути навіть сам зведений задля дурноти моєї, а їй навірно все одно буде, ти чи я, тілько би хто небудь біля неї сидів і зітхав. Тут, брате... Не можу я тобі се виразити, тут, — ну, ось ти математику гарно знаєш, і тепер ще занимаєшся, не випирайся ... ну, зачни обясняти її інтегральне числення, ^й-Богу, не жартую, серіозно говорю, їй направду все одно буде: вона буде на тебе глядіти і зітхати, і так цілий рік зарядом. Я їй між иншим дуже довго, два дні з ряду про пруську палату вельмож говорив (бо про що-ж з нею говорити?), — лиш зітхала та пріла! Про любов тільки не заговорюй, — стидлива аж до корчів, — але вдавай, мов то не можеш відійти, — ну, і вистане. Вигідно страх; цілком як дома, — читай, сиди, лежи, пиши ... Поцілувати навіть можна, з осторожністю ...

— Та нащо мені вона?

— Ех, не можу я тобі розяснити ніякі Бачиш: ви обоє цілком одно для одного сотворені! Я і передше про тебе думав... Адже-ж ти навірно тим скінчиш! Так чи не все одно тобі — скорше або пізнійше? Тут, брате, перина чоловіка раз-у-раз надить, — ех! та і не одна перина! Тут втягає; тут конець світови, якор, тихе пристанище, пупець землі, трехрибна основа світа, ессенція блинів, масних пирогів, вечірнього самовара, тихих зітхань і теплих кацаба-йок, нагрітих постелий, — ну, так ти начеб умер, а рівночасно ти живий, обі вигоди разом! Та, брате, до ката, я забалакався, пора спати! Слухай: я в ночі на часи прокидаюся, ну і сходжу до него поглядіти. Тілько нічого, се байка, усе гарно. Не клопочися і ти особливо, а коли хоч, зайди також оден разок. Але як лиш що завважаєш, маячення, прикладом, або горячку, або що, зараз таки розбуди мене. Та втім, бути не може ...

II.

Засуячений і нахмурений прокинувся Разумихін на другий день в осьмій годині. Богато нових і непредвиджених сумнівів найшлося відразу у него cero ранку. Він і не представляв собі передше, що коли небудь так прокинеться. Він памятав до останніх подробиць усе вчерашнє і зрозумів, що з ним сталося щось не буденне, що він приняв в собі одно доси цілком незнане йому чувство, і не похоже на рсі дотеперішні. Рівночасно же він бачив ясно, що мрія, котра загоріла в його голові, ніяк неможлива до здійснення, — так дуже неможлива, що йому навіть стало стидно її, і він чим скорше перейшов до других, більше повседневних клопотів і сумнівів, котрі остались йому в спадщині після "треклятого вчерашнЬого дня".

Найстрашнійшою згадкою його було те, як він показався вчера "низьким і мерзеним", не лиш для того одного, що був пяний, а для foro, що з глупо-поспішної ревности наговорив перед дівчиною, хіснуючись її положенням, на її жениха, не знаючи не тільки їх взаємин між собою, відносин і зобовязань, але навіть і чоловіка того не знаючи порядно. Та і яке право мав він судити про него так нагально і легкодушно? І хто кликав його на суддю! І чи може така дівчина як Евдокія Романівна — віддаватись негідному чо-ловікови за гроші? Навірно отже і він має свої достоїнства. Господа? Та з відки-ж він в самім ділі міг знати, що се така господа? Адже він приготовляє їм кватиру... Фу, як се все низько! І яке там оправдання, що він був пяний? Дурна вимівка, котра ще більше його понижає! "В вині — правда" і правда ось вся і висказалась, значить висказалось "усе болото його зависного, грубого серця!" І чи дозволена хоч трохи така мрія йому, Разумихіну? Хто він в порівнанню до "тя^ої дівчини, — він, пяний гуляка і вчерашній чванько? "Хіба-ж можливе таке цинічне і смішне порівнання?"

Разумихін очайдушно спаленів при отсій думці і зараз, мов нароком, таки в тую саму хвилю ясно пригадалось йому, як він говорив їм вчера, стоячи на сходах, що господиня буде зависна на него і на Евдокію Романівну... се вже було найгірше всего, просто обридливе. З цілого розмаху вдарив він кулакомтіо кухонній печі, ушкодив собі руку і вибив одну цеглу.

— Очевидно, — пробурмотів він про себе ПІСЛЯ ХВИЛИНИ з якимсь чувством самопониження, — очевидно, всіх отсих поганей не затерти і не загладити вже тепер ніколи... отже і думати про те нема чого, а лиш явитись німо... і... виповнити свої обовязки ... також мовчки, і... і не просити прощення, і нічого не говорити, і... і вже очевидно тепер всьо пропало!

Все-ж таки* одягаючись, він оглянув свій костюм ста-раннійше, чим звичайне*. Другої одежі у него не було, а колиб і була, він бути може і не надягнув би її, — "так, нароком би не надягнув". Але на кождий припадок циніком і за-пачканою нехарою годітЖ бути: він не має права обиджати чувства других, тим більше, що ті другі, самі його потребують і самі кличуть до себе. Одіння своє він старанно вичистив щіткою; Білля же було на нім завсігди приличне; відносно сего він був особливо дразливий.

Вимився він сего ранку вельми старанно, — у Настки найшлось мило, — вимив волосся, шию і особливо руки. Коли-ж дійшло до питання, чи голити сво*|> щетину чи ні (у Параскевії Павлівни були знамениті бритвіи, що остались ще по покійному Зарницині), то се питання, з заїлістю навіть, було рішене заперечаючо:

— Нехай так і остається! Га! Що-б подумали, що я виголився для... та без сумніву так би подумали! Так отже нізащо в світі!

— І... і що найважнійше, він такий простакуватий, з немитим ротом, поведення у него шинкове; ну... ну, припустім, що і він, ось хоч трохи, та таки порядний чоловік ... ба, так чим же тут гордитись, що порядний чоловік? Кождий повинен бути порядним чоловіком, та ще і не таким, бо (він се памятає) були і за ним деякі вчинки... не те щоб вже нечесні, та все-ж таки не конче гарні!... А які то думки^иноді бували! гм... і се все поставити рядом з Евдокією Романівною! Ну, до катаї Нехай! Ось і наооком буду такий простакуватий, плюгавий, коршемний, і наплювати! Ще більше буду!...

На таких монольоґах застав його Зосимов, котрий ночував в сальонику у Параскевії Павлівни.

Він йшов домів і відходячи спішив заглянути до хорого. Разумихін доніс йому, що той спить як бабак. Зосимов повелів не будити, поки сам не прокинеться. Сам же обіцяв зайти в одинайцятій годині.

— Коли тільки він буде дома, — докинув він. — Фу, до чорта! Не май власти над своїм хорим та ходи лічити! Не знаєш, він до них піде, чи вони сюди прийдуть?

— Вони, я думаю, — відповів Разумихін, порозумівши питання, — і будуть, очевидно, про свої родинні справи говорити. Я винесусь. Ти, яко лікар, розуміється, маєш більше право ніж я.

— Не духовник же і я; прийду і пійду; і без них богато роб ;ти.

— Непокоїть мене одно, — перебив насупляючись Разумихін. — Вчера я по пяному виговорився перед ним, дорогою ідучи, про ріжні дурниці... про ріжні... між шипим і про те, що ти боїшся, мов то він... склонний до поміщання...

— Ти і перед женщинами про те саме вчера хляпнув?

— Знаю, що дурне! хоч бий! А що, чи справді була у тебе така гадка?

— Та дурниця, говорю; яка там гадка! Сам ти описав його як мономана, коли мече до него привів... Ну, а ми вчера ще вогню підсипали, іменно ти отсими оповіданнями, тямиш? ... про маляра ось; гарна розмова,— коли він бути може сам на тім помішався! Коли-б знав я докладно, що тоді в конторі сталося, і що там його якась каналія сим підозрінням ... зобидив! Гм ... не допустив би я вчера такої розмови. Адже ті мономани з каплі океан зроблять, нечу-ване і неможливе на яві бачать... Скілько я памятаю, вчера з отсего оповідання Заметова мені половина справи вияснилась. Та що! Я такий припадок знаю, що оден іпохондрик, сороклітний, не могучи переносити щоденних Н1СМІ-шок за столом вісімлітнього хлопчини, зарізав його! А тут, цілий в лахах, посміховиско вуличне, починаючася слабість", і таке підозріння! Усе те лучається скаженому іпохондри-кови! При бішеній, безграничній зарозумілости. Та в сім ось бути-може і ціла причина слабости сидить! Ну там, байка!. .. Але, але, сей Заметов і в самім ділі хороше хлопе-ня, тілько гм... без потреби він все те вчера розповідав. Страшенний хляпа!

— Та кому-ж розповідав? — мені та тобі?

— І Порфірови.

— Так що-ж, що Порфірови?

— Слухай, чи маєш ти вплив який на онтих, значить на матір та сестру? Осторожнійше би з ним сьогодня...

— Та чей воно якось-т€Гбуде! — неохотно відповів Разумихін.

— І чого він так на сего Лужина? Чоловік з грішми, їй, здається, не противнцй ... а у них бач ні копієчки, чи не тік?

— Та чого ти випитуєш? — роздразнено крикнув Разумихін. — Звідки я знаю, чи є копійчина чи ні? Запитай сам, може і' провідаєш ...

— Фу, який ти іноді дурненький! Вчерашнє похмілля усе ще сидить... До побачення; подякуй від мене своїй Па-раскевії Павлівні за нічліг. Заперлась, на мій добрий день через двері не відповіла, а сама в семій годині піднялась, самовар її коритарем з кухні переносили... Я не удостоївся созерцати...

Рівно в девятій годині Разумихін явився в господі Ба-калієва. Обі женщини дожидали від давна з істеричною нетерпеливістю. Піднялись вони в годині семій, або ще ранше. Він увійшов понурий як ніч, поклонився нескладно, за що таки зараз розлютився — розуміється, на себе. Він зробив рахунок без господаря: Пульхерія Александрівна так і кинулась до него, схопила його за обі руки і трохи не поцілувала їх.

Він несміло глянув на Евдокію Романівну; але і в отсім гордім лиці був в отсю хвилю такий вираз вдячности і приязни, таке повне і несподіване ним поважання (замісць на-смішливих поглядів і мимовільної, лихо укритої погорди!), що йому вже дійсно було би лекше, колиб стрітили докорами, а то вже надто стало моторошно. На щастя була готова тема для розмови, і він чим скорше ухопився за неї.

Почувши, "що ще не прокинувся", але що "усе гаразд", Пульхерія Александрівна заявила, що се і ліпше, "бо її конечно, конечно, конечно треба поговорити дещо наперед". Наступило питання про чай і запросини пити разом; самі вони ще не пили, бо ждали на Разумихіна. Евдокія Романівна подзвонила; на зазив явився замаріганий обірванець і йому приказано принести чай, котрий і подано вкінці, але так неприятно і так неприлично, що женщини аж засоромились. Разумихін енерґічно вилаяв господу, та нагадавши про Лужина, замовк, змішався і дуже, втішився, коли питання Пульхерії Александрівни посипались накінець одно за другим без кінця.

Відповідаючи на них, він переговорив три чверти години, безнастанно перериваний і запитуваний, і успів передати всі головнійші і потрібнійші факти, які лиш знав з послід-нього року життя Родіона Романовича, та закінчив подрібним розказом про його слабість. Він все-ж таки пропустив не одно, що і треба було пропустити, між иншим і про сцену в конторі зі всіми наслідками. Опбвідання його слухали жадно; навіть коли вій думав, що вже скінчив і задоволив вже свої слухачки, то ще показалось, що для них вій начеб ще і не починав.

— Скажіть, скажіть мені, будьте ласкаві! як ви думаєте... ах, даруйте, я ще дотепер не знаю вашого імени? — торопилась Пульхерія Александрівна.

— Дмитро Прокопич.

— Так ось Дмитре Прокопичу, я би дуже, дуже хотіла довідатись... як загалом ... він глядить тепер на предмети, то є, як би се вам сказати: що він любит> і чого не любить? Чи завсігди він такий роздразнений? Які у него бажання і так сказати мрії, коли можна? Що іменно тепер має на него особливіший вплив? Одним словом, я би хотіла...

— Ах, матусю, як же можна на се все так відразу відповідати! — завважала Дуня.

— Ах, Боже мій, адже-ж я зовсім, зовсім не таким його надіялась стрітити, Дмитре Прокопичу.

— Се вже цілком природно, пані, — відповів Дмитри Нрокопич. — Матері я не маю, ну, а дядько кождого року сюди приїздить і ледви чи не кождий раз мене не пізнає, навіть з лиця, а чоловік розумний; ну, а за три роки вашої розлуки богато води уплило. Та і що вам сказати? Півтора року я Родіона знаю: насуплений, понурий, неприступний і гордий; в послідні часи (а може ще і значно давнійше) не-довірчивий і іпохондрик. Великодушний і добрий. Чувств своїх не любить висказувати і скорше допуститься люр-стокости, ніж словами вискаже серце. Иноді однакож зовсім не іпохондрик, а по просту холодний і безчувствеиний до нелюдськости. Цілком мов би в нім два противоположні характери по черзі мінялись. Страх, ягоїй часами неговіркий! Заєдно йому ніколи, заєдно йому перешкаджялоть, а сам лежить, нічого не робить. Не жартує ніколи і не длятого, щоб дотепу в него не було, а дослівно часу у него на такі марні річи не стає. Не дочуває, що говорять^ Ніколи не інтересується тим, чим всі в дану годину інтересуються. Незмірно високо себе цінить, і,-здається, не без деякого права на те. Але се байка!... Мені здається, ваш приїзд'буде мати на него найблагодатнійший вплив.

— Ах, дай се Господи! — скрикнула Пульхерія Алексаидрівна, змучена судом Разумихіна про її Родя.

Вкінци Разумихін глянув сміливійше на Евдокію Романівну. Він часто зиркав на неї при розмові, однак несміло, на одну тілько секунду, і зараз відводив очі.

Евдокія Романівна то сідала, де стояла і уважно прислухувалась, то вставала знову і починала ходити після свого звичаю з кута в кут, схрестивши руки, стиснувши губи, зрідка вставляючи своє питання, не перериваючи ходу, задумуючись. Вона також мала звичай недочувати, що говорять. Одягнена вона була в якусь темненьку, з легкої матерії сукню, а на шиї був завязаний білий, прозрачний шаль.

По многих'признаках Разумихін зараз завважав, що коло обох женщин до крайности убо_го. Будь Евдокія Романівна виряжена як королева, то, здається, він би її зовсім не боявся; тепер же, може як раз длятого^ що вона так бідно одягнена, і що він стрів її в отсій поганій гостинниці, в серці його вселився страх, і він став боятись за кожде своє слово, за кождий вираз лиця, що було очевидно вельми немиле для чоловіка, котрий і без того себе не був певний.

— Ви богато сказали цікавого про характер брата і... сказали безпристрасно. Се гарно; я думала, ви засліплені в нім, — завважала Евдокія Романівна з усмішкою. — Здається, і се майже певне, що коло него повинна-б находитись женщина, — докинула вона в задумі.

— Я сего не говорив, та бути-може і в тім правда ваша, тілько...

— Що?

— Адже він нікого не любить; може і нікого не полюбить, — відрізав Разумихін.

— Хіба-ж він не спосібний полюбити?

— Та знаєте, Евдокіє Романівно, ви самі страх як подобаете на вашого брата, навіть у всім! — вирвалось йому напрасно, для себе самого цілком несподівано, все-ж таки зараз нагадав він те, що перед хвилею сказав її про брата, почервонів як рак і страшенно засоромився. Евдокія Романівна не могла не розсміятись, коли подивилася на него.

— Щодо Родя, ви обоє можете помилятися, — цідхо-пила трохи невдоволена Пульхерія Александрівна. — Я не про теперішнє говорю, Дунечко. Те, що пише Петро Петрович в отсім листі... і чого ми догадувались з тобою, — може бути неправда, але ви представити собі не можете, Дмитре Прокопичу, який він фантаст і, якби се сказати, химерник, його характеру я ніколи не могла збагнути, навіть коли йому було лиш пятнайцять літ. Я переконана, що він і тепер ні сіло ні пало може зробити з собою щось таке, чого ні оден чоловік ніколи не подумає зробити... Та і не далеко ходити: чи відомо вам, як він перед півтора року мене здивував, зворушив і майже цілком не загриз, коли задумав було женитись з отсею, як її — з донькою сеї Зар-нициної, його господині?

— Чи знаєте ви що небудь подрібно про отою історію? — запитала Евдокія Романівна. х 1

— Ви думаєте, — з жаром тягнула дальше Пульхерія Александрівна, — його би повздержали тоді мої сльози, мої просьби, моя хороба, моя смерть бути може із журби, наша нужда? Найспокійнійше переступив би через всі перешкоди. А чи він же нас не любить?

— Він нічого і ніколи сам про сю історію зі мною не говорив, — осторожно відповів Разумихін, — але я дещо чув від самої пані Зарнициної, від котрої також годі добутися правди, і що чув, те, правда, потрохи аж і дивне...

— А що ви чули? — запитали разом обі женщини.

— В цілости нічого такого надто вже особлившого. Довідався я лиш, що женитьба отся, цілком вже покладена і не дійшовша до діла лиш задля смерти судженої, була самій пані Зарнициній дуже не по душі... Крім того, говорять, дівчина була собою навіть негарна, то є, говорять, аж погана ... і така хирлява.... і чудаковата.... хоч здаєся з деякими добрими прикметами. Очевидно мусіла мати дещо доброго в собі; инакше нічого би вже не мож порозуміти.". Віна також ніякого, та він на віно і не став би глядіти... Загалом в такій справі трудно судити.

— Я переконана, що вона добра була дівчина, — коротко завважила Евдокія Романівна.

— Бог мене простить, а я таки втішилась тоді її смертю, хоч і не знаю, хто з них кого погубив би: чи він її, чи вона його? —^ заключила Пульхерія Александрівна; відтак осторожно запиняючись і безнастанно споглядаючи на Дуню, що було тій очевидячки неприємно, стала знов розпитувати про вчерашню сцену між Родем і Лужином. Отся подія, як видно, непокоїла її більш всего *і доводила до страху і дро-щів. Разумихін розповів усе наново, в подрібности, але на сей раз додав і своє заключения; він просто обвинив Родя про нарошне, придумане зобидження Петра Петровича, на сей раз дуже мало звиняючи його слабістю.

— Він ще перед слабістю на се рішився, — додав він;

— Я також так думаю, — сказала Пульхерія Александрівна, з прибитим видом. Але її дуже вразило, що про Петра Петровича Разумихін виразився на сей раз так осторожно і навіть будьтоби і з поважанням. Поразило се і Евдокію Романівну.

— Так ви ось якої думки про Петра Петровича? — не втерпіла не спитати Пульхерія Александрівна.

— Про будучого мужа вашої доньки я і не можу бути иншої думки, — твердо і з горячю відповів Разумихін, — і не з самої низької чемности се говорю, а длятого, длято-го... ну хоч лиш длятого, що Евдокія Романівна сама, добровільно зволила вибрати сего чоловіка, коли-ж я так понизив його вчера, то се тому, що вчера я був препогано пяний і ще... божевільний; так, божевільний, без голови, з розуму зійшов, цілковито... і сьогодня стидаюся cero!...

Він почервонів і замовк. Евдокія Романівна Запалала, всс-ж таки не перервала мовчанки. Вона не вимовила ні одного слова з тої пори, як лиш заговорили про Лужина.

А тимчасом Пульхерія Александрівна без її піддержки очевидячки находилась в нерішимости. Наконець, загикую-чись і безнастанно споглядаючи на дочку, сказала, що її незвичайно занимае тепер одна обставина.

— Бачите, Дмитре Прокопичу, — почала вона... — я буду цілком отверта з Дмитро Прокопичем,'Дунечко?

— Розуміється, матусю, — осміляючи відповіла Евдокія Романівна.

— Ось в чім діло, заговорила тая поквапно, мовби з неї гору зняли позволениям висказати своє горе. — Сьогодня, дуже рано, ми дістали від Петра Петровича карточку, в відповідь на наше вчерашне повідомлення про приїзд. Бачите, вчера він повинен був ждати нас, як і обіцяв, на зелізници. Замісць того, на дворець зелізниці прислав нам на стрічу я-когось лакея, з адресою отсих нумерів і щоб нам показати дорогу, а нам велів сказати, що він зайде сюди до нас сам сьогодня рано. Замісць того сьогодня ранком прийцдла від него отся карточка... Лучше, прочитайте її самі; тут є пункт, котрий вельми непокоїть мене... ви зараз побачите самі, я-кий се пункт, і... скажіть мені вашу отверту думку, Дмитре Прокопичу! Ви ліпше всіх знаєте характер Родя, і ліпше всіх можете порадити. Упереджаю вас, що Дуня вже усе порішила, зараз від першого разу, але я, я ще не знаю, як поступити і____і цілий час дожидала вас.

Разумихін розвинув картку з надписом вчерашнього дня і прочитав щб слідує: !

"Ласкава пані, Пульхеріє Александрівно! Маю честь повідомити вас, що задля несподіваних перешкод не міг я дожидати вас на зелізниці і післав в тій ціли чоловіка, вельми розсудливого. Рівно-ж позбавлю себе чести бачитись з вами і завтра рано, ради наглих сенатських справ і щоб не пере-шкаджати ^родинному побаченню вашому з вашим сином і Евдокії Романівни з п братом. Буду-ж мати честь відвідати вас і поклонитись вам в вашім мешканню не инакше, як завтра рівно в осьмій годині вечером, причім осміляюсь прилучити конечну і, додам ще, настійчиву, просьбу мою, щоби при нашім побаченню не було Родіона Романовича, бо він безприкладно і тяжко обидив мене, коли я його вчера посітив в слабости, і надто ще з причини, що маю особисто до вас конечне і докладне обяснення щодо відомого пункту, дотично котрого хочу почути ваше власне обяснення. Маю честь при тім завчасу упередити, що коли на перекір просьбі, стріну Родіона Романовича, приневолений буду без проволоки віддалитись, і тоді спорікайте вже на се§&. А пишу се тому^ що Родіон Романович, хоч здавався при'"відвідинах моїх так хорим, за дві годині нараз виздоровів, значить отже виходить з дому і до вас зайти може. Про се переконався я на власні о-чи в мешканню роздоптаного кіньми пяниці, котрий помер від сего, а дочці котрого, дівчині найпостиднійшого поведения, дав він вчера до двайцять пять рублів мовби то на похорон, що вельми мене здивувало, скоро знаю, посеред якщ клопотів збирали ви отсю суму. При чім виражаючи моє оособливе поважання почитаній Евдокії Романівній, прошу принята вираз прихильности і поважання

вашого покірного слуги

П. Лужина.

— Що мені тепер чинити, Дмитре Прокопичу? — заговорила Пульхерія Алексаидрівна трохи не з плачем. — Як я скажу Родеви, щоб не приходив? Він так рішучо жадав вчера відмови Петрови Петровичеви, а тут і його самого велять не принимати! Та він нароком прийде, як довідається, і... шо тоді буде?

— Поступіть так, як рішила Евдокія Романівна, — спокійно і без надуми відповів Разумихін.

— Ах, Боже мій! Вона говорить... вона Бог знає що говорить, і не обясняє мені ціли! Вона говорить, що ліпше буде себ то не ліпше, але що чомусь-там начеб доконче треба, щоб і Родьо також нароком прийшов сьогодня в осьмій годині і щоб вони конче стрітились... А я так і карточки сеї не хотіла йому показувати і якнебудь зробити, при вашій помочі, щоб він не приходив ... адже-^с він такий роздразне-ний ... Та і нічого я не розумію, який там пяниця умер і яка там донька, і яким світом міг він віддати^отсій донці усі о-станні гроші... котрі...

— Котрі так дорого вам дістались, матусю, — докинула Евдокія Романівна.

— Він був вчера не при собі, — задумчиво приговорював Разумихін. — Колиб ви знали, що він там за штуки платав вчера в гостинниці, хоч і дотепно ... гм! про якогось небіщи-ка і про якусь дівчину він дійсно мені щось говорив вчера, коли ми йшли домів, але я не розумів ні слова... Та втім, і я сам вчера... .

— Найліпше, матусю, ходімо до него самі і там, впевняю вас, зараз побачимо, що робити. Та якраз вже і пора на те, — Господи! одинайцята година! — скрикнула вона, ПОГЛЯНУВШИ на свій пишний золотий годиник з емалією, що висів в неї на шиї на тоненькім венеціянськім ланцюшку і ніяк не відповідав уборови.

— Подарок жениха, — подумав Разумихін.

— Ах, пора! Пора, Дунечко, пора! — налякано заторопилась Пульхерія Алексаидрівна. — Ще подумає, що ми від вчера гніваємось, коли так довго не йдемо. Ах, Боже мій!

Говорячи теє, вона поквапно накидувала на себе мантилю і надягала капелюх; Дунечка також одягалась. Рукавички на ній були не лиш заношені, але аж подерті, що завважав Разумихін, а тимчасом отся явна бідність убору навіть додавала обом дамам вид якоїсь особлившої поваги, щр завсігди буває з тими, хто уміє носити убогу одежу. Разумихін з о-божанням глядів на Дунечку і чувся гордим, що поведе її.

— Тая королева', —— думав він про себе, — що то латала свої пончохи в вязниці, вже навірно в ту хвилю виглядала справдішною королевою і навіть більше, ніж за часів най-пишнійших торжеств і виходів.

— Боже мій! — кликнула Пульхерія Александрівна, — чи думала я, що буду боятись зійтися з сином, з моїм любим Родечком, як тепер боюсяі... Я боюся, Дмитре Прокопичу! — додала вона, несміло поглянувши на него.

— Не бійтесь, мамочко, — сказала Дуня, цілуючи її — ліпше вірте в него. Я вірю.

— Ах, Боже мій! Я вірю також, а всю ніч не спала! — закричала бідна женщина.

Вони вийшли на вулицю.

— Знаєш, Дунечко, як тілько я над ранком трошечки заснула, мені зараз приснилась покійна Марта Петрівна... і ціла в білім ... підійшла до мене, взяла за руку, а сама головою хитає на мене, і так строго, строго, начеб осуджає... Чи добро воно віщує? Ах, Боже мій, Дмитре Прокопичу, ви ще не знаєте: Марта Петрівна умерла!

— Ні, не знаю; яка Марта Петрівна?

— Несподівано! і представте собі...

— Опісля, мамочко, вмішалася Дуня, — адже вони ще не знають, хто така Марта Петрівна.

— Ах, не знаєте? А я думала,, вам вже все звісне. Ви мені простите, Дмитре Прокопичу, у мене в отсі дні просто в голові путається. Справді, я вас уважаю якби за провидіння наше, та тому так і переконана була, що вам все звісне. Я вас майже за рідного уважаю... Не угнівіться, прошу, що так говорю. Ах, Боже мій, що се у вас права рука! скалічились?

— Так, скалічився, — воркнув ущасливлений Разумихін.

— Я иногді надто вже від серця говорю, так що Дуня мене поправляє... Але, Боже мій, в якій він комірці живе! Так чи пробудився він вже? І отся женщина, хазяйка його, у-важає се за кімнату! Послухайте, ви говорите, він не любить

серця виказувати, так що я бути може йому і надоїм моїми слабостями?.:. Чи не навчилиб ви мене, Дмитре Прокопи-чу, як мені з ним поводитися? Я, знаєте, цілком як запаморочена ходжу.

— Не випитуйте його надто про що небудь, коли побачите, що він хмуриться; особливо про здйровля не богато питайте: не любить.

— Ах, Дмитре Прокопичу, як тяжко бути матірю! Але ось і ті сходи... Які погані сходи!

— Ненечко, ви аж бліді, утихомиріться, серденько моє, — сказала Дуня, лестячись до неї. — Він ще повинен бути щасливий, що вас бачить, а ви так себе мучите, — додала вона, заіскрившись очима.

— Погодіть, я перше загляну, чи прокинувся він. Женщини поволеньки пішли за ідучим вперед по сходах

Разумихіном, а коли вже порівнялись на четвертім поверсі з дверми господині, то заважали, що ті двері отворені на маленьку щілину і що двоє бистрих, чорних очей приглядаесь їм з темноти. Коли-ж погляди стрітились, то двері душком затріснулись, і то з таким стуком, що Пульхерія Александрівна мало що не скрикнула з переляку.

Г

III.

^ — Здоров, здоров! — весело крикнув на стрічу входячим Зосимов.

Він вже мінут з десять як прийшов і сидів в вчерашнім своїм куті на дивані. Раскольніков сидів в куті насупроти, цілком одягнений і навіть старанно вимитий та причесаний, чого вже давно з ним не лучалось. Кімната відразу наповнилась, все-ж таки Настка успіла увійти вслід за гостями і стала слухати.

Дійсно, Раскольніков був майже здоров, особливо в по-рівнанню до вчерашнього, тільки був дуже блідий, розсіяним і насуплений. З виду він походив мов би на раненого чоловіка, або на такого, що переносить якийсь сильний фізичний біль: брови його були підняті, губи стиснені, очі горіли. Говорив він мало і нерадо, начеб з трудом, або випопняючи обовязок, і якийсь несупокій на часи появлявся в його поворотах.

Недоставало лиш якої перевязки на руці, або тафти на пальцях для повної схожости з чоловіком, у котрого, приміром, дуже болючо збирає палець, або звихнена рука, або що-небудь в отсім роді.

Все-ж таки і се бліде та захмарене лице озарилось на хвилинку мов би світлом, коли увійшли мати і сестра, однакож се додало до його виразу лиш замісць дотеперішної сумної розсіяности, начеб більше зосередоточеної муки. Світло померкло скоро, але мука осталась, і Зосимов, що слідив свого пацієнта з всім молодечим жаром лікаря, починаючого тільки-що практикувати, з здивуванням завважав в нім, як лиш надійшли його рідні, замісць радости, мов би тяжку, укриту рішучість перенести годину — нових мук, котрі ^вже тяжко обійти. Він бачив опісля, як трохи не кожде слово розмови, що завязалась, будьто би дотикалось до якоїсь рани його пацієнта і вражувало його; все-ж таки рівночасно він і дивувався почасти нинішній його умілости панувати над собою і укривати свої чувства, в порівнанню до вчерашньо-го мономана, що задля найменшого слова впадав мало що не в бішеність.

— Так, я тепер сам бачу, що майже здоров, — сказав Раскольніков, привітливо цілуючи матір і сестру, від чого Пульхерія Алексаидрівна відразу просіяла, — і вже не по вче-рашньому се говорю* — додав він, звертаючись до Разумихіна і по приятельськи стискаючи йому рукуч

— А я також аж здивувався, побачивши його сьогодня, — почав Зосимов, вельми урадований, що прийшли люде, бо вже за десять мінут успів стратити нитку розмови з своїм хорим. — За три-чотири дні, коли так піде, цілком буде як передше, то є, як було місяць тому назад, або два, або і три. Адже се з давна почалось і приготовлялось... а? Признаєте тепер, що може і самі були винуваті? .— додав він з осторожною усмішкоіФ, немов би завсігди ще боявся його чим небудь роздразнити.

— Дуже можливо, — холодно відповів Раскольніков.

— Я до тогЬ говорю, — продовжав Зосимов, розохотившись, — що ваше цілковите виздоровлення зависить тепер від вас самих. Тепер коли вже з вами можна розмовляти, мені хотілось би вас переконати, що ви доконче повинні усунути первісні, так сказати корінні причини, котрі вплинули на зародок вашого хоробливого стану, тоді і вилічитесь, а ні, то буде навіть ще гірше. Сих первісних причин я не знаю, але вам повинні вони бути знакомі. Ви чоловік розумний і вже певно застановлялись над собою. Мені здається, ваше розстроення взяло свій початок з тої пори, як ви виступили з університету. Вам без заняття оставатись годі; труд і твердо поставлена перед собою ціль, пс( моїй думці, дуже б могли вам помочи.

— Так, так, правда ваша... ось я чим скорше запишуся знову на університет, і тоді все піде... як по маслі.

Зосимов, що почав свої розумні поради по части і для попису перед жінками, був очевидно трохи збитий з пан-телику, коли скінчивши річ і поглянувши на свого слухача, завважав в лици його виразну насмішку. Але се тревало лищ коротку хвилинку. Пульхерія Александрівна таки зараз взялась дякувати Зосимову, іменно за вчерашнє нічне відвідання їх в гостинниці.

— Як, він був у вас і в ночі? — запитав Раскольніков, трохи занепокоєний. — Так отже і— ви не спали після дороги?

— Ах, Родю, та се лиш до другої години було. Ми з Дунею і дома, бачиш, ранше ніколи не клались спати.

— Я також не знаю, як йому подякувати, — тягнув дальше Раскольніков, відразу нахмурившись і потупившись. — Хоч би покласти на бік питання грошеве 4— ви звините, що я про те нагадав (звернувся він до Зосимова), — то все таки я не розумію, чим я заслужив у вас на таку особлившу вважливість? Просто не розумію... і... воно мені навіть прикро, длятого, що незрозуміло: я вам отверто признаюся.

— Та ви не роздразняйте себе, — засміявся насилу Зосимов,— припустіть, що ви мій перший пацієнт, ну, а наш брат, коли починає практикувати, любить своїх перших пацієнтів, як власних дітей, та декотрі майже в них влюбляються. А я, бачите, в пацієнтів не богатий.

— Я вже не говорю про него, — додав Раскольніков, показуючи на Разумихіна, — він також кромі обид і клопотів нічого від мене не бачив.

— Ех, то йому верзеся! Та ти в чувственнім настрою, чи що сьогодня? — крикнув Разумихін. *

Він побачив би, колиб був прокикливійший, що чувственного настрою тут цілком не було, а було навіть щось зовсім противне. Та Евдокія Романівна се завважала. Вона пильно і з неспокоєм слідила за братом.

— Про вас же, ненечко, я і говорити не смію, — про-довжав він начеб виучену від ранку лекцію. — Що лиш нині міг я хоч сяк так представити собі, як мусіли ви тут вчера намучитись, дожидаючи мого повороту.

Сказавши те, він нараз, мовчки і з усмішкою, протягн/в руку сестрі. Але в усмішці тій блиснула на сей раз справдішня, не притворна любов. Дуня зараз схопила і горячо стиснула протягнену їй руку, урадувана і вдячна. По раз перший він звертався до неї після вчерашньої звади. Лице матері проясніло роскішю і щастям на вид сего рішучого і німого примирення брата з сестрою.

— Ось за се то я його і люблю! — прошептав Разумихін, енерґічно повернувшись на кріслі. — Є у него такі пориви!...

— І як се у него гарйо виходить, — думала мати про себе, — які в него благородні пориви, і як він простб, ніжно покінчив ціле те вчерашнє непорозуміння з сестрою — тим тілько, що руку простягнув в таку хрилю, та подивився любо ... І які у него очі прекрасні, і яке усе лице прекрасне!... Він навіть гарнійший від Дунечки... Але, Боже мій, який на ньому убір, як він страшно одягнений! У Атанаса Івановича в магазині Васько, послугач, ліпше зодягнений!... І так би я, ось, так би, здається і кинулась до него і обняла його і... заплакала — а боюсь, боюся... який то він, Господи! Адже-ж і ласкаво говорить, р боюсь! ну, чого я боюся?...

— Ах, Родю, ти не повіриш, — підхопила вона нараз, спішачи відповісти на його замітку, — які ми з Дунею вчера були... нещасні! Тепер, коли вже усе минуло і скінчилось, і всі ми знов вповні щасливі, — можна розповісти. Подумай, біжимо сюди, шоб обняти тебе, ледви не просто з вагону, а бтся женщина, — а, та ось вона! — Як ся маєш? Настко!... Говорить вона нам, що ти лежиш в білій горячці і тілько що втік нишком від лікаря, без памяти, на вулицю, і що тебе побігли шукати. Ти не повіриш, що з нами було! Мені зараз пригадалось, як трагічно погиб поручник Потанчіков, наш знакомий, приятель твойого батька, — ти його не па-мятаеш, Родю, — також в білій горячці і так само вибіг і на подвірю в студник упав, що лиш на другий день могли витягнути. А ми, очевидно, ще більше дослухались. Хотіли було бігти глядіти Петра Петровича, щоб хоч з його по-мічю... адже-ж ми були самі,,— продовжала вона жалібним голосом, і нараз зовсім затялась, нагадавши, що заговорювати про Петра Петровича ще досить небезпечно, мимо того "що всі вже знов вповні щасливі".

— Так, так... усе те, розуміється, прикре... — воркнув в відповідь Раскольніков, однакож з таким розсіяним і майже неуважним видом, що Дуня в зачудуванню на него по-погляділа.

— Що то я ще хотів? — продовжав він, силуючись нагадати, — так: прошу вас, мамо, і ти, Дунечко, не думайте, що я не хотів до вас нині перший прийти і чекав, поки аж ви до мене зайдете.

— Та що се ти, Родю! — скрикнула Пульхерія Александрівна, також здивована.

— Що він, мов то з обовязку йам відповідає? — подумала Дунечка, — і мириться і прощення просить, дослівно службу служить, або лєкшю витвердив.

— Я тільки що прокинувся і хотів було іти, та мене о-діння задержало; забув вчера сказати їй... Настці... спо-локати отсю кров... ледви тепер успів одітись.

— Кров! Яку кров, — налякалась Пульхерія Александрівна.

— Се так... не жахайтесь. Се кров з того, що вчера, коли я волочився по части в горячці, я і подибав одного роздоптаного чоловіка ... чиновника одного.

— В горячці? Але-ж ти все памятаєш, 4— перебив йому Разумихін.

— Се правда, — якось дивно заклопотано відповів на се Раскольніков, — памятаю все, навіть до найменшої подробиці, а мимо того, длячого я се робив та тули ходив та се говорив, я ніяк не можу обяснити.

— Надто звісне явище, — навязався Зссимов, — виконання діла иноді майстерське, як найхитрійше, а правлення поступками, початок поступків розстроєні і зависять від ріжних хоробливих вражінь. Похоже на сон.

— Воно таки справді і не зле, що він мене майже за божевільного уважає, — подумав Раскольніков.

— Адже-ж так само, здається мені, буває і у здорових, — завважала Дунечка, з несупокоєм глядячи на Зосимова.

— Цілком вірне спостереження, — відповів той. — В от-сім змислі дійсно всі ми, і дуже часто майже як поміїпані, з маленькою тільки ріжницею, що "хорі" трошки більш помішані ніж ми, отже доконче треба розріжняти границю.

А гармонічного чоловіка, се правда, зовсім майже нема; на десятки, а може і на многі сотні тисяч по одному стрічається, та І то в досить слабих екземплярах...

При слові "помішані", що вирвалось необачно у Зосимова, котрий попав на улюблену тему, всі насупились. Раскольніков сидів начеб не звертав уваги, задуманий і з дивною усмішкою на блідих губах. Він заєдно ще в думці чимсь був занятий.

— Ну, так що-ж сей роздоптаний? Я тебе перебив! — спитав чискорше Разумихін.

— Що? — мов би прокинувся той. — Так... ну і я за-пачкався в крови, коли помагав його переносити в кватиру... Однакож, матусю, я одну непростиму річ вчера зробив; дослівно я не був при умі. Я вчера всі гроші, котрі ви мені прислали, віддав ... його жінці... на похорони ... Вона тепер вдова, сухітниця, безталанна женщина... троє маленьких сиріт, голодні... в хаті пусто ... і ще одна донька є ... Може бути, ви би і самі віддали, як би бачили ... Все-ж таки я права не мав ніякого, признаюсь, особливо коли знав, як вам самим ті гроші дістались. Щоби помагати, треба право до того мати, а коли ні: "crevez chiens, si vous n'ettes pas contents!"*) — він розсміявся. — Чи так, Дуню?

— Ні, не так, — твердо відповіла Дуня.

— Ба, та і ти ... з замірами!... — пробурмотів він, подивившись на неї мало що не з ненавистю і насмішливо усміхнувшись. — Я повинен був се знати... Що-ж, і похвально; тобі же ліпше... і дійдеш до такої границі, що не переступиш її — нещаслива, а переступиш, може ще не-щасливійша будеш... Та втім, все те дурниця! — додав він роздразнено, сердячись на своє мимовільне унесення. — Я хотів лиш сказати, що у вас, матусю, я. прощення прошу, — закінчив він різко і коротко.

— Досить, Родю, я переконана, що усе що ти робиш, то добре! — сказала урадована мати.

— Не будьте так переконані, — відповів він, скрививши рот в усмішку.

Наступила мовчанка. Щось було напряжене в цілій отсій розмові, і в мовчанці, і в примиренню, і в опрощенню, і всі се відчували.

— Так отже направду вони мене бояться, — думав сам

про себе Раскольніков, з підлоба споглядаючи на матір І сестру.

Пульхерія Александрівна, дійсно, чим більше мовчала, тим більше ставала несмілою. [

— Коли їх не бачив, то здається я любив їх, — блиснуло в його голові.

— Знаєш, Родю, Марта Петрівна умерла! — нараз вирвалась Пульхерія Александрівна.

— Яка се Марта Петрівна?

— Ах, Боже мій, та Марта Петрівна Свидригайлова! Я ще так богато про неї тобі писала.

— А-а-а, так, памятаю... так умерла? Ах, в самій річи? — нараз стрепенувся він, мов би прокинувся із сну. — Невже-ж умерла? На яку-ж слабість?

— Представ собі, напрасною смертю! — поквапилась Пульхерія Александрівна, осмілена його цікавістю, — і якраз в ту саму пору, коли я тоді лист до тебе вислала, в той самий навіть день! Подумай, сей страшний чоловік, здається, і був причиною її смерти. Говорять, він її страшенно побив!

— То вони так жили? — запитав він, звертаючись до сестри.

— Ні, противно навіть. З нею він завсігди був дуже терпеливий, навіть ввічливий. В' многих ра^ах він аж надто був податливий для неї, цілих сім літ____Якось відразу стратив терпеливість.

— Виходить отже, він зовсім не такий страшний, коли сім літ кріпився? Ти, Дунечко, здається, його оправдуєш?

— Ні, ні, се страшний чоловік! Страшнійшого я нічого і подумати собі не можу, — ледви не здрігаючись відповіла Дуня, нахмурила брови і задумалась.

— Лучилось се у них ранко^м, — продовжала спішачись Пульхерія Александрівна. — Після того вона зараз веліла запрягати коні, щоби зЗраз по обіді їхати до міста, бо при таких нагодах їздила вона все до міста; їла за обідом, говорять, з великою жадобою ...

— Побита, бачите?

— У неї впрочім і завсігди була отся... призичка, і як тільки пообідала, щоб не запізнитись їхати, таки зараз пішла до купелі... Бачиш, вона якось-то там лічилась купанням; у них там став холодний є, і вона купалася в нім правильно кождого дня, і як тільки увійшла в воду, зараз .наступило пораження!

— Ну, та нічого і казати! — докинув Зосимов.

— І міцно він її потурбував?

— Адже се все одно, — відізвалась Дуня.

— Гм! От вам, матусю, охота про такі пусті річи розповідати, — роздразнено і якось ненадійно промовив нараз Раскольніков.

— Ах, друже мій, та я не знала, про що вже і заговорити, — вирвалось в Пульхерії Александрівни.

— Та що ви, боїтесь мене всі, чи що? — сказав він з викривленою усмішкою.

— Се дійсно правда, — сказала Дуня, просто і строго дивлячись на брата. — Матуся, коли йшла на сходи, аж хрестилась зі страху.

Лице його викривилось наче від судорогів.

— Ах, що ти Дуню! Не сердься, будь ласкав, Родю... Нащо ти, Дуню! — заговорила в помішанню Пульхерія Александрівна; — се я їдучи сюди цілу дорогу маячила в вагоні, як ми побачимось, як ми про все будемо розповідати собі... і так була щаслива, що і дороги не бачила! Та що я! Я і тепер щаслива... Без потреби ти, Дуню! Я вже від того самого щаслива, що тебе бачу, £одю...

— Доста, матусю, — з поміщанням* пробурмотів він, не глядячи на неї і стиснув її руку, — маємо час наговоритись!

Сказавши те, він нараз занепокоївся і поблід: знов одно недавнє страшне чувство мертвим холодом озвалось в душі його; знов йому відразу стало цілком ясно і понятно, що він сказав в отсю хвилю страшенну лож, що не тілько ніколи тепер не прийдеться йому мати час наговоритись, але вже ні про що більш, ніколи і ні з ким не можна йому тепер говорити. Вражіння отсеї убиваючої думки було так сильне, що він на хвилю майже цілком забувся, встав з місця, і не глядячи ні на кого, пустився геть з кімнати.

— Що ти? — крикнув Разумихін, хапаючи його за руку. Він усів знову і став мовчаливо розглядатись; всі гляділи на него з переляком.

— Та що ви всі такі скучні! — промовив він нараз, цілком несподівано. — Скажіть що не-будь! Чого в самім ділі так сидіти! Ну, говоріть-же! Будемо розмовляти ... Зібрались і мовчимо... Ну, що небудь!

— Слава Богу! А я думала, що з ним вчерашнє починається, — сказала перехрестившись Пульхерія Алексаидрівна.

— Що ти, Родю? — недовірчимо запитала Евдокія Романівна.

— Так, нічого, одну штуку пригадав, — відповів він і нараз засміявся.

— Ну, коли штуку, так і гаразд! А то і я сам уже подумав ... — воркнув Зосимов, піднимаючись з дивану. — Мені однакож пора; я ще зайду може бути... коли застану...

Він поклонився і вийшов.

— Який гарний чоловік! — завважала Пульхерія Алексаидрівна.

— Так, гарний, добрий, образований, розумний, — заговорив нараз Раскольніков з якоюсь несподіваною поквапністю і з якимсь незвичайним до сеї пори оживленням, — вже не памятаю, де я його передше, перед слабістю бачив... Здається, десь бачив... Ось і сей також гарний чоловік, — кивнув він на Разумихіна. — Чи подобається він тобі, Дуню? — запитав він її, і зараз, не знати чому розсміявся.

— Дуже, — відповіла Дуня.

— Фу, який ти... дурак! — сказав страшно помішаний і почервонілий Разумихін і встав з крісла. ]'

Пульхерія Алексаидрівна злегка усміхнулась, а Раскольніков голосно зареготався.

— Та куди ти?

— Я також... мені треба.

— Зовсім тобі не треба, оставайся! Зосимов пішов, так і тобі треба. Не ходи... А котра година? Чи є вже дванай-цята? Який у тебе гарненький годинник, Дуню! Та що ви знов замовкли? Заєдно тілько я, та я гбворю!...

— Се подарок Марти Петрівни, — відповіла Дуня.

— І дуже дорогий, — додала Пульхерія Алексаидрівна.

— А-а-а! Який великий, майже не дамський.

— Я такий люблю, — сказала Дуня.

— Тдк отже 'не женихів подарок, — подумав Разумихін і незнати чому втішився.

— А я думав, що се Лужина подарок, — завважив Раскольніков.

— Ні, він ще нічого не дарував Дунечці.

— А-а-а! А памятаєте ви, матусю, та я залюблений був і женитись хотів, — нараз сказав він дивлячись на матір, поражену несподіваним оборотом і тоном, з яким він про те заговорив.

— Ах, любчику мій, памятаю!... — Пульхерія Александрівна переглянулась з Дунечкою і Разумихіном.

— Гм! так! А що мені вам розповісти? Навіть мало памятаю. Вона слабовита така дівчинка була, — продовжав він, якби знов нараз задумуючись і потупившись, — цілком хора; убогим любила давати і про монастирі заєдно маячила, і раз залилась сльозами, коли мені про те стала говорити; так, так... памятаю ... добре памятаю. Поганенька така ... бідна. Справді не знаю, за що я до неї тоді привязав-ся, здається за те, що завсігди була недужа... Будь вона ще кулява, або горбата, я би, здається, ще більше її полюбив... (Він задумчиво усміхнувся). Так... була се якась весняна горячка...

— Ну, тут не сама весняна горячка, — з одушевлениям сказала Дунечка.

Він уважно, з напряжениям поглядів на сестру, та не дочув, чи навіть не порозумів її слів. Відтак, в глубокій задумі, встав, підійшов до матері, поцілував її, вернувся на місце і сів.

—; Ти і тепер її любиш! — промовила зворушена Пульхерія Александрівна.

— її, кажете? Тепер? Ах, так... ви про неї. Ні. Се все тепер вже на другім світі... і так давно. Та і все те надокола мов 'би не тут діється ...

Він з увагою поглядів на них.

— Ось і вас... я зовсім мов би зза тисячів верстов на вас гляджу. Та і чорт знає, чого ми про те говоримо! І на що розпитувати? — додав він з досадою і замовк, кусаючи собі нігті та наново задумуючись.

— Яка в тебе погана кватира, Родю, сущий гріб, — сказала нараз Пульхерія Александрівна, перериваючи важке

мовчання. — Я переконана, що ти через половину від ква-тири став таким мелянхоліком.

— Кватира? ... — відповів він розсіяно. — Так, кватира много причинилась... я про те також думав... А ко-либ ви знали, однакож, яку ви дивну думку тепер сказали, матусю! — додав він нараз, дивно усміхнувшись

Ще трохи, і се товариство, сі найблищі кревні, після трох-літної розлуки, сей родинний тон розмови при цілковитій неможливости хоч про що небудь говорити, — стали наконець йому рішучо незносні. Було однакож одно нагляче діло, котре так чи так, а треба було доконче рішити сьогодня, — так рішив він ще передше, коли прокинувся. Тепер утішився він сим ділом, яко виходом.

— Ось що, Дуню, — почав він серіозно і сухо, — я розуміється, прошу у тебе за вчерашнє опрощення, але я у-важаю своєю повинністю знову тобі нагадати, що від головного мого я не відступаю. Або я, або Лужин. Може я падлюка, алех ти не повинна. Оден з нас. Коли-ж ти вийдеш за Лужина, я ось зараз перестаю уважати тебе за сестру.

— Родю, Родю! Адже-ж се вже цілком те саме, що і вчера, — жалібно заголосила Пульхерія Александрівна, — і чого ти заєдно підлим себе називаєш, не.можу я сего перенести! І вчера цілком те саме ...

— Брате, — твердо і також сухо відповіла Дуня, — в усім тім є помилка з твоєї сторони. Я за ніч передумала і відшукала помилку. Усе в тім, що ти, здається, думаєш, будь-то я комусь і для когось приношу себе в жертву. Зовсім се не так. Я просто для себе виходжу, бо мені самій тяжко; а при тім очевидно буду рада, коли удастеся бути пожиточною рідним, все-ж таки в моїй рішучостіи се зовсім не головна причина...

— Бреше! — подумав він про себе, кусаючи нігті зі злости. — Гордійка! Признатись не хоче, що рада би свідчити ласки! Зарозумілість! О, низькі характери! Вони і люблять, начеб ненавиділи... О, як я... ненавиджу їх всіх!

— Одним словом, я виходжу за Петра Петровича, — тягнула дальше Дунечка, — тому, що із двох лих треба вибирати менше. Я намірена чесно виповнити все, чого він від мене дожидає, отже я його не обманюю... Чого ти так тепер усміхнувся?

Вона також спалахнула, і в очах її блиснув гнів.

— Все виповниш? — запитав він, їдко усміхаючись.

— До звісних границь. І спосіб і форма сватання Петра Петровича показали мені зараз, чого йому треба. Він, правда, себе цінить, бути може, надто високо, але я надіюсь, що він і мене цінить... Чого ти знов смієшся?

— А чого ти знову паленієш? Ти неправду говориш, сеструню, ти нарошно неправду говориш, з одного лиш женського звичаю брешеш, щоби тільки на своїм поставити пе-реді мною. Ти не можеш поважати Лужина: я бачив його і говорив з ним. Значить отже, продаєш себе за гроші і значить також, на всякий случай поступаєш низько, і я радий, що ти бодай хоч паленіти можеш.

— Неправда, не брешу!... — скрикнула Дунечка, тратячи всю холоднокровність. — Я не вийду за него, не будучи переконана, що він поважає мене і дорожить мною; не вийду за него, не маючи твердого переконання, що сама можу поважати його. На щастя я можу про те переконатись на-вірно, і навіть ще сьогодня! А кодиб і правда була твоя, колиб я дійсно рішилась на підлість, — або-ж се милосер-но з твоєї сторони так зі мною говорити? Чого ти домагаєшся від мене геройства, котрого і в тобі ось може бути нема? Се деспотизм, се насильство! Коли я погублю кого, так тілько себе саму... Я ще нікого не зарізала... Що ти так глядиш на мене? Чого ти так поблід? Родю, що з тобою? Родю миленький!...

— Господи! До млостей довела! — закричала Пульхерія Алексаидрівна.

— Ні, ні____байка... нічого!... Трохи голова закрутилась. Зовсім не млости... Щр ви знову з тими млостя-ми!... Гм! так... що се я хотів? Так: яким же ти світом зараз нині переконаєшся, що можеш поважати його і що він... дорожить тобою, чи як там ти сказала? Ти мабуть сказала, що сьогодня? Чи мені причулось?

— Мамочко, покажіть братови лист Петра Петровича, — сказала Дунечка.

Пульхерія Алексаидрівна дрожачими руками передала лист. Він з великою цікавістю взяв його. Але замісць його отворити, він нараз якось з задивом поглядів на Дуню.

— Дивно, — промовив він звільна, начеб поражений якоюсь новою думкою, та чого я так побиваюсь? Нащо весь сей крик? Та виходи, за кого хоч!

Він говорив якби про себе, але вимовив в голос, і якийсь час глядів на сестру, начеб здивований.

Він отворив наконець лист, все ще з виразом якогось особлившого здивовання; відтак поволеньки і уважно взявся читати і перечитав два рази. Пульхерія Алексаидрівна була в особлившім несупокою; та і всі дожидали чогось особлившого.

— Се мені дивно, — почав він, подумавши трохи і пере-, даючи письмо матері, але не звертаючись ні до кого з осібна, —*адже він ділами займається, адвокат, і бесіда найть у него така... замашиста, — а як він неграмотно пише.

Всі скрутились; цілком не сего дожидали.

— Адже вони всі так пишуть, — коротко закинув Разумихін.

— Хіба ти читав?

— Читав. '

— Ми показували, Родю, ми... радились їх, — почала Пульхерія Александрівна.

— Се якраз судейський стиль, — перебив Разумихін. — Судейські письма досі так пишуться. і

— Судейський? Так, іменно судейський, діловий... Не те, щоб вже надто неграмотно, але і не те, щоб вже надто літературно; діловий!

-г— Петро Петрович і не таїться, що учився на мідяки, дешевенько, і він навіть хвалиться тим, що сам собі дорогу прорубав, — завважала Евдокія Романівна, подекуди зобиджена новим тоном брата.

— Що-ж, коли хвалиться, так і е чим, ;— я не пербчу. Ти, сестро, здається, обидилась, що я з цілого листа таку пусту замітку витягнув, і думаєш, що я нароком про такі дрібниці заговорив, щоб доскулити тобі з досади. Противно, мені по поводу стилю прийшла в голову одна цілком не злишня при теперішній нагоді замітка. Там є одно вираження: "спорікайте на себе", поставлене дуже значучо і Я9Н0, і кромі того є погроза, що він зараз вийде, коли я прийду. Отся погроза вийти — значить тілько, що погроза покинути вас обох, як будете непослушні, і покинути тепер, коли спровадив вас до Петербурга. Ну, як ти думаєш: чи можна таким вираженням Лужина так само обидитись, як колиб ось він написав (він показав на Разумихіна), або Зосимов, або і з нас хто небудь?

— Н-ні, — відповіла Дунечка оживляючись, — я добре зміркувала, що се надто наівно виражене і що він може бути лиш не майстер писати... Се ти гарно розсудив, брате. Я навіть не сподівалась...

— Се по судейськи виражене, а по судейськи инакще написати годі, і вийшло грубше, ніж може бути він хотів. Та втім, я повинен тебе трохи розчарувати: в отсім. листі є ще одно вираження, одна клевета на мене, і досить підленька. Я гроші віддав вчера вдові, сухітници безпомічній, і не "під предлогом похоронів", а просто на похорони, і не в руки доньки, — дівчини, як він пише, "найпостиднійшого поведения" (і котру я вчера перший раз в життю бачив), а іменно вдові. В усім тім я бачу надто спішне бажання мене оклеветати і з вами поріжнити. Та виражене се знову по су-дейськи, то є з надто явним відкриттям ціли і з поспіхом дуже наівним. Чоловік він проворний, все-ж таки щоб розумно поступати — одної проворносте мало. Усе те малює чоловіка і... не думаю, щоб він тебе високо цінив. Говорю се тобі виключно лиш для звернення уваги, бо сердечно бажаю тобі добра...

Дунечка не відповідала; вона рішилась ще передше і чекала тільки вечера.

— Так як же ти рішаєшся, Родю? — запитала Пульхерія Александрівна, ще більше, ніж перше, затрівожена його на-прасним, новим, діловим тоном бесіди.

— Що се: "рішаєшся?"

— Та ось Петро Петрович, бачиш, пише, щоб тебе не було у нас вечером і що він відійде... коли ти прийдеш. Так як же ти ... будеш?

— Се вже, розумГється, не мені рішати, а по перше вам, коли таке жадання Петра Петровича вас не обиджає, і по друге, Дуни, коли вона також не обиджається. А я зроблю, як вам ліпше, — додав він сухо.

— Дунечка вже рішилась, і я вповні з нею згоджуюсь, — поспішила заявити Пульхерія Александрівна.

— Я рішила просити тебе, Родю, дуже а дуже просити, щоб ти був конечно у нас вечером при отсих сходинах, — сказала Дуня. — Прийдеш?

— Прийду.

— А я і вас також прошу бути у нас в осьмій годині, — звернулась вона до Разумихіна. — Матусю, я їх також запрошую.

— Дуже добре, Дунечко. Ну, вже як ви там рішили, — додала Пульхерія Александрівна, — так нехай і буде. А мені і самій лекше; не люблю удавати і кривити душею; ліпше будемо всю правду говорити... Гнівайся, не гнівайся тепер, Петре Петровичу.

IV.

В отсю хвилю двері тихо отворились, і в кімнату, несміло оглядаючись, увійшла одна дівчина. Всі звернулись до неї і з задивом і цікавістю. Раскольніков не пізнав її на перший погляд. Се була Зофія Семенівна Мармеладова. Вчера бачив він її пораз перший, але в таку мінуту, при таких обставинах і в такім костюмі, що в памяти його відбився образ цілком иншої особи. Тепер була се скромно, і навіть бідно одягнена дівчина, дуже ще молоденька, мійже похожа на дитину, з скромною і приличною поставою, з ясним, але якось трохи настрашеним лицем. На ній була дуже простенька домашня сукня, на голові старий, давнійшого фасону капелюшок; тілько в руках була, як і вчера, парасолька.

Побачивши несподівано повну кімнату людей, вона не те, що змішалась, але цілком потерялась,^ занезналась як маленька дитинка, і навіть трохи подалася взад, щоб вийти відси.

— Ах... се ви? ... — сказав Раскольніков в надзвичай-# нім здивованню і нараз сам змішався.

Йому зараз нагадалось, що мати і сестра знають вже дещо з листу Лужина про якусь там дівчину "найпостидній-шрго поведения". Що тільки перед хвилею він протестував проти клевети Лужина і сказав, що бачив сю дівчину перший раз, і ось тепер вона входить сама. Пригадав також, що ніяк не протестував проти вираження: "найпостиднійшого поведения". Усе те неясно і блискавкою перелетіло через його голову. Але коли придивився уважнійше, він зараз побачив, що се принижене существо так тяженько принижене, що йому відразу стало жаль. Коли-ж вона подалась було взад, щоб втікати зі страху, — в нім щось начеб перевернулось.

— Я вас зовсім не сподівався, — сказав він з поспіхом, задержуючи її поглядом. — Зробіть ласку, сідайте. — Ви певно від Катерини Іванівни. Позвольте, не сюди, ось тут сядьте.

При вході Зоні Разумихін, котрий сидів на однім з трох крісел Раскольнікова коло самих дверий, припіднявся, щоби дати їй увійти. Зразу Раскольніков показував їй місце в куті дивана, де сидів Зосимов, але нагадавши, що сей диван був надто фаміліярним місцем, і служить йому за постіль, поспішив вказати їй на крісло Разумихіна.

— А ти сідай тут, — сказав він Разумихінови, саджаючи його в кут, де сидів Зосимов.

Зоня сіла, трохи не дрожачи зі страху, і несміло поглянула на обі дами. Видно було, що вона і сама не розуміла, як могла вона сісти рядом з ними. Подумавши те, вона так застрашилась, що зараз знову встала і в повнім помішанню звернулась до Раскольнікова.

— Я... я... зайшла на одну мінуту; даруйте, що вас занепокоїла, — заговорила вона затинаючись. — Я від Катерини Іванівни, а вона не мала кого післати ... А Катерина Іванівна веліла вас дуже просити бути, завтра на набожень-стві в церкві, ранком ... на Митрофанієвськім, а відтак у нас... у неї... на тризні... Честь їй зробити... Вона веліла просити,

Зоня затялася і замовкла.

— Буду старатись доконче ... доконче, — відповів Раскольніков, и^ипіднявшись також, і також затинаючись і не договорюючи. — Будьте ласкаві, сідайте, — сказав він нараз; мені треба з вами поговорити. Прошу вас, — ви гло же бути спішитесь, — зробіть ласку, подаруйте мені дві мі-нутки ... ^

І він підсунув їй крісло. Зоня знову сіл^і і знову несміло, номішано, поквапно поглянула на обі дамп і знову поту-9 пилась.

Бліде лице Раскольнікова спаленіло, його начеб цілого перешибло; очі загорілись.

— Матусю, — сказав він твердо і з притиском, — се Зофія Семенівна Мармеладова, донька того самого нещасного пана Мармеладова, котрого вчера при моїх очах роз-доптали коні і про котрого я вже вам говорив...

Пульхерія Александрівна поглянула на Зоню і злегка прижмурила очі. Мимо всего свого помішання перед на-стійчивим і визиваючим поглядом Родя, вона ніяк не могла відмовити собі сеї приємности. Дунечка з повагою і уважно вдивилась просто в лице бідної дівчини і з недовірям приглядалась її. Зоня, як тілько почула представлення, підняла зразу очі знову, але змішалась ще більше як передше.

— Я хотів вас запитати, — звернурся до неї чим скор ше Раскольніков, — як там у вас сьогодня уладилось? Чи не мали ви клопотів?... от приміром з поліцією.

— Ні, пане, усе якось пішло ... Адже-ж вже надто видно, що було причиною смерти; оставили нас в спокою; тільки сусіди сердяться.

— За що?

— Що тіло довго стоїть... та тепер горячо, чути... так що сьогодня перед вечірнею ще на кладовище перенесуть, до завтра, в каплицю. Катерина Іванівна зразу не хотіла, а" тепер і сама видить, що годі...

— Отже сьогодня?

— Вона просить вас зробити нам честь на службі в церкві бути завтра, а опісля зайти до неї на поминки.

— Вона поминки справляє?

— Так, пане, закуску; вона вам дуже веліла подякувати, що ви вчера помогли нам... А то не булоб за що поховати.

І губи і борода її нараз задрожали, все-ж таки вона скріпилась і повздержалась, чим скорше знову спустивши очі в землю.

При розмові Раскольніков пильно їй приглядався. Се було худеньке^ дуже худеньке і бліде личко, доволі неправильне, якесь остреньке, з остреньким, малим носиком і борідкою, її навіть годі було назвати і гарною, але за те голубі очі її були такі ясні, і коли оживлялись вони, вираз лиця її робився таким добрим і простодушним, що поневолі тягнуло до неї. В лиці її, та і в цілій її статі, була крім того одна особливша характеристична ціха: мимо своїх вісім-, найцяти літ, вона здавалась майже ще дитиною, о много молодшою, чим в дійсности була, і се иноді навіть смішно проявлялось в декотрих її поворотах.

— Тілько чи Катерина Іванівна могла обстати такими скупими средствами, та як її стане на закуску? ... — запитав Раскольніков, упірно продовжаючи розмову.

— Домовина, бачите, пане, проста буде... і все буде просте, не дороге... ми тільки .що з Катериною Іванівною усе обчислили, так, що і лишиться, щоб помянута... а Катерині Іванівній дуже хочеться, щоби так було. Та годі-ж, пане ... се її відрада... вона така, адже ви знаєте ..

— Розумію, розумію... очевидно. Що се ви мою кімнату розглядаєте? Ось і матуся говорить також, що на домовину похожа.

— Ви нам усе вчера віддали! — промовила нараз в відповідь Зоня якимсь сильним і скорим шепотом, і знов відразу сильно потупилась.

Губи і підбородок її знов стали дрожати. Вона давно вже поражена була бідним житлом Раскольнікова, і тепер слова отсі самі з себе вирвались її. Наступила мовчанка. Очі Дунечки якось проясніли, а Пульхерія Алексаидрівна навіть привітливо погляділа на Зоню.

— Родю, — сказала вона встаючи, — ми, розуміється разом обідаємо. Дунечко, ходімо ... А ти би, Родю, пішов перейшовся трохи, а відтак відпочав, полежав, а там приходив чим хутше... А то ми тебе утомили, боюсь я...

— Добре, добре, прийду, — відповів він, встаючи з поспіхом... — Та у мене ще діло ...

— Або-ж ви будете і обідати окремо? — запитав Разумихін, з задивом глядячи на Раскольнікова. — Що се ти?

— Ні, ні, прийду; очевидно, розуміється... А ти останься на мінуту. Та він вам тепер не потрібний, матусю? Чи може я віднимаю його?

— Ох, ні, ні! А ви, Дмитре Прокопичу, прийдете обідати, будете так ласкаві?

— Прошу вас, приходіть, — просила Дуня. Разумихін поклонився і цілий засіяв. На одну хвилинку

всі якось дивно відразу поміщались.

— Пращай, Родю, то є до побачення; не люблю говорити "пращай!" Пращай, Настко!... ах, знову "пращай" сказала...

Пульхерія Алексаидрівна хотіла було і Зонечці поклонитись, та якось не удалось, і поквапно вийшла з кімнати.

Але Евдокія Романівна начеб ждала черги і, переходячи вслід*за матірю біля Зоні, поклонилась її уважливим, чемним і повним поклоном. Зонечка змішалась, поклонилась якось прискорено і налякано, і якесь навіть болюче чувство відбилось в лици її, мов би ввічливість і уважливість Евдо-кії Романівни були їй прикрі і прибиваючі.

— Дуню, пращай-же! — крикнув Раскольніков уже в сіни, — дай-же руку, но!

— Адже-ж я подавала, забув? — відповіла Дуня, ласкаво і заклопотано звертаючись до него.

— Ну що-ж, ще дай! — і він сильно стиснув її пальчики.

Дунечка усміхнулась до него, спаленіла:, чим скорше Еирвала свою руку і пішла за матірю, також чогось уся щаслива.

— Ну ось і славно! — сказав Раскольніков Зони, вертаючись до себе, і ясно поглянувши на неї, — упокой Господи мертвих, а живим ще жити! Чи так? Чи так? Адже так?

Зоня аж'з задивом гляділа на відразу прояснівше його лице; він кілька хвиль мовчки і рильно в неї вдивлявся; все оповідання про неї покійника її батька пронеслось в отсю мінуту блискавкою в його памяти.

— Господи, Дунечко! — заговорила Пульхерія Александрівна, як тілько вийшли на вулицю. — Ось я тепер сама немов би рада, що ми відійшли; якось лекше. Ну, чи думала я вчера в вагоні, що навіть сему буду радуватись.

— Ще раз говорю вам, матусю, він ще дуже хорий. Або-ж ви не бачите? Може бути, журячись нами і розстроїв себе. Треба бути поблажливим і не одно, не одно можна йому простити.

— А ось ти не була поблажлива! — горячо і докірливо перебила зараз Пульхерія Александрівна. — Знаєш, Дуню, гляділа я на вас обоїх, живісенький ти йога портрет і не тілько лицем, кілько душею: обоє ви мелянхо|лгки, обоє понурі і палкі, обоє горді і обоє великодушні... Адже не може бути, щоб він був егоїстом, Дуню? а? ... А коли подумаю що у нас вечером буде сьогодня, так страх мене бере!

— Не жахайтесь, матусю, буде те, що повинно бути.

— Дунечко! Але подумай лиш, в якім ми тепер положенню! ну що, коли Петро Петрович відкажеся? — неосторожно висказалась нараз бідна Пульхерія Александрівна.

— Так що-ж він стояв би після того! — різко і згірдно відповіла Дунечка.

— Се ми гарно зробили, що тепер відійшли, — поквапилась перебиваючи Пульхерія Александрівна, — він кудись за орудкою спішив; нехай перейдеся, воздухом дихне... страх у него душно... а де тут і воздухом дихати? Тут і на вулицях як і в кімнатах задушно. Господи, що за місто!... Уважай, уступися, роздушать, несуть щось, адже се фортепян перенесли, страх, як тручаються... Сеї дівчини я також дуже боюся...

— Якої дівчини, мамочко?

— Та ось сеї, Зофії Семенівни, що там була..

— Чого же?

— Предчуття у мене таке, Дуню. Ну, віриш чи ні, як ввійшла вона, я зараз і подумала, що тут ось головне сидить ...

— Зовсім нічого не сидить! — з досадою скрикнула Дуня. — І які ви з вашими предчуттями, матусю! Він що-лиш від вчера з нею знакомий, і тепер, як увійшла, не пізнав.

— Ну, ось і побачиш!... Непокоїть вона мене, ось побачиш, побачиш! І так я настрашилась... глядить вона на мене, глядить, очи такі, я ледви на кріслі усиділа, памятаєш як представляти почав? І дивно мені: Петро Петрович так про неї пише, а він її нам представляє, та ще тобі! Значить, вона йому дорога!

— Чи мало він пише! Про нас також говорили та і писали, чи ви забули? А я переконана, що вона... порядна дівчина, і що все те — лож!

— Дай їй Боже!

— Петро Петрович негідний пльоткар, — нараз відрізала Дунечка.

Пульхерія Александрівна так і приникла. Розмова перервалась.

— Ось що, ось яке у мене до тебе діло ... — сказав Раскольніков, відводячи Разумихіна до вікна...

— Так я скажу Катерині Іванівній, що^ прийдете... — поквапилась Зоня, кланяючись, щоб відходити.

— Зараз, Зофіє Семенівно, у нас нема тайн, ви не пе-решкаджаєте... Я хотів би вам ще два слова сказати ... Ось що, — звернувся він нараз, не докінчивши, дослівно урвав, до Разумихіна. — Та ти знаєш сего ... Як його!... Порфіра Петровича?

— Ну, вже-ж! Свояк. А що таке? — додав той з якимсь поривом цікавости.

— Адже він тепер се діло ... ну, ось, дотично сего убивства ... ось вчера, бачиш, ви говорили... веде?

— Так... ну? — Разумихін нараз витріщив очі.

— Він тих, що заставляли, переслухував, а там у мене також застави є, дрібні, та між ними є перстінь сестри, котрий вона мені на памятку подарувала, коли я сюди їхав, та батьківський срібний годинник. Все стоїть рублів пять-шість, але мені дороге, памятка. Так що мені тепер робити?

Не хочу я, щоби річи пропали, особливо годинник. Я дрожав передше, що мати захоче побачити його, коли заговорили про годинник Дунечки. Одинока річ, котра уціліла по батьку. Вона розхоріється, як він пропаде! Женщини! Так от: що робити, навчи! Знаю, що треба би в поліцію дати знати. А не ліпше би самому Порфірови сказати, а? Як ти думаєш? Діло би скорше може полагодив. Побачиш, що ще до обіду матуся запитає.

— Ніяким світом в поліцію, а лиш конче Порфірови! — крикнув в якімсь незвичайнім зворушенню Разумихін. — Ну, який я радий! Та чого тут? Ходім зараз, два кроки, напевне застанемо!

—Нехай ... ходімо ...

— А він дуже, дуже, дуже, дуже буде рад з тобою по-знакомитись! Я богато говорив йому про тебе, в ріжні часи... І вчера говорив. Ходім!____Так ти знав старуху? Но,

но!... Зна-ме-ни-то се все обернулось!... Ах, так... Зо-фія Іванівна ...

— Зофія Семенівна, — поправив Раскольніков. — Зо-фіє Семенівна, се приятель мій, Разумихін, і чоловік він порядний ..

— Коли вам тепер іти треба... — почала було Зоня, цілком і не поглядівши на Разумихіна та відісего ще більше поміщавшись.

— І ходімо! — рішив Раскольніков. — Я до вас зайду ще сьогодня, Зофіє Семенівна, скажіть мені лише, де буваєте?

Він не те, що збивався, а так, начеб спішився і уникав її погляду. Зоня дала свою адресу і при тім спаленіла. Всі разом вийшли.

— Як се, не замикаєш? — запитав Разумихін, сходячи долі сходами вслід за ними.

— Ніколи!... Та в тім, ось вже цілі два роки хочу завсігди замок купити, — додав він недбало. — Чи не щасливі люде, котрим замикати нічого? — звернувся він сміючись до Зоні.

На вулиці станули в воротах.

— Вам направо, Зофіє Семенівна? Але, але: як ви мене відшукали? — запитав він, начеб бажав сказати їй щось цілком инше.

Йому заєдно хотілось дивитись в її тихі, ясні очі, і якось се все неконче удавалось ...

— Адже ви Полечці вчера адресу сказали.

— Поля? Ах, так!... Полечка! Се ... маленька... се ваша сестра? Так я їй адресу дав?

— Або-ж ви забули?

— Ні .. памятаю ...

— А я про вас ще від покійника таки зараз тоді чула... Тілько не знала тоді ще вашого призвища, тай він сам не знав... А тепер прийшла і як довідалась про ваше призви-ще... то і запитала сьогодня: тут пан Раскольніков жиє? ... І не знала, що ви також не від господаря віднаймаєте... Бувайте здорові, пане ... Я Катерині Іванівній ...

Вона незмірно була рада, що наконець пішла; пішла потупившись, кваплячись, щоб чим скорше зійти їм з очей, щоб перейти як найскорше сих двайцять кроків до повороту направо в вулицю і остатись наконець самій, і там, ідучи, спішучи, ні на кого не глядячи, нічого не видячи, думати, згадувати, розбирати кожде сказане слово, кожду обставину. Ніколи, ніколи вона не відчувала нічого подібного. Цілий новий світ несвідомо і непокоячи вступив в її душу. Вона нагадала нараз, що Раскольніков сам хотів до неї сьогодня зайти, може ще ранком, може зараз!

— Тілько вже не сьогодня, ах! Лиш не сьогодня! — воркотіла вона з завмираючим серцем, мов би кого просила, як дитина в трівозі. — Господи! До мене... в отсю кімнату... він побачить... о Господи!

І вже очевидно вона не могла завважати в отсю хвилю одного незнакомого їй чоловіка, що слідив пильненько за нею і йшов за її плечима. Він провадив її від самого виходу з воріт. В тую хвилю, коли всі троє, Разумихін, Раскольніков і вона, остановились на два слова на хіднику, сей прохожий, обходячи їх, нараз мов би здрігнувся, несподівано на лету піймавши слова Зоні: "і запитала: пан Раскольніков тут жиє?" Він бистро, летом, але уважно оглянув всі троє, іменно же Раскольнікова, до котрого зверталась Зоня, опісля поглядів на дім і запамятав його. Все те сталося в млі ока, на дорозі, і прохожий, стараючись не показати навіть виду, пішов дальше, звільнивши ходу, і мов би в ожиданию. Він дожидав Зоню; він бачив, що вони пращались і що Зоня пійде зараз кудись-там до себе.

— Так куди-ж до себе? Бачив десь се лице, — думав він, нагадуючи лице Зоні... — треба довідатись.

Доходячи до повороту, він перейшов на противний бік вулиці, обернувся і побачив, що Зоня вже іде вслід за ним, по тій самій дорозі, і нічого не видить. Коли дійшов до повороту, якраз і вона завернула в ту саму вулицю. Він пішов вслід, не спускаючи з неї очей з противного хідника; коли перейшли кроків пятьдесять, перейшов він знову на той бік, по котрім ішла Зоня, здогонив її і пішов за нею, остаючись в віддаленню пяти кроків.

Се був чоловік літ пятьдесяти, росту більше' як середнього, заживний, з широкими, кривими плечима, що надавало йому трохи отяжілости. Був він вибагливо і вигідно одітий і виглядав на заможного панка. В руках його була гарна тростина, котрою він постукував за кождим кроком по хіднику, а руки були в свіжих рукавичках. Широке, повновиде його лице було досить приємне і барва лиця була свіжа, не петербурська. Волосся його, дуже ще густе, було цілком русяве і хіба сям і там перемішане сідизною, а широка, густа борода, що спускалась лопатою, була ще яснійша від волосся на голові. Очі його були голубі і гляділи холодно, уважно і задумчиво: губи румяні. Загалом був він чоловік, що задержався знаменито і виглядав о |много молодший, як був справді. 1

Коли Зоня вийшла над канал, вони найшлися у двох на тротуарі. Слідячи за нею, він успів завважати її задумчи-вість і розсіяність. Дійшовши до свого дому, Зоня повернула в ворота, а він пішов за нею і начеб трохи здивувався. На подвірю вона взяла вправо, в кут, де були сходи"до її кватири.

— Ба! — пробурмотів незнакомий панок і став іти вслід за нею по ступенях.

Що лиш тепер Зоня завважала його. Вона пішла на третій поверх, повернула в ґалєрію і подзвонила в 9 нумер, на дверях котрого було написане крейдою: Капернаумов, кравець.

— Ба! — повторив знову незнакомий, счудований дивним припадком, і подзвонив зараз в сусідстві в 8 нумер. Одні і другі двері були віддалені від себе о шість кроків.

— Ви у Капернаумова стоїте! — сказав він, глядячи на Зоню і сміючись. — Він мені жилетку вчера перешивав. А я тут, разом з вами, у мадам Ресліхової, Ґертруди Карлівни.

Як воно склалось!

Зоня подивилась на него уважно.

— Сусіди, сусіди, — тягнув він дальше якось особливо весело. — Я, правда, всего що лиш третій день в місті. Ну, поки що до побачення!

Зоня не відповіла; двері отворили, і вона промкнулась до себе. її стало чогось срромно, і начеб налякалась...

Разумихін дорогою до Порфіра був в особливо оживленім настрою дух_а.

— Се, брате, славно, —.повторив він4кілька разів, — і я рад! Я рад!

— Та чого ти рад? — думав про себе Раскольніков.

— Я, бач, і не знав, що ти також у старухи заставляв. І... і... давно се було? То є давно ти був у неї?

— Коли?... — запитав Раскольніков, ніби пригадуючи. — Та так зо три дні перед її смертю був у неї, коли не помиляюсь. Однакож я не іду тепер викуповувати річи, — підхопив він з якоюсь поквапною і особлившою дбалістю про річи. — Адже в мене знова всего лише рубель сріблом ... із-за тої вчерашньої проклятої горячки!...

Про горячку він промовив особливо з натиском.

— Ну так, так, так, — поспішно і не знати чому потакував Разумихін, — так ось длячого тебе тоді... поразило почасти!... А знаєш, ти і в горячці про якісь переетені і ланцюшки раз-по-раз згадував!... Ну вж$, так... Се ясно, все тепер ясно.

— Ну-ну! Але-ж то розсілась у них отся думка! Та сей чоловік за мене на розпяття піде, а таки дуже рад, що роз-яснилось, длячого я про перстені в горячці згадував. Тож то утвердилось у них у всіх!... А застанемо ми його? — запитав він в голос.

— Застанемо, застанемо, — спішився Разумихін. — Се брате, славний хлопяга, побачиш! Тяжкий трохи, то є він чоловік і світський, але я в иншім змислі говорю тяжкий. Хлопець розумний, розумний, дуже навіть неглупий, тілько якийсь склад думок у него окремий ... Недовірчивий, скептик, цинік... обдурити любить, то є не обдурити, а радше в поле вивести. Ну і матеріяльна стара метода... А діло знає, знає... Він одну справу минувшого року, також за убийство, вислідив, в котрій майже всі сліди були погублені! Дуже, дуже, дуже рад би з тобою познакомитись.

— Та з якої-ж причини так дуже?

1 — То є не те, щоб... бачиш, послідними днями, ось як ти захорів, мені часто і много приходилось про тебе згадувати ... Ну, він і слухав... і як довідався, що ти юрист і кінчити курсів не можеш, задля прикрих обставин, то сказав: яка шкода! Я і заключив... то є все те разом, не одно лиш се; вчера Заметов... Бачиш, Родю, я тобі щось вчера плів по пяному, коли домів ми ішли..., так я, боюсь, щоб ти не преувеличив, бачиш ...

— Що таке? Що мене за божевільного мають? Та може воно і правда.

Він напряжено усміхнувся.

— Так, так... чи радше тьфу, ні!... Ну, та все, що я говорив ... (і про инше також,) се все була дурниця і з похмілля.

— Та чого ти звиняешся! Як мені все те надоїло! — крикнув Раскольніков з особлившим роздразненням. Він впрочім почасти удавав.

— Знаю, знаю, розумію. Будь переконаний, що понимаю. Стидно і говорити навіть ...

— А коли стидно, так і не говори!

Оба замовкли. Разумихін був більше ніж в захваті і Раскольніков з відразою се відчував. Трівокило його і те, що Разумихін перед хвилею говорив про Порфіра.

— Сему також треба Лазаря співати, — думав він, блід-ніючи і з бючим серцем, — і співати як найприроднійше. Найприроднійше було-б однакож нічого не співати. Насилу нічого не співати! Ні, насилу було би знов неприродно ... Ну, як там обернеться ... побачимо ... зараз ... добре чи не добре, що я іду? Нетля сама на свічку летить. Серце сту-чить, ось що не добре!...

— В отсім сірім домі, — сказав Разумихін.

— Важнійше всего, знає Порфір чи не знає, що я вчера у сеї відьми на кватирі був... і про кров питав? Душком треба се провідати при першім кроці, як лиш увійду, по лиці провідати, и-нак-ше... я пропаду, а провідаю!

— А знаєш що? — нараз звернувся він до Разумихіна з жартівливою усмішкою. — Я, брате, нині завважав, що ти від ранку в якімсь особ лившім зворушенню находишся? Не правда?

— В якім зворушенню? Зовсім в ніякім зворушенню, — відрізав Разумихін.

— Ні, брате, справді видно. На кріслі ти перше сидів так, як ніколи не сидиш, якось на кінчику, і заєдно неначе їебе трясця трясло. Підскакував ні з того ні з сього. То сердитий, а то знов нараз пика як солоденький медівничок чогось-там стане. Паленів навіть; особливо, коли тебе призвали обідати, ти страх як спаленів.

— Та нічого я; брешеш!... Ти про що се?

— Та що ти дійсно мов школяр мішаєшся! Фу, до ката, та він знову спаленів!

— Яке ти рило однакож!

— Та ти чого мішаєшся? Ромео! Почекай, я се десь-там розповім сьогодня, ха-ха-ха! Ось матусю то посмішу... та і ще декого ...

— Послухай, послухай, послухай, адже се серіозно, адже се... Що-ж се після того, до біса! — збився остаточно Разумихін, холодніючи з перестраху. — Що ти їм розповіш? Я, брате.. Фу, яке же ти рило!

— Живцем весняна рожа! І як се тобі до лиця, колиб ти знав; Ромео десяти пядей росту! Та як вимився сьогодня, нігті, бач, очистив, а? Коли се бувало? та єй-Богу ти напо-мадувався! нагнись-но!

— Дурак!...

Раскольніков до того сміявся, що виділось, вже і здержати себе не міг; так зі сміхом і вступили в помешкання Порфіра Петровича. Того_ і треба було Раскольнікову. Із кімнат можна було учути, що вони ввійшли сміючись і заєдно ще хохочуть в передпокою.

— Ні слова тут, або я тебе... розторощу! — прошептав розбішений Разумихін, хапаючи за плечі Раскольнікова.

V.

Сей вже входив в кімнати. Він ввійшов з таким видом, начеб із всеї сили здержувався, щоби не залитись сміхом. За ним, з цілковито збитим з пантелику і жорстоким лицем, червоний як Зурак, поволеньки і нескладно, ввійшов сором-лячийся Разумихін. Лице його і вся постава дійсно були в отсю хвилю смішні і оправдували сміх Раскольнікова.

Раскольніков, ще не представлений, поклонився господареві, котрий стояв посеред кімнати і питаючо глядів на них, наставив і стиснув йому руку, все ще з видимим незвичайним висиленням придушити свою веселість і бодай хоч два-три слова вимовити, щоб представити себе. Але ледви тільки успів він прибрати поважний вид і щось там, воркнути — нараз, мовби мимохіть, поглянув знов на Разу-) михіна і тут вже не міг видержати: придушений сміх вирвав-1 ся тим більше неповздержано, чим сильнійше до сеї пори здержувався. Незвичайна лютість, з якою принимав сей "сердешний" сміх Разумихін, надавала цілій отсій сцені вид найщирійшої веселости, і, що головне, природносте. Разумихін, мов нарочно, ще поміг ділу:

— Фу, чорте! т— заревів він, махнувши рукою і якраз ударив нею в маленький круглий столик, на котрім стояла до пиття чарка чаю. Все полетіло і задзвеніло.

— Та нащо-ж крісла ломити, панове, адже убуток казні*), — весело закричав Порфір Петрович.

Сцена представлялась як слідує: Раскольніков кінчив сміятись, забувши свою руку в руці господаря, але, знаючи міру, вижидав хвилі, щоб чим скорше і природнійше скінчити.

Разумихін, змішаний до крайности ще паданням столика і розбитою чаркою, мрачно поглядів на.чере|пки, плюнув і круто завернув до вікна, де стояв плечима до публики, з страшно нахмуреним лицем, поглядаючи в вікно і нічого не видячи.

Порфір Петрович сміявся і хотів сміятись, але очевидно було, що йому треба було обяснення.

В куті на кріслі сидів Заметов, котрий встав при вході гостей і стояв в дожиданню, викрививши в усмішку губи, але з запитанням і навіть немов би то з недовірчивістю глядів на всю сцену, а на Раскольнікова аж з якимсь поміщанням. Несподівана стріча з Заметовим неприємно поразила Раскольнікова.

— Се ще треба-б взяти під розвагу! — подумав він.

— Звиніть, будьте ласкаві, — почав він удаючи, начеб змішався. — Раскольніков ...

— Але-ж знаємось, дуже приємно, та і приємно ви так увійшли ... Що-ж, він і привитатись вже не хоче? — кивнув Порфір Петрович на Разумихіна.

— Єй-Богу, не знаю, чого він на мене розлютився. Я сказав лиш йому дорогою, що він на Ромеа похожий, і... доказав, і більше нічого, здається, не було.

— Рило! — відізвався не обертаючись Разумихін.

— Видно дуже поважні мав причини, щоби за одно словечко так розізлитись, — розсміявся Порфір.

— Ну ти! слідчий суддя!... Ну, та чорт з вами всіми! — відрізав Разумихін і нараз, розсміявшись сам, з повесе-лівшим лицем^ якби нічого не було, підійшов до Порфіра Петровича.

— Цить, спокій! Всі дурні, до діла: ось приятель, Родіон Романович Раскольніков, по перше наслухався про тебе і захотів познакомитись, а по друге орудку малу до тебе має. Ба! Заметов! Ти тут відкіля взявся? Або-ж ви знакомі? Чи давно познакомились?

— Се що ще! — налякану подумав Раскольніков. Заметов начеб помішався, але не надто.

— Вчера у тебе таки познакомились, — сказав він весело.

— Значить, від труду Бог вибавив: минувшого тижня страх просив мене, щоби яким світом з тобою, Порфіре, по-знакомити, а ви і без мене знюхались... Де у тебе тютюн?

Порфір Петрович був по домашньому, в шляфроку, дуже чистім біллю і в здоптаних пантофлях. Се був чоловік літ трийцять пять, росту понизше середнього, повний і навіть пузатий, виголений, без вусів і без заличок, з коротко стриженим волоссям на великій, круглій голові, якось особливо випукло закругленій на заду. Набриніле, кругле лице його з трохи перкатим носом було барви хоробливої, темно-жовтої, але доволі живе і аж насмішливе. Воно було би навіть і добродушне, колиб не перешкаджав вираз очей, з якимсь рідким воднистим блеском, що були прикриті майже білими, рухливими, начеб підморгуючими кому, бровами. Погляд сих очей якось дивно не лицював до цілої постави, котра мала в собі навіть щось бабського, і надавав їй щось о много більше серіозного, ніж з першого погляду можна було від неї сподіватись.

Порфір Петрович, як лиш почув, що гість має до него "орудку", зараз попросив його сісти на диван, сам усів на другім кінці і уставився в гостя в нетерпеливім дожиданню, щоб виложив йому справу, з сею напряженою і вже надто серіозною увагою, що-то аж прикра і мішає зразу, особливо між незнакомими Людьми, а особливо коли те, що ви об-яснюєте після власної вашої думки, далеко не в пропорції з такою незвичайно цікавою, заявленою вам увагою. Все-ж таки Раскольніков в коротких і звязлих словах, ясно і по-дрібно виложив свою справу, .і собою остався задоволений так, що навіть успів досить добре оглянути Порфіра. Порфір Петрович також ні разу не спустив з него очей за весь час.

Разумихін, помістившись насупроти за тим самим столом, горячо і нетерпеливо слідив за виложедням справи і раз-враз бігав очима то по однім то по другім, що вже перебирало трохи міру.

— Дурень, — осудив його про себе Раскдльніков.

— Ви повинні подати заявления в поліцію, — з найбільш урядовим видом відповів Порфір, — про те, пане, що довідавшись про таку ось приключку, то є про те убийство, — ви просите від себе повідомити слідчого суддю, котрому поручено діло, що такі а такі річи приналежать вам, і що ви хочете їх викупити ... або там... та —вам впрочім напишуть.

— Та в тім то і діло, що я в отсю хвилк}, як мож найбільше постарався змішатись Раскольніков, —і не зовсім при грошах... і навіть такої дрібниці... не можу... я, бачите, хотів би тепер тілько заявити, що сі річи мої, та що, коли мати-му гроші...

— Се все одно, добродію, — відповів Порфір Петрович, холодно принимаючи обяснення про фінанси. — Та впрочім можете і просто, коли захочете, написати до мене в тім що кажу змислі, що ось довідавшись про те а те, і обавляючись про свої річи, прошу...

— Се мабуть на простім папері?.— поспішив перебити Раскольніков, знову інтересуючись фінансовою стороною діла.

— О, на як найпростійшім, пане! — і нараз Порфір Петрович якось явно-насмішливо поглядів на него, прижмуривши очі і начеб йому підморгнувши. Та втім, се бути-може тільки привиділось Раскольнікову, бо се тревало лиш оден миг. По крайній мірі щось воно в тім було. Раскольніков побожився би, що він моргнув на него, чорт знає чому.

— Знає! — мелькнуло в нім як блискавка.

— Даруйте, що такими марницями непокоїв, — тягнув він дальше, трохи збитий з пантелику, — річи мої стоять всего пять рублів, але вони мені особливо дорогі яко памятка по тих, від кого дістались і, признаюсь, я як довідався, дуже налякався ...

— Ось-то ти тому так сполошився вчера, коли я Зоси-мову бовтнув, що Порфір шукає тих, котрі заставляли! — вкинув Разумихін, з очевидним наміренням.

Сего вже було занадто. Раскольніков не витерпів і люто блиснув на него запаленими від гніву, чорними своїми очима. Але зараз і опамятався.

— Ти, брате, здається надімною посмішкуєш собі? — звернувся він до него з штучно удаваним роздразненням. — Правда, що може-бути вже надто клопочусь я такими для тебе дрібними річами; але годі-ж уважати мене за те егоїстом, або лакомим, бо отсі дві марні річи можуть бути для мене цілком не марницями. Я тобі вже говорив перед хвилею, що сей срібний годинник, котрого ціна кілька копійок, одинока річ, що остала по моїм батьку. Наді мною смійся, але до мене мати приїхала, — звернувся він нараз до Порфіра, — і колиб вона довідалась, — відвернувся знову до Разумихіна, стараючись особливо, щоби задрожав голос, — що сей годинник пропав, то, клянуся, була би в розпуці! Женщина!

— Та зовсім же ні. Я зовсім не в тім змислі! Я цілком противно! — кричав огірчений Разумихін.

— Чи добре? Чи природно? Чи не пересадив я? — дрожав про себе Раскольніков. — Чого сказав я: женщина?

— А, до вас' матуся приїхала? — зацікавився чогось Порфір Петрович.

— Так.

— Коли-ж се?

— Вчера вечером.

Порфір помовчав, начеб щось розважаючи.

— Річи ваші ніяким світом не могли пропасти, — спокійно і холодно продовжав він. — Адже вже давно вас тут дожидаю.

І мов би так собі нічого, він услужливо став підставляти попельничку Разумихіну, котрий безпощадно обтрясав попіл з цигаретки на килим. Раскольніков здрігнув, але Порфір начеб і не глядів, заєдно ще заклопотаний цигареткою Разумихіна.

— Що-о? Дожидав! Або-ж ти знав, що і він гам заставляв? — крикнув Разумихін.

Порфір Петрович просто звернувся до Раскольнікова:

— Ваші обі річи, перстінь і годинник були в неї з оден папір завинені, а на папері ваше імя олівцем виразно назначене, рівно як і місяць і день, коли вона їх від вас дістала...

— Як се ви на кожду річ звертаєте увагу?... — нескладно усміхнувся Раскольніков, особливо стараючись глядіти йому просто в очі; але не міг повздержатись і зараз додав:

— Я се длятого так сказав, що мабуть дуже богато людей мусіло в неї заставляти... так, що вам трудно було би їх всіх памятати ... А-ви, противно, так докладно всіх їх па-мятаєте і... і . х

— Глупо! Слабої Чого я се додав!

— А майже всі, що заставляли, тепер вже звісні, так що ви тільки оден не були ласкаві зголоситись, — відповів Порфір з ледви замітним відтінком насмішливости.

— Я не цілком був здоров. І

— І про те чув я, добродію. Чув також!, що ви вже надто чимсь-там були розстроїні. Ви і тепер якось начеб бліді!

— Цілком не блідий... противно зовсім здоров! — грубо і злісно відрізав Раскольніков, відразу переміняючи тон. Злість в нім розгорялась, і він не міг потушити— її. — А в злости ось і проговорюся! — блисло в нім знову. — А 40-хо-ж вони мене мучать!...

— Не зовсім здоров! — підхопив Разумихін. — Ух, то правду говориш! До вчерашнього дня в горячці раз-враз маячив... Ну, ну чи повіриш, Порфіре, ледви зможе на ногах устояти, а лиш тільки ми, я і Зосимов, вчера відвернулись — одягсяі втік нишком і товкся кудись-там трохи не до півночі, і се, скажу тобі, в повній непритомности, чи можеш собі таке представити! Непонятна річ!

— І чи дійсно в повній непритомности? Скажіть, будьте ласкаві! — з якимсь бабським рухом похитав головокэ Порфір.

Ет, дурниця! Не вірте! Та втім, адже ви і без того не вірите! — надто вже зі злости вирвалось Раскольнікову. Та Порфір Петрович мов би не дочув сих дивних слів.

— Та якже міг ти вийти, коли був не в горячці? — розго-рячився нараз Разумихін. — За чим вийшов? Пощо?... І чому іменно тайком? Ну, мав ти тоді здорові змисли? Тепер, коли все небезпеченство минуло, я вже просто тобі говорю!

—Надоїли вони мені дуже вчера, — звернувся нараз Раскольніков до Порфіра з визиваючою усмішкою, — тому-то я і втік від них кватиру наймати, щоб вони мене не відшукали, і грошей купу з собою забрав. Ось, добродій Заметов бачив ті гроші. А що, пане Заметов, чи був я при змислах вчера, чи в горячці, розсудіть-но спір?

Він би, здається, так і задушив в отсю хвилю Заметова. Надто вже погляд його і мовчання йому не подобались.

— По мойому, ви говорили дуже розумно, пане, і навіть хитро, тільки роздразнені були вже надмірно, — сухо ви-сказався Заметов.

— А сьогодня розповів мені Никодим Томич, '— докинув Порфір Петрович, — що стрінув вас вчера вже дуже пізно в хаті одного роздоптаного кіньми чиновника...

— Ну ось, хоч би отсей чиновник! — підхопив Разумихін. — Ну, чи не божевільний був ти у чиновника? Останні гроші на похорон вдові віддав! Ну, захотів помогти, — дай пятнайцять, дай двайцять, ну, та хоч три цілкових собі остав, а то всі двайцять пять так і сипнув.

— А може бути я де небудь скарб найшов, а ти не знаєш, та вчера і розщедрився?... Бач добродій Заметов знає, що я скарб найшов!... Ви даруйте, будьте ласкаві, — звернувся він з дрожачими губами до Порфіра, — що ми вас такою пустою балаканиною пів години непокоїли.

— Але-ж що говорите! Противно, про-о-тив-но! Колиб ви знали, як ви мене інтересуєте! Цікаво і глядіти і слухати... і я, признаюсь, такий рад, що зволили наконець показатись.

— Та дай хоч чаю, слухай, горло пересохло! — закричав Разумихін.

— Пишнаідея! Може і всі напємося. А не схочеш ти... чого кріпшого перед чаєм?

— Іди собі до біса з тим "кріпшим!" Порфір Петрович вийшов замовити чай. —

Думки крутились мов вихор в голові Раскольнікова. Він був страшенно роздразнений,

— А що найважнійше, навіть і не скриваються, і церемонитись не хотять! А з якої причини, коли мене зовсім не знаєш, говорив ти про мене з Никодимом Томичем? Значить, вже і укривати не хотять, що. слідять за мною, як стая собак! Так отверто в пику і плюють! — дрожав він від ска-жености. — Ну, бийте просто, а не грайтесь як кітка з мишею. Адже се нечемно, Порфіре Петровичу, адже я ще може бути не позволю собі, добродію!... Встану тай плюну всім в лице всю правду; і побачите, як я вами погорджую!.,.

Він з трудом перевів дух.

— А що, як мені тільки так здається? Що, як се лиш привид і я у всім помиляюсь, з недосвідчення лючуся, підлої ролі своєї не видержую? Може бути, се все без заміру? Всі слова їх звичайні, але щось в них є... Усе те кождий раз можна сказати, але таки щось є. Чому він сказав просто "у неї". Чому Заметов додав, що я хитро говорив? Чому вони говорять таким тоном? Так... тон... Разумихін■ тут також си*ів, длячого-ж йому нічого не здається? Сему невинному бовванови ніколи нічого не здається! Знов лихорадка ... Чи моргав до мене перше ПopфipJ чи ні? Мабуть привиділось; чого би моргав? Нерви, чи що хотять мої роз-дразнити та дразнять мене? Або усе привид, або знають!...

— Навіть Заметов не такий як треба... і справді не такий як треба? Заметов передумав через ніч. Я і знав, що передумає! Він тут як свій, а сам у перший раз. Порфір його за гостя не уважає, до него задом сидить. Знюхались!' Іменно мене ради знюхались. Не инакше, а про мене до нас говорили!... Чи знають вони про кватиру? Ах, коби лиш скорше!... Коли я сказав,"що кватиру наймати вчера утік, він пропустив, не підхопив... А се я зручно про кватиру зплентав; пізнійше пригодиться!... В горячці, бачите!... Ха, ха, ха!... Він про весь вчерашній вечір знає! Про приїзд матері не знав!...

— А відьма і день зазначила олівцем! Брешете, не дам ся! Адже се ще не факти, се тільки здогад! Ні, ви давайте-но фактів! І кватира не факт, а горячка; я знаю, що їм говорити ... Та чи знають вже вони про кватиру? Не пійду відси, не розвідавши! За чим я прийшов? А ось, що я злюся тепер, так се вже справді факт! Фу, який я скорий до роздражнення! А може-бути і так треба; роля хорого... він мене слідить. Збивати буде. Чого се я прийшов?

Все те як блискавка перенеслось по його голові.

Порфір Петрович душком вернувся. Він нараз якось повеселів.

— У мене, брате, від вчерашнього твого голова... Та і цілий я якось розклеївся, — почав він цілком иншим тоном, сміючись до Разумихіна.

— А що, займаюче було? Адже я вас вчера на найціка-війшім пункті покинув. Хто побідив?

— Та ніхто, розуміється. На віковічні питання зїхали, на воздухах літали.

— Подумай, Родю, на що вчера зїхали: Є, чи нема злочинства? Кажу тобі, що до чортиків добрехались!

— Що дивного? Звичайне соціяльне питання, — розсіяно відповів Раскольніков.

— Питання було не так поставлене, — завважав Порфір.

— Не зовсім так, се правда, — зараз таки згодився Разумихін, спішачись і розгорячуючись після' звичаю. — Бачиш, Родіоне: Слухай і скажи свою думку. Я хочу. Я зі шкіри ліз вчера з ними і тебе дожидав; я і їм про тебе говорив, що прийдеш. Почалось з погляду соціялістів. Звісний погляд: злочинство є протестом проти ненормальности суспільного устрою, і тілько, і нічого більше, і ніяких причин більше не допускається, — і нічого!...

— От і збрехав! — крикнув Порфір Петрович.

Він видимо оживлявся і раз по раз сміявся, дивлячись на Разумихіна, чим ше більше розпалював його.

— Н-нічого не допускається! — з жаром перебив Разумихін, — не брешу!... Я тобі їх книжки покажу: все у них длятого, що "окружения заїло" — і нічого більше. Улюблена фраза! Відси просто, що коли суспільність уладити нормально, то відразу і всі проступки щезнуть, бо не буде причини протестувати і всі в млі ока стануть праведними. Природу не беруть в рахунок, природу проганяють, природи не признають! У них не людськість, розвинувшись історичною, живою дорогою до кінця, сама собою переміниться наконець в нормальну суспільність, а противно соціяльна система, що виходить із якої-небудь математичної голови, таки зараз і уладнає всю людність і в оден миг зробить її праведною і безгрішною, скорше як всякий живий процес без всякої історичної і живої дороги! Тому-то вони так інстинктовно і не люблять історії: "недоріцтва самі в ній, та глупости" і усе одною лише глупістю обясняється! Тому-то так і не люблять живого процесу життя: не треба живої душі! Жива душа життя потребує, жива душа не буде слухати механіка, жива душа недсвірчива, жива душа ретроградна! А тут хоч і трупом во-няє і з кавчука зробити можна, — зате нежива, зате без волі, зате невільнича, не збунтується! І виходить в результаті, що усе на одну верству цеголок та на розклад коритаріві кімнат фалянстерії звели! Фалянстерія бач і готова, та природа ось у вас для фалянстерії ще не готова, життя хоче, життєвого процесу ще не закінчила, рано на кладовище! з одною льоґі-кою годі через природу перескочити! Льоґіка предвидить три случаї, а їх міліон! Відрізати весь міліон і все на одно питання про комфорт звести! Найлекше порішення задачі! Головне — думати не треба! Ціла життєва тайна на двох печатних аркушах міститься!

— Аж то розсипався, бубнить! За руки держати треба, — сміявся Порфір. — Подумайте, — обернувся він до Раскольнікова^— ось цілком так вчера вечером, в одній кімнаті, в шість голосів, та ще пончом напоїв наперед, — можете собі представити? — Ні, брате, не твоя правда: "окружения*' много в проступку значить; се я тобі потверджу]

— І сам .знаю, що много, та ти ось що скіжи: сороклітній безчестить десятилітню дівчинку, — чи може окружения його до сего приневолило?

— А що-ж, та в строгім змислі таки і окружения, — з задивляючою важністю завважав Порфір. — Проступок над дівчинкою дуже і дуже навіть можна "окружениямп обяснити.

РазумиДін трохи не сказився:

— Ну, коли хочеш, то я тобі зараз виведу, — заревів він, — ще/ у тебе білі рісниці єдино тілько від того, що Іван Великий,?) має трийцять сяжнів висоти, і виведу ясно, докладно,.упоступово, і навіть з ліберальним відтінком. Берусь! Ну, ХОЧЇЇШ в заклад?!

— Принимаю! Послухаймо, прошу, як він виведе!

—г Та він завсігди штуки грає, морочить до чорта! — крикнув Разумихін, підскочив і махнув рукою. — Та чи стоїть з тобою говорити? Адже він се все нароком, ти ще не знаєш його, Родіоне! І вчера їх сторону держав, тільки щоб всіх в

дурні пошити. І що-ж він говорив вчера, Господи! А вони ось ним утішились!... Адже він по два тижні так в поле випроваджує. Торік впевняв нас чомусь-там, що в черці іде: два місяці стояв при своїм! Недавно захотілось йому голосити, що жениться, що все вже готове на весілля. Навіть одіння нове дав вшити. Ми вже стали йому желати. Ні зарученої, нічого не було: Все обман!

— А ось збрехав! Я одіння давав шити передше Мені по причині нового одіння і прийшло в голову вас всіх в шори убрати.

— Чи справді ви так умієте пускати тумана? — запитав недбало Раскольніков.

— А ви думали ні? Погодіть, я і вас опутаю — ха-ха-ха! Ні, бачите, я вам всю правду скажу. По поводу сих всіх питань, проступків, окружения, дівчаток, мені нагадалась тепер, — тай направду і завсігди інтересувала мене, — одна ваша статейка: "Про проступок"..., чи як там у вас, забув титул, не памятаю. Два місяці тому назад мав приємність в "Періо-діческій Речі" прочитати.

— Моя стаття? В "Періодіческій Речі"? — з здивуванням запитав Раскольніков. — Я дійсно написав перед півро-ком, коли з університету виступив, по поводу одної книжки, одну статтю, але заніс її тоді до газети "Єженєдєльная Рєч", а не до "Періодіческої*.

— А попала в "Періодіческую".

— Адже ^еженедельная Рєч" перестала виходити, тому тоді і не напечатали ...

— Се правда, пане; але перестаючи виходити "Єженєдєльная Рєч" злучилась з "Періодіческою Рєчею", а длятого і —статейка ваша перед двома місяцями появилась в "Періодіческій " Рєчі А ви не знали?

Раскольніков дійсно нічого не знав.

— Змилуйтесь, та ви грошей можете у них. домагатись за статтю! Який однакож у вас характер! Жиєте так самітно, що таких річей, котрі вас прямо дотикають, не знаєте. Адже-ж се факт, добродію.

— Браво, Родьку! І я також не знав! —закричав Разумихін. — Таки ще нині в читальню забіжу і відшукаю нумер! Два місяці назад? З котрого дня? Все одно, найду! Ось штука! І не скаже!

— А ви звідки довідались, що стаття моя? Вона буквою підписана.

— А случайно, і то недавно. Через редактора; я знако-мий з ним____Дуже заінтересувався.

— Я слідив, о скілько собі пригадую, психольоґічний стан злочинця в тягу всего ходу злочинства.

— Так, пане, і впевняєте, що актови доконання проступку товаришить завсігди хороба. Дуже, дуже оригінально, але... мене властиво не отся часть вашої статейки зацікавила, а одна гадка кинена під кінець статті, котру ви однакож на жаль збуваєте лиш мимоходом, неясно... Одним словом коли пригадуєте собі, находиться там в певнім змислі натяк на те, що на світі немов би то стрічаються деякі такі особи, котрі можуть... то є, чи радше не те що можуть, а повне право мають допускатись всяких злочинств і проступків, і що для них начеб то і закон не писаьгий.

Раскольніков усміхнувся з насильного і нарочного іска-ження своєї ідеї.

— Як?Що таке? Право не злочинство? А чей-же не длятого, що "заїло окружения?" — з якимсь навіть перестрахом посвідомився Разумихін.

— Ні, ні, не цілком длятого, — відповів ІПорфір. — Все діло в тім, що в їх статті всі люде якось розділяються на "звичайних" і "цезвичайних". Звичайні повинні жити в послуху і не мають права переступати закони, бо вони, бачите, звичайні. А незвичайні мають право допускатися всяких проступків і в ріжний спосіб переступати закон, імейно тому, що вони незвичайні. Так у вас, здається, коли тільки не помиляюсь?

— Та як же се?

— Бути не може, щоби так, — недовірчиво бурмотів Разумихін.

Раскольніков знов усміхнувся. Він зараз порозумів, в чім діло і на шо його хотять підштуркати; він памятав свою статтю. Він рішився приняти визов.

— Се не цілком так, як у мене, — почав він просто і скромно. — Та втім признаюсь, ви майже вірно її представили, навіть коли хочете, і цілком вірно... (йому аж приємно було признати, що цілком вірно). Ріжниця єдино лиш в тім, що я зовсім не настаю, щоб незвичайні люде доконче повинні і обовязані були допускатись всяких злочинств, як ви говорите. Мені здається навіть, що таку статтю не далиб і печатати. Я просто-простенько натякнув, що "незвичайнийп має право, вправді не офіціяльне право, а сам має право позволити своїй совісти перекрочити ... через деякі перешкоди, і єдино в тім лиш случаю, коли воплощения його ідеї (часами спасительної може бути для цілої людськости) сего зажадає. Ви зволите говорити, що стаття моя неясна; я готов її сам розяснити, по можности. Я може бути не помилюсь, коли подумаю, що вам мабуть сего і хочеться; я на ваші услуги.

— По мойому, колиб Кеплєрові і Нютонові відкриття, в наслідок яких-небудь комбінацій, ніяким світом немогли стати звісними людям инакше як з пожертвованиям життя одного, десяти, ста і т. д. людей, котрі перешкаджали би сему відкриттю, або стояли би на дорозі яко перешкода, то Нютон мав би право, і навіть був би обовязаний... усунути сих десять, або сто людей, щоб зробити звісними свої відкриття всій людськости. З сего впрочім цілком не виходить, щоби Нютон мав право убивати, кого йому задумається, стрічних і поперечних, або красти кождого^дня на базарі.

— Дальше, о скільки памятаю, виводжу в моїй статті, що всі... ну напримір хоч законодателі і ладнателі людськости, починаючи з найдавнійших, продовжаючи Лікургами, Соло-нами, Магометами, Наполеонами і так дальше, всі до одного були проступники, вже тим самим, що даючи новий закон на-рушували старий, свято почитаний суспільністю і насліджений від батьків, і вже очевидно не лякались і крови, коли тільки кров (іноді зовсім невинна і славно пролита за давний закон) могла їм помочи. Завважати навіть треба, що більша часть сих добродіїв і усиновителів людськости були як-раз страшні проливателі крови. Одним словом я виводжу, що і всі, не те що великі, але хоч би лиш трохи з колії виходячі люде, значить такі, котрі спосібні сказати хоч би трохи щось нове, мусять по природі своїй бути доконче преступниками, більше або менше, розуміється. Инакше трудно їм вийти з колії, а оставатись в колії вони очевидно не можуть пристати. Одним словом ви бачите, що до тепер тут нема нічого особливо нового. Се тисячу разів було напечатане і прочитане.

— Що же дотикається мойого поділу людей на звичайних і незвичайних, то я признаю, що він трохи самовільний, однакож я на точних цифрах і не настаю. Я тілько в головну мою думку вірю. Вона іменно полягає в тім, що люде по закону природи діляться в цілости на два розряди: на низший (звичайний), то є так сказати на матеріял, що служить єдино для плодження собі подібних, і на властивих людей, то є таких, що мають дар або талан сказати в рвоїм окружению нове слово. Підрозділів тут, розуміється, без кінця, але головні признаки обох розрядів досить різкі: Перший розряд, то є матеріял, говорячи загально, люде по натурі своїй консервативні, службові, живуть в послуху і люблять бути по-слушними. По мойому, вони і обовязані бути послушні, бо се їх призначення, і в тім рішучо нема нічого для них понижаючого.

— Другий розряд, всі переступають закон; ворушителі, або склонні до того, судячи по спосібностях. Проступки сих людей, розуміється, відносні і многородні; більшою частю вони жадають, в дуже ріжнородних заявлениях, зворушення TOPO, що є, в імя ліпшого. Однак коли йому треба для своєї— ідеї переступити хоч би і через труп, через кров, то він в душі своїй по совісти, може, по мойому, дати собі розрішення переступити через кров, — очевидно зависить се від ідеї і від її розмірів, — се запамятайте.

— В отсім тільки змислі я і говорю в міоїй статті про їх право на проступок (Ви нагадаєте, що у нас воно з юридичного питання почалось). Та втім, трівожитись много нема причини: маса ніколи майже не признасть їм сего права, карає їх і вішає (більше або менше), і тим, цілком справедливо, виповняє консервативне своє призначення, з тим однакож, що в слідуючих поколіннях тая сама маса ставить караних на пєдасталь і їм покланяється (більше або менше). Перший розряд завсігди — паном теперішности, другий розряд — паном будуччини. Перші підтримують людськість і множать її щодо числа; другі двигають людськість і ^ведуть її до ціли. І ті і другі мають зовсім однакове право істнувати. Одним словом у мене всі рівне право мають, і — нехай жиє вічна війна, до Нового Єрусалима, розуміється!

— Так ви все таки вірите ще в Новий Єрусалим?

— Вірую, — твердо відповів Раскольніков; говорячи теє і за час цілої довгої тиради своєї, він глядів в землю, вибравши собі точку на килимі.

— І-і-і в Бога віруєте? Даруйте, що я такий цікавий.

— Вірую, — повторив Раскольніков, піднимаючи очі на Порфіра.

— 1-і в воскресения Лазаря віруєте?

— Ві-вірую. Нащо вам все те?

— Буквально віруєте?

— Буквально.

— Ось як воно, пане... так собі спитався. Даруйте. Але позвольте, — звертаюсь до давнійшого, — адже їх не завсігди таки карають; деякі противно ...

— Торжествують за життя? О так, деякі доходять до ціли і за життя, і тоді...

— Самі починають карати?

— Коли треба і, знаєте, навіть по більшій части. Загалом замітка ваша остроумна.

— Спасибіг, пане. А ось що скажіть: чим то би відріж-нити сих незвичайних, бачите, від звичайних? Може при уродженню знаки такі є? Я в тім змислі, що тут треба би більше точности, так сказати більше зверхности і виразно-сти: звиніть у мене природний, несупокій практичного і добре думаючого чоловіка, але чи не можна би тут одіж, прикладом, окрему завести, носити щось таке, які бляшки, або що таке?.;. Бо, згодитесь, коли зайде помилка, і одному з одного розряду привидиться, що він належить до другого розряду, і почне "усувати всі перешкоди", як ви дуже щасливо виразились, так ось тут... >

— О, се дуже часто буває!! Отся замітка ваша ще би-стрійша як попереджаюча ...

— Спасибіг, добродію ...

— Нізащо; але звольте розважити, що помилка можлива лиш зі сторони першого розряду, то є "звичайних" людей (як я, може бути дуже невідповідно їх назвав). Мимо вродженої склонности до послуху, через якусь примху природи, котрої не лишена навіть корова, дуже богато з них люблять уважати себе передовими людьми, "воруши-телями", і накидаються до "нового слова", і се зовсім в добрій вірі, пане. Дійсно нових вони рівночасно дуже часто не добачують і навіть ними погорджують, яко відсталими і низько думаючими людьми. Але по мойому тут не може бути значного небезпеченства, і вам справді нічого тріво-житись, бо вони ніколи далеко не сягають. За помилку, очевидно, їх можна би часами різками покропити, щоб їм нагадати їх місце, але не більше; тут і виконавця навіть не треба; вони самі себе кроплять, бо вони дуже доброго поведения: инші приятель приятелеви отсю услугу висвідчають, а знов инші самі себе власноручно... Покаяння ріжні, пуб-личні при тім на себе накладають, — виходить гарненько і поучаючо, одним словом, вам непокоїтись нічого... Таке правило природи.

— Ну, по крайній мірі з сеї сторони ви мене хоч трохи успокоїли; але ось, бачите, знову біда: скажіть, будьте ласкаві, чи богато таких людей, котрі других, бачите, різати право мають, "незвичайних" отсих? Я, очевидно, готов пристати на ваше, але самі признаєте, якось воно лячно, добродію, коли вже надто богато їх буде, а?

— О, не трівожтесь і тим, — тим самим тоном тягнув дальше Раскольніков. — Адже звісно, людей з новою думкою, навіть лиш трохи спосібних сказати хоч крихітку нового, незвичайно мало родиться, аж навіть дивно як мало. Ясно^тільки одно, що порядок розмножування людей, всіх сих розрядів і підрозрядів, мабуть дуже докладно обкреслений якимсь законом природи. Закон сей, розуміється, тепер не звісний, але я вірю, що він істнує і колись^ може стати і звісним. Незмірна маса людей, матеріял, на те тільки істнує на світі, щоби напослідок, через якесь висилбння, якимсь тай-ним до сеї пори процесом, через якесь крижовання родів і пород, напружитись і породити наконець на світ, ну хоч і з тисячі одного хоч трохи самостійного чоловіка. Ще з більше широкою самостійністю родиться, може бути, і з десяти тисяч один (я говорю прикладами, для ясности). Ще з більше широкою і зі сто тисячів один. Ґеніяльні люде з міліонів, а великі ґенії, завершителі людськости, може бути по виґасненню многих тисячів міліонів людей на землі. Одним словом, в реторту, в котрій все те відбувається, я не заглядав. Але виразний закон без сумніву є і мусить бути; тут не може бути случаю.

— Та що ви оба, жартуєте, чи що? — закричав вкінци Разумихін. — За дурня маєте оден другого, чи як? Сидять і оден над другим кепкує! Чи ти направду; Родю?

Раскольніков мовчки підняв на него своє бліде і майже жалібне лице і нічого не відповів. І дивною показалась Ра-зумихінови, супроти тихого і жалібного лиця, нетаєна, навязчива, дразлива напасність Порфіра.

— Ну, брате, коли дійсно се направду, то... Ти нічого казати, правду говориш, що се не нове і похоже на усе, що ми тисячу разів читали і чули; але що дійсно оригінальне в усім тім, — і дійсно приналежить одному лиш тобі і мене переражає, се те, що все-ж —таки ти пролив крови по совісти розрішаєш, і, не гнівися, з таким навіть фанатизмом... В отсім отже, видно і головна думка твоєї статті міститься. Адже се позволения проливати кров, се... по мойому страш-нійше, якби офіціяльне позволения, як законне...

— Цілком справедливо, — страшнійше, пане, — відо-звався Порфір.

— Ні, ти щось за далеко пішов, се неправда! Я прочитаю ... Ти пересолив! Ти не можеш так думати! Прочитаю.

— В статті всего того нема, там тільки натяки —^проговорив Раскольніков...

— Так, так, добродію, — не сиділось Порфірови, — мені майже стало тепер ясно, як ви на проступок зволите задив-люватись, але... вже звиніть мене за мою влізливість (непокою вас вже надто, самому совісно!) — чи бачите, пане: успокоїли ви мене що лиш дотично помилок щодо поміщання обох розрядів, але... мене таки тут практичні ріжні можливости знову непокоять! Ану-ж ось там який мущина або молодець виобразить собі, що він Лікург, або Магомет ... — будучий розуміється — та і давай усувати до сего всі перешкоди... От прикладом чекає його далека дорога, а на дорогу гроші потрібні... ну, і стане добувати собі на дорогу... знаєте?

Заметов нараз зірвався із свого кута. Раскольніков навіть очей на него не підняв.

— Я мушу признати, — спокійно відповів він, — що такі случаї дійсно мусять бувати. Дурненькі і зарозумілі особливо на тую вудочку ловляться; іменно-ж молодіж.

— Ось бачите, пане. Ну, так як же?

— Та так, — усміхнувся Раскольніков, — не я тому винен. Так є і буде завсігди. Ось він (він кивнув на Разумихіна) говорив що лиш, що я оправдую пролив крови. Так що-ж? Адже суспільність"надто обезпечена зсилками, тюрмами, суддями слідчими, каторгами, — чого-ж непокоїтись? І шукайте злочинця!...

— Ну, а коли найдемо?

— Туди йому і дорога.

— Ви такі льоґічні. Ну, пане, а якже з його совістю, бачите?

— Та яке-ж вам до неї діло?

— Та так вже з гуманности, пане?

— У кого вона є, той нехай терпить, коли пізнає помилку. Се і кара йому, — в добавку до каторги.

— Ну, слухай, а дійсно ґеніяльні, — насупляючись запитав Разумихін, — ось ті то, котрим різати, бачиш, право дане, ті таки вже і повинні не терпіти зовсім, навіть за кров пролиту?

— Пощо тут слово: повинні? Тут нема ні дозволу, ні заборони. Нехай терпить, коли жаль йому жертви... Терпіння і біль завсігди обовязкові для широкого духа і глубокого серця. Істинно великі люде, мені здається, мусять відчувати на світі великий сум, — додав він нараз задумчцро, не в тон розмови.

Він підняв очі, задумчимо поглянув на всіх, усміхнувся і взяв шапку. Він був значно спокійнійший в порівнанню з тим* як ввійшов сюди, і чув се. Всі встали.

— Ну, пане, зневажайте мене або ні, гнівайтесь або ні, а я не можу видержати, — заключив знову Порфір Петрович, — позвольте ще питаннячко одно (надто вже я вас турбую, пане!), одну лиш маленьку ідейку хютів би я виска-зати, єдино тілько, щоби її не забути... |

— Гаразд, скажіть вашу ідецку, — серіозний і блідий стояв перед ним в ожиданию Раскольніков.

— Та ось, пане... справді не знаю, як би ліпше виразитись ... ідейка моя вже надто тонка... психольоґічна... чи не правду кажу, пане, коли ви вашу статейку писали, — адже вже бути того не може, хе, хе! щоб ви самі себе не уважали,

— ну хоч на капельку, — також чоловіком "незвичайним" і таким, що говорить нове слово, — в вашім, розуміється, змислі... Або-ж не так?

— Дуже може бути, — згірдно відповів Раскольніков. Разумихін ворухнувся.

— А коли так, пане, то невже-ж ви би самі рішились,

— ну там в виду яких-небудь житейських неудач і трудностей, або для якого-небудь "блага" цілої людськости, — перекрочити через перешкоду?... Ну, приміром, убити і ограбити?...

І він якось нараз знову підморгнув йому лівим оком і розсміявся нечутно, — цілком так само, як передше.

— Колиб я і перекрочив, то вже певно вам не сказав би, — з визиваючою, надутою погордою відповів Раскольніков.

— Ні, пане, се я так тільки інтересуюсь, особливо для вирозуміння вашої статті, єдино в літературнім відношенню, пане...

— Фу, як се виразно і зухвало! — з відразою подумав Раскольніков.

— Позвольте вам завважати, — відповів він сухо, — що Магометом або Наполеоном я себе не уважаю... ні ким би то не було із подібних осіб, отже і не можу, не будуїи ними, дати вам вдоволяючого обяснення про те, як би я поступив. —

— Ну, даруйте, хто-ж у нас в Росії тепер себе за Наполеона не уважає? — зі страшною фаміліярністю озвався знову Порфір. Навіть в звуку його голосу було на сей раз щось вже особливо ясне.

— Та чи і не Наполеон то який будучий і нашу Олену Іванівну минувшого тижня топором почастував? — вкинув нараз з кута Заметов.

Раскольніков мовчав і уважно, твердо глядів на Порфіра. Разумихін мрачно нахмурився. Йому вже і передше стало неначе щось здаватись. Він гнівно оглянувся довкола. Наступила мінута мрачної мовчанки. Раскольніков ворухнувся відходити.

— Ви вже відходите! — ласкаво заговорив Порфір, незвичайно сердечно простягаючи руку. — Дуже, дуже рад знакомству. А щодо вашої просьби, то не обавляйтесь. Так таки і напишіть, як я вам говорив. Ще ліпше всего зайдіть до мене туди самі... оттак сими днями... та хоч завтра. Я буду там коло одинайцятої години напевно. Все і уладимо ... поговоримо... Ви-ж яко оден з тих, що були там останні, може що-небудь і сказати нам могли би... — додав він з найдобродушнійшим видом.

— Ви хочете мене офіціяльно переслухати, по усій формі? — різко запитав Раскольніков.

— Та чого-ж би, пане? поки що, сего зовсім не треба. Ви не так поняли. Я, бачите, не опускаю ні одного случаю —і. розмовляв вже зі всіми, що у неї заставляли ... від декотрих дістав добрі вказівки... а ви, яко останній... Та ось, правда! — скрикнув він чимсь-то відразу урадувавшись:

— При нагоді згадав я, що-ж се я таке!... — звернувся він до Разумихіна, — адже се ти про того Миколку мені тоді повні вуха наклапав... ну, та і сам знаю, — звернувся він до Разумихіна, — що парубчище чистий, так що-ж, бачите, було чинити, і Митька ось прийшлося занепокоїти... та от в чім діло, само нідро річи: переходячи тоді по сходах... позвольте: адже ви в осьмій годині були, пане?

— В осьмій, — відповів Раскольніков, неприємно відчуваючи рівночасно, що міг би сего і не говорити.

— Так переходячи, бачите, в осьмій годині по сходах, добродію, чи не бачили хоч ви на другім, бачите, поверсі, в кватирі, знаєте, отвореній — памятаєте? двох робітників, або хоч одного з них? Вони малювали там, чи не завважа-ли ви? Се дуже, дуже важне для них!...

— Малярів? Ні, не-бачив... — поволеньки і мовби по-нуряючись в згадках відповів Раскольніков, в тую-ж хвилинку напружаючись всім єством своїм і завмираючи від муки, щоб чим скорше відгадати, в чім іменно лапка і чи не дасться іЦо предвидіти? — Ні, не бачив. Та і кватири такої, отвертої, якось не завважав... а ось на четвертім поверсі (він вже вповні доглупався лапки і торжествував) — так, памятаю, що чиновник оден випроваджувався з кватири... напроти Олени Іванівни... памятаю... се я ясно памятаю ... солдати диван якийсь виносили і мене до стіни пригасли ... а малярів ні, не памятаю, щоби малярі були... тай кватири відчиненої нігде, здається, не було. Так, не було...

— Та ти що таке! — крикнув нараз Разумихін, якби опамятавшись і розібравши. — Адже-ж малярі малювали в самий день вбивства, а він на три дні перед тим там був? Що се ти випитуєш?

— Фу, перемішав! — гримнув себе по чолі Порфір. — Нехай чорт візьме, у мене з отсим ділом в голові вже заморочилось! — звернувся він, мов би аж звиняючись, до Раскольнікова. — Нам бачите, так би доконче треба довідатись, чи не бачив їх хто в осьмій годині в сій кватирі, що мені аж привиділось, начеб ви також могли би сказати... цілком перемішав!

— Так треба бути уважнійшим, — понуро завважав Разумихін.

Послідні слова були сказані вже в передпокою. Порфір Петрович випровадив їх до самих дверий, незвичайно ввічливо. Оба вийшли мрачні і захмурені на вулицю і кілька кроків не говорили ні слова. Раскольніков глубоко відітхнув...

VI.

— ... Не вірю! не можу вірити! — повтаряв здивуваний і збитий з толку Разумихін, стараючись всіми силами опрокинута'виводи Раскольнікова.

Вони підходили вже до наємних кімнат Бакалієва, де Пульхерія Алексаидрівна і Дуня їх давно дожидали. Разумихін що хвиля задержувався на дорозі в розгарі розмови, помішаний і зворушений вже тим одним, що вони у перший раз заговорили про те ясно.

— Не вір! — відповів Раскольніков з холодною і недбалою усмішкою. — Ти, після свого звичаю, не завважав нічого, а я важив кожде слово.

— Ти підозріваючий, длятого і важив... Гм ... дійсно, я признаю, тон Порфіра був досить дивний, і особливо сей підлець Заметов!'... Правду кажеш, в нім щось було, — але відки? відки?

— За ніч передумав.

— Та противно, бач, противно! Колиб у них була отся безмозка думка, так вони би всіми силами постарались її заслонити і укрити свої карти, щоби опісля зловити... А тепер — се глупо і неосторожно!

— Колиб у них були факти, значить справдішні факти, або хоч трохи оправдані підозріння, тоді би вони дійсно постарались укрити гру, в надії виграти ще більше (та в тГм давно би вже взяли під суд!). Але у них нема факту ні одного, — все привидження, все з двома кінцями, сама воздуш-ня ідея — ось вони і стараються зухвалістю збити. А може і сам розлютився, що фактів нема і з досади випав з ролі. А може і.намірення яке має... Він чоловік, здається, розумний ... Може наполохати хотів тим, що знає... Тут, брате, своя психольоґія... Та в тім, обридливо се все обясняти. Остав!

— І обиджаючо, обиджаючо! Я розумію тебе! Все-ж таки... коли ми вже тепер заговорили ясно (а се славно, що заговорили наконець ясно, я радий!) — то вже я тобі просто признаюсь, що я давно все в них завважав сю думку, цілий той час,... розуміється, в ледви замітнім тілько виді, в повзаючім, але чого-ж хоч би і в повзаючім! Як вони сміють? Де, де у них ті коріні криються? Колиб ти знав, як я бісився! Хіба із сего, що бідний студент, придавлений нуждою і іпохондрією, день перед жорстокою хоробою, з горячкою, що вже може бути починалась в нім (завважай собі!), дразливий, самолюбний, знаючий свою ціну і такий, що не видів півроку у себе в закамарку нікого; в лахах і в черевиках без підошв, — стоїть перед якимись поліцейськими пиєариками і терпить їх наругу; а тут несподіваний довг перед носом, довжне письмо в руках надворного радника Чебарова, вонюча краска, трийцять степенів Реоміра, замкнений воздух, купа людей, оповідання про убивство особи, у котрої був вчера, і все те — на голодний живіт! Та як же тут не зімліти! І на отсім-то, на тім все оснувати! Нехай чорти беруть! Я розумію, що се досадно, але на твоїм місци, Рьдьку, я би зареготався всім в очи, чи ліпше: на-плю-вав би всім в лице, по можности як найгустійше, та розкидав би на всі боки десятки дві пощочигі, розумненько, як і завсігди Треба давати, та тим би і покінчив. Плюнь! Не роби собі з сего нічого! Ободрися! Сором!

— Плюнь! А завтра знов слідство! — промовив він гірко. — Або-ж мені з ними вдаватись в обяснення? Мені і те досадно, що вчера я унизився в гостинниці до Заметова...

— Бери кат! Пійду сам до Порфіра! І вже притисну-ж я й^ого до стіни по родинному; нехай виложить мені все до коріня! А вже Заметова...

— Наконець таки догадався! — подумав Раскольніков.

— Стій! — закричав Разумихін, хапаючи його нараз за плечі, стій! Ти неправду сказав! Я надумався: ти неправду сказав! Ну, яка се лапка? Ти говориш, що питання про робітників було лапкою? Роскуси: Ну, колиб се ти зробив, чи, міг би проговоритись, що бачив як малювали кватиру...

і робітників? Противно: нічого не бачив, колиб навіть і бачив! Хто-ж зізнає проти себе?

— Колиб я се діло зробив, то вже напевно би сказав, що бачив і робітників і кватиру, — з неохотою і з видною відразою відповів Раскольніков.

— Та чого-ж проти себе говорити?

— Він однак се гарно

Раскольні-

ков.

— А того, що одні лиш мужики, або вже найбільш недосвідчені новики, при слідствах просто і зарядом від всього відпираються. Лиш трошечки розвитий і бувалий чоловік, конечно і по можности старається признатись до всіх зверх-них і невідпірних фактів; тілько причини їм другі вишукує, характер такий свій, особливший і несподіваний підсуне, котрий їм зовсім инше значіння придасть і в иншім світлі їх поставить. Порфір міг якраз на те числити, що напевне буду так відповідати і напевне скажу, що бачив, для правдоподібносте, і при тім вкину що небудь на обяснення...

— Адже він би тобі зараз і сказав, що перед двома днями робітників там і бути не могло, і що отже ти іменно був в день убивства, в осьмій годині. На пустім би і зловив!

— Та на се-то він і числив, що я не встипіу спохопи-тись і зараз поспішу відповідати правдоподібнійше, та і забуду, що перед двома днями робітників бути не могло.

— Та як же се забути?

— Як найлекше! На таких ось найпустійших річах най-лекше і збиваються хитрі бач люде. Чим хитрійший чоловік, тим він менше підозріває, що його на простім зловлять. Дуже хитрого чоловіка як-раз на найпростійшім треба ловити. Порфір цілком не такий дурний, як ти думаєш ...

— Підлець же він після того!

Раскольніков не міг не засміятись. Але в тую саму хвилю дивними показались йому його власна живість і охота, з якими він висказав їіослідне обяснення, тоді коли цілу попереджаючу розмову він піддержував з мрачною відразою, виразно лиш для певних цілей, з конечности.

— Доходжу до смаку при декотрих пунктах! — подумав він про себе.

Але майже рівночасно він якось нараз став неспокійний, начеб неожидана і трівожна думка поразила його. Неспокій сей побільшався. Вони дійшли вже до входу в наємні кімнати Бакалієва.

— Іди сам, — сказав нараз Раскольніков, — я зараз вернуся.

— Куда ти? Та ми вже прийшли!

— Мені треба, треба; діло... прийду через пів години... Скажи там.

— Іди коли хоч, я пійду за тобою!

— Що-ж, і ти мене хочеш замучити! — закричав він з таким гірким роздразненням, з такою розпукою в погляді, що у Разумихіна руки опустились.

Якийсь час він стояв на рундуку і понуро глядів, як той швидко ступав в напрямі до свого переулка. Наконець, затиснувши зуби і кулаки, і поклявшись, що ще нині видушить цілого Порфіра, як цитрину, піднявся він на гору успокою-вати вже затрівожену довгим їх віддаленням ПульхеріюІ Александрівну.

Коли Раскольніков прийшов під свій дім,— екрані його були змочені потом, і дихав він тяжко. Поспішно побіг він по сходах, увійшов в незачинену свою кватиру і зараз таки замкнувся на засувку. Відтак, налякано і божевільно, кинувся до кута, до тої самої діри в обоях, в котрій тоді лежали річи, засунув в неї руку і кілька мінут пильненько облапував діру, перешукуючи всі закаулки і всі морщки обоїв. Не найшовши нічого, він встав і глубоко відітхнув.

Коли перше підходив вже під рундук Бакалієва, йому нараз пригадалось, що яка-небудь річ, який небудь ланцю-шок, спинка, або навіть папірець, в котрий вони були зави-нені з надписею старухи, могли як-небудь тоді проховзну-тись і затратитись в будь-якій щілині, а потім нараз виступити перед ним несподіваним і невідпірним доказом.

Він стояв якби в задумі, і дивна, придержана, напів бездумна усмішка гралась на його губах. Він взяй наконець шапку і поволеньки вийшов з кімнати. Думки його путались. В задумі зійшов він під ворота.

— Та ось вони самі! — крикнув звінкий голос. Він підняв голову.

Двірник стояв біля дверий своєї комірки і показував просто на него якомусь невисокому чоловікови, з виду по-хожому на міщанина, одягненому в щось ніби халат, в жилетці і дуже подобаючому здалека на бабу. Голова його, в запачканій шапці, звисала вниз, та і цілий він був мов би згорблений. Зівяле, зморщене лице його показувало звиш пятьдесять літ; маленькі, заплакані очка споглядали понуро, строго і з невдоволенням.

— Що таке? — запитав Раскольніков, підходячи до двірника.

Міщанин подивився на него зпідлобя, і оглядав його довго і уважно, не спішачи; відтак поволеньки відвернувся і, ні слова не сказавши, вийшов з воріт дому на вулицю.

— Та що таке! — закричав Раскольніков.

— Та ось якийсь там питав, чи тутечки студент живе, вас називав, у кого проживаєте. Ви на те надійшли, я показав, а він і пішов. Тільки всего.

Двірник також був трохи здивований, хотяй не дуже, і подумавши трошка, обернувся і поліз назад в свою комірку.

Раскольніков кинувся вслід за міщанином і зараз його побачив, як йшов по другім боці вулиці, давнійшою рівною і неспішною ходою, уткнувши очі в землю і мов би щось обдумуючи. Він скоро його здогонив, але якийсь час ішов позаду; наконець зрівнявся з ним і заглянув йому збоку в лице. Сей зараз такц завважав його, побіжно окинув очима, але знову спустив очі, і так ішли вони з мінуту, оден поуз другого і не говорячи ні слова.

— Ви питали за мною... у двірника? — проговорив вкінци Раскольніков, лиш якось дуже неголосно.

Міщанин не дав ніякої відповіди і навіть не поглядів. Знову помовчали.

— Та що ви ... приходите питати... і мовчите .. — та що се таке?

Голос Раскольнікова уривався, і слова якось нехотіли ясно вимовлятись.

Міщанин на сей раз підняв очи і зловіщим, мрачним поглядом поглядів на Раскольнікова.

— Убийник! — промовив він відразу тихим, все-ж таки ясним і виразним голосом ...

Раскольніков ішов рядом з ним. Ноги його страшно нараз ослабли, за плечима похолодніло і серце на хвилинку начеб завмерло; відтак нараз зателіпалось мов би вискочило з гачка. Так перейшли вони яких сто кроків, оден біля другого і знову цілком мовчки.

Міщанин не глядів на него.

— Та що ви ... що ... хто убийник? — пробурмотів Раскольніков заледви чутно.

— Ти убийник, — вимовив той ще виразнійше і з більшим натиском і начеб з усмішкою якогось ненависного торжества, і знову просто глянув в бліде лице Раскольнікова і в його померклі очі.

Оба підійшли тоді до перехресні. Міщанин повернув в вулицю на ліво і пішов не оглядаючись.

Раскольніков остався на місци і довго глядів вслід за ним. Він бачив як той, перейшовши вже кроків 5 пятьдесять, обернувся і подивився на него, що#стояв завсігди ще неподвижно на тім самім місци. Добачити виразно було годі, але Раскольнікову здавалось, що той і сим разом усміхнувся своєю холодно-ненависною і торжествуючою усмішкою.

Повільним, охлялим кроком, з дрожачими колінами і мов би страшно ззябши, вернувся Раскольніков назад і у-війшов в свою комірку. Він зняв і положив шапку на стіл, і яких десять мінут стояв біля стола неподвижно. Відтак в обезсиленню ляг на диван і постогнуючи потрохи з болю, протягнувся на нім; очі його були зажмурені. Так перележав він з пів години.

Він про ніщо не думав. Правда, були якісь думки або обривки думок, якісь образи без порядку і звязи, — лиця людей, що бачив їх ще в дитиньстві, або стрів їх де-небудь оден тільки раз, про котрих він ніколи і не нагадав; звіниця В.. л церкви; білярд в одній гостинниці і якийсь офіцер коло білярду. Запах цигар в якімсь простім тютюновім магазині, шино£ чорні сходи, зовсім темні, цілі залиті помиями і засипані яєчними шкаралупами, а звідкись-там долітає недільний гук дзвонів ... Лредмети змінялись і крутились як вихор. Декотрі йому навіть подобались і він чіплявся їх, але вощі погасали, і загалом щось душило його в середині, хоч не надто. Иноді навіть чувся він незле... Легка дрощ не переходила і се також було майже приємно відчувати.

Він почув поспішні кроки Разумихіна і голос його, зажмурив очі і вчинився сплячим. Разумихін отворив двері і якийсь час стояв на порозі, начеб роздумуючи. Відтак тихо вступив в кімнату і осторожно підійшов до дивана. Почувся шепіт Настки:

— Не займай; нехай виспиться; опісля попоїсть.

— Нехай, — відповів Разумихін.

Обоє осторожно вийшли і примкнули двері. Минуло ще з пів години. Раскольніков отворив очі і кинувся знову горілиць, заложивши руки за голову ...

— Хто він? Хто отсей чоловік, що вийшов з під землі? Де був він і що бачив? Він бачив все, се певне. Де-ж він тоді стояв і звідки глядів? Длячого він що лиш тепер виходить з під помосту? І як міг він бачити, — або се можливе?... Гм... — продовжав Раскольніков, холодніючи і здрігаючись, — а футерал, котрий найшов Микола за дверми: або се також можливе? Познаки. Сто-тисячну дрібничку просліпиш, — ось і підозріння в пираміду єгипську! Муха летіла, вона бачила! Або-ж так можна?

І він з омерзінням почув відразу, як він ослаб, фізично ослаб:

— Я се повинен був знати, — думав він з гіркою усмішкою, — і як смів я, знаючи себе, предчувати себе, брати топір "і кровавитись! Я повинен був заздалегідь знати----Гей!

Адже-ж я заздалегідь і знав!... — прошептав він в розпуці.

На хвилі він задержувався неподвижно перед будь якою думкою.

— Ні, ті люде, не з такого тіста; сущій силач, котрому все вільно, громить Тульон, виправляє різню в Парижі, забуває армію в Єгипті, тратить пів міліона людей в московськім поході, і обганяється калямбуром в Вильні; і йому таки по смерти ставлять памятники, — значить отже все прощається. Ні, на таких людях, видно, не тіло, а бронза!

Одна напрасна посторонна думка відразу трохи не розсмішила його:

— Наполеон, піраміди, Ватерльо, — і реґістраториха, старуля лихварка, з червоною скринею під ліжком, — ну як се переварити хоч би Порфіру Петровичеви!... Де-ж їм переварити! ... естетика не позволить: ;,чи полізе, мовляв, Наполеон під ліжко до старулі!" Ех, дрянь!...

Хвилями він відчував, що маячить, він попадав в горяч-ково-одушевлене настроения.

— Старуха байка! — думав він горячо і поривисто. — Старуха бути може що і помилка, але не в ній і діло! Старуха була тілько хороба... я перекрочити чим скорше хотів... я не людину убив, я прінціп убив! Прінціп ось я ї убив, а перекрочити таки і не перекрочив, на отсім боці остався... Тілько і зумів що убити! Та і того не зумів, показується... Прінціп? За що передше дурний Разумихін соціялістів ганьбив? Трудолюбивий народець і торговий: Наполеон під ліжко до старулі! Ех, дрянь!..."

— Ні, мені життя раз дісталось і ніколи його більше не буде; я не хочу дожидатись "загального щастя". Я і сам хочу жити, а то ліпше вже і не жити. Що-ж? Я тілько не захотів переходити мимо голодної матері, ховаючи в кишені свого рубля, в дожиданню "загального щастя". "Несу, мовляв, цеголку до загального щастя і від сего чую спокій серця". Ха, ха!

— Чого-ж ви мене ось пропустили? Адже я всего раз тільки оден жию, адже я також хочу... Ех, естетична я гнида, і більш нічого, — додав він відразу розсміявшись, як божевільний. — Так, я справді гнида, — говорив він дальше, з злобною радістю причіпившись до думки, риючись в ній, граючи і потішаючись нею, — і вже длятого одного, що по перше тепер роздумую про те, що я гнида; длятого, по друге, що цілий місяць всеблаге Провидіння непокоїв я, призиваючи на свідка, що не для своєї ось плоти і похоти предпринимаю, а маючи в виду чудову і приємну ціль, — ха, ха!

— Длятого, по третє, що всеї можливої справедливости постановив держатись при виконанню, ваги і міри, і арит метики: що із всіх гнид вибрав найнепотрібнійшу, і убивши її, постановив взяти у неї рівно стільки, скільки мені треба для першого кроку і ні більше ні менше (а оставте, значить, так і пішло би на монастир після духовного завіщання — ха, ха! ...) Длятого, длятого я вкінці гнида, — додав він скрегочучи зубами, — длятого, що сам ось я може бути ще плюгавійший і обридливійший, ніж убита г;нида, і заздалегідь предчував, що скажу собі те зараз після того, як убю! Або-ж з такою огидою що-небудь може зрівнятись! О, нік-Ч/Мносте! о, підлосте!... О, як я розумію "пророка", з шаблею на кони: Велить Аллах і повинуйся "дрожача" тваре! Оправданий, оправданий "пророк", коли ставить де небудь поперек вулиці гарну батерію і валить в винного і в невинного, т^не ласкавий навіть і обяснитись! Покоряйся, дрожача тваре і — не бажай, бо не твоя се річ!... О, нізащо, нізащо не прощу старусі!

Волосся його було змочене потом, дрожачі губи запеклись, неподвижний погляд був вліплений в стелю:

— Мати, сестра, як я їх любив! Длячого тепер ненавиджу? Так, я їх ненавиджу, фізично ненавиджу, коло себе не можу стерпіти... Передше я підійшов і поцілував матір, я памятаю... Цілувати і думати, що колиб вона довідалась, то ... чи може сказати їй тоді! Від мене се станеться... Гм! Вона повинна бути така сама як і я, — додав він, думаючи з трудом, начеб борючись з обгортаючою поморокою. — О, як я ненавиджу тепер старуху! Здається другий раз убив би, колиб воскресла! Бідна Лизавета! Пощо вона тут підвернулась! ... Дивно однакож, чому я про неї майже і не думаю, начеб і не убивав?... Лизавета! Зоня! Бідні, покірливі, з очима несмілими ... Милі!... Чом вони не плачуть? Чом вони не стогнуть? ... Вони всьо віддають... глядять покірливо і лагідно ... Зоня, Зоня! Тиха Зоня!...

Він занезнався; дивним здавалось йому, що він не па-мятає, як міг він найтися на вулиці. Був вже пізний вечір. Сумерки згущались, повний місяць блестів чим раз яснійше і яснійше; але якось особливо парно було в воздусі. Люде товпами снувались по вулицях; ремісники і заняті люде розходились по домах, инші проходжувались; пахло вапном, пилом, стоячою водою.

Раскольніков ішов понурий і задуманий: він дуже добре нагадував, що вийшов з дому з якимсь заміром, що треба було щось зробити і поспішити, але що іменно, він забув. Нараз він пристанув і побачив, що на другім боці вулиці, на хіднику, стоїть чоловік і махає до него рукою. Він пішов до него через вулицю, але нараз сей чоловік обернувся і пішов, якби нічого не було, похиливши голову, не обертаючись і не показуючи по собі, що його кликав.

— Та чи справді кликав він? — подумав Раскольніков; Все-ж таки став доганяти. Але підійшовши на десять

кроків, він нараз пізнав його і — настрашився; се був той міщанин, в тім самім халаті і так само згорблений. Раскольніков ішов здалека; серце його билось; завернули в переулок, — той усе не обертався.

— Чи знає він, що я за ним іду? — подумав Раскольніков.

Міщанин увійшов в ворота одного великого дому. Раскольніков чим скорше підійшов до воріт і став глядіти: чи не оглянеться він і чи не закличе його? В самім ділі, коли перейшов цілий підїзд і входив вже в дім, віч другий ра^ обернувся і знову мов би махнув до него рукою. Раскольніков таки зараз перебіг підїзд дому, але на подвірю міщанина вже не було. Значить, він пішов на гору сходами.

Раскольніков пустився за ним. І справді о двоє сходів висіле чути було ще чиїсь мірні, неспішні кроки. Диво, сходи були наче знакомі! Ось вікно на першім поверсі; сумно і таємничо переходило крізь скла місячне світло: ось і другий поверх. Ба! Се та сама кватира, в котрій робітники малювали... Як же він не пізнав зараз? Кроки ідучого на переді чоловіка затихли; "Ось він станув, або де-небудь зайшов". Ось і третій поверх; чи йти дальше? І яка там тишина, аж дивно ... Але він пішов. Стукіт його власних кроків його полохав і трівожив, Боже, як темно! Міщанин певно тут де-небудь притаївся в куті. А! Кватира отворена на остіж на сходи; він подумав' і ввійшов.

В передпокою було дуже темно і пусто, ні душі, начеб все винесли; тихонько, на палЬцях перейшов він в гостинну: вся кімната була ясно облита місячним світлом; все тут як передше: крісла, зеркало, жовтий диван і картинки в рамках. Величезний, круглий, мідяно-червоний місяць глядів просто в вікно.

; — То від місяця така тишина, — подумав Раскольніков, — він певно тепер загадку згадує.

Він стояв і ждав, довго ждав, і чим тихший був місяць, тим сильнійше стукотіло його серце, аж боліло. І все тишина.. Нараз почувся короткий сухий тріск, наче-б зломили скипку, і все знов завмерло. Пробуджена зі сну муха злетіла, вдарилась до шкла і жалібно бінчала. В ту сщу х;вилю, в куті, межи маленькою шафою і вікном, він розпізнав начеб висячу на стіні сальопу.

— Звідки тут сальопа? — подумав він. 4— Та її перше не було...

Він підійшов поволеньки і догадався, що за сальопою мабуть хтось укривається. Осторожно відслонив він рукою сальопу і побачив, що тут стоїть крісло, а на кріслі в куг тику сидить старуля, ціла скорчена і з наклоненою головою, так що він ніяк не міг доглянути лиця, але се була зона. Він постояв над нею:

— Боїться! — подумав він, поволеньки висвободив з петлиці топір і гримнув старуху по тімю раз і другий. Але дивне диво: вона навіть і не ворухнулась від ударів, мов би булЗ з дерева. Він настрашився, нагнувся близше і став її оглядати; однакож вона ще низше нагнула голову. Він пригнувся тоді цілком до долівки, і заглянувш їй знизу в лице, заглянув і задеревів: старушка сиділа і сміялась, — так і заливалась тихим, нечутним сміхом, із всіх сил здержуючись, щоб він її не почув.

Нараз йому привиділось, що двері з спальні ледви-не-ледви отворились і що там також начеб засміялись і шепчуть. Скажений гнів одолів його: із всеї сили почав бити старуху по голові, але з кождим ударом топора сміх і шепіт із спальні роздавались чим раз голоснійше і голоснійше і старушка так і вся колихалась від хохоту. Він кинувся втікати, але ціла передня кімната вже наповнена людьми, двері на сходи отворені на остіж, а в сінях, на сходах і туди вниз

— скрізь люде! Голова за головою, всі глядять, — однакож всі притаїлись і дожидають, мовчать... Серце його стиснулось, ноги не слухають, приросли... Він хотів скрикнути і

— прокинубся.

Він тяжко відпхцув, — лиш диво дивне, сон начеб усе ще продовжався: двері його були отворені наостіж і на порозі стояв цілком незнакомий йому чоловік і пильно йому приглядався.

Раскольніков не встиг ще отворити очей і гаки зараз замкнув їх знову. Він лежав горілиць і не ворухнувся.

— Чи се сон продовжається, чи ні, — думав він, і крихітку, майже незамітно, знову припідняв повіки, щоби подивитись: незнакомий стояв на тім самім місци, і як перше так і тепер вдивлявся в него. Нараз він переступив осторожно через поріг, зачинив за собою двері, підійшов до стола, підождав з мінуту, — увесь той час не спускаючи з него очей, — і звільненька, без галасу, сів на крісло біля дивану, капелюх поклав з боку на помості, а обома руками оперся на тростину, опустивши на руки підбородок. Видно було, що він приготовився довго чекати. Скільки мож було розглянутися крізь миготячі вії, чоловік сей був вже не молодий, повновидий і з густою, ясною, трохи не білою бородою . . .

Перейшло мінут з десять. Ще був день, але вже вече-ріло. В кімнаті була цілковита тишина. Навіть зі сходів не долітав ні оден звук. Лише біньчала і билась якась велика муха, ударяючись на лету о скло. Наконець се стало незно-симе. Раскольніков нараз піднявся і сів на дивані.

— Ну, говоріть, чого вам треба?

— Адже я так і знав, що ви не спите, а тілло вдаєте мов би спали, — дивно відповів незнакомий, спокійно розсміявшись. — Аркадій Іванович Свидригайлов, позвольте представитись.

Кінець першого тому.

Переклав М. Подолинський.

Ф. М. ДОСТОЄВСЬКИЙ

ВИНА І КАРА

ПОВІСТЬ

в шести частях з епільоґом

((Переклад з російського)

ТОМ II.

ЧАСТЬ ЧЕТВЕРТА.

I.

— Чи се може продовження сну? — подумалось ще раз Раскольнікову.

Осторожно і недовірчиво вдивлявся він в несподіваного гостя.

— Свидригайлов? Що за недоріцтво: бути не може! — проговорив він наконець в голос, з недовірям.

Здавалось, гість зовсім не здивувався сему викликови.

— Зайшов до вас з двох причин: по перше, особисто познакомитися захотів, бо давно вже наслухався богато цікавого і похвального про вас; а по друге, маю надію, що не відкажетесь може бути мені помогти в однім предприємстві, котре дотикається просто вашої сестри, Евдокії Романівни. Самого мене, без поручения, вона може і на двір до себе тепер не пустить, наслідком упередження, ну а з вашою по-мічю я, противно; сподіюся ...

— Зле сподієтесь, — перебив Раскольніков. .

— Вони, прошу, що лиш вчера прибули, позвольте запитати?

Раскольніков не відповів.

— Вчера, я знаю. Адже я сам прибув що тілько позавчера. Ну, пане, ось що я скажу вам дотично сего, Родіоне Романовичу; оправдувати себе уважаю злишним, але позволь-те-ж і мені спитати: що-ж тут, у всім тім, в самім ділі, такого незвичайно переступного з моєї сторони, очевидно без упереджень, а здорово судячи?

Раскольніков не переставав мовчати і приглядатись йому дальше.

— Те, що в своїм домі переслідував я безборонну дівчину і "обиджав її своїми поганими предлогами", — чи так, пане? (Сам вперед забігаю!). — Та тілько подумайте, що і я чоловік, et nihil humani... одним словом, що і я спосібний засліпитись і полюбити (що вже очевидно не по нашій волі чиниться), тоді усе в найприроднійший спосіб обясняється. Тут ціле питання: чи я нікчемник, чи може сам жертва? Ну, а як жертва? Адже предкладаючи мойому предметови втікати зі мною в Америку, або в Швайцарію, я може бути най-чеснійші заміри при тім мав, та ще думав спільне щастя оснувати!... Розум, бачите, страсти служить; я, признайте, ще більше себе самого губив, або-ж не так!...

— Та зовсім не в тім діло, — з відразою перебив Рас-кольніков, — цілком по просту: ви противні, чи ви винні чи не винні, ну, і з вами і знатись не хочуть, і гонять вас, і за бирайтесь!...

Свидригайлов нараз зареготався.

— Однакож ви... однакож вас не заманиш! — промовив він, сміючись з цілого серця. — Я було думав хитро підібратись, та ні, ви якраз на саму сущу точку станули!

— Та ви і в отсю хвилю не перестаєте хитрити.

— Так що-ж? Так що-ж? — повтаряв Свидригайлов, сміючись на всі заставки. — Адже се чесна війна, війна як слід, і зовсім дозволена хитрість!... Все-ж таки ви мене перебили: так чи так, впевняю ще раз: ніяких неприємностей не було би, колиб припадком в саду Марта Петрівна...

— Марту ось Петрівну ви також, говорять, звели зі світа? — грубо перебив Раскольніков.

— А ви і про те чули? Та втім, як і не чути!... Ну, що дотикається сего вашого питання, то справді не знаю, як вам сказати, хоч моє сумління дотично сего зовсім а зовсім спокійне. Та не думайте, щоб я боявся чогонебудь там такого; усе те переведене було в повнім порядку і з найбільшою точністю: лікарське слідство виказало апоплексію, котра пішла від купання зараз після ситого обіду, з випитою майже цілою бутилькою вина, тай нічого иншого і виказати воно не могло... Ні, пане, я от що про себе думав якийсь час, ось іменно в дорозі, в ваґоні сидячи: чи не причинився я до всего того ... нещастям яким небудь, або роздразненням моральним, або чим иншим подібним? Однакож прийшов до переконання, щ'о і сего ніяким світом бути не могло.

Раскольніков засміявся.

— Охота-ж так непокоїтись!

— Та ви чого смієтесь? Ви розважте; я ударив всего лиш два рази прутиком, навіть знаків не було ... Не думайте, ради Бога, що я цинік; та я сам докладно знаю, як се мерзко з моєї сторони, ну і так дальше, але я також докладно знаю, що Марта Петрівна аж і рада була сій моїй, так

сказати, загінчивости. Історія по поводу вашої сеструні вичерпались до ^самого дна. Марта Петрівна вже третий день приневолена була дома сидіти; ні з чим в містечко показатись, та і надоїла вона там всім своїм онтим листом (про читання листа чейже ви чули?). І нараз сі два прутики як з неба падають! Перша річ була, веліла карету закладати!... Я вже про те і не говорю, що у жінок случаї такі бувають, коли то їм вельми а вельми приємно бути обидженими, мимо всего зверхнього гніву. Вони у всіх бувають, сі случаї, бачите; чоловік загалом навіть дуже любить бути обидже-нм, завважали ви се? Але у жінок се особливо. Навіть можна сказати, що тим тільки від скуки ратуються.

Якийсь час Раскольніков думав було встати і вийти і тим покінчити відвідини. Але якась цікавість і аж мов би постанова задержали його на хвилю.

— Ви любите битися? — спитав він розсіяно.

— Ні, не дуже, — спокійно відповів Свидригайлов. — А з Мартою Петрівною майже ніколи не билися. Ми дуже згідно жили, і вона мною завсігди була задоволена. Прута я ужив, за всіх наших сім літ, всего лиш два рази (коли не вчислювати ще одного третього случаю, дуже впрочім дво-змисного): перший раз — два місяці після нашого весіля, таки зараз по приїзді на село, і ось теперішній послідний раз. — А ви вже думали, я такий нелюд, ретроград, кріпосник? Хе, хе... Але, але, чи не памятаєте ви, Родіоне Романовичу, як кілька літ тому назад, ще за часів благодатної явности судів, оплюгавили у нас прилюдно в письмах одного дворянина — забув прізвище! — що Німкиню одну потурбував в вагоні, памятаєте? Ну, пане, так ось вам моя думка: з добродієм, що побив Німкиню, глубоко не симпатизую, бо і в самій річи воно... чого-ж симпатизувати! Але не можу не заявити, що лучаються іноді такі зачіпні Німкині, що, мені здається, нема ні одного поступовця, котрий би напевне міг за себе заручити. З отсеї точки ніхто не подивився тоді на предмет, а тимчасом отся точка, бачите, є справді гуманна, так, добродію, не инакше!

Сказавши те, Свидригайлов нараз знов розсміявся. Рас-кольнікову була явно, що се чоловік, котрий порішився на щось твердо і від сего не відступить.

— Ви мабуть кілька день зряду ні з ким не говорили? — запитав він.

— Майже так. А що: певне дивуєтесь, що я такий добродушний чоловік?

— Ні, я сему дивуюся, що ви вже надто добродушний чоловік.-

— Длятого, що простацтвом ватних питань не обиджав-ся? Так, Чи що? Та... чого-ж обиджатись? Як запитували, так і відповідав, — додав він з задираючим виразом щи-рости. — Адже я занадто нічим майже не інтересуюсь, єй-Богу, — продовжав він якось ніби задумчиво. — Особливо тепер, нічим таки не занятий... Та втім, вам вільно думати, що я з певними замірами навязуюся до вас, тим більше, що маю діло до вашої сестри, як сам вам признався. Але я вам щиро скажу: дуже мені скучно! Іменно в отсі три послідні дні, так, що я вами аж утішився... Не розсердіться, Родіоне Романовичу, але ви мені самі чомусь-то здається страх яким дивним. Як хочете, а щось таки в вас є; і іменно тепер, то є не якраз в отсю мінуту, а загалом тепер... Ну, ну, не буду, не буду, не хмуртесь. Та я не такий медвідь, як ви думаєте.

Раскольніков мрачно поглядів на него.

— Ви навіть може бути і цілком не медвідь, — сказав він. — Мені навіть здається, що у вас дуже добре виховання, або ви по крайній мірі умієте при нагоді бути і порядним чоловіком.

— Та я нічиєю думкою про мене ні трохи не інтересую-ся, — сухо і мов би навіть з відтінком гордости відповів Сви-дригайлов, — і длятого, чому-ж і не бути іноді сміттям, коли отеє одіння в нашім кліматі так вигідно носити і... і особливо, коли до сего і природну склонність маєш, — додав він, знову засміявшись.

— Я чув однакож, що у вас тут богато знакомих. Адже ви те, що називається, "не без звязей". На що-ж я вам, в такім разі, як не для цілей?

— Се ви правду сказали, що у мене є знакомі, — підхопив Свидригайлов, не відповідаючи на головний пункт, — я вже з ними стрічався; адже третій день волочуся; і сам пізнаю, і мене, здається, пізнають. Воно зрозуміле, одягнений прилично і належу до людей не бідних; нас, бачите, і підданьча реформа обійшла: ліси та луги заливні, дохід отже не тратиться; але... не піду я туди; і передше надоїло: ходжу третий день і не признаюсь нікому... А тут ще місто! Та як се воно виросло у нас, скажіть будьте ласкаві! Місто канцеляристів і всяких можливих семинаристів! Справді, я многого тут передше не бачив, літ вісім тому назад, коли тут товкся... На одну лиш анатомію тепер і надіюсь, єй-Богу!

— На яку анатомію?

— А що дотикається отсих клюбів, або хоч би ще і поступу, — ну, се нехай вже без нас буде, — тягнув він дальше, не завважавши знову питання. — Та і охота-ж шулером бути.

— То ви буди і шулером?

— Як же без сего? Ціла компанія нас була, найприлич-иійша, літ вісім тому назад; проводили час; і всі, знаєте, люде з манерами, поети були, капіталісти були. Та і загалом у нас, в російській суспільности, найліпші манери у тих, що биті бували, — чи завважали ви се? Се, бачите, я на селі тепер опустився. А все таки посадили було мене тоді в тюрму за довги, ніжинський оден панок. Тут і підвернулзсі Марта Петрівна, поторгувалась, і викупила мене за трийцягь тисяч сребренників. (Всего я 70,000 був вичеі"). Получились ми з нею законним вінчгнням, і вивезла вона мене зараз таки до себе, на село, мов який скарб. Адже вона старша від мене пятьма роками. Луже любила. Сім літ з села не виїзджав. І, уважайте, ціле своє життя документ проти мене, на чуже імя, за отсих трийцять тисяч держала, так, що задумай я в чім небудь зворохобитись, — таки зараз би в діру! І зробила би. У женщин, бачите, усе те разом ходить!

— А колиб не документ, накивали-б пятами?

— Не знаю, як вам сказати. Мене сей документ майже не стісняв. Нікуди мені не хотілось, а за границю Марта 1 Іетрівна і сама мене разів два кликала, видячи, що я скучав. Та що! За границю я передше їздив, і завсігди мені там душно бувало. Не те щоб... а ось починає дніти, залив Неаполітанський, море, глядиш, і якось сумно. Найнезноснійше, що таки справді чогось тужиш. Ні, на родині ліпше: тут, по крайній мірі за все других винуєш, а себе оправдуєш. Я би тепер може-бути в експедицію на північний бігун поїхав, бо моє вино кисле і пити мені обридло, а кромі вина нічого більше не остається... пробував. А що, говорять, Берґ в неділю в Юсупівськім саді, на величезнім бальоні полетить, сопутників за звісну плату призиває, чи правда?

— Що-ж, ви полетіли би?

— Я? ні... полетів... — пробормотів Свидригайлов, дійсно якби задумавшись.

— Та що він, чи справді полетів би? — подумав Раскольніков.

— Ні, документ мене не стісняв, — продовжав Свидригайлов задумчиво. — Се я сам з села не виїздив. Та і вже з рік буде, як Марта Петрівна на іменини мої мені і документ сей звернула і в додатку ще спору суму подарувала. У неї, бачите, був капітал. "Глядіть, як я вам довіряю, Аркадію Івановичу", справді, так і виразилась. Ви не вірите, що так виразилась? А знаєте: адже я господарем порядним на селі зробився; мене в околиці знають. Книжки також спроваджував. Марта Петрівна спершу похвалювала, а опісля заєдно боялась, що я заучусь.

— Ви за Мартою Петрівною здається, дуже скучаєте?

— Я? Може бути. Так, може бути. Але, але, чи вірите ви в духи? 9

— В які духи?

— В звичайні духи, в які-ж!

— А ви вірите?

— Та може і ні, як вам сказати. То — не так, щоб ні...

— Являються вам, чи що?

Свидригайлов якось дивно поглядів на него.

— Марта Петрівна навіщувати ласкава, — промовив він викривляючи рот в якусь дивну усмішку.

— Як се: навіщувати ласкава?

— Та вже тричі приходила. Перший раз я її побачив в сам день похорону, годину по тім, як повернув з кладовища. Се було день перед моїм відїздом сюди. Другий раз позавчора, в дорозі, на розсвіті, на стації в Малій Вишері; а третий раз перед двома годинами, на кватирі, де я стою, в кімнаті; я був сам.

— На яві?

— Цілком. Всі три рази на яві. Прийде, поговорить з мінуту і вийде дверми; завсігди дверми. Навіть начеб чутно.

— Не даремно я так і думав, що з вами навірно щось в тім роді лучається! — промовив нараз Раскольніков і таки зараз здивувався, що се сказав. Він був в сильнім зворушенню.

— О-от? Ви се думали? — з задивом запитав Свидригайлов. — Не може бути? Ну, чи не сказав я, що між нами є щось спільного, а?

— Ніколи ви сего не говорили! — різко і з натиском відповів Раскольніков.

— Не говорив?

— Ні!

— Мені здавалось, що говорив. Передше, як я увійшов : побачив, що ви з зажмуреними очима лежите і не спите, таки зараз і сказав я собі: "Се той самий і є!"

— Що се таке: той самий? Про що ви се? — закричав Раскольніков.

— Про що? Та справді не знаю, про що ... щирог і якось сам змішавшись пробурмотів Свидригайлов.

З мінуту перемовчали. Оба гляділи сден на одного великими очма.

— Усе те лож! — з досади сказав Раскольніков. — Що-ж вона вам говорить, коли приходить?

— Вона, кажете? Представте собі, про самі найиік-чемнійші подробиці, і подивуйтесь чоловікови: мене, бачите, отсе-то і гніває. У першій раз ввійшла (я, знаєте, втомився: похоронна служба, со святими упокой, потім литія, закуска, — наконець ось в кабінеті сам один остався, закурив цигаро, задумався), увійшла в двері: "А ви, говорить, Аркадію Івановичу, нині за клопотами і забули в їдальні годинник накрутити". А годинник отсей я, дійсно, за цілих сім літ, кождої неділі сам накручував, а забуду, *так завсігди, бувало, пригадає. На другий день, я вже їду сюди. Приходжу, вже благословилось на день, на стацію, — в ночі лиш трохи передрімався, поломаний, очі заспані, — велів подати каву; дивлюсь — Марта Петрівна нараз сідає біля мене, в руках колода карт: "Чи не поворожити би вам, Аркадію Івановичу, на дорогу, бачите?" А вона славно знала викладати карти! Ну, і не прощу собі ніколи, що не велів собі виложити! Втік, налякавшись, а тут, правда, і дзвінок. Сиджу нині після поганенького обіду готелевого, з тяжким жолудком, — сиджу, курю — знов відразу Марта Петрівна, входить ціла виряджена, в новім, шовковім, зеленім уборі, з довжезним хвостом: "Здорові були, Аркадію Івановичу! Як вам подобається мій убір? Гануська так не ушиє." (Гануська — се швачка у нас на селі, з колишніх кріпосних, на науці в Москві була — гарненька дівчина). Стоїть, крутиться передімною.

Я оглянув убір, відтак уважно, уважно їй в лице подивився: "Охота вам, говорю, Марто Петрівно, задля такої марниці до мене ходити, трудитись". — "Ах, Боже мій, батюшка, вже і потрівожити тебе не вільно!"! Я їй говорю, щоби подразнити її: "Я, Марто Петрівно, женитись хочу". — "Від вас се станеться, Аркадію Івановичу; не богато чести вам, що ви, не встигши жену похоронити, так зараз і женитись поїхали. І хоч би вибрали ще гарну, а то ось, я знаю, — ні їй, ні собі, тілько добрих людей насмішите". Взяла тай вийшла, і хвостом таки аж справді шумить. Що за недоріцтво, а?

— Та ви може бути усе те видумали? — відізвався Рас-кольніков.

— Я рідко неправду говорю, — відповів Свидригайлов задумчиво, і якби зовсім не завважавши грубости питання.

— А передше, до сего, ви ніколи привидів не мали?

— Н... ні, мав, оден тілько раз в життю, шість літ тому назад. Філько, чоловік дворовий у мене був; тільки що його похоронили, а я крикнув забувшись: "Фільку, люльку!" — Він ввійшов і просто до кута, де стоять у мене люльки. Я сиджу і думаю: "Се він мені відімстить", бо перед.самою смертю ми грубо посварились. — "Як ти смієш, говорю, з діра-вим ліктем до мене входити, — за двері, драбе! Обернувся, вийшов і більше не приходив. Я Марті Петрівні тоді не сказав. Хотів було панахиду по нім відслужити, та якось стидався.

— Ідіть до лікаря.

— Се ось я і без вас знаю, що нездоров, хоч, сказати правду, не знаю властиво, що се мені таке; по мойому я здо-ровійщий від вас у пятеро. Я вас не про те запитав, — чи вірите ви чи ні, що духи являються? Я вас запитав: чи вірите ви, що є духи?

— Ні, нізащо не повірю! — з якоюсь навіть злобою викрикнув Раскольніков.

— Та звичайно як говорять? — воркнув Свидригайлов начеб про себе, глядячи в бік і нахиливши трохи голову. — Вони говорять: "Ти хорий, отже те, що тобі здається, є тільки проста, неістнуюча мрія". Адже тут нема строгої льоґі-ки. Я признаю, що духів бачать тільки хорі; але се лиш доказує, що духи можуть являтися не инакше, як тільки хорим, а не те, що їх нема, самих по собі.

— А їх таки нема! — роздразнено наставав Раскольніков.

— Ні? Ви так думаєте? — говорив дальше Свидригайлов, поволи подивившись на него. — Ну, а що, коли так заключи™ (ось поможіть но): "Духи — се, так сказати, шматочки і відривки других світів, їх початок. Здоровому чоловікови їх не треба бачити, бо. здоровий чоловік є найбільше земський чоловік, отже повинен жити єдино лиш тутешним життям, для повноти і для порядку. Ну, а лиш трохи занедужав, лиш трохи нарушився нормальний земський порядок в організмі, так зараз і починає виявлятись можність другого світа; і чим більше хорий, тим і звязей з другим світом більше, так що, коли умре зовсім чоловік, то просто і перейде в другий світ". Я про те давно роздумував. Коли в будуче життя вірите, то і в отсей вивід мож повірити.

— Я не вірю в будуче життя, — сказав Раскольніков. Свидригайлов сидів в задумі.

— А що, як там самі павуки, або що-небудь в тім роді? — сказав він нараз.

— Се помішаний, — подумав Раскольніков.

— Нам ось завсігди представляється вічність як ідея, котру поняти годі, щось незмірне! Та чому-ж доконче незмірне? І от, замісць всего того представте собі, буде там одна кімнатка, так в роді сільської парні, закоптіла, а по всіх кутах павуки, і ось і вся вічність. Мені, знаєте, щось такого часами маячиться.

— І чи справді, чи справді вам. нічого не представляється утішнійшого і справедливійшого від сего! — з якимсь болем сказав Раскольніков.

— Справедливійшого? А хто знає, може се і є справедливе, і знаєте, я би так, і не инакше, нароком зробив! — відповів Свидригайлов, невиразно усміхаючись.

Якимсь холодом повіяло нараз на Раскольнікова при отсій недорічній відповіди. Свидригайлов підняв голову, пильно подивився на него і відразу розхохотався.

— Ні, ви ось що нагадайте, — закричав він. — Перед пів години ми оден одного ще і не бачили, уважаємо себе ворогами, між нами нерішена справа є; ми справу ось кинули і дивись: в яку літературу заїхали! Ну, ну, не правду-ж я сказав, що ми одного поля ягоди?

— Зробіть отже ласку, — роздразнено відповів Раскольніков, — позвольте вас просити чим скорше обяснитись і сказати мені, длячого ви ушанували мене своїм навішенням ... і... і... я спішусь, мені ніколи, я хочу з дому виходити ...

— Радо, радо. Ваша сестриця, Евдокія Романівна; за пана Лужина виходить, Петра Петровича?

— Чи не можна як небудь обійти всякі питання про мою сестру і не згадувати її імени? Я навіть не розумію, як ви смієте при мені вимовляти її імя, коли тільки ви справді Свидригайлов?

— Та я-ж про неї і прийшов говорити, як же не згадувати її імени?

— Гаразд; говоріть, але скорше!

— Я переконаний, що ви про сего добродія Лужина, мойого по жені свояка, виробили собі вже поняття, коли його тільки хоч пів години бачили, або хоч що небудь про него і подрібно чули. Евдокії Романівній він не пара. По моному, Евдокія Романівна в отсім ділі жертвує собою вельми великодушно і нерозважно, для... для своєї родини.. Мені здавалось, в наслідок всего, що я про вас чув, що ви, з своєї сторони, дуже би раді були, колиб отся женитьба могла розбитись без нарушения інтересів. Тепер же, пізнавши вас особисто, я навіть про те переконаний.

— З вашої сторони все те дуже наівно; даруйте мені, я хотів сказати: поспішно, — сказав Раскольніков.

— То є ви сим виражаєте, що я в тім маю свої ціли. Не безпокойтесь, Родіоне Романовичу, колиб мені ходило о власну користь, то не став би я так просто висказуватись, не дурзнь же я прецінь. Дотично сего відкрию вам одну пси-хольоґічну дивницю. Перше я, оправдуючи свою любов до Евдокії РЬманівни, говорив, що був сам жертвою. Ну, так знайте-ж, що ніякої я тепер любови не відчуваю, н-ніякої, так що мені самому аж дивно се, бо-ж я таки справді відчував дещо.

— Від дармовання і розпусти, — перебив Раскольніков.

— Дійсно, я чоловік розпустний і дармоїд. Та мимо того ваша сестра має стільки принад, що не міг же і я не підлягати деякому вражінню. Але все те було дурне, як тепер і сам бачу.

— Давно ви се побачили?

— Догадуватись почав я ще переділе, але остаточно переконався що тілько позавчера, майже в саму ту хвилю, коли приїхав до Петербурга. Однакож ще в Москві здавалось мені, що їду добиватись руки Евдокії Романівни і боротись з добродієм Лужином.

— Даруйте, що вам перерву, будьте ласкаві: чи не можна би скоротити і перейти просто до ціли ваших відвідин. Я спішуся, мені треба йти з хати...

— Дуже радо. Прибуйши сюди і рішившись тепер предпринята одну... подорож, я захотів зробити вступні розпорядження. Діти мої лишились у тітки; вони богаті, а я їм особисто не потрібний. Та і який я батько! Собі я взяв лиш те, що подарувала мені рік тому назад Марта Петрівна. З мене буде. Даруйте, зараз переходжу до самого діла. Перед виїздом, котрий може бути і наступить, я хочу і з паном Лужином покінчити. Не те, щоб вже я його надто терпіти не міг, однак через него і вийшла отся звада моя з Мартою Петрівною, коли я довідався, що вона отсю сватьбу скоїла. Я бажаю тепер побачитись з Евдокією Романівною через ваше посередництво, і таки в вашій присутности обяснити її, по перше, що від добродія Лужина не буде для неї ні найменшої користи, але навіть без сумніву буде явна шкода. Відтак випросивши у неї прощення за недавні усі ті непри-ємности, я попросив би позволения предложити їй десять тисяч рублів і таким чином облегчити зірвання з добродієм Лужином, зірвання, від котрого, я переконаний, вона і сама не відпекувалась би, колиб тільки явилась можність.

* — Але ви дійсно, дійсно, божевільний! — закричав Раскольніков, не тільки навіть розсерджений, скілько здивований. — Як смієте ви так говорити?

— Я так і знав, що ви розкричитеся; але по перше я хоч і небогатий, все-ж таки сих десять тисяч рублів у мене вільні, то є зовсім мені непотрібні. Не прийме Евдокія Романівна, так я, будьте певні, ще дурнійше їх ужию. Се раз. Друге: Совість моя зовсім а зовсім спокійна; я без всяких виглядів предкладаю. Вірте не вірте, а колись переконаєтесь і ви і Евдокія Романівна. Все в тім, що я дійсно наніс клопотів трохи і неприємностей мйогоповажаній вашій сестрі; чуючи отже сердечне розкаяння, щиро бажаю, — не відкупитись, не заплатити за неприємности, а просто-простісень-ко зробити для неї щось пожиточного, на тій підставі, що не привілею чейже я взяв робити самі пакости. Колиб в моїм предложению була хоч міліонова частина обчислення, то чи став би я предкладати так просто? Та і не став би я пред-кладати всего лиш десять тисяч, тоді коли що лиш перед пятьма тижнями предкладав їй богато більше. А крім того, я може бути дуже і дуже скоро оженюся з одною дівчиною, отже і всі підозріння про які небудь заміри супроти Евдокії Романівни тим самим повинні уступити. На закінчення скажу, що виходячи за добродія Лужина, Евдокія Романівна такі самі гроші бере, тільки з другого боку... Та ви не сердіться, Родіоне Романовичу, розсудіть спокійно і холодно.

Говорячи теє, Свидригайлов був сам незвичайно холодний і спокійний.

— Прошу вас кінчити, — сказав Раскольніков. — На всякий припадок, се непростимо зухвало.

— Ні трохи: Після cero чоловікови на сім світі можна робити одно лиш зло, і він не має права зробити ні крихітки доброго, задля пустих принятих формальностей. Се дурне. Адже колиб я, на примір, умер і лишив би cío суму вашій сестрі в завіщанню, невже-ж би вона і тоді приняти відказалась?

— Дуже може бути.

—Ну, вже се ні, пане. Та втім: ні, так нехай і буде. А тільки десять тисяч — прекрасна штука, при нагоді. Як би там не було, прошу вас передати сказане Евдокії Романівній.

— J-ії, не передам.

— Коли так, Родіоне Романовичу, то я сам приневолений буду добиватись побачення* особистого, значить отже непокоїти.

— А як я передам, ви не будете добиватися побачення особистого?

— Не знаю справді, як вам сказати. Бачитись оден раз я би дуже бажав.

— Не сподійтесь.

— Жаль. Та ви мене не знаєте. Ось, може зійдемося близше.

— Ви думаєте, ми зійдемося близше?

— А чому-ж би і ні? — усміхнувшись сказав Свидригайлое, встав і взяв капелюх. — Та я-ж не те, щоб так вже конче хотів вас непокоїти, і ідучи сюди навіть не надто надіявся, хоч, сказати правду, лице ваше ще перше в ранці мене поразило .. .

— Де ви мене бачили рано? — з неспокоєм запитав Раскольніков.

— Слухайте-но, пане... Мені заєдно здається, що в вас є щось до мого підходяче... Та не лякайтесь, я не влізливий; і з шулерами жив в згоді, і князю Свирбеєви, мойому далекому родичеви і вельможі, не надоїв, і про Рафаелову Мадонну пані Прилуковій в альбум зумів написати, і з Мартою Петрівною сім літ не виїзджаючи прожив, і в домі Вяземського на Сінній давними часами ночував, і на бальоні з Берґом бути може полечу.

— Ну, гарно; позвольте запитати, ви скоро в подорож їдете?

— В яку подорож?

— Ну, та в подорож ось... Ви-ж самі сказали.

— В подорож? Ах, так!... в самім ділі, я вам говорив про подорож... Ну, се питання широке... А все-ж таки якби то ви знали, про що питаєте! — додав він і нараз голосно і коротко розсміявся. — Я, може бути, замісць подорожі, бачите, оженюся; мені дівчину сватають.

— Тут?

— Так.

— Коли-ж се ви успіли?

— Однакож з Евдокією Романівною раз побачитись доконче бажаю. Направду прошу. Ну, до побачення... Ах, так! Та я ось що забув! Передайте, Родіоне Романовичу, вашій сестрі, що в завіщанню Марти Петрівни вона наділена трома тисячами. Се цілком певне. Марта Петрівна розпорядилась тижнем перед смертю і при мені діло було. За два-три тижні Евдокія Романівна може і гроші дістати.

— Ви правду говорите?

— Правду. Скажіть їй те. Ну, добродію, ваш слуга. Та я від вас дуже недалеко стою.

Виходячи, Свидригайлов зустрівся в дверях з Разуми-хіном.

П.

Була вже майже осьма година; оба спішили до Бака-лієва, щоб прийти скорше від Лужина.

— Ну, хто-ж се був? — запитав Разумихін, як лиш вийшли на вулицю.

— Се був Свидригайлов, той самий поміщик, в домі котрого була обиджена сестра, коли служила у них за гувернантку. Через його любовні переслідування вона від них забралася, прогнана його женою, Мартою Петрівною. Отся Марта Петрівна просила відтак у Дуні прощення, а тепер напрасно умерла. Се про неї колись тут говорили. Не знаю, длячого я отсего чоловіка дуже боюся. Він приїхав зараз по похороні жінки. Він дуже дивний і на щось таке рішився. Він мов би щось знає ... Від него треба Дуню стерегти ... ось се я і хотів сказати тобі, чуєш?

— Стерегти! Що-ж він може проти Евдокії Романівни? Ну, спасибіг тобі, Родю, що мені так говориш .будемо, будемо стерегти!... Де живе?

— Не знаю.

— Чому не спитав? Ех, шкода! Та втім, довідаюсь!

— Чи ти його бачив? — запитав Раскольніков, після хвилинки мовчання.

— Ну, так, завважав; добре завважав.

— Ти його докладно бачив? Ясно бачив? — наставав Раскольніков.

— Ну, так, ясно памятаю; з тисячі пізнаю, я памятли-вий на лиця.

Знову помовчали.

— Гм... бачиш... — воркнув Раскольніков. — А то, знаєш ... мені здавалось ... мені все ще здається,... що се може бути фантазія.

— Та про що ти? Я тебе не зовсім добре розумію.

— Ось ви всі говорите, — тягнув дальше Раскольніков, скрививши рот в усмішку, — що я помішаний; мені і здавалось тепер, що може бути я в самім ділі помішаний і лиш мав привид?

— Та що се ти?

— І хто знає! Може я і справді помішаний, і усе, що в усі ті дні було, все може бути так тілько в уяві...

— Ех, Родю! Розстроїли тебе знову!... Та що він говорив, з чим приходив?

Раскольніков не відповів, Разумихін подумав з мінуту.

— Ну, слухай же моє справоздання, — почав він. — Я до тебе заходив, ти спав... потім обідали, а опісля я пішов до Порфіра. Заметов заєдно у него. Я було хотів почати і нічого не вийшло. Якось так не міг заговорити як слід. Вони начеб не понимали і поняти не могли, все-ж таки цілком не мішаються. Затягнув я Порфіра до вікна і став говорити, але знову чогось не так вийшло: він глядить в бік і я гляджу в бік. Я наконець підніс до його носа кулак і сказав, що розторощу його, по родинному* Він лиш поглядів на мене. Я. плюнув і забрався, от і все. Дуже по дурному. З Заметовом я ні слова. Тілько, бачив: я думав, що зіпсував справу, а мені, коли сходив зі сходів, гадка одна прийшла, так і осінило мене: задлячого ми з тобою непокоїмось? Та якби тобі не-безпеченьство грозило, або там щонебудь, ну, то що инше. А тепер же що! Адже ти з тим не маєш нічого спільного, нам наплювати на них; ми над ними насміємось і я би на твоїм місци їх ще в дурні пошивати став. Адже як їм опісля се стидно буде! Плюнь; відтак і потурбувати буде мож, а тепер сміймося!

— Правда що так! — відповів Раскольніков. — "Але що се ти завтра скажеш?" — подумав він про себе. Дивне диво, до сеї пори ще ні разу не приходило йому в голову: "що подумає Разумихін, коли довідається?"

Подумавши се, Раскольніков уважно подивився на него. Теперішним же справозданням Разумихіна про навіщення Порфіра він вельми небогато був зацікавлений: так богато убуло з тої пори і причинилось!...

На коритари вони стрінулись з Лужином; він явився точно в осьмій годині і глядів за числом, так що всі три увійшли враз, все-ж таки не споглядаючи оден на одного і не кланяючись. Молоді люде пішли вперед, а Петро Петрович для нрилцчности загаївся трохи в передпокою, знимаючи паль-то. Пульхерія Александрівна таки зараз вийшла стрітити йс>-го на порозі. Дуня виталася з братом.

Петро Петрович увійшов і доволі ввічливо, хоч і з подвоєною повагою відкланявся дамам. В цілости виглядав він так, як колиб трохи змішався і ще не прийшов до себе. Пульхерія Александрівна, що також начеб змішалась, поспішила зараз розсадити всіх, за круглим столом, на котрім кипів самовар. Дуня і Лужин помістились одно напроти другого, по обох кінцях стола. Разумихін і Раскольніков попалися напротив Пульхерії Александрівни, Разумихін близше до Лужина, а Раскольніков біля сестри.

Наступила хвиля мовчанки. Петро Петрович не спішучи виймив батистову хустинку, від котрої понесло пахощами, і вичистив ніс з видом хоч і добродушного, все-ж таки трохи зобидженого в своїм достоїнстві чоловіка, котрий притім твердо рішився зажадати обяснень. йому ще в передній кімнаті прийшла була гадка: не знимати пальта і відійти, і тим строго і болючо покарати обох женщин, так щоби від* разу дати усе почути. Але він не рішився. Притім сей чоловік не любив неясностей, а тут треба було розяснити: коли гак явно нарушено його приказ, значить, щось таки і є, отже таки ліпше наперед провідати, а покарати завсігди буде час та і в його руках.

— Сподіюсь, подорож відбулась щасливо? — офіціяль-но звернувся він до Пульхерії Александрівни.

— Слава Богу, Петре Петровичу.

—— /іуже мені се приємно. І Евдокія Романівна також не втомилисі ?

— Я, бачите, молода і сильна, не втомлюся, а матуси таки дуже тяжко прийшлося, — відповіла Дуня.

— Що робити, пані! Наші національні дороги дуже довгі. Велика так названа "матушка Россія..А я, при найліпшій волі, ніяк не міг вчера поспішити на стрічу. Відтак сподіюсь, що усе відбулось без особливших клопотів?

— Ах ні, Петре Петровичу, ми були дуже збиті з толку, — з особлившою інтонацією поспішила заявити Пульхерія Александрівна, — і колиб сам Бог, здається, не иіслав нам вчера Дмитра Прокопича, то ми просто би так і пропали. Ось вони, Дмитро Прокопич Разумихін, — додала вона, рекомендуючи його Лужину.

— Як же! Мав приємність... вчера, — пробурмотів Лужин, неприязно споглянувши з підлобя на Разумихіиа, по тім нахмурився і замовк.

Та і загалом Петро Петрович належав до розряду людей, що з виду незвичайно ввічливі в товаристві, і особливо домагаються ввічливости, але котрі, скоро лиш що не по їхньому, таки зараз і тратять всі свої засоби і стають похожі радше на мішки з мукою, ніж на смішливих і оживляючих товариство кавалерів). Всі знову призамовкли: Раскольніков уперто мовчав, Евдокія Романівна до часу не хотіла переривати мовчанки, Разумихіну нічого було говорити, так що Пульхерія Александрівна знову занепокоїлась.

— Марта Петрівна умерла; ви чули, — почала вона, прибігаючи до свого головного средства.

— Як же, чув, ласкава пані, як лиш розійшлась вістка, зараз мені дали знати і навіть приїхав вас тепер повідомити, що Аркадій Іванович Свидригайлов зараз по похороні жінки вибрався поспішно до Петербурга. Так по крайній мірі говорять найпевнійші вісти, які я одержав.

— До Петербурга? Сіїзди? — трівожно запитала Ду-нечка і переглянулась з матірю.

— Так, пані, і вже, розуміється, не без цілей, коли зважимо поспіх виїзду і загалом те, що було передше.

— Господи! Хіба-ж він і тут не лишить Дунечку в спокою? — скрикнула Пульхерія Александрівна.

— Мені здається, особливо трівожитись нічого, ні вам, ні Евдокії Романівній, очевидно, коли самі не захочете входити в які би то не було з ним відносини. Що дотикається до мене, то я сліджу, і тепер розвідую, де він осівся. . .

— Ах, Петре Петровичу, ви не повірите, до якої степени ви мене тепер налякали! — говорила дальше Пульхерія Александрівна. — Я його всего лиш два рази бачила і він мені показався страшним, страшним! Я переконана, що він був причиною смерти покійної Марти Петрівни.

— Се так напевне казати годі. Я маю докладні вісти. Не спорю, може бути він причинився до прискореного ходу річей, так сказати моральним впливом обиди; але що дотикається поведения і загалом моральної характеристики особи, то я з вами згоджуюся. — Не знаю, чи богатий він тепер, і що іменно оставила йому Марта Петрівна; про се довідаюсь в найкоротшім часі; але певна річ, що тут в Петербурзі, маючи хочби деякі грошеві средства, він пічне знову по старому. Се з коріня розпустний і цргибший в пороках чоловік * Я маю важну основу догадуватись, що Марта Петрівна, котра мала нещастя так полюбити його і викупити з довгів вісім літ тому назад, послужила йому ще і в другім огляді: єдино тілько її старанням і жертвами прибитий був в самім нащадку кримінальний процес, з приміткою звірського і так сказати фантастичного душегубства, за котре він легко-легенько міг би попасти в Сибір. Ось який се чоловік, коли хочете знати.

— Ах! Господи! — скрикнула Пульхерія Александрівна. Раскольніков уважно слухав.

— Ви правду говорите, що маєте про те докладні відо-мости? — запитала Дуня строго і з натиском.

— Я говорю лиш те, що чув сам в секреті від покійної Марти Петрівни. Треба завважати, що з юридичної точки погляду діло се дуже темне. Тут жила тай тепер, здається, проживає, одна Ресліхова,# чужинка і дрібна лихварка, котра занимаєсь і иншими ділами. З отсею то Ресліхо^ою пан Свидригайлов находився з давна в деяких дуже близьких і таємничих зносинах. У неї жила далека своячка, сестріниця мабуть, глухоніма, дівчина літ пятнайцяти а може і чотир-найцяти, котру отся Ресліхова безгранично ненавиділа і кож-дий кусок хліба їй вимовляла; навіть по нелюдськи била. Раз її найдено на поду задушену. Присуджено, що сама заподіяла собі смерть. Після звичайних процедур тим діло і кінчилося, але по якімсь часі прийшов донос, що дитина була... жорстоко зобиджена Свидригайловим. Правда, все те було темне, донос був від другої таки Німкині, препоганої женщини, котра не заслугувала на віру; н^конець, в сущности і доносу не було, дякувати заходам і грошам Марти Петрівни; все обмежилось на поголоску. Все-ж таки отся поголоска була вельми значуча. Ви, очевидно, Евдокіє Романівно, чули також у них про історію з чоловіком Пилипом, що умер від катовання років тому шість назад, ще за часів кріпосного права.

— Я чула противно, що отсей Пилип сам повісився.

— Се іГравда, пані, але приневолила, чи ліпше сказати наклонила його до самогубства, безнастання система переслідувань і катовань пана Свидригайлова.

— Я не знаю сего, — сухо відповіла Дуня, — я чула тільки якусь дуже дивну історію, що отсей Пилип був якийсь іпохондрик, якийсь домородний фільозоф, люде говорили "зачитався", і що повісився він більше від насмішок, а не від •побоїв п. Свидригайлова. А він при мені гарно обходився з людьми, і люде його навіть любили, хоч, правда, також обвиняли його за смерть Пилипа.

— Я бачу, що ви, Евдокіє Романівно, якось стали нараз склонні його оправдувати, — завважав Лужин, викривляючи рот в двозначну усмішку. — Дійсно, він чоловік хитрий і підлесний для дам, чого плачевим прикладом служить Марта Петрівна, що померла в так дивний спосіб. Я лиш хотів послужити вам і вашій матуси своєю радою, в виду його нових і навірно сподіваних проб. Що же торкається мене, то я твердо переконаний, що сей чоловік напевне щезне знову в тюрмі за довги. Марта Петрівна ніколи не мала найменшого заміру щонебудь на него записати, маючи на оці дітей, та коли і лишила йому дещо, то хіба тілько найпотріб-нійше, незначне, хвилеве, чого і на рік не вистане чоловікови з його привичками.

— Петре Петровичу, прошу вас, — сказала Дуня, — перестаньмо про п. Свидригайлова. На мене се наводить сум.

— Він перед хвилею був у мене, — сказав нараз Раскольніков, у перший раз перериваючи мовчання.

Зі всіх сторін роздалися виклики, всі обернулись до него. Навіть Петро Петрович занепокоївся!

— Оттак півтора години тому, коли я спав, він увійшов, розбудив мене і представився, — розповідав Раскольніков. — Він був досить свобідний в поведению і веселий, і надієся напевно, що я з ним зійдуся. Між иншим він дуже просить і молить, щоб міг бачитися з тобою, Дуню, а мене просив бути посередником при отсій стрічі. Він хоче зробити тобі оден предлог; який, він мені розповів. — Крім того він цілком напевне повідомив мене, що Марта Петрівна тиждень перед смертю записала тобі, Дуню, три тисячі рублів, і гро-: ші отсі ти можеш тепер дістати в найкоротшім часі.

— Слава Богу! — закричала— Пульхерія Александрівна і перехрестилась. — Молися за неї, Дуню, молись!

— Се дійсно правда, — вирвалось Лужинови.

— Ну, ну, що-ж дальше? — напирала Дунечка.

—Відтак він сказав, що він сам небогатой і цілий маєток дістається його дітям, котрі тепер живуть у тітки. Відтак сказав, що станув десь недалеко від мене, але де? — не знаю, не запитав ...

— Але що-ж він хоче предложити Дунечці? — запитала перелякана Пульхерія Александрівна. — Сказав він тобі?

~ Так, сказав.

— Що-ж?

— Опісля скажу.

Раскольніков замовк і звернувся до Свого чаю. Петро Петрович виняв годинник і подивився.

— Мушу вийти за ділом, і таким чином не перешкоджу, — додав він з трохи обидженим видом і взявся вставати з крісла.

—Останьтесь, Петре Петровичу, — озвалась Дуня, — адже ви хотіли було пересидіти вечір. Притім ще ви самі писали,— що хочете в чімсь там обяснитись з матусею.

— Се дійсна правда, Евдокіє Романівно, — з притиском промовив Петро Петрович, присів знову на крісло, все-ж таки ще задержуючи капелюх в руках. — Дійсно хотів об-яснитися і з вами, і з достойною вашою матусею, і навіть про вельми важні пункти. Однакож, як і брат ваш не може при мені обяснитись дотично якихсь предлогів пана Свидри-гайлова, так і я не хочу і не можу обяснятись... при других ... дотично декотрих, дуже і дуже важних пунктів. До того ще головна і дуже настійчива просьба моя не була ви-слухана...

Лужин прибрав гіркий вираз лиця і з повагою замовк.

— Просьба ваша, щоби брата не було при наших сходинах, невиконана єдино в наслідок мого бажання, — сказала Дуня. — Ви писали, що були братом обидіжені; я думаю, що се треба чим скорше розяснити, і ви повинні помиритись. І коли Родьо вас дійсно обидив, то він повинен і буде просити у вас вибачення.

Петро Петрович відразу набундючився.

— Є такі обиди, Евдокіє Романівно, котрі при найліпшій волі забути годі. У всім є границя, за котру перейти небезпечно; бо переступивши раз, вернутись назад не вернеш.

— Я вам не про те властиво говорила, Петре Петровичу, — трохи з нетерпеливістю перебила Дуня. — Порозу-мійте гарненько, що ціла наша будуччина зависить тепер від того, чи розясниться і чи полагодиться все те, як мож най-скорше, або ні? Я просто, при першім слові кажу, що инакше не можу на отсю справу задивлюватись, і коли ви хоч трохи мною дорожите, то хотяй і з трудом, а вся отся історія повинна зараз нині закінчитись. Повторяю вам, коли брат провинив, він буде просити вибачення.

— Дивує мене, що ви так ставляєте питання, Евдокіє Романівно, — роздразнявся все більше і більше Лужин. — По-читаючи і так сказати обожаючи вас, я рівночасно дуже і дуже можу не любити кого небудь із ваших домашних. Претендуючи на щастя вашої руки, не можу рівночасно при-нимати на себе обовязків незгідних...

— Ах, оставте всю ту уразливість, Петре Петровичу, — з чувством перебила Дуня, — і будьте тим розумним і благородним чоловіком, за якого я вас завсігди уважала і уважати хочу. Я вам дала велику обітницю, я ваша суджена; спу-стіться-ж на мене в отсій справі, і повірте, я в силі буду розсудити безпристрастно. Те, що я беру на себе ролю судді, се така сама несподіванка для мого брата, як і для вас. Коли я його призвала сегодня, по вашім листі, щоб доконче прийшов на ваші сходини, я нічого йому не сказала про мої заміри. Порозумійте, що коли ви не помиритесь, то я приневолена вибирати між вами: або ви, або він. Так стояло питання і з вашої і з його сторони. Я не хочу і не повинна помилятись в виборі. Для вас я повинна зірвати з братом; для брата я повинна зірвати з вами. Я хочу і можу довідатись тепер навірно: чи брат він мені? А про вас: чи дорога я вам, чи ціните ви мене, чи муж ви мені?

— Евдокіє Романівно, — скривившись, виголосив Лужин, — ваші слова надто много значучі для мене, скажу більше, навіть обидні, в виду того становища, котре я маю честь занимати в відношенню до вас. Не говорячи вже ні слова про обидне і дивне поставлення на одну дошку мене і... зарозумілого молодця, словами вашими ви допускаєте можливість нарушения даної мені обітниці. Ви говорите: "або ви, або він?", значить, тим самим показуєте мені, як небогато я для вас значу... Я не можу сего допустити при відносинах і... обовязках, істнуючих між нами.

— Як! — спалахнула Дуня — я ставлю ваш інтерес рядом зі всім, що до сеї пори було мені дороге в життю, що до сеї пори становило все моє життя, і ось ви обиджаєтесь за те, що я даю вам мало ціни!

Раскольніков мовчаливо і злобно усміхнувся, Разумихіна цілого потрясло; однак Петро Петрович не приняв відправи; противно з кождим словом ставав він чим раз більше навязчивим, начеб доходив до смаку.

— Любов до будучого товариша життя, до мужа, повинна перевисшати любов до брата, — виголосив він сентенційно, — ъ на кождий припадок, я не можу стояти на одній дошці... Хотяй я і наставав перше, що в присутности вашого брата не хочу і не можу вияснити всего, з чим прийшов, все-ж таки я тепер рішаюся звернутись до многопо-важаної вашої матусі для конечного обяснення дотично одного вельми важного і для мене обидного пункту. Син ваш — звернувся він до Пульхерії Александрівни, — вчера в присутносте пана Разсудкіна (чи... здається, так? звмніть, мабуть запамятав ваше прізвище, — ввічливо поклонився він Разумихінови), обидив мене викривленням думки моєї, котру я висказав вам тоді в довірочній розмові, при каві, іменно, що женитьба з бідною дівчиною, котра вже зазнала житейського горя, після моєї думки вигіднійша в подружних відносинах, ніж з такою, що бувала тілько в роскоші, бо хосеннійша для моральности. Ваш син нарочно побільшив значіння слів аж до смішности, обвиняючи мене о злобні заміри і, після мого погляду, опираючись на вашій власній переписці. Буду уважати себе щасливим, коли вам, Пульхеріє Александрівно, можливим буде переконати мене про противне і тим значно усиокоїти. Скажіть отже мені, в яких іменно словах передали ви сказане моє в вашім листі до Родіона Романовича?

— Я не памятаю, — заклопоталась Пульхерія Алексан-дрівна, — я передала як сама розуміла. Не ішаю, як передав вам Родьо ... Може він що небудь і пересолив.

— Без вашої причини він пересолити не міг.

— Петре Петровичу, — з повагою озвалась Пульхерія Александрівна, — доказом того, що ми з Дуною не зле собі толкували ваші слова, се те, що ми тут.

— Гарно, матусю! — потверджуючи сказала Дуня.

— Знанить отже, я і тут виноватей? — обидився Лужин.

— От, Петре Петровичу, ви заєдно Родіона обвиняете, а ви і самі про него колись-тут неправду написали в листі, — додала осмілившись Пульхерія Александрівна.

— Я не памятаю, щоби написав яку-небудь неправду, пані.

— Ви написали, — різко заговорив Раскольніков, не обертаючись до Лужина, — що я вчера віддав гроші не вдо* ві роздоптаного, як се дійсно було, а його донці (котрої до вчерашнього дня ніколи не бачив). Ви написали те, щоби поріжнити мене з рідними і длятого і виразились погано про поведения дівчини, котрої ви не знаєте. Все те сплетня і нікчемність.

— Даруйте, пане, — дрожачи від злости відповів Лужин, — В листі моїм я розписався про ваші прикмети і поступки єдино виповняючи просьбу вашої сестри і матері описати їм: як я вас найшов, і яке ви на мене зробили вра-жіння? Що же дотикається до написаного в моїм листі, то найдіть хоч стрічку несправедливу, то є, що ви не протратили грошей і що в тій родині, хоч би і нещасливій, нема не-достойних осіб.

— А по мойому, так ви, зі всіми вашими достоїнствами, не стоїте мізинного пальця сеї нещасної дівчини, на котру каменем кидаєте.

— Так отже ви рішились би і впровадити її в товариство вашої матері і сестри?

— Я се вже і вчинив, коли вам хочеться знати. Я посадив її сьогодня рядом з матусею і Дунечкою.

— Родю! — закричала Пульхерія Александрівна. Дунечка почервоніла; Разумихін підняв брови. Лужин

глумливо і гордо усміхався.

— Самі зволите бачити, Евдокіє Романівно, — сказав він, — чи можлива тут згода? Сподіюся тепер, що справа отся скінчена і розяснена раз на завсігди. А я віддалюся, щоби не перешкаджати дальшій приємности родинного побачення і повіренню секретів (він встав з крісла і взяв капелюх). Але відходячи, осмілюсь завважати, що на будуче сподіюсь бути увільненим від подібних стріч і, так сказати, компромісів. Вас же особливо буду просити, многоповажана пані, Пульхеріє Алекс&ндрівно, не зачинати більше розмов на ту саму тему, тим більше, що і лист мій був адресований до вас, а не до кого иншого.

Пульхерія Александрівна трохи обидилась.

— Якось се ви вже зовсім нас у власть свою берете, Петре Петровичу. — Дуня вам розповіла причину, длячого не виконане ваше бажання: вона мала добрі заміри. Та і пишете ви до мене, мов би приказували. Або-ж нам кожде бажання ваше за приказ уважати? А я так вам противно ска^ жу, що вам слід би тепер для нас особливо бути ввічливим і поблажливим, бо ми усе покинули і, довіряючи вам, сюди приїхали, отже і без того вже майже в ваших руках нахо— * димось.

— Се не зовсім справедливо,. Пульхеріє Александрівно, і особливо в отсю хвилю, коли вже знаєте про записані Мартою Петрівною три тисячі, що здається дуже прийшли вам в пору, як можу судити з нового тону, котрим заговорили ви зі мною, — додав Лужин злосливо.

— Судячи по отсій замітці, можна справді догадуватись, що ви числили на нашу безпомічність, — роздражнено завважала Дуня.

— Але тепер по крайній мірі на те числити не можу, — і особливо не хочу перешкаджати повідомленню про тайні предложения Аркадія Івановича Свидригайлова, котрими він уповноважив вашого братчика, і котрі, як я бачу, мають для вас дуже важне, а може бути і дуже приємне значіння.

— Ах, Боже мій! — скрикнула Пульхерія Александрів-

на.

Разумихінови не сиділось на кріслі.

— І тобі не встидно тепер, сестро? — запитав Раскольніков.

— Встидно, Родю, — сказала Дуня. — Петре Петровичу, прошу за двері! — обернулась вона до него, побліднівши від гніву.

Петро Петрович, здається, ніяк не сподівався такого кінця. Він надто надіявся на себе, на власть свою і на безпомічність своїх жертв. Не повірив і тепер: Він поблід і губи його задрожали.

— Евдокія Романівно, коли я вийду тепер за отсі двері при такім.пращанню, то, — будьте сего певні, — я вже не вернусь ніколи. Обдумайте гарненько! Моє слово тверде.

— Що за зухвалість! — крикнула Дуня, живо підни-маючись з місця. — Та я і не хочу, щоб ви вертались назад!

— Як? Так ось я-я-як, пані! — закричав Лужин, котрий не вірив цілковито до послідної хвилі в таку розвязку, і тому зовсім згубив тепер нитку. — Так, так воно! Але чи знає-

. те, Евдокіє Романівно, що я міг би і протестувати, пані?

— Яке право ви маєте так говорити з нею! — горячо уймилась Пульхерія Александрівна. — Чим ви можете протестувати? І які-ж ті ваші права? Ну, віддам я вам, такому, мою Дуню? Забирайтесь з Богом, оставте нас зовсім! Ми самі виноваті, що на несправедливе діло пішли, а більше

* всіх я . . .

— Однакож, Пульхеріє Александрівно, — горячився Лужин в бішености, — ви звязали мене даним словом, від котрого тепер відрікаєтесь... і наконець... наконець, я наражений був, так сказати, через те на видатки...

Ся послідня претенсія до того була в характері Петра Петровича, що Раскольніков, котрий блід від гніву і від змагання повздержати його, нараз не видержав і — розхо-хотався. Але і Пульхерія Александрівна вийшла з себе:

— На-а видатки? На які-ж видатки? Чи се не про ку-фер наш ви говорите? Адже-ж вам його кондуктор даром перевіз. Господи, то ми вас звязали! Та ви опамятайтесь, Петре Петровичу,.се ви нам руки і ноги звязали, а не ми вас!

— Досить, матусю, прошу вас, досить! — просила Ев-докія Романівна, — Петре Петровичу, будьте так добрі, вийдіть!

— Вийду, пані, лиш ще одно посліднє слово! — проговорив він, вже майже цілком не володіючи собою. — Ваша матуся, здається, цілком забула, що я рішився з вами женитись, так сказати, після отсих поголосок, що рознеслися по цілій околиці про вашу славу. Погорджуючи для вас прилюдною гадкою і віддаючи вам вашу славу, вже очевидно міг би я дуже і дуже сподіватись нагороди а навіть домагатись вашої вдячности ... І що лиш тепер відкрились мої очі! Виджу сам, що може бути дуже і дуже поступив я нерозважно, не слухаючи прилюдного голосу...

— Та чи в него дві голові, чи що! — крикнув Разумихін, зриваючись з крісла і вже готовлячись розправитись коротко.

— Низький ви і лукавий чоловік! — сказала^ДЯИр'

— Ні слова! Ні з місця! — крикнув Раскольніковrw$jf вздержуючи Разумихіна.

Відтак підійшовши ледви не до самих грудей Лужина:

— Прошу за двері! — сказав він поволи і виразно. — І ні слова більше, бо ...

Петро Петрович кілька секунд глядів на него з блідим і викривленим від злости лицем, відтак обернувся, вийшов і вже, розуміється, рідко хто небудь виносив на кого в своїм серці стільки лютої ненависти, як сей чоловік на Раскольні-кова. його одного він обвиняв за все. Уваги достойне, що вже сходячи зі сходів, він заєдно ще думав, що діло таки може бути не цілком ще програне, і що дотикається самих лиш женщин, навіть "дуже і дуже" легке до направи.

НІ

Головне діло було в тім, що він до самої останньої мі-нути ніяк не дожидав подібної розвязки. Він зухвалився до крайної границі, не припускаючи навіть можности, що дві убогі, безборонні женщини можуть вийти з під його власти. Переконанню сечму богато помогли пустота і той степень певности себе, котрий найліпше можна назвати залюбленням в себе самого. Петро Петрович, вилабудавшись з тяжкою бідою з крайньої нужди, хоробливо привик любуватись собою, високо цінив свій розум і свої здібности і навіть деколи на самоті любувався своїм лицем в зеркалі. Все-ж таки більше всего на світі любив і цінив він добуті трудом і ріжними способами свої гроші; вони рівняли його зі всім, що було висше від него.

Нагадуючи тепер у гніві Дунечці про те, що він рішився взяти її мимо поганих про неї поголосок, Петро Петрович говорив цілком щиро і навіть чув глубоке обрушення проти такої "чорної невдячности". А тимчасом, сватаючись до Дуні, він цілковито вже був переконаний про неправду всіх тих сплетень, опрокинутих прилюдно' самою Мартою Петрівною і давно вже забутих цілим містечком, котре горячо оправдувало Дуню. Та він і сам не відпирався би тепер від того, що усе те вже знав від тоді. Мимо того він все таки високо цінив свою готовість підвисшити Дуню до себе і уважав се подвигом. Вимовляючи се перед хвилею Дуии, він висказував свою тайну, вилеліяну ним думку, котрою він вже нераз любувався, і не міг піймити, як другі могли не бити чолом перед його подвигом. Коли явився ТОДІ З ВІЗИТОК) до Раскольнікова, він увійшов з чувством добродія, котрий готовиться збирати плоди і вислухати вельми солодкі компліменти. І вже очевидно, тепер сходячи долів сходами, він уважав себе в найвисшій степени обидженим і покривдженим чоловіком.

Дуня же була йому попросту необходима; відказатись від неї для него було неможливе. Давно вже, вже від кількох років, з роскошею маячив йін про женячку, все-ж таки поки що збирав лиш грошенята і ждав. Він з упоєнням пестив своє серце думкою, в найглубшій тайні, про дівчину при-личну, бідну (доконче бідну), дуже молоденьку, дуже гарненьку, з доброго роду і образовану, що була-б заполохана,

незвичайно богато зазнала горя і вповні перед ним никнула, таку, котра ціле життя уважала би його — спасениям своїм, таяла перед ним, підчинялась, дивувалась йому, і тільки йому одному. Скілько сцен, скілько солодких епізодів вимая-чив він в уяві на отсю ласу і чудову тему, відпочиваючи в тишині від діл!

І ось мрія тількох літ майже вже осущалась. Краса і образования Евдокії Романівни поразили його, безпомічне положення її заманило його до живого. Тут найшлось навіть трохи більше від того, про що він маячив: найшлась дівчина горда, характерна, честнотлива, вихованням і розвиттям висіла від него (він чув се), і така ось людина буде по невольничому вдячною йому усе життя за його подвиг і обожаю-чо умалиться перед ним, і він буде безгранично і вповні панувати! ...

Як нарочно, недавно перед тим, по довгих роздумуван* нях і дожиданнях, він рішив наконець остаточно перемінити карієру і вступити в більше просторий круг діяльности, а з тим заразом, мало-помалу, перейти і в більше знатне товариство, про котре він давно вже з солодкою роскошею передумував ... Одним словом, він рішився попробувати Петербурга.

Він знав, що женщинами можна,"дуже і дуже" много виграти. Понада гарної, чесної і образовано*! жінки могла в дивний спосіб скоротити йому дорогу, притягнути до него, окрити його блеском... і ось, все провалилось! Сей тепе-рішний, напрасний, поганий розрив, поділав на него, як удар грому. Се був якийсь недорічний жарт, бездумність! Він лиш трохи, цяточку осмілився; він навіть не успів і висказатись! Він попросту пожартував, унісся, а скінчилось так важко! Наконець, адже, він вже навіть любив по свойому Дуню, він вже володів над нею в мріях своїх — і нараз!... Ні! Завтра ще, таки завтра усе те треба назад відновити, затерти, поправити, а головне — упокорити сего зухвалого молокососа, що був всего причиною. Немило, відражаючо пригадувався йому, також якось мимохіть, Разумихін... однак він скоро з сего боку успокоївся: "Ще би і такого-ось ставити з ним рядом!" Але кого він в самім ділі направду боявся, — так се Свидригайлова... Одним словом, дожидало його не мало клопотів.

— Ні, я, я більше всіх завинила! — говорила Дунечка, обнимаючи і цілуючи матір. — Я злакомилась на його гроші, але, клянуся, брате, — я не думала, щоб се був такий негідний чоловік. Колиб я пізнала була його ранше, я би нінащо не злакомилась! Не винуй мене, брате!

— Бог вибавив! Бог вибавив! — воркотіла Пульхерія Александрівна, все-ж таки якось несвідомо, начеб ще не цілком розібрала все, що лучилось.

Всі тішились, через пять мінут навіть сміялись. Іноді лиш Дуня блідніла і піднимала брови, нагадуючи те, що сталось. Пульхерія Александрівна і порозуміти не могла, що вона також буде рада; зірвання з Лужином здавалось їй ще вранці страшною бідою. Однакож Разумихін був в захваті. Він не смів ще вповні се виразити, але цілий дрожав як в лихорадці, як колиб сотнаревий тягар звалився^ з його серця. Тепер він має право віддати їм все своє життя, служити їм... Та чи мало що тепер! Все-ж таки він ще жахливо проганяв дальші думки і боявся своєї уяви. Оден тільки Раскольніков сидів безнастанно на тім самім місці, майже понурий і навіть розсіяний. Він, що найбільше наставав на відправлення Лужина, немов би менше всіх інтересувався тепер тим, що лучилось. Дунде поневолі подумала, що він за-єдно ще дуже на неї сердиться, а Пульхерія Александрівна зиркала на него боязливо.

— Що-ж сказав тобі Свидригайлов? —спитала його Дуня.

— Ах, правда, правда! — закричала Пульхерія Александрівна.

Раскольніков підняв голову:

— Він хоче доконче подарувати тобі десять тисяч рублів і при тім заявляє бажання бачити тебе раз оден в моїй присутносте.

— Бачити! Нізащо в світі! — крикнула Пульхерія Александрівна. — І як він сміє предкладати їй гроші!

Потім Раскольніков переказав (досить сухо) розмову свою з Свидригайловим, пропустивши про посмертні про-гульки Марти Петрівни, щоби не вдаватись в непотрібну матерію, і тому, що чув велику відразу заводити яку би то не було розмову, кромі найпотрібнійшого.

— Що-ж ти йому відповів? — запитала Дуня.

— Зразу відповів, що не скажу тобі нічого. Тоді він заявив, що буде сам, всіми способами, добиватись сходин. Він впевняв, що страсть його до тебе була хвилевою зморою і що він тепер нічого до тебе не чує... Він не хоче, щоби ти вийшла за Лужина... В цілости однакож говорив не за-всігди до річи.

— Як ти сам його обясняєш собі, Родю? Як він тобі представився?

— Признаюся, нічого гаразд не розберу. Жертвує десять тисяч, а сам говорив, що небогатий. Заповідає, що хоче кудись виїхати,-а по десяти мінутах забувся, що про те говорив. Нараз також говорить, що хоче женитись і що його вже сватають... Очевидно він має якісь заміри і мабуть погані. Та знов якось дивно припускати, щоб він так по дурному брався за діло, колиб мав супроти тебе погані заміри... Я, розуміється, відмовив йому в твоїм імени, що дотикається сих грошей, раз на завсігди... Загалом він мені дуже дивним показався, і... навіть... з признаками начеб то помі-шання. Все-ж таки я міг і помилитись; тут просто може бути нарочне дурення людей в якихсь там цілях. Смерть Марти Петрівни, здається, зробила на него велике вражіння ...

— Упокой Господи її душу! — промовила Пульхерія Александрівна. — Вічно, вічно за неї Бога молити-му! Ну, що би з нами було тепер, Дуню, без отсих трох тисяч! Господи, дослівно мов би з неба упали! Ах, Рсцю, адже у нас нині рано всего три цілкових при душі осталось, і ми з Ду-нечкою тілько і роздумували, як би годинник де небудь чим скорше заставити, щоб тільки не брати у онтого, поки сам не догадається.

Дуню якось вже надто поразив предлог Свидригайлова. Вона весь час стояла задумана.

— Він щось страшного промишляє! — заговорила вона майже шепотом про себе, ледви не здрігаючись.

Раскольніков завважав отсей непомірний страх.

— Мабуть прийдеться мені нераз ще його побачити, — сказав він Дуни.

— Будемо слідити! Я його висліджу! — енерґічно гукнув Разумихін. — Очей не .спущу! Мені Родьо позволив. Він мені сам сказав перше: "Стережи сестру". А ви позволите, Евдокіє Романівно?

Дунд усміхнулась і протягнула йому руку, все-ж таки трівога не сходила з її лиця. Пульхерія Александрівна несміло на неї споглядала; тілько три тисячі її очевидячки успо-коювали.

Через чверть години всі були в незвичайно оживленій розмові. Навіть Раскольніков, хоч і не розмовляв, то якийсь час уважно слухав. Перед вів Разумихін.

— І чого, чого вам відїзджати! — з упоєнням розливався він одушевленою бесідою. — І що ви будете робити в дрантивім місточку? А головне, ви тут всі разом, одно другому потрібні, вже як потрібні, — порозумійте мене! Ну, хоч якийсь час... А мене прийміть між приятелів, в спілку, і вже впевняю, що зложимо^ славне предприємство. Слухайте, я вам в подрібностях се все розтолкую, — цілий проект! У мене ще нині рано, коли йічого ще не лучилось, в голові вже блискало ... ось в чім діло: Є у мене дядько (я вас познакомлю, прегарний і сердечний старовина!), а в отсего дядька є тисяча рублів капіталу, а сам живе з пенсії і не потребує. Другий рік, як він пристає до мене, щоби я взяв у него отсю тисячку, а йому щоб по шість від ста платив. Я штуку бачу: йому попросту хочеться мені помочи; але торік мені не треба було, а сего року я лиш приїзду його дожидав і рішився взяти. Длятого ви дайте другу тисячку із ваших трох, і от і досить на перший початок, ось ми і звя-жемося спілкою. Що-ж ми.робити будемо?

Тут Разумихін взявся розвивати свій проект і богато толкував про те, як майже всі наші книгарні і видавці мало знають толку в своїм товарі, а длятого звичайно зле на своїх виданнях виходять, коли тимчасом порядні видання загалом розходяться і дають процент, іноді значний. Про таку то діяльність видавця і маячив Разумихін, котрий вже два роки трудився по других і не зле знав три європейські мови, мимо того, що перед шістьма днями сказав було Раскольні-кову, що в німецькім "швахп, з цілею уговорити його, щоб взяв на себе половину перевідної роботи і три рублі задатку. І він тоді сказав неправду і Раскольніков знав, що він говорить неправду.

— Нащо-ж, на що-ж нам свого пускатись, коли у нас одно з найголовнійших средств найшлося — власні гроші? — горячився Разумихін. — Розуміється, труду треба буде не мало, але ми будемо трудитись, ви, Евдокіє Романівно, я, Роді он... деякі видання дають тепер славний процент! А головна основа предприемства в тім, що будемо знати, що іменно треба переводити. Будемо і переводити і видавати і учитись, все разом. Тепер я можу бути пожиточний, бо маю досвід. Ось вже близько два роки як по видавцях товчуся, і всі їх тайни знаю: не святі горшки ліплять, повірте! І на-що-ж, нащо-ж мимо рота кусок пропускати! Та я і сам знаю, і в тайні держу два-три таких видань, що за саму тільки думку перевести і видати їх, можна рублів сто взяти за кожду книжку, а за одну з них я і пятьсот рублів за думку не візьму. І що ви думаєте, скажу я се кому, бути може ще не повірить, така дубина! А вже що дотикається властивих клопотів при отсім ділі, печатні, паперу, розпродажі, се ви мені поручіть! Всі закаулки знаюГ Помаленьки пічнемо, до більшого дійдемо, по крайній мірі буде з чого жити, і вже будь-що-будь своє вернемо. У Дуні очи світились.

— Те, що ви говорите, мені дуже подобається, Дмитре Прокоповичу, — сказала вона.

— Я тут, очевидно, нічого не знаю, — обізвалась Пульхерія Александрівна, — може воно і добре, та знову Бог же святий знає. Нове якесь, незнакоме. Нічого і казати, нам остатись тут конечно треба, хоч на якийсь час...

Вона погляділа на Родя.

— Як ти думаєш, брате? — спитала Дуня.

— Я думаю, що гадка дуже гарна, — відповів він. — Про фірму, розуміється, вже тепер маячити не треба, але пять-шість книжок дійсно можна видати з непохибним успіхом. Я і сам знаю одну книжку, котра навірно розійдеться. А що дотикається того, що він знати-ме повести діло, так в тім нема і сумніву; діло розуміє... А в тім, буде ще час вам умовитись ...

' — Урра! — закричав Разумихін. — Тепер слухайте, тут є одна кватирі в отсій самій хаті, у тих самих господарів. Вона осібна, має свій вихід, з отсими нумерами не стикається, уряджена як слід, ціна уміркована, три кімнатки. Ось на перший раз і беріть. Годинник я вам завтра заставлю і принесу гроші, а там всьо уладиться. А головне, можете всі троє разом жити, і Родько з вами... Та куди-ж ти, Родю?

— Як, Родю, ти вже відходиш? — навіть з перестрахом запитала Пульхерія Александрівна.

— В таку ось хвилю! — крикнув Разумихін.

Дуня гляділа на брата з недовірчивим здивуванням. В руках його була шапка; він готовився вийти.

— Що се: ви мене хороните, чи на віки прощаєтесь? — якось дивно проговорив він.

Він немов би усміхнувся, але се була начеб і не усмішка.

— Та хто знає, може і останній раз бачимось, — додав він несподівано.

Він подумав се лиш про себе, та якось так само вимовилось вголос.

— Та що з тобою? — промовила мати.

— Куди ідеш ти, Родю? — якось дивно запитала Дуня.

— Так, мені конче треба, — відповів він сумно, начеб недосміваючи сказати те, що хотів. Але в блідім його лиці виднілась якась різка рішимість.

— Я хотів сказати ... ідучи сюди... я хотів вам сказати, матусю... і тобі, Дуню, що нам ліпше би на якийсь час розійтися. Я якийсь не свій, я неспокійний... я опісля прийду, сам прийду, коли... буде можна. Я про вас памятаю і вас люблю... Оставте мене! Оставте мене самого! Я так рішив ще передже... Я се справді рішив... Що би зі мною не було, загину я чи ні, я хо;чу бути сам. Забудьте мене зовсім. Се найлучше... Не провідуйте за мною. Коли буде треба, я сам нрийду, або... вас пізву. Може бути, все воскресне!... А тепер, коли любите мене, відкажіться.. Инак-ше я вас зненавиджу, я се чую... Прощавайте.

— Господи! — крикнула Пульхерія Александрівна.

І мати і сестра були в страшній трівозі; Разумихін також.

—Родю, Родю! Помирися з нами, будьмо як давнійше! — взивала бідна мати.

Він поволеньки звернувся до дверий і поволеньки пішов з кімнати. Дуня здогонила його.

— Брате! Що ти з матірю робиш! — прошептала вона з поглядом палаючим від зворушення.

Він важко поглядів на неї.

— Нічого, я прийду, я буду приходити, — пробурмотів він півголосом, начеб не цілком знаючи, що хоче сказати, і вийшов з кімнати.

— Бездушний, злобний самолюб! — крикнула Дуня.

— Він бо-же-вільний, а не бездушний! Він помішаний! Або-ж ви сего не бачите! Ви бездушна тоді!... — горячо

прошептав Разумихін над самим її ухом, кріпко стиснувши її руку.

— Я зараз вернуся— крикнув він, обертаючись до задеревілої Пульхерії Александрівни, і вибіг з кімнати

Раскольніков дожидав його на кінці коритаря.

— Я так і знав, що ти вибіжиш, — сказав він. — Вернися до них і будь з ними... Будь і завтра у них... і завсігди. Я ... може прийду ... коли буде можна. Пращай!

І не подаючи руки, він пішов від него.

— Та куди ти? Що ти? Та що з тобою? Та чи можна так! — бурмотів збитий цілком з толку Разумихін.

Раскольніков задержався ще раз.

— Раз на завсігди: ніколи ні про що мене не випитуй. Нічого мені тобі відповідати. Не приходи до мене. Може я і прийду сюди ... Остав мене, а їх... не остав! Розумієш мене?

На коритарі було темно; вони стояли,біля лямпи. З мі-нуту вони споглядали оден на одного мовчки. Разумихін ціле життя памятав отсю мінуту. Запалений і вліплений в него погляд Раскольнікова будьто би розгорювався ще більше з кождою хвилинкою, проникав в його душу, в почуття. Втім Разумихін здрігнувся. Щось дивне немов би перебігло проміж ними... Якась ідея промкнулась, начеб натяк; щось страшне, обридле і відразу зрозуміле з обох сторін. Разумихін поблід як труп.

— Розумієш тепер? — сказав нараз Раскольніков з хо-робливо-викривленим лицем... — Вертайся, іди до них, — додав він живо і шпарко обернувшись, пішов з дому...

Не стану тепер описувати, що було в отсей вечір у Пульхерії Александрівни, як вернувся до них Разумихін, як їх успокоював і заклинав, щоб дали спокій" Родьови в слабости, як божився, що Родьо прийде нехибно, буде приходити кождого дня, що він вельми розстроєний, що не треба роз-дразняти його; як він, Разумихін, буде слідити за ним, найде йому доброго лікаря, найліпшого, ціле консіліюм... Одним словом, з отсего вечера Разумихін став у них сином і братом.

IV.

А Раскольніков пішов просто до дому над каналом, де жила Зоня. Дім був триповерховий, старий і зеленої краски.

Він дошукався двірника і одержав від него недокладні вказівки, де жие кравець Капернаумов. Віднайшовши в куті на подвірю вхід на вузкі і темні сходи, він вийшов наконець на другий поверх і вступив на ґалєрію, що обходила його від сторони подвіря. Якийсь час він дибав потемки і роздумуючи, де би міг бути вхід до Капернаумова, аж ось о три кроки від него отворились якісь двері, він чіпився їх машинально.

— Хто тут? — несміло запитав жіночий голос.

— Се я... до вас, — відповів Раскольніков і увійшов в маленьку передню кімнатку. Тут на продіравленім кріслі, в викривленім міднім підсвічнику стояла свічка.

— Се ви! Господи! — слабо скрикнула Зоня і стала як вкопана.

—Куди до вас? сюди?

І Раскольніков, стараючись не дивитись на неї, чим скорше перейшов в кімнату.

Через мінуту ввійшла зі свічкою і Зоня, поставила свічку і станула сама перед ним, зовсім.потеряна, ціла в неви-разимім зворушенню і видимо настрашена його несподіваним навіщенням. Нараз румянець кинувся в її бліде лице, і навіть сльози виступили в очах... їй було і маркотно, і стидно, і солодко ... Раскольніков живо відвернувся і сів на крісло, до стола. Душком встиг він обгорнути поглядом кімнату.

Се була велика кімната, але незвичайно низька, одинока, котру віднаймали Капернаумови, затворені двері до котрих находились в стіні з лівого боку. На противній стороні, в стіні з правого боку, були ще другі двері, завсігди заперті наглухо. Там же була друга, сусідня кватира, під ин-шим нумером. Зоні кімната подобала мов то на сарай, мала вид дуже неправильного чотирокутника, і се робило її вельми дивоглядною. Стіна з трома вікнами, що виходила на канал перерізувала кімнату якось скісно, від чого оден кут, дуже острий, утікав кудись в глубину, так що його при слабім освітленню навіть бачити не можна було добре; другий же кут був вже надто погано тупий.

Б цілій отсій великій кімнаті майже зовсім^ не було меблів. В куті, направо, находилось ліжко; біля него, близше до дверий, крісло. При тій же стіні, де було ліжко, коло самих дверий в чужу кватиру, стояв простий тисовий стіл, покритий голубою скатертю, а при столі два плетені крісла. Дальше у противної стіни, близенько острого кута, стояла невелика з простого дерева комода, що немоз би губилась в пустоті. От і все, що було в кімнаті. Жовтаві, обтерті, понад-дирані і знищені обої почорніли по всіх кутах; видно, тут бувало вогко і холодно зимою. Бідність була видна; навіть при ліжку не було занавіси. ' "

Зоня мовчаливо гляділа на свого гостя, що так уважно і безцеремонно обзйрав її кімнату, і навіть почала вкінці дро-жати зі страху, мов би стояла перед суддею і рішителем своєї долі.

— Я опізнився... Чи вже буде одинайцята? — запитав він, все ще не піднимаючи на неї очей.

— Є вже, — воркнула Зоня. — Ах, так, є! — поквапилась вона відразу, начеб в тім був для неї єдиний вихід. — Що лиш у господарів годинник вибив... і я сама чула... Є...

— Я до вас у останній раз прийшов, — понуро тягнув дальше Раскольніков, — хоч і тепер був лиш у перший, — я може бути, вас не побачу більше.

— Ви ... їдете?

—Не знаю ... усе завтра...

— Так ви не будете завтра у Катерини Іванівни? — дрігнув голос у Зоні.

— Не знаю. Усе завтра рано... Не в тім діло: я прийшов одно слово сказати ...

Він підняв на неї свій задумчивий погляд і нараз завважав, що він сидить, а вона заедно ще стоїть перед ним.

— Що-ж ви стоїте? Сядьте, — промовив він відразу змішаним, тихим і ласкавим голосом.

Вона сіла. Він привітливо і майже з співчуттям вдивлявся в неї з мінуту.

— Яка ви худенька! Ось яка у вас рука! Цілком прозрачна. Пальці як у мертвої.

Він взяв її руку. Зоня слабо усміхнулась.

— Я і завсігди така була, — сказала вона.

— Коли і дома жили?

— Так.

— Ну, та вже розуміється! — вимовив він відривисто і вираз його лиця і звук голосу знову нараз перемінились. Він ще раз оглянувся кругом.

— Се ви від Капернаумова наймаєте?

— Так, пане ...

— Вони там, за дверми?

— Так... У них також така сама кімната.

— Всі в одній?

— В одній, пане.

_ — Я би в вашій кімнаті по ночах боявся, — понуро зав-важав він.

— Господарі дуже добрі, дуже приязні люде, — відповіла Зоня, заєдно ще начеб не опамятавшись і мов потеряна, — і весь утвар, і все ... усе господарів. І вони дуже добрі, і діти також до мене часто ходять .. і

— Вони гикаві, здається?

— Так, пане... Він загикується і кулявий також. І жінка також... Не те, що загикується, а якось не все вимовляє. Вона добра, дуже. А він колишній дворовий чоловік. А дітей семеро... І тілько старший оден загикується, а другі по просту хорі... а не загикуються... А ви відки про них знаєте? — додала вона з деяким здивуванням.

— Мені ваш батько усе тоді розповів. Він мені усе про вас розповів... І про те, як ви в шестій годині пішли, а в девятій назад прийшли, і про те, як Катерина Іванівна біля вашої постелі на колінах клячала.

Зоня змішалась.

— Я його нині майже направду бачила, — прошептала вона нерішучо.

— Кого?

— Батька. Я йшла вулицею, там недалеко на розі, в десятій годині, а він будьто з переду іде. І цілком, як би він. Я хотіла вже зайти до Катерини Іванівни.

— Ви проходжувались?

— Так, — поквапно прошептала Зоня, знову змішавшись і понурившись.

— Адже Катерина Іванівна вас ледви не била, коли ви були при батьку?

— Ах ні, що ви, що ви се, ні! — з якимсь навіть переляком подивилася на него Зоня.

— Так ви її любите?

— її? Та я-якже! — протягнула Зоня жалібно, і мов би страдаючи зложила нараз руки. — Ах! ви її... Колиб ви тілько знали! Адже вона цілком як дитина... Адже у неї розум цілком наче помішаний... від горя. А яка вона розумна була ... Яка великодушна ... яка добра! Ви нічого, нічого не знаєте... ах!

Зоня виповіла се майже в розпуці, зворушена і страда-юча і заломлюючи руки. Бліді лиця її знов спаленіли, в очах виразилась мука. Видно було, що в ній страх богато затронули, що її страх хотілось щось виразити, сказати, уйми-тись. Якесь ненаситне співчуття, коли мож так виразитись, нарисувалось нараз у всіх чертах її лиця.

— Била! Та що се ви! Господи, била! А хоч би і била, так що-ж! Ну, так що-ж? Ви нічого, нічого не знаєте... Се така безталання, ах, яка безталанна! І хора... Вона справедливости потребує... Вона чиста. Вона так вірить, що у всім справедливість повинна бути, і її домагаєсь... І хоч за-мучте її, а вона несправедливого не зробить. Вона сама не замічає, як се неможливе, щоб правда була між людьми, і роздражняється... Як дитина, як дитина! Вона праведна, праведна!

— Аз вами що буде? # Зоня подивилася питаючо.

— Адже вони на вас остались. Воно, правда, і передше усе було на вас, а покійник на похмілля до вас також ходив просити. Ну, а тепер що буде?

— Не знаю, — понуро озвалась Зоня.

— Вони там остануться?

— Не знаю, вони за ту кватиру завинили; тілько госпо диня, кажуть, говорила сьогодня, що їх вигнати хоче, а Катерина Іванівна говорить, що і сама ні мінути не останеться

— Чого се вона так храбрує? На вас надіється?

— Ах, ні, не говоріть так!... Ми одно, спільно жиємо, — нараз знову зворушилась і навіть роздразнилась Зоня, цілком так, як колиб розсердився канарок, або яке друге мале пташеня. — Та і як же їй бути? Ну, як же, як же бути? — запитувала вона, горячучись і зворушаючись. — А як, як вона сьогодня плакала! У неї ум мішається, ви сего не завва-жали? Мішається; то трівожиться як дитина тим, щоби завтра все прилично було, закуски були і усе... то руки ломить, кровю плює, заводить, відтак бити стане головою в стіну, як в розпуці. А потім знову утішилася, на вас вона за-єдно надіється: говорить, що ви тепер її помічник, і що воїна "де-нёбудь трохи хрошей позичить і поїде в своє місто, зі мною, і пансіон для благородних дівчат заведе, а мене візьме на надзирательку і пічнеся у нас цілком нове, прекрасне життя, і цілує мене, обнимає, потішає і так вірить! так вірить мріям своїм! Ну, чи мож же їй перечити? А сама, бачите, цілий день сьогодня пере, миє, чистить, порається, корито сама, своєю павутинячою силою, в кімнату втащила, засапалась, закашлялась, так і упала на постіль; а то ми на тандиту ще з нею рано ходили черевики Полечці і Леночці купувати, бо у них всі рознеслись, тільки у нас грошей, бачите, не вистало, як обчислились, дуже богато а богато не вистало, а вона такі маленькі черевички вибрала, бо вона любить те, що гарне, ви не знаєте... Таки в крамниці розплакалась, при купцях, бачите, що не вистало... Ах, як жаль було глядіти!

— Ну і розумію після того, чому ви ... так жиєте, — сказав з гіркою усмішкою Раскольніков.

— А вам хіба не жаль? Не жаль? — накинулась знову Зоня. — Адже ви, я знаю, ви посліднє самі віддали, ще нічого не бачивши. А колиб усе те бачили, о, Господи! А скіль-ко раз я її у сльози вводила! Та ще минувціого тижня! Ох, як! Усего на тиждень перед його смертю. Я жорстоко поступила! І скілько, скілько раз я се вчинила! Ах, як тепер, цілий день, згадувати було гірко.

Зоня навіть руки ломила, говорячи, від болю згадки.

— Се, кажете, ви жорстока?

— Та я, я! Я прийшла тоді, — розповідала вона плачучи, — а покійник і говорить: "прочитай мені, говорить, Зо-ню, в мене голова щось болить, прочитай мені... ось книжка", якась-там книжка, у него, у Андрія Семенича дістав, у Лебезятнікова, тут живе, він такі смішні книжки раз-по-раз добував. А я говорю: "мені іти пора", так і не хотіла читати, а зайшла я до них головно, щоб ковнірики показати Катерині Іванівній; мені Лизавета, торговка, ковнірики і нарукавоч-ки дешево принесла, гарненькі, новісенькі і мережані. А Катерині Іванівній дуже подобались, вона наділа і погляділа в зеркало на себе, і дуже, дуже їй сподобались: "подаруй мені, говорить, їх, Зоню, будь ласкава". Будь ласкава, попросила, і вже так їй хотілось. А куди їй надягати? Так: давні, щасливі часи ось нагадались! Дивиться на себе в зеркало, любується, і ніякого ось, ніякого у неї одіння нема, ніяких, бачите, річей, ось уже стільки літ! І нічого вона ніколи ні в кого не просить; горда, сама радше віддасть останнє, а тут таки попросила, — так їй сподобались. А я і дарувати пожалувала: "нащо вам, говорю, Катерино Іванівно ?" Так я і сказала, нащо. Вже сего то не треба було їй казати! Вона так на мене погляділа, і так їй тяженько, тяженько стало від моєї відмови, що аж жаль було глядіти... І не за ковніриками було жаль, а того, що я відмовила, я бачила. Ах, так би здається, тепер все вернула, все инакше зробила, всі онті сказані слова ... Ох, я!... Та що!... Адже вам все рівнодушне!

— Отсю Лизавету, торговку, ви знали?

— Знала... А ви хіба знали? — з деяким здивуванням запитала в відповідь Зоня.

— Катерина Іванівна має сухоти в найвисшій степені, вона небавом умре, —т— сказав Раскольніков, помовчавши і не відповівши на питання.

— Ох, ні, ні, ні!— і Зоня несвідомим рухом вхопила його за обі руки, мов би благаючи, щоб ні.

— Адже-ж се ліпше, коли умре.

— Ні, не ліпше, не ліпше, зовсім не ліпше! — налякано і без памяти повторяла вона.

— А діти-ж? Куди-ж ви їх тоді візьмете, коли не до себе?

— Ох, вже не знаю! — скрикнула Зоня майже в розпуці і схопилась за голову.

Видно було, що отся думка вже много а много разів в ній самій проблискувала і він лиш сполошив наново сю Думку.

— Ну, а коли ви, ще при Катерині Іванівній, тепер, занедужаєте, а вас в лічницю завезуть, ну що тоді буде? — безжалісно наставав він.

— Ах, що ви, що ви! Се вже не може бути! — і лице Зоні викривилось невимовним перестрахом.

— Як же не може бути? — питав дальше Раскольніков з їдкою усмішкою. — Адже ви не заасекуровані? Тоді, шо з ними станеться? На вулицю всею купкою пійдуть, вона буде кашляти і лросити і об стіну де небудь головою товчи, як сьогодня, а діти плакати... А там упаде, на поліцію завезуть, звідтам в лічницю, умре, а діти ...

— Ох, ні!. ^. Бог сего не допустить! — вирвалось наконець із здавленої груди Зоні.

Вона слухала з мольбою, дивлячися на него і складаючи

в німій просьбі руки, начеб від него все і залежало.

Раскольніков встав і почав ходити по кімнаті. Се тягну-юсь з мінуту. Зоня стояла, опустивши руки і голову, в страшній журбі.

— А складувати годі? На чорний день ховати? — запитав він, напрасно задержуючись перед нею.

— Ні, — прошептала Зоня.

— Розуміється ні! А пробували? — додав він ледви не з насмішкою.

— Пробувала.

— І не йшло! Ну, та розуміється! Що і питати!

І знов він взявся ходити по кімнаті. Ще уплило з мінуту.

— Не кождий день заробите, правда?

Зоня ще більше як передше змішалась, і румянець вдарив їй знов в лице.

— Ні, — прошептала вона ледви насилу.

— З Полечкою мабуть те саме буде, — сказав він нараз.

— Ні! не може бути, ні! — як божевільна, голосно закричала Зоня, мов би її нараз ножем ранили. — Бог, Бог так страшної річи не допустить!...

— Та іноді таки допускає.

— Ні, ні! її Бог охоронить, Бог!... — повтаряла вона, не памятаючи себе.

— Та може і Бога от зовсім нема, — з якоюсь навіть злобною радістю відповів Раскольніков, засміявся і поглядів на неї.

Лице Зоні відразу страшно змінилося: по нім перебігли судороги. З трудним до вираження докором глянула вона на него, хотіла було щось сказати, але нічого не могла вимовити і тілько відразу гірко заплакала, закривши руками лице.

— Ви говорите, у Катерини Іванівни розум мішається; у вас самої він мішається, — промовив він, помовчавши хвилю.

Минуло пять хвилин. Він раз-враз ходив взад і вперед, мовчаливо і не споглядаючи на неї. Наконець підійшов до неї; очі у него блищали. Він взяв її обома руками за плечі і просто поглядів в її заплакані очі. Погляд його був сухий, запалений, острий, губи його сильно дрожали... Нараз він цілий швидко склонився і припавши до долівки, поцілував її негу. Зоня переражена від него відскочила, як від божевільного. І дійсно він дивився як дочиста божевільний.

— Що ви, що ви се? Передімною! — прошептала вона бліда, і болючо, болючо стиснулось нараз її серце.

Він нараз піднявся.

— Я не тобі поклонився, я всему страданю людському поклонився, — якось дико заголосив він і підійшов до вікна.

— Слухай, — додав він звернувшись до неї після мінути,

— я недавно сказав одному обидителеви, що він не стоїть твого мізинного пальця... і що я моїй сестрі зробив сьогодня честь, посадивши її рядом з тобою.

— Ах, що се ви їм сказали! І при ній? — налякано сказала Зоня, — сидіти зі мною честь! Адже-ж я ... безчесна ... Ах, що се ви сказали!

— Не за безчестя і гріх я сказав отеє про тебе, а за велике страдания твоє. А що ти велика грішниця, то се правда,

— додав він майже в захваті, — а гірше всего, тим ти грішниця, що надаремне умертвила і віддала себе. Або-ж се не страшне! Або-ж не страшне, що ти жиєш в отсім болоті, котре так ненавидиш і рівночасно знаєш сама (лиш очі потребуєш отворити), що нікому ти сим не помагаєш і нікого від нічого не спасаєш! Та скажи-ж мені наконець, — промовив він, майже несамовитий, — як такий сором і така низькість в тобі годні поміститись рядом з иншими противними і святими чувствами? Адже справедливше, тисячу раз розумнійше і справедливше було би прямо головою у воду і за одним заходом покінчити!

— Аз ними що буде? — слабо запитала Зоня, немов тая мучениця, поглянувши на него, та разом з тим якби зовсім і не здивувавшись його порадою.

Раскольніков дивно поглядів на неї.

Він усе вичитав в однім її погляді. Отже дійсно у неі самої була вже тая думка. Може бути нераз вже і направду обдумувала вона в розпуці, як би за одним заходом покінчити, і то так направду, що тепер майже і не здивувалась над його радою. Навіть жорстокости слів його не завважала (змислу докорів його і окремого погляду його на її нечесть, вона, очевидно, також не завважала, і се він бачив). Але він зрозумів вповні, до якого дивоглядного болю розшарпала її, і вже давно, думка про безчесне і постидне її положення.

— Що-ж, що-ж могло би, — думав він, — до сеї пори повздержати її готовість покінчити за одним заходом?

І що лиш тепер порозумів він вповні, чим були для неї отсі бідні, маленькі діти-сирітки, і отся безталанна, півбо-жевільна Катерина Іванівна, з своїми сухотами, з товченням об стіну головою.

Та не менше йому знову також було ясно, що Зоня з своїм характером і з тим будь-що-будь образованиям, яке вона дістала, ніяким світом не могла так оставатись. Все таки для него становило питання: длячого вона так надто довго могла оставатись в тім положенню і не зійшла з розуму, коли вже не в силі була кинутись у воду? Очевидно, він розумів, що положення Зоні случайне явище в суспільности, хоч на нещастя далеко не одиночне і не виключене. Все-ж таки та сама случайність, та дрібочка образования і ціле її попереднє життя могли би, здається, відразу убити її при першім кроці на мерзкій отсій дорозі. Що-ж піддержувало її? Адже-ж не розпуста? Весь отсей сором очевидно дотронувся її тільки механічно; справдішня розпуста ще не дібралась ні одною каплею до її серця — він се бачив; вона стояла перед ним на яві...

— їй три дороги, — думав він, — кинутись в канал, попасти в дім божевільних, або ... або наконець, кинутись в розпусту, що задурює юзум і каменить серце.

Остатня думка була йому найбільше всего відражаючою; тілько він був вже скептик, він був молодий, утопіст,

ОТЖЄ ЖОРСТОКИЙ, ТОЖ І НЄ МІГ ВІрИТИ, ЩО ПОСЛІДНИЙ ВИХІДі

то є розпуста, був найімовірнійший.

— Та хіба-ж се правда, — закликав він про себе, — чи справді і се сотворіння, що схоронило мимо всего чистоту духа, свідомо дасться втягнути наконець в тую мерзку, во-нючу яму? Або може се втягнення вже почалось, і може тому лиш вона і могла витерпіти до сеї пори, що гріх вже не здається її так відражаючим? Ні, ні, се не може бути! — покликував він, як передше Зоня: — ні, від каналу повздержувала її до сеї пори думка про гріх, і вони, ті... А що вона до сеї пори не зійшла ще з розуму... Але хто-ж сказав, що вона не зійшла ще з розуму... Хіба-ж вона при здоровім розсудку? Хіба можна таке говорити, як вона говорить? Хіба дри здоровім розсудку можна так судити як вона? Або чи можна так сидіти над погибіллю, простр над вонючою ямою, в котру вже її втягає, і махати руками, і уха затикати, коли їй заговорять про небезпеку? Що вона, чи не чуда жде вона? І навірно так. Хіба-ж все те не признаки помішання?

Він уперто задержався на отсій думці. Сей вихід йому більше подобався, ніж всякий инший. Він почав уважнійше вдивлюватись в неї.

—Так ти отже дуже молишся Богу, Зоню? — запитав він її.

Зоня мовчала, він стояв коло неї і ждав відповіди.

— Що-ж би я без Бога та була? — живо, рішучо прошептала вона, окинувши його бистро заіскреними нараз очима, і кріпко стиснула рукою його руку.

—Ну, так і є! — подумав він, а відтак запитав: — А тобі Бог що за се робить?

Зоня довго мовчала, начеб не могла відповідати. Слабенька грудь її ціла филювала від зворушення.

— Мовчіть! Не питайте! Ви сего не годні!... — скрикнула вона нараз, остро і гнівно поглядаючи на него.

> — Так і є! так і є! — повторяв він раз-по-раз про себе.

— Усе робить! — живо прошептала вона і потупилась знову.

— Ось і вихід! Ось і обяснення виходу! — рішив він про себе, з жадною цікавістю приглядаючись її.

З новим, дивним, майже хоробливим чувством вглядався він в се бліденьке, худощаве і неправильне, гранчасте личко, в сі покірливі, голубі очі, що могли блищати таким вогнем, таким суворим, енерґічним гнівом, в отеє маленьке тіло, що ще дрожало від обрушення і гніву, і усе те здавалось йому чим раз більше і більше дивним, майже неможливим.

— Юродива! Юродива! — твердив він про себе.

На комоді лежала якась книжка. Він кождий раз, переходячи взад і вперед, бачив її; тепер же взяв і поглядів. Се був Новий Завіт в великоруськім переводі. Книжка була стара, зужита, в шкірянім переплеті.

— Се звідки? — крикнув він їй через кімнату.

Вона стояла заєдно на тім самім місці, три кроки від стола. ,

— Мені принесли, — відповіла вона, мов би знехочу і не споглядаючи на него.

— Хто приніс?

— Лизавета принесла, я просила.

— Лизавета! Дивно! — подумав він.

Усе у Зоні ставало для него чим раз дивнійшим і чуднійшим з кождою мінутою. Він переніс книгу до свічки і став перебирати картки.

— Де тут про Лазаря? — запитав він нагло.

Зоня уперто гляділа в землю і не відповідала. Вона стояла трохи боком до стола.

— Про воскресения Лазаря де? Відшукай мені, Зоню. Вона скоса глянула на него.

— Не там шукайте... в четвертім євангелії... — суворо прошептала вона, не наближаючись до него.

— Найди і прочитай мені, — сказав він, сів, сперся ліктями на стіл, підпер рукою голову і понуро звернувся в бік, приготовившись слухати.

Зоня нерішучо підійшла до стола, недовірчиво вислухавши дивне бажання Раскольнікова. Все-ж таки взяла книжку.

— Або ви не читали? — запитала вона, глянувши на него через стіл зпідлобя. Голос її ставав чим раз більше суворий і строгий.

— Давно ... Коли учився. Читай!

— А в церкві не чували?

— Я... не ходив. А ти часто ходиш?

— Н-ні, — прошептала Зоня. ( Раскольніков усміхнувся.

— Розумію ... Може і батька завтра не підеш хоронити?

—Піду. Я й минувшого тижня була... панахиду служила.

— По кім?

По Лизаветі. ЇЇ топором убили. Нерви його роздразнялись все більше і більше. Голова починала крутитись.

— Ти з Лизаветою в приязни була?

— Так ... Вона була праведна... вона приходила рідко ... ніяк було. Ми з нею читали і... говорили. Вона Бога узрить.

Дивно звучали для него сі книжні слова, і знову но-вість: Якісь тайні сходини з Лизаветою, і обі — юродиві.

— Тут і сам станеш юродивий! Заразливе! — под>мав він. — Читай! — сказав він нараз настійчиво і роздразнено.

Зоня заєдно хиталась. Серце ЇЇ стукотіло. Не сміла якось вона йому читати. Майже з мукою глядів він на "нещасну помішану"

— Нащо вам? /?дже ни не вірите/... — :ірлислі їли вона тихо і якось задихуючись!

— Читай! Я так хочу! — наставав він. — Адже-ж читала Лизаветі!

Зоня отворила книжку і відшукала місце. Руки її дрожали, голосу не ставало. Два рази починала вона і оба пл?и не могла вимовити першого речення.

"І був хорий чоловік, іменем Лазар, із села Марії та Марта ..— виголосила вона наконець, насилу, але нараз по третім слові голос зазвенів і урвався, як надто натягнена струна. Віддих перетяло і в груди стало тісно.

Раскольніков розумів почасти, чому Зоня не рішалась йому читати, і чим ліпше се розумів, тим якось грубше і більше роздразнено наставав на читання. Він надто добре розумів, як тяжко було її тепер видавати і зраджувати усе своє. Він поняв, що чувства ті дійсно начеб становили справдішню і вже давну може бути її тайну, може бути ще від самого дитинства, ще в сімї, біля нещасного батька і божевільної від горя мачохи, посеред голодних дітей, відражаючих криків і докорів. Але рівночасно від довідався тепер, і довідався навірно, що хоч і опиралась вона, і боялась чогось незвичайного, принимаючись тепер читати, то все-ж таки РАЗОМ з тим її невимовно самій хотілось читати, мимо всего суму і всеї обави, і іменно йому, щоби він чув і доконче тепер, — "що би там не вийшло з того опісля ..Він вичитав те в її очах, вгадав з її одушевленого зворушення... Вона перемогла себе, придавила гортанну спазму, що перетяла при початку стиха її голос, і читала дальше одинайцяту главу євангелія Івана. Так дочитала вона до 19-го стиха:

"І богато Жидів поприходило до Марта і Марії, щоб розважити їх по братові їх. Марта, почувши, що іде Ісус, пішла на зустріч Йому. Марія-ж сиділа в хаті. Тоді промовила Марта до Ісуса: Господи! колиб Ти був тут, не умер би брат мій. Але і тепер знаю, що чого Ти просиш у Бога, дасть Тобі Бог."

Тут вона зупинилась знов, стидливо передчуваючи, що задрожить і перерветься наново її голос...

"Ісус говорить їй: Воскресне брат твій. Марта сказала Йому: Знаю, що воскресне в воскресения, у послідній день. А Ісус сказав їй: Я воскресения і життя; хто вірить в мене, хоч і умре, жити буде. І кождий, хто жиє і вірить в мене, не умре на віки. Чи віриш ти сему? Вона каже Йому:"

(І якби з болем віддихаючи, Зоня виразно і з силою прочитала, начеб сама вголос ісповідувала):

"Так, Господи! Вірую, що Ти Христос, Син Божий, котрий прийшов на світ."

Вона трохи задержалась, бистро підняла на него очі, але чим хутше перемогла себе і стала дальше читати. Раскольніков сидів і слухав нерухомо, не обертаючись, опершись об стіл і глядячи на бік. Дочитала до 32-го стиха.

"А Марія, коли прийшла туди, де був Ісус, і побачила Його, упала до ніг Йому і сказала: Господи! колиб Ти був тут, не умер би брат мій. Ісус, коли побачив, що вона плаче, і плачуть Жиди, що прийшли за нею, засмутився і зворушився. І сказав: Де ви його положили? Говорять Йому: Господи! Ходи і подивися. І заплакав Ісус. Тоді говорили Жиди: Диви, як він любив його. А декотрі з них сказали: чи не міг той, що отворив очі сліпому, вчинити, щоб і сей не умер?"

Раскольніков обернувся до неї і з зворушенням споглядав на неї: Справді так і є! Вона вже ціла дрожала в дійсній, справдішній лихорадці. Він дожидав сего. Вона приближалась до слова про найбільше і нечуване чудо і чувство великого торжества огорнуло її. Голос її став звінкий, як криця; {торжество і радість звеніли в нім і кріпили його. Стрічки мішались перед нею, бо в очах темніло, але вона знала напамять, що читала. При посліднім стиху: "чи не міг той, що отворив очі сліпому.. ,п — вона, понизивши голос, горячо і пристрастно передала сумнів, докір і хулу невіруючих, сліпих Жидів, котрі зараз, за хвилинку, як громом поражені падуть, заридають і увірять... "І він, він, також осліплений і невіруючий, він також зараз учує, він також увірить, так, так! Таки зараз, тепер ще", маячилось її і вона дрожала від радісного дожидання.

-"Ісус же, знову боліючи в душі, приходив до гробу. Се була печера. І камінь лежав на ній. Ісус говорить: Возьміть камінь. Сестра помершого, Марта, каже Йому: Господи! Уже смердить; бо чотири дні, як він у гробі."

Вона енерґічно ударила на слово чотири.

"Ісус говорить їй: чи не сказав я тобі, що, як будеш вірувати, побачиш славу Божу? І взяли камінь, де лежав умерший. А Ісус підняв очі вгору і сказав: Отче! Дякую Тобі, що почув Ти мене. Та я і знав, що Ти завсігди послухаєш мене; але я сказав се ради народу, що стоїть тут довкола, щоби повірили, що Ти мене післав. І сказавши те, закликав голосно: Лазаре! Виходи з відтам! І вийшов умерший"

(Голосно і восторжено прочитала вона, дрожачи і холодніючи, мов би наочно сама бачила!)

"обвязаний на руках і ногах полотнами, і лице його обвязане було хустиною. Ісус говорить їм: Розвяжіть його і оставте, нехай іде."

"Тоді многі із Жидів, що прийшли до Марії і бачили, що учинив Ісус, увірили в Него."

Дальше вона не читала і не могла читати, замкнула книжку і живо встала з крісла.

— Усе про воскресения Лазаря, — коротко і суворо прошептала вона і стала неподвижно, відвернувшись в бік, не сміючи і мов то встилаючись підняти на него очі.

Лихорадочна дрощ її ще не уставала. Недогарок вже давно погасав в кривім підсвічнику, мляво освітлюючи в отсій жебрацькій кімнаті душегуба і блудницю, що в дивний спосіб зійшлися при читанню вічної книги. Проминуло хвилин пять чи більше.

— Я про діло прийшов говорити, — голосно і нахмурившись промовив нараз Раскольніков, встав і підійшов до Зоні. Тая мовчаливо підняла очі. Погляд його був незвичайно строгий і якась дика рішучість відбивалася в нім.

— Я сьогодня рідних покинув, — сказав він, — матір і сестру. Я не пійду до них тепер. Я там усе розірвав.

•— Пощо? — крикнула як ошоломлена Зоня. Недавня стріча з його матірю і сестрою оставила в ній незвичайне вражіння, хоч і їй самій неясне. Вістки про розрив вислухала вона мов громом поражена.

— У мене тепер одна ти, — додав він. — Ходімо враз ... Я прийшов до тебе. Ми разом прокляті, ходімо отже разом.

Очі його іскрились.

—Цілком як божевільний! — подумалось Зони.

— Куди іти? — в страху запитала вона і мимохіть подалася взад.

— Або-ж я знаю? Знаю тільки, що по одній і тій самій дорозі, навірно знаю, — тай тілько. Одна ціль!

Вона гляділа на него і нічого не розумілу. Вона розуміла лишень, що він страшно, безконечно нещасливий.

— Ніхто з них нічого не зрозуміє, коли ти будеш їм говорити, — тягнув він дальше, — а я зрозумів. Ти мені потрібна, тому я до тебе і прийшов.

— Не розумію... — прошептала Зоня.

— Потім зрозумієш. Або ти не те саме вчинила? Ти також переступила... змогла переступити. Ти на себе руки наложила, ти загубила життя... своє (се все одно!). Ти могла би жити духом і розумом, а кінчиш на Сінній ... Все-ж гаки ти видержати не можеш і як останешся сама, зійдеш з розуму як і я. Ти вже і тепер мов би помішана; виходить: нам разом іти/по одній дорозі! Ходімо!

— Нащо? Нащо ви се! — промовила Зоня, дивно тронута і зворушена його словами.

— Нащо? На те, що так годі оставатись — ось нащо! Треба-ж наконець роздумати серіозно і просто, а не по дитячому, плакати і кричати, що Бог не допустить! Ну, що буде, коли в самім ділі тебе завтра в лічницю повезуть? Онтая божевільна і сухітниця умре скоро, а діти? Хіба Полечка не загине? Хіба не бачила ти тут дітей по рогах вулиць, котрих матері милостиню просити висилають? Я провідував, де жиють ті матері і в яких обставинах. Там дітям не можна оставатись дітьми. Там семиліток розпустний і злодій. А все-ж таки діти — образ Христа: "сих є царство небесне". Він велів їх почитати і любити, вони будуча людськість.

— Що-ж, що-ж робити? — істерично плачучи і заломлюючи руки повторяла Зоня.

— Що робити? Зломити щось треба, раз на завсігди, тай тілько: і страдания взяти на себе! Що? Не розумієш? Колись зрозумієш ... Волю і власть, а головно власть! Над всею дро-жачою тварею і над всім муравельником!... Ось ціль! Па-мятай се! Се моя тобі наука на дорогу! Може я з тобою у останній раз говорю. Коли не прийду завтра, почуєш про все сама, і тоді нагадай отсі слова, що чула тепер від мене. І коли небудь, згодом, по богато літах, з життям, може і зрозумієш, що вони означали. Коли-ж прийду завтра, то скажу тобі, хто убив Лизавету. Пращай!

Зоня ціла здрігнулась від страху.

— Та хіба-ж ви знаєте, хто убив? — запитала вона, леденіючи від перераження і дико глядячи на него.

— Знаю і скажу... Тобі, одній тобі! Я тебе вибрав. Я не прощення прийду просити до тебе, а просто скажу. Я давно тебе вибрав, щоб се. сказати тобі, ще тоді, коли батько твій про тебе говорив і коли Лизавета була жива, я отеє подумав. Пращай. Руки не давай. Завтра!

Він вийшов. Зоня дивилаСя на него, як на помішаного, але вона і сама була мов божевільна і чула се. Голова в неї крутилась. ,

— Господи! Як він знає, хто убив Лизавету? Що значили отсі слова! Страшне!

Все-ж таки рівночасно думка не приходила їй в голову. Куди! Куди!...

— О, він мусить бути страшенно нещасливий!... Він кинув матір і сестру. Длячого? Що було? І що у него в замірах? Що се він їй говорив? Він її поцілував ногу і говорив... говорив (так, він ясно се сказав), що без неї вже жити не може ... О, Господи!

В лихорадці і в маяченню провела цілу ніч Зоня. Вона зривалась часто, плакала, руки ломила, або забувалась знову горячковим сном і їй снилась Полечка, Катерина Іванівна, Лизавета, читання Євагелії і він... він, з його блідим лицем і з палаючими очима... Він цілує їй ноги, плаче... О, Господи!

За дверми з правого боку, за тими самими дверми, котрі відділювали кватиру Зоні від кватири Ґертруди Карлів-ни Ресліхової, була кімната середня, давно вже пуста, що приналежала до кватири пані Ресліхової і віднаймалась нею другим, про що і оповіщали карточки на воротах і наклеєні листки паперу на склах вікон, що виходили на канал.

Зоня здавна привикла^уважати отею кімнату незанятою. А мимо того, цілий сей час, біля дверий в пустій кімнаті перестояв добродій Свидригайлов і притаївшись підслухував. Коли Раскольніков вийшов, він постояв, подумав, пішов на пальцях в свою кімнату, котра припирала до пустої кімнати, взяв крісло і нечутно переніс його під самі двері, що вели в кімнату Зоні. Розмова показалась йому цікавою і значу-чою, і вельми, вельми йому сподобалассь, — так сподобалась, що він крісло переніс, щоб на будуче, хоч завтра прикладом, не попасти знову в неприємність перестояти цілу годину на ногах, а уладитись вигіднійше, щоб вже в кождім відношенню мати повне вдоволення.

V.

Коли на другий день рано, рівно в одинайцятій годині Раскольніков увійшов в дім ... го квартала поліції, в відділ урядника слідчих справ, і попросив дати знати про-себе Пор-фірови Петровичу, то він навіть здивувався тому, як довго не принимали його; уплило що найменше десять хвилин, за-ки його позвали. А по його обчисленню повинні би були, здається, таки зараз на него і накинутись. Тимчасом він стояв в почекальни, попри него ходили і переходили люде, котрим, як було видно, ніякого до него не було діла. В сусідній кімнаті, що подобала на канцелярію, сиділо і писало кількох писарів, і очевидно було, шо ніхто з них не мав навіть поняття: хто і що таке Раскольніков?

Неспокійним і недовірчивим поглядом слідив він довкола себе заглядаючи: чи нема коло него хоч одного тайного погляду, щоб пильнував його, назначеного його стерегти, щоб він куди не утік? Але нічого подібного не було: він бачив тільки самі канцелярські, злегка заклопотані обличчя, потім ще якихсь людей, і нікому тут не було до него ніякої потреби, хоч ішов би він таки зара^ на всі чотири сторони світа. Чим раз твердше і твердше укріплялась в нім думка, що коли би дійсно онтой загадочний вчерашній чоловік, онта сновида, що виринула з під землі, усе знав і все бачив, — так чи дали би йому, Раскольнікову, так стояти тепер і спокійно ждати? І невже-ж чекали би його тут, до одииайцятої години, поки йому самому ласкаво схочеться здвигати? Виходило, що або той чоловік ще нічого не доніс, або... або по просту він нічого також не знає і сам, своїми очима, нічого не бачив (та і як він міг бачити?) — отже усе те вчерашнє, що лучилося з ним, Раскольніковом, знов таки було зморою, привидом, перебільшеним від роз-дразненої і хорої уяви його. Отсей здогад ще навіть вчера в часі найсильнійших тревог і розпуки, почав укріплятись в нім.

Передумавши усе те тепер і готовлячись до нового бою, він почув нараз, що дрожить, — і навіть обрушення закипіло в нім при думці,'що він дрожить зі страху перед ненависним Порфіром Петровичем. Найбільш відражаючим було для него стрітитись з отсим чоловіком знову: він ненавидів його без міри, безконечно, і навіть боявся, щоб своєю ненавистю як-небудь не зрадив себе. І так сильне було його обрушення, що зараз застановило дрощ; він приготовився увійти з холодним і зухвалим видом і дав собі слово: по ложности як найбільше мовчати, дивитись лиш і слухати; бодай хоч на сей раз всіми можливими способами побідити хороб-ливо-роздразнену свою натуру.

В ту саму хвилю його покликали до Порфіра Петровича. Показалось, що тепер якраз Порфір Петрович був в кабінеті сам оден. Кабінет його — була то кімната ні велика ні мала; стояли в ній: великий стіл до писання перед диваном, обитим цератою, бюро, шафа в куті і кілька крісел, — самі казенні меблі, з жовтого, політурованого дерева. В куті, в задній стіні, чи ліпше сказати в гіерегородці, були зачинені двері: там дальше, за перегородкою мусіли бути ще якісь кімнати.

При вході Раскольнікова Порфір Петрович зараз притворив двері, в котрі той увійшов, і вони остались на самоті. Він стрітив свого гостя, о скільки можна було бачити, з найвеселійшим і найпривітливійшим видом і що лиш кілька мінут опісля Раскольніков до деяких знаках завважав в нім якби заклопотання, — начеб його відразу збили з толку, або застали на чімсь дуже укритім і тайнім.

— А, ваша милість! Ось і ви ... в наших краях... — почав Порфір, простягаючи йому обі руки. — Ну, сідайте-ж, батюшка! Але ви, бути-може не любите, щоби вас називали милістю і... батюшкою, — оттак tout court? За фаміліяр-ність, будьте ласкаві, не гніватися... Ось сюди, добродію, на диванчик.

Раскольніков сів, не зводячи з него очей.

"В наших краях", вибач за фаміліярність, француське слівце "tout court" і т. д., і т. д., все те були признаки характеристичні.

— Він однакож мені обі руки наставив, та ні одної на-

правду не дав, відтягнув в 'пору, — блиснуло в нім підозрі-ваючо.

Оба слідили оден за другим, але як тілько їх погляди стрічались, оба з скорістю блискавки відводили їх оден в}я другого.

— Я вам приніс отсю записку... про годинник, бачите____от вона. Чи так написано, чи ще раз переписувати?

— Що? Записка? так, так... не безпокойтесь, цілком як слід, — промовив, мов би спішучи кудись, Порфір Петрович і коли вже сказав се, взяв папір і переглянув його. — Так, цілком як слід. Більше нічого і не треба, — потвердив він тим самим поспішним тойом і положив папір на стіл.

Потім, через мінуту, коли вже говорив про що инше, взяв його знову зі стола і переложив до себе на бюрко.

— Ви, здається, говорили вчера, що хотіли би запитати хмене ... по формі... про моє знакомство з сею ... убитою?

— почав наново Раскольніков. — Ну, чого-ж сказав я здається? — блиснуло в нім напрасно. — Ну, чого-ж я так непокоюся тим, що вставив отеє "здається"? — шибнула в нім зараз таки друга думка мов блискавка.

І він нараз почув, що недовірчивість його, від одного лиш зіткнення з Порфіром, від двох лишень поглядів, уже розрослася в млі ока, в чудовищні розміри ... і що се страшно небезпечне: нерви роздразняються, зворушення змагається. "Біда! Біда!... Знов проговорюсь".

— Но-но-но! Не безпокойтесь! Нам не спішно, не спішно, добродію, — воркотів Порфір Петрович, проходжуючись нзад і вперед довкола стола, та якось ніби б^з всякої ціли, начеб кидаючись то до вікна, то до бюра, то знову до стола, то уникаючи підозріваючого погляду Расколь|нікова, то знову задержуючись і глядячи на него просто в лице. Незвичайно дивною ^здавалась при тім його маленька, товстенька і кругла стать, начеб галочка, що точиться на всі боки і за-Газ відскакує від всіх стін і кутів.

— Маємо час, добродію, маємо час!... А ви курите? Маєте при собі? Ось вам, добродію, цигаретка, — тягнув він дальше, подаючи гостеви папіроску. — Знаєте, я принимаю вас тут, бо моя, бачите, кватира також тут, за перегородкою ... казенна, мусите знати, я тепер якийсь час жию даром. Поправки треба було г/т деякі зробити. Та тепер майже усе готове... безплатна кватира, знаєте, се славна річ,

— а? Як ви думаєте?

— Так, славна річ, — відповів Раскольніков, трохи не насмішливо дивлячись на него.

— Славна річ, славна річ... — повторяв Порфір Петрович, начеб задумавшись про щось цілком инше. — Так! славна річ, — ледви не скрикнув він, та нараз впялив очі в Раскрльнікова і станув на два кроки від него.

Се часте, недорічне повторювання, що казенна кватира славна річ, низькістю своєю стояло надто в суперечности з поважним, задумчивим і загадочним поглядом, котрий вліпив він в свого гостя.

Все-ж таки се ще більше піддмухало гнів Раскольніко-ва і він вже не міг повздержатись від насмішливого і доволі необачного визову.

— А знаєте що, — запитав він нараз, майже аж зухвало глядячи на него і якби любуючись своєю зухвалістю, — адже є здається, таке юридичне правило, такий звичай юридичний — для всіх можливих слідчих урядників — зразу починати здалека, від дрібниць, або навіть від серіозного, та тілько цілком посторонного, щоби, так сказати, осмілити, або ще ліпше, забавити підсудного, приспати його осто-рожність і опісля нараз, ненадійно тарахнути його в саме тімя яким небудь страшним і небезпечним питанням; чи не так? Про те, здається, в усіх приписах і поучениях до сеї пори свято у поминається?

— Правда, правда... Що-ж, ви думаєте, се я вас казенною ось кватирою ... того... з?

І сказавши те, Порфір Петрович прижмурив очі і підморгнув; щось веселе і хитре перебігло по його лиці, зморщ-ки на чолі вигладились, очка звузились, черти лиця розтягнулись, і він нараз залився нервовим, довгим сміхом, трясучись цілим тілом і просто глядячи в очі Раскольнікова. Сей засміявся зразу сам, правда, лише на силу, але коли Порфір, побачивши, що і він також сміється, заходився вже таким реготом, що аж посинів, то відраза Раскольнікова нагло перемогла всю осторожність: він перестав сміятись, насупився і довго та ненависно глядів на Порфіра, не зводячи з него очей за весь час його довгого сміху, що начеб з заміром не хотів скінчитись. Неосторожність була впрочім явна і з обох сторін: виходило, що Порф;р Петрович начеб сміявся в очи над своїм гостем, котрий, принимає сей сміх з з ненавистю і дуже мало робить собі з того.

Се було вельми значуче для Раскольнікова: він зрозумів, що мабуть Порфір і передше цілком не укривався перед ним, а противно він сам попався таки в лапку; що тут певно є щось, чого він не знає, якась ціль; що бути-може усе вже підготовлене і зараз, як стій викриється і звалиться на него...

Він отже зараз приступив просто до річи, встав з місця і взяв шапку:

— Порфіре Петровичу, почав він рішучо, але з доволі дильним роздразненням. — Ви вчера заявили бажання, щоби я до вас зайшов для якихсь допросів (він поклав осо-бливший натиск на слово допросів). Я зайшов до вас, і коли вам чого треба, то питайте, а ні, то позвольте вже мені відійти. Я не маю часу, у мене діло... Мені треба бути на похоронах того самого роздоптаного кіньми чиновника, про котрого ви ... також знаєте ... — додав він, зараз таки розсердившись за сей додаток, а потім ще гірше розсер-сердившись. — Мені се все надоїло, добродію, чи чуєте, і давно вже .. я почасти від сего і хорий був ... одним словом, — майже викрикнув він, коли зміркував, що фраза про хоробу ще більше не на місі їй, — одним словом: будьте ласкаві або робити зі мною слідство, або пустити мене домів таки зараз... а коли робити слідство, то не инакше, як па формі, пане! Инакше не позволю; а длятого, поки що майтеся гаразд, бо нам тепер в двійку нічого робити.

— Господи! Та що ви се! Та яке там слідство, — закудку-дакав нараз Порфір Петрович, відразу переміняючи і тон і вид і душком переставши сміятись, — та йе непокійтесь прошу, — падькався він, то знову кидаючись на всі боки, то нараз забираючись усаджувати Раскольнікова, — адже ще час, адже ще час, добродію, і усе те байка! Я, противно, такий рад, що ви наконець до нас завитали. Я як гостя вас приймаю. А за сей проклятий сміх ви, батюшка, Родіоне Романовичу, мене звиніть... Родіоне Романовичу? Адже, так, здається, вас по батькови величають?... Нервовий я чоловік, бачите, розсмішили ви мене вже надто остротою вашої замітки; инший раз, справді, затрясусь як ґуміелястика, та так на пів години ... Смішливий, бачите, чоловік. Задля комплекси моєї навіть параліжу боюся. Та сідайте бо, що ви? Зробіть ласку, батюшка, а то подумаю, що ви розсердились ...

Раскольніков мовчав, слухав і слідив, усе ще гнівно нахмурений. Однак він сів, все-ж таки не випустив з рук шапки.

— Я вам одну річ, батюшка, Родіоне Романовичу, скажу про себе, так сказати в обяснення характеристики, — говорив, пораючись по кімнаті, Порфір Петрович і, як перёдше, мов би уникаючи стрітитись очима з своїм гостем. — Я, знаєте, чоловік нежонатий, не світський і незвісний і до того вже чоловік закінчений, закочанілий. добродію, в стовп пішов, і... і... і чи завважали ви, Родіоне Романовичу, що у нас, то є у нас в Росії, пане, і більше всего в наших петербурських кружках, наколи два розумні люде, не надто ще між собою знакомі, але котрі так сказати, взаїмно себе поважають, ось як ми тепер з вами, добродію, зійдуться разом, г о цілої пів години ніяк не можуть найти предмету для розмови, — деревеніють оден перед другим, сидять і взаїмно конфузяться. А всім є предмет до розмови, у дам, приміром ... у світських, приміром, людей висшого тону, завсі-гди є предмет до розмови, c'est de rigueur, а середньої верстви люде, як ми — всі склонні до конфузи* і неговіркі. . . Думаючі, значить. Відки се, батюшка, походить? Суспільних інтересів нема у нас, чи може чесні ми вже надто і оден од* ного обманювати не хочемо, не знаю, пане. А? Як ви думаєте? Та шапку ось відложіть на бік, начеб відходити зараз збираєтесь, справді не мило глядіти... Я противно так радий, добродію...

Раскольніков положив шапку, не перестаючи мовчати і поважно, нахмурено вслухуватись в пусту і недоладну балаканину Порфіра.

— Та що він, в самім ділі хоче відвернути могу увагу глупим своїм базіканням? %

— Кавою вас не гощу, не місце, добродію, але мінуток пять чому-ж не посидіти з приятелем, для розривки, — не умовкаючи торочив Порфір, — і знаєте, пане, всі ті службов. повинности... та ви, батюшка, не обиджайтесь, що я ось так заєдно ходжу взад та вперед; звиніть, батюшка, обиди-ти вас вже надто боюся, а рух мені таки конечний. Раз-враз сиджу і вже так рад походити хочби мінут пять... геморо-їди, добродію... заєдно гімнастикою збираюсь лічити; там, говорять, статські, дійствительні статські, а навіть тайні советники охотно через мотузок скачуть, добродію; ось воно як: наука, бачите, в"нашім століттю, пане,... А що дотикається отсих тутешніх обовязків, слідств і всеї тої формалістики ... ось ви, батюшка, що лиш зволили згадати самі про слідства... так, знаєте, дійсно, батюшка, Родіоне Романовичу, сі слідства иншим разом самого суддю більше ніж підсудного з толку збивають. Про се ви, батюшка, з повною

справедливістю і остроумно що тільки завважати зволили. (Раскольніков не завважав нічого подібного). Запутаємось, добродію! Направду запутаем! бо заєдно, б^ч одно і те саме, заєдно одно і те саме, як барабан! Он реформа іде і ми хоч в титулах навірно будемо прозвані, хе! хе! хе! А вже про звичаї ось наші юридичні, як ви остроумно зволили виразитись, — так вже зовсім а зовсім з вами згоджуюсь, пане. Ну, хто-ж, скажіть, із всіх підсудних навіть з самого споконвічного мужицтва, не знає, що його, приміром, зразу стануть посторонними питаннями присипляти (після щасливого вашого вираження), а опісля нараз і тарахнуть в саме тімя, обухом, бачите, хе! хе! хе! в саме ось тімя, після щасливого порівнання вашого! Хе! хе! хе! Так ви отже в самім ділі подумали, що я кватирою, бач, хотів вас... Хе! хе! Іронічний же ви чоловік. Ну, не буду! Ах так, при нагоді, одного слівце друге кличе, одна думка другу визиває, — ось ви про форму також передше зволили згадати, дотично слідства, бачите... Та що-ж із форми! Форма, знаєте, в многих припадках дурниця, добродію. Инший раз тілько по приятельськи поговориш, воно і вигіднійше. Форма ніколи не втече, пане, що до сего позвольте мені вас успокоїти, пане; та і що таке на ділі форма, я вас запитаю? Формою годі на кождім кроці стісняти слідователя. Робота слідователя, адже се, так сказати, вільна штука в своїм роді, пане, або щось в тім роді... Хе! хе! хе!...

Порфір Петрович пересапнув з мінутку. Він так і сипав, не устаючи, то бездумні пусті фрази, то нараз підпускав я-кісь загадочні слівця і таки зараз знов збивався на бездумність. По кімнаті він вже майже бігав, чим раз швидше і швидше порушаючи свої товсті ніжки, заєдно глядячи в землю, засунувши праву руку за плече, а лівою безнастанно помахуючи і виправляючи ріжні рухи, котрі кождий раз в дивний спосіб не підходили до його слів. Раскольніков нараз завважав, що бігаючи по кімнаті, він разів два якось неначе задержувався біля дверий, на одну хвилинку, і начеб надслухуючи ... "Чи він жде на що?

— А се ви справді щиру правду говорите, — знову підхопив Порфір весело, з незвичайною простодушністю глядячи на Раскольнікова (від чого той так і здрігнув і душком приготовився), — дійсно справедливо над юридичними формами так остроумно позволили пожартувати собі, хе! хе!

Вже отсі (декотрі очевидно) глубоко психольоґічні звичаї наші, до крайности смішні, та сказати правду і безцільні, о-собливо коли формою надто стіснені. Так, добродію... Я знову таки про форму: ну, держи я кого небудь за проступ-ника, чи ліпше сказати, підозрівай я когонебудь того, другого, третього, о вину в якійнебудь справі, мені порученій ... Адже ви на юриста готовитесь, Родіоне Романовичу?

— Так, готовився...

— Ну, так ось вам, так сказати, і приклад маленький на будуче, — але не подумайте, щоб я вас учити осмілився: адже ви не аби-які статті про проступки друкуєте! Ні, добродію, а так в формі факту маленький приклад осмілюсь подати, — так отже: уважай я, приміром, того, другого, третього за проступника, ну пощо-ж, питаю, буду я його перед часом непокоїти, хотяй би я і докази проти него мав вже? Иншого я і обовязаний, приміром, заарештувати чим скорше, другі же не такого характеру, дійсно; так чому-ж би і не дати йому погуляти по місті, хе хе! Ні, ви, я виджу, не цілком розумієте, так я вам ясиійше виложу, добродію: посади я його приміром, надто рано, так уже тим самим я йому моральну, щоб так сказати, опору дам, хе, хе! ви смієтесь? (Раскольніков і ке думав сміятись: він сидів стиснувши губи і не пускаючи сього розпаленого погляду з очей Порфіра). Ні, добродію, воно справді так, особливо з декотрим субєктом, бо люде ріжнородні, і над всіми не може бути одна практика... Також ви зволите тепер говорити: докази вини; та воно правда докази потрібні, однак докази, батюшка, мають два кінці, більшою частю по крайній мірі, а я слідчий, значить слабий чоловік, признаюся: рад би слідство, так сказати, по математиці ясно представити, рад би дістати доказ такий, щоби на два рази два чотири^походив! Щоб на очевидний і невідпорний доказ походив! Однакож ужию я його не в пору, — хоч би я був і переконаний, що се він, — так я тим сам у себе средства відберу до дальшого його опутання, а длячого? А длятого, що я йому, так сказати, виразне положення дам, психольоґічно його опреділю і успокою, ось він і сховався від мене в свою шкаралупу: пі-йме наконець, що він арештант. Говорять, напримір, р Севастополю, зараз після Альми, розумні такі люде ух! як боялись, що ось наступає ворог відкритою силою і відразу візьме Севастополь; а як побачили, що ворог волів вибрати правильну облогу і спершу паралельну відкриває, гак куди, говорять, урадувались і успокоїлись розумні отсі люде, добродію: по крайности на два місяці, значить, діло затягнулось, бо коли-ж там правильною облогою візьмуть! Знову смієтесь, знову не вірите? Воно, нічого казати, і годі відмовити вам слушности, правда і по вашій стороні, добродію! Се самі лиш одиничні случаї, признаю сам; наведений мною случай справді одиничний, пане! Та тільки, бачите, на що при отсім, сердечний Родіоне Романовичу, памятати треба: адже-ж загального случаю, друже, такого случаю, на котрий всі юридичні форми і правила приміряні і з котрого вони виснувані і в книжки записані, зовсім нема, голубчику, вже для'того самого, що кожда справа, кождий, хоч би приміром проступок, як тілько він лучиться, таки зараз і переміняється в цілковито одиничний случай; та ще иноді в який: так таки ні на що давнійше не похожий, пане. Страх, які комічні попадаються иноді случаї в отсім роді, бачите. Та о-став я иншого, знаєте такого чоловічка цілком самого: не бери я його і не турбуй, тільки нехай він знає кожду годину і кожду мінуту, або бодай, підозріває, що я усе знаю, усі подробиці, і день і ніч сліджу за ним, невсипущо його пильную, і будь він у мене свідомо під вічним підозрінням і страхом, так божуся вам, йому голова закрутиться, сам прийде, єй-Богу, та иноді ще й начинить щось таке, що вже на два рази два походити буде, так сказати, математичний вид мати-ме — воно і приємно, пане Се і з мужиком сиволапим може лу-читись, а вже з нашим братом, з сучасно-розумним чоловіком, та ще в звісний бік розвиненим, тим паче. Тому то, голубчику, дуже важна штука понята, в котрий бік розвинений чоловік. А нерви, батечку, нерви, серденько моє, ви їх ось так і забули, друже! адже усе те нині хоре та дрантиве та роздразнене!... А жовчі, знаєте, жовчі в них у всіх скілько! А все те, я вам скажу, при нагоді свого рода копальня, добродію! і яка мені в тім турбота, що він не звязаний ходить по божому світі! Та нехай, нехай собі погуляє до часу, нехай; адже-ж я і без того знаю, що він моя пхашина і нікуди не відлетить від мене!.Та і куди йому втікати, хе-хе! За границю може? За границю Поляк втече, а не він, тим менше, що я пильную, та і міри предприняв. В глубину краю втече може? Але-ж там мужики жиють, настоящі, споконвічні Русаки; так отже сучасно, бачите, розвитий чоловік рад ше острог вибере, ніж з такими чужоземцями, як мужики наші, жити буде. Однакож се все дурниця і побічна річ. Що таке: утече! Се формальність; а головне ось не те; не для того одного він не втече від мене, що нікуди втікати: він у мене психольоґічно не втече, хе-хе! Яке гарне слівце! Він по закону природи у мене не втече, хоч би навіть і було куди хвтікати. Чи бачили ви нетлю перед свічкою? Ну, так само він раз-враз буде, раз-враз буде коло мене як коло свічки крутитись; воля немила стане, стане задумуватись, запитуватись, сам себе навкруги, запутає, як в сітях, затрівожить себе на смерть!... Мало того: сам мені яку-небудь математичну штучку в роді два рази двох приготовить, — тільки дав я йому як найдовший антракт.. І раз-враз буде, раз-враз буде кругом мене крутитися, чим раз більше звужаючи та звужаючи луч, і — бебех! просто мені в рот і влетить, я його і проковтну, а се вже дуже приємне, хе-хе-хе! Ви не вірите?

Раскольніков не відповідав, він сидів блідий і неподвиж-ний, заєдно з однаковою увагою вдивляючись в Порфіра.

— Лекція знаменита! — подумав він, холодніючи. — Се навіть вже і не кітка з мишею, як вчера було. Та і не си-лу-ж він свою мені без потреби показує і... підповідає: він на те надто розумний... Тут ціль инша, тільки, яка? Ах, пусте, братчику, страшиш ти мене і хитриш! Нема у тебе доказів і не істнує вчерашній чоловік! А ти попросту з глуздів вивести хочеш, роздразнити мене хочеш по можности чим боржій, та в такім стані і прицупнути, — тілько се даремне, не змудруєш, не змудруєш! Бо пощо-ж до такої степени мені підповідати?... На хорі ^(5ви мої він мабуть числить!... Ні, брате, дарма, не змудруєш, хоч ти може дещо і приготовив ... Ну, от і подивимось, що та^е ти таї^ приготовив.

І він зібрав всі свої сили, приготовляючись до страшної і незвісної катастрофи. Хвилями його перло кинутись і таки тут на місци задусити Порфіра. Він ще коли входив сюди, сеї злости своєї боявся. Він чув, що засохли його губи, серце калатає, піна запеклася на губах. Все-ж таки рішився він мовчати і не сказати ні словечка до часу. Він порозумів, що се найліпша тактика в його положенню, бо не тілько він не проговориться, але ще противно роздрочить мовчанням свого ворога, і бути-може той навіть йому проговориться. Чи се справді наступить чи ні, але він таки на се надіявся.

— Ні, ви, як бачу, не вірите, пане, думаєте усе ще, що я вам невинні жарти пускаю, — підхопив Порфір, чим раз більше веселіючи і без перерви кихикаючи від вдоволення, та починаючи знову походжувати по кімнаті, — воно дійсно, ви не без причини; у мене і фіґура вже так самим Богом устроена, що тілько смішні думки у других викликає; смішний чоловік тай тільки; але я вам ось що скажу і знову повторю, пане: що ви, батечку, Родіоне Романовичу — вже не гнівайтесь на мене старика, — чоловік ще молодий, бачите, так сказати першої молодости, і длятого висше всего розум людський ставите, як се чинить вся молодіж. Живість і бистрота вашого мозку і буйні доводи вашого розсудку вас зводять з дороги, пане. І се йота в йоту як колишній австрійський гофкріґсрат, оскілько, розуміється, я можу судити про воєнні річи: на папері ось вони і Наполеона розбили і в полон взяли, і вже страх як до подробиць у себе в кабінеті усе докладно обчислили і поладнали, а глядиш, генерал Мак і піддається з цілою своєю армією, хе-хе-хе! Бачу, бачу, батюшка, Родіоне Романичу, смієтесь ви надімною, що я, такий статський чоловік, заєдно з воєнної історії приклади підбираю. Та що робити, слабість, люблю воєнне діло, і вже так люблю я читати всі воєнні ті реляції... я направду не свою вибрав карієру. Мені би в війську служити, добродію, єй-Богу так. Наполеоном, ну, бути може і не став би, але майором таки був би, хе-хе-хе! Ну, так я вам тепер, батечку мій, усю правду подрібно виложу дотично онтого, так сказати, одиничного случаю, бачите: дійсність і природа, паночку ви мій, се важна річ, і як иноді найпрозорливше обчисленню підрубують! Ей, послухайте старика, серіозно говорю, Родіоне Романичу (говорячи се, заледви трийцятьпять літний Порфір справді неначе відразу постарівся: аж і голос його змінився, і якось так він цілий скорчився), щирий же я чоловік, добродію ... Щирий я чоловік, чи ні? Як по вашому?? Вже здається, що більш щирим бути годі: такі, бачите, річи, вам даром розповідаю, та ще нагороди за се не жадаю, хе-хе! Ну, так ось, говорю дальше: бистрота і проворність, по мойому, се славна річ, пане; се, так сказати, окраса природи і утіха життя, і вже які, подумаєш, штуки може вона підпускати, так що де вже, подумаєш, инший раз угадати першому ліпшому бідненькому слідователеви, котрий при тім і сам своєю фантазією запоморочений, як і завсігди буває, бо і він також чоловік! Що-ж, коли, бачите, природа бідненького слідователя виручає, от в чім біда! А про се і не подумає обманена бистротою молодіж, що то "ступає через всі перешкодияк ви вельми бистроумно і дотепно зболили вчера виразитись. Він ось припустім і збреше, значить чоловік онтой, одиничний, мовляв, случай, ce incognito, і збреше знаменито, як найхитрійше; тут би, здається, і трі-юмф, і любуйся плодами своєї бистроти, тимчасом він грим! Та на самім найінтереснійшім, в самім найскандальнійшім місци і попаде в обморок. Воно бути може слабість, духота також инший раз в кімнатах буває, та все-ж таки, бачите, все таки думку піддав! Збрехав, правда, він знаменито, а з природою своєю таки не знав справитись. От в чім, бачите, лапка, пане! Инший раз спускаючись на свою бистроту, стане такий пошивати в дурні чоловіка, що його підозріває, поблідне мов би нарочно, мов би в грі, та надто вже природно поблідне, бачите, надто вже на правду похоже, ось і знову піддав думку! Хоч і виведе в поле, та тільки з першого разу, та за ніч той надумається, коли сам не крайній дурень. Та так воно всюди і завсігди, на кождім кроці! От хоч би: сам стане забігати, пхатись стане, куди і не кличуть, заговорювати стане раз-по-раз про те, про що би, противно, мовчати треба, ріжні алегорії стане підпускати, хе-хе! Сам прийде і давай питати: чого, мовляв, так довго мене не беруть? Хе-хе-хе! І се, бачите, з найбистрійшим чоловіком може лучитись, з психольоґом і літератом, пане! Зеркало природа, зеркало найпрозрачнійше, пане! Гляди в него і любуйся, ось як, добродію! Та що се ви так поблідли, Родіоне Романовичу, чи не душно вам, чи не отворити віконце?

— О, не треба, нащо! — сказав Раскольніков і відразу залився сміхом. — Що ви таке! Мені нічого!

Порфір задержався проти него, підождав і нараз сам залився сміхом, вслід за ним. Раскольніков встав з дивану, нагло і різько перервавши свій зовсім нерцрвий сміх.

— Порфіре Петровичу, — промовив він голосно і з натиском, хоч ледви стояв на дрожачих ногах. — Я конець-кінців бачу ясно, що ви направду підозріваєте мене у вбивстві старухи і її сестри Лизавети. Щодо мене, то заявляю вам, що все те мені давно вже надоїло. Коли думаєте, що маєте право мене законно посягати, то посягайте; арештувати, то арештуйте. Однакож сміятись собі в очи і мучити себе я не позволю . . .

Нараз губи його задрожали, очи запалали скаженістю, і повздержуванийидо сеї пори голос зазвучав:

— Не позволю, пане! — крикнув він нара:^, із всеї сили стукнувши кулаком в стіл. — Чи чуєте ви се, Порфіре Петровичу? Не позволю!

— Ах, Господи, та що се знову! — скрикнув, як здавалось, в повнім перестраху Порфір Петрович. — Батюшка! Родіоне Романовичу! Рідненький! Батечку! Та що з вами?

— Не позволю! — крикнув ще вдруге Раскольніков.

— Батюшка, тихше! Адже вчують, прийдуть! Ну, що ми тоді їм скажемо? Подумайте! — прошептав в крайнім страху Порфір Петрович, приближаючи своє лице до самого лиця Раскольнікова.

— Не позволю, не позволю! — машинально повторяв Раскольніков, але також відразу цілковитим шепотом.

Порфір скори відвернувся і побіг отворити вікно.

— Воздуху напустити, свіжого! Та водиці би вам, голубчику, попити, адже се нервовий припадок!

І він метнувся вже до дверий приказати води, але тут таки в куті, в пору, найшлася карафка з водою.

— Батюшка, попийте! — шептав він,! біжучи до него з фляшкою, — дійсно поможе.

Переляк і навіть співчуття Порфіра Петровича були так природні, що Раскольніков замовк і з дикою цікавістю став йому приглядатись. Води однакож він не приняв.

— Родіоне Романовичу! Миленький! Та ви оттак з розуму себе зведете, впевняю вас, ех! А-х! Випийте-но! Та випийте хоч трошечки!

Він таки приневолив його взяти склянку з водою в руки. Раскольніков машинально підніс її до губ. однакож опамя-тавшись, з відразою поставив на стіл.

— Так, справді, припадочок у вас був! Адже ви так знову, голубчику, давнійшу слабість собі навернете, — закудку-дакав з приятельським співчуттям Порфір Петрович, впро-чім заєдно ще з якимсь занепокоєним видом, — Господи! Та як же так на себе не зважати? Ось і Дмитро Прокопович до мене вчера приходив, — признаю, признаю, добродію, у мене характер зїдливий, поганий, а вони ось що із сего вивели!... Господи! Прийшов вчера, після вас, ми обідали, говорив-говорив, я тільки руки розставив; ну, думаю... ах, ти, Господи! Від вас чи як він приходив? Та сідайте-ж бо, батюшка, присядьте ради Христа!

— Ні, не від мене! Але я знав, що він до вас пішов і з чим пішов, — різко відповів Раскольніков.

— Знали?

— Знав. Ну, що-ж після того?

— Та те, бачите, Родіоне Романовичу, що я не такі ще ваші подвиги знаю, про все повідомлений, батечку! Адже я знаю, як ви кватиру, слухайте, наймати ходили, під саму ніч, коли смеркалося, та в дзвінок стали дзвонити, та про кров питали, та робітників і двірників з толку збили. Ну, я розумію, очевидно, ваш душевний настрій, тодішний, думаю... Та все-ж таки оттак ви себе по просту з розуму зведете, єй-Богу так! Голова вам закрутиться! Обрушення у вас, бачите, вже надто сильно кипить, добродію, благородне обрушення з причини получених обид, зразу від судьби, а відтак від квартальних, отже ви і кидаєтесь сюди і туди, щоби, так сказати, чим скорше спонукати всіх заговорити, і тим усе дораз покінчити, бо надоїли вам ті глупости і всі підозріння ті. Або-ж не так? Чи вгадав, признайтесь, ваш душевний настрій?... Тілько ви оттак не лиш себе, але і Разумихіна заморочите, адже надто вже він добрий чоловік для сего, самі знаєте. У вас, бачите, хороба, а у него чеснота, та хо-роба і його легко вчепитись може... Я вам, батюшка, ось коли успокоїтесь, розповім... та сідайте-ж, бо, батюшка, ради Христа! Зробіть ласку, відітхніть, лиця у вас нема; та присядьте-ж раз.

Раскольніков сів, дрощ перебігла його і жар виступав на цілім тілі. В глубокім здивуванню, з напруженням слухав він наляканого і по приятельськи йому надскакуючого Порфіра Петровича. Все-ж таки він не вірив ні одному його слову, хоч відчував якусь дивну склонність повірити. Несподівані слова Порфіра про кватиру страшно його поразили:

— Як же се, він отже знає про кватиру? — подумав він нараз, — і ще сам мені розповідає!

— Так, добродію, був майже зовсім такий сам случай, психольоґічний, в судебній нашій практиці, хоробливий такий случай, — говорив дальше, спішно сиплючи словами, Порфір Петрович. — Оден впакував собі на голову також вбивство, бачите, та ще як впакував: цілу, бачите, галюцинацію виснував, факти предложив, обставини розповів, спутав, збив всіх і кождого, а задля чого? Сам він, цілком ненарочно, почасти причиною вбивства був, але тільки почасти, і як довідався про те, що він вбивцям дав понуку і нагоду, засумував, здурів, стало йому маячитись, привиджуватись, звихнувся зовсім, тай переконав самого себе, що він вбий-ник! Але управляючий сенат наконець діло гаки розібрав і нещасний був оправданий і під "лікарський надзір відданий. Сгіасибіг сенатови. Ну, подумайте самі, як же так можна, батюшка? Адже легко і горячки нажитись, коли вже така охота бере роздразняти свої нерви, ходити по ночах, в дзвінки дзвонити та про кров розпитувати! Та усю ту психольо-ґію знаю я з практики, добродію. Иноді чоловіка так тягне зіскочити з вікна, або з вежі, і тягне так сильно, що опертись годі. Також і дзвінки, бачите... Хороба, Родіоне Романовичу, хороба! Хоробу свою легковажити занадто ви почали. От порадились би досвідченого лікаря, а то що у вас сей бельбас якийсь!... Ви горячкуете! Се все у вас по просту в горячці діється!...

На хвилину усе так і заходило ходором в голові Раскольнікова.

— Чи справді, чи справді, — проблискувало в нім, — він і тепер бреше? Ні, ні! Неможливе! — відтручував він від себе отсю думку, передчуваючи заздалегідь, до якої степени бішенства і лютости може вона довести його, і відчуваючи, що від скаженого гніву з розуму зійти може.

— Се було не в горячці, се було на яві! — закричав він, напружуючи всі сили свогс розсудку, щоб проникнути в гру Порфіра. — На яві, на яві! Чи чуєте!

— Так, розумію і чую, паночку! Ви і вчера говорили, що не в горячці, з притиском навіть впевняли, що не в горячці! Усе, що ви можете сказати, розумію, пане! Е-ех!... Та зверніть-но, Родіоне Романовичу, друже мій, вашу увагу, хоч би, бачите, на отсю обставину. Адже кол'иб ви були справді, дійсно винні, або там як-не-будь замішані в се прокляте діло ну, чи почали би ви, подумайте! самі напирати, що не в горячці ви се зсе зробили, а противно при повній памяти? Та ще з притиском впевняти, з упірним таким притиском впевняти, — ну, чи могло би се бути, чи могло би бути, подумайте? Та якраз противно, здається мені. Адже колиб ви до чого почувались, так вам якраз треба-б впевняти, що не инакше, а тільки в горячці! Чи тск? Адже так?

Щось лукавого почулося в тім питанню. Раскольніков відсунувся до самої спинки дивана від Порфіра, котрий на-клонився до него, і мовчаливо, упірно і зрадливо глядів на него.

— Або ось, дотично добродія Разумихіна, значить дотично того, чи від себе він вчера приходив говорити, чи з вашої намови? Та вам якраз треба би впевняти, що від себе приходив, і укрити, що з вашої намови! А ось же ви не укриваєте! Ви якраз настаєте на те, що з вашої намови!

Раскольніков ніколи не наставав на те. Холод перейшов по його спині.

— Ви підшились брехнею і заєдно брешете, — промовив він поволи і слабо, з викривленими в хоробливу усмішку губами, — ви мені знову хочете показати, що всю гру ніби то мою знаєте, всі відповіди мої наперед угадуєте, — говорив він, сам майже міркуючи, що вже не важить як слід слів, — застрашити мене хочете... або попросту смієтесь наді мною...

Він упірно глядів дальше на него, говорячи теє, і втім знову безконечна злоба блиснула в його очах.

— Ви брехали і брешете! — крикнув він. — Ви самі добре знаєте, що найліпшою заслоною для злочинця говорити по можности правду... По можности не скривати, чого скривати не треба. Не вірю я вам!

— Який з вас крутар! — закихикав Порфір. — Та з вами, батюшка, і не дійдеш до кінця; мономанія якась, бачите, в вас засіла. Так не вірите мені! А я вам скажу, що вже вірите, вже на чверть аршина повірили, а я зроблю, що повірите і на цілий аршин, бо вас дійсно люблю і сердечно добра вам бажаю.

Губи Раскольнікова задрожали.

— Так, бажаю, пане, ще раз вам скажу, — впевняв він, ще раз злегка, по приятельськи ухопившись за руку Раскольнікова, трохи повисше ліктя, — ще раз вам скажу, добродію: майте позір на вашу слабість. До того ще, бачите, до вас і родина тепер приїхала; про неї памятайте ви. Успоко-ювати вам і пестити їх слід би, а ви їх тільки жахаєте...

— Що вам до того? Звідки ви се знаєте? Чого так інтересуєтесь? Слідите, видно, за мною і хочете мені се показати?

— Батюшка! Адже від вас, від вас таки самих усе довідався! Ви і не замічаєте, що в зворушенню своїм усе наперед самі розповідаєте, і мені і другим. Від добродія Разу-михіна, Дмитра Прокопича, також вчера богато цікавих річей довідався. Ні, добродію, т^ ви мені перервали, а я скажу, що в наслідок недовірчивости ви, при всій бистроті вашій, навіть здоровий погляд на річи зволили стратити. Ну, так приміром, хоч на тую знов саму тему, що до дзвіночків, бачите: та таку ось дорогоцінність, такий факт (цілий факт, добродію!) я вам так, з руками і з ногами, і видав, я, бачите,* слідователь! І ви нічого в отсім не бачите? Та підозрівай я вас хоч трошечки, чи так треба мені поступити? Мені, противно, треба-б зразу приспати підозріння ваші, і виду не подавати, що я про сей факт вже знаю; відтягнути вас от-так в противний бік, та відразу, напрасно мов обухом по тімени (як ви сами виражаєтесь) і калатнути: "А що, мовляв, паночку, зволили ви в кватирі убитої робити, в десятій годині вечером, та ледви що і не в одинайцятій? А чого в дзвінок дзвонили? А чого про кров розпитували? А чого двірників баламутили і на поліцію, до квартального поручника кликали?" Ось як треба мені поступити, колиб я хоч капельку на вас підозріння мав. Треба би по всій формі протокол з вами робити, хату і вас перетрясти та може ще і вас арештувати ... Значить отже я на вас підозріння не маю, коли инакше поступив! А ви здоровий погляд стратили, та і не бачите нічого, повторяю ще раз!

Раскольніков здрігнувся цілим тілом, так що Порфір Петрович надто вже ясно завважав се.

— Брешете ви зарядом! — закричав він. — Я не знаю ваших цілей, а ви ні слова правди не кажете... Передше ви в тім змислі говорили і помилятись я не можу... Усе лож!

— Лож? — підхопив Порфір, видимо обрушаючись, але задержуючи по можности веселий і насмішливий вид, і будь-то би ні трохи не роблячи собі з того, яку гадку має про него Раскольніков. — Я брешу? ... Ну, а як я з вами передше поступив? (я, бачите слідователь), коли сам вам під-повідав і подавав всі средства до оборони, та сам вам усю тую психольоґію підсував: "Хороба, мовляв, горячка; оби-джений був; мелянхолія та квартальні", і усе те инше? А?

Хе-хе-хе! Хотяй воно впронім, — скажу при нагоді, всі ті психольоґічні средства оборони, перечення та вимівки, вельми маловажні та і з двома кінцями. "Хороба", скажете, "горячка, маячення, не памятав себе, не пригадую собі", усе те так, добродію, але чого-ж батюшка, в хоробі, бачите, та в горячці самі такі іменно річи маячаться, а не инші? Адже могли-б бути і инші, пане? Чи не так? Хе-хе-хе-хе!

Раскольніков гордо і з погордою поглядів на него.

— Одним словом, — з притиском і голосно сказав він, встаючи і трохи відтрутивши при тім Порфіра, — словом, щоб говорити коротко, я хочу знати: чи признаєте ви мене остаточно вільним від підозріння, чи ні? Говоріть, Порфіре Петровичу, говоріть отверто і виразно, і чим скорше, зараз!

— Ух, що за комісія! Ну, комісія же з вами, — викрикнув Порфір з цілковито веселим, злобним і ні трохи не занепокоєним видом. — Та і нащо вам знати, пощо вам так богато знати, коли вас ще і не почали турбувати ні трохи! Адже ви як дитина: дай та подай вогонь в руки! І чого ви так непокоїтесь? Чого сами ось ви так до нас напрошуєтесь, з яких причин? А? Хе-хе-хе!

— Повтуря::) вам, — закричав в роздразненню Раскольніков, — що не. можу довше переносити ...

— Ч"*го, добродію? Непевности може? — перебив Порфір Петрович.

— Не дрочіться зі мною! Я не хочу!... Говорю вам, що не хочу!... Не можу і не хочу!... Чуєте! Чуєте! — крикнув він, стукнувши знову кулаком в стіл.

— — Та тихше бо, тихше! Адже почують, направду перестерігаю вас: вважайте на себе. Я не жартую, пане! — проговорив шепотом Порфір, тільки на сей раз в лиці його вже не було дотеперішнього, по бабському добродушного і наляканого виразу; противно тепер він просто приказував, строго нахмуривши брови і начеб відразу нарушаючи всі тайни і двозначности. Все-ж таки се було тільки на оден миг.

Остовпілий в першій хвилі Раскольніков нараз попав в скажений гнів; лиш дивне диво: він знову послухав приказу говорити тихше, хоч і був в найсильнійшім пароксизмі гніву... ",

— Я не дам себе мучити! — зашептав він нараз по да-внійшому, з болем і з ненавистю міркуючи в душі, що не може не підчинитись приказови, і падаючи від сеї думки в ще більшу скаженість, — арештуйте мене, перетрясайте мене, але прошу поступати на формі і не гратись зі мною, пане! Не важтеся...

— Та н^ журіться формою, — перебив Порфір з давній-шою злобною усмішкою і мовби навіть з розкошею любуючись Раскольніковом, — я вас, батюшка, назвав тепер по домашньому, зовсім по приятельськи!

— Не хочу я вашої приязни і плюю на неї! Чи чуєте? І ось вам: беру за шапку і іду. Ну-же, що тепер скажеш, коли маєш охоту арештувати?

Він вхопив за шапку і пішов до дверий.

— А несподіваночки чи таки справді не хочете побачити? — закихикав Порфір, знов хапаючи його трохи повисше ліктя і затримуючи біля дверий.

Він очевидячки ставав чим раз веселійший і жартобли-війший, що до крайности розярювало Раскольнікова.

— Якої несподіваночки? Що таке? — запитав він, нараз задержуючись і з перестрахом споглядаючи на Порфіра.

— Несподіваночка, паноньку, ось тут за дверми у мене сидить, хе-хе-хе! (Він показав пальцем на зачинені двері в перегородці, котра вела до казенного його помешкання). — Я і на замок запер, щоби не втікла.

— Що таке? Де? Що?... — Раскольніков підійшов до дверий і хотів отворити, але вони були зачинені.

— Зачинені, батюшка, от і ключ!

І в самім ділі він показав йому ключ, котрий виняв з кишені.

— Брешеш ти та брешеш! — заревів Раскольніков, вже не здержуючись. — Брешеш, блазне проклятий! — і кинувся на Порфіра, котрий відступився до дверий, хоч ні трохи не злякався.

— Я усе, усе розумію! — підскочив він до него. — Ти брешеш і дразниш мене, щоб я себе видав...

— Та вже більше і годі себе видати, батюшка, Родіоне Романовичу. Адже ви від скаженого гніву аж себе не памя-таете. Не кричіть, бо людей позову.

— Брешеш, нічого не буде! Клич людей! Ти знав, що я хорий і роздрочити мене хотів, привести до скажености, щоб я себе видав, ось твоя ціль! Ні, ти фактів подавай! Я все по-розумів! У тебе фактів нема, у тебе лиш пусті здогади, заметівські!... Ти знав мій характер, до скажености мене довести хотів, а потому оголомшити відразу поліцейниками та судовиками. Ти їх ждеш? А? Чого ждеш? Де? Подавай!

— Ну, які тут судовики, батюшка! Придивіться же чо-ловікови! Та оттак по формі і поступати годі, як ви говорите; діла ви, голубчику, не розумієте... А форма не втече, душенько, самі побачите!... — воркотів Порфір, прислухуючись до дверий.

Дійсно, в отсю хвилю біля самих дверий в другій кімнаті почувся немов би шелест.

— А, ідуть! — крикнув Раскольніков. — Ти за ними пі-слав. Ти їх ждав! Ти приготовився... Ну, давай сюди всіх: цілий суд, свідків, кого хочеш... давай! Я готов!... Готов! ...

Але тут скоїлась дивна подія, щось так несподіваного при звичайнім ході річей, що вже очевидно ні Раскольніков, ні Порфір Петрович на таку розвязку не могли бути приготовані.

VI.

Опісля, при споминах про ту мінуту, Раскольнікову представлялось усе в такім виді:

Почутий за дверми шелест нараз міцно побільшився і двр.рі трохи отворились.

— Що таке? — крикнув з досадою Порфір Петрович. — Адже я сказав виразно ...

Якийсь час відповіди не було, лиш видно було, що за дверми находиться кількоро людей і мов би когось відтручують.

— Та що там таке? — занепокоєно повторив Порфір Петрович.

— Арештанта привели, Миколку, — почувся чийсь голос.

— Не треба! Забирайтесь! Підождати ... Пощо він сюди заліз! Що за непорядок! — закричав Порфір, кидаючись до дверий.

— Та він... — почав знов той самий голос і нараз урвався.

Майже дві хвилині відбувалась справдішня боротьба; потім відразу мов би хтось когось з силою відтрутив і вслід за тим якийсь дуже блідий чоловік вступив в кабінет Порфіра Петровича.

Вид сего чоловік з першого погляду був дуже дивний. Він споглядав просто перед себе, але здавалось не бачив нікого. В очах його блищала рішучість, однакож рівночасно смертельна блідість покривала його лице, начеб його привели на страчення. Зовсім поблідші його губи злегка дрожали.

Він був ще дуже молодий, одітий як простолюдин, росту середнього, худощавий, з волоссям обстриженим в кружок, з тонкими, ніби сухими чертами лиця. Несподівано відтручений ним чоловік, перший кинувся за ним в кімнату і встиг вхопити його за рамя: се був судовий вояк; але Ми-колка торгнув рукою і вирвався від него ще раз.

До дверий стали тиснутись цікаві. Декотрі з них поривались увійти. Все описане збулось майже в млі ока.

— Забирайтесь, рано ще! Погоди, поки покличуть!... нащо його ранше привели? — бурмотів в крайній досаді, начеб збитий з толку Порфір Петрович. Однакож Миколка нараз клякнув.

— Чого ти? — крикнув Порфір вельм^ счудуваний.

— Виноватий! Гріх мій] Я вбивця! — відразу заговорив Миколка, мов би трохи задихуючись, все-ж таки досить сильним голосом.

Через десять секунд тревала мовчанка, начеб всім води в рот налив; навіть вояк відсунувся і вже не підходив до Миколи, а відступився машинально до дверий і стояв мов вкопаний.

— Що таке? — крикнув Порфір, виходячи з хвилевої задеревілости.

— Я... вбивця... — повторив Микола, помовчавши хвилинку.

— Як? ... Ти? ..'. Як? ... Кого ти убив? Порфір Петрович очевидячки потерявся. Микола знов помовчав трохи.

—■• Олену Іванівну і сестрицю їхню, Лизавету Іванівну, я ... убив ... топором. Паморока найшла ... — додав він коротко і знову замовк, все таки стоячи на колінах.

Порфір Петрович кілька хвилин стояв, як би вдумуючись, однак скоренько знову прийшов до себе і замахав руками на непрошених свідків. Вони душком скрились і двері примкнулись. Відтак поглянув на стоячого в куті Расколь-нікова, що дико глядів на Миколу, і пустився вже до него, та нараз задержався, поглядів на него, перевів зараз таки свій погляд на Миколу, відтак знову на Раскольнікова, відтак знову на Миколу, і відразу, мов би розярений, знову накинувся на Миколу.

— Ти мені ще своєю паморокою та вперед забігаєш? — крикнув він на него майже з гнівом. — Я тебе ще не питав, находила або ні на тебе паморока. .. говори: ти убив?

— Я вбивця ... признаюся ... — промовив Микола.

— Е-ех! Чим ти убив?

— Топором. По голові.

— Ех, спішиш! Сам оден? Микола не порозумів питання.

— Сам оден убив?

— Сам. А Митько невинний і всему тому не причасний.

— Та не спіши-бо з Митьком! Е-ех!... Як же ти, ну як же ти зі сходів ось тоді збіг? Адже двірники вас обох стрі-тили?

— Се я для збаламучення... тоді... біг з Митьком, — якби спішачись і завчасу приготовившись відповів Микола.

— Ну, так і є! — гнівно скрикнув Порфір. — Не свої слова говорить! — воркнув він мов би про себе" і нараз знову побачив Раскольнікова.

Він очевидно так луже заиявся Миколою, що на хвилю навіть забув про Раскольнікова. Тепер він нараз опамятав-ся та аж змішався ...

'— Родіоне Романовичу, батюшка! Вибачте, пане, — кинувся він до него, — так не можна! Будьте ласкаві проте ... вам тут нічого ... я і сам... бачите, які несподіванки!... Будьте ласкаві, пане!...

І взявши його за руку, він показав йому на двері.

— Ви, здається, сего не ожидали? — промовив Раскольніков, котрий очевидно нічого ще не розумів ясно, але вже успів сильно набрати смілости.

— Та і ви, батюшка, не дожидали. Ух, рученька ось як дрожить, хе-хе!

— Та і ви дрожите, Порфіре Петровичу.

— І я дрожу, добродію; не дожидав, правда!

Вони вже стояли в дверях. Порфір нетерпеливо ждав, щоби перейшов Раскольніков.

— А несподіваночку-ж так і не покажете? — промовив нараз насмішливо Раскольніков.

— Говорить, а у самого ще зубки в роті оден о другий кланцають, хе-хе! Іронічний ви чоловік! Ну, паночку, до побачення,

— По мойому так прощавайте!

— Як Бог дасть, добродію, як Бог дасть! — пробурмотів Порфір з викривленою якоюсь усмішкою.

Переходячи канцелярію, Раскольніков завважав, що мно-гі на него уважно глянули. В передній кімнаті, в товпі, він встиг пізнати обох двірників з того дому, котрих він кликав тоді в ночі до квартального. Вони стояли і чогось дожидали. Але тільки що він вийшов на сходи, зараз почув за собою знов голос Порфіра Петровича. Коли обернувся, він побачив, що той доганяв його, цілий засапаний.

— Одно слівце, добродію, Родіоне Романовичу; там що до всего того дальшого як Бог дасть, а все таки по формі про дещо прийдеться запитати, пане... Отже ми ще побачимось, так, добродію!

І Порфір задержався перед ним з усмішкою.

— Так, добродію, — додав він ще раз.

Можна було догадуватись, що йому ще щось хотілося сказати, але якось не вимовлялось.

— А ви мене, Порфіре Петровичу, звиніть за те, що перше... трохи розгорячився, — почав Раскольніков, котрий вже цілком осмілився так, що приходила йому велика охота покепкувати собі з Порфіра Петровича.

— Нічого, добродію, нічого, — майже радісно підхопив Порфір. — Я і сам також трохи розгорячився ... Зїдливий у мене характер, каюся, каюся! Та ось ми побачимось, пане. Коли Бог дасть життя, то і дуже, і дуже побачимось!...

— І вже докладно пізнаємо оден одного? — підхопив Раскольніков.

— І вже докладно пізнаємо оден одного, — потакнув Порфір Петрович і .прижмуривши очи, дуже серіозно поглядів на него. — Тепер на іменини, пане?

— Ні, на цохорон.

— Ну, що? На похорон! Здоровля, слухайте, своє шануйте, здоровля, памятайте!...

— А вже і не знаю, чого вам пожелати з своєї сторони!

— промовив Раскольніков, вже починаючи спускатись зі сходів, але нараз знову звертаючись до Порфіра. — Пожелав би великих успіхів; однак, бачите, яке ваше заняття комічне!

— Та чому-ж комічне? — зараз наострив уха Порфір Петрович, котрий також звернувся був до відходу.

— Та як же, та сего бідного Миколку ви очевидно му-сіли накатуватись і намучити, психольоґічно, мовляв, на свій лад, заки він признався; день і ніч відай доказували йому: "ти вбивця, ти вбивця.. .и ну, а тепер, як він вже признався, ви його знову по кісточках гладити станете: "брешеш шельмо, ти не вбивця! Не міг ти ним бути! Не свої ти слова говориш !" Ну, то як же після сего служба ваша не комічна? '

— Хе-хе-хе! А таки завважали, як я сказав, перед хвилею Миколі, що він не свої слова говорить?

— Як не завважати?

— Хе-хе! Бистрі, бистрі ви, добродію. Усе та усе завважуєте! Притомність не аби яка! І зараз в найкомічнійшу струну і вдарите... Хе-хе! Се, бач, у Гоголя, з писателів, говорять, отся прикмета була в найвисшій степени?

— Так, у Гоголя.

— Так, пане, у Гоголя... До приємного побачення!

— До приємного побачення!

Раскольніков пішов просто до дому. Він так дуже був збитий і спутаний, що вже прийшовши до дому і кинувшись на диван, з чверть години глядів та лиш віддихав і пробував хоч би по трохи зібрати свої думки. Про Миколу він і роздумувати не брався; він чув, що поражений; що в признанню Миколи є щось трудне до вияснення, дивне, чого тепер йому ніяк не поняти. Все-ж таки признання Миколи було дійсним фактом. Наслідки сего факту йому таки зараз стали ясні: неправда не могла не викритись, і тоді візьмуться знов до него. Але по крайній мірі хоч до сего часу він свобідний і повинен конечно що небудь для себе зробити, бо небезпека неминуча.

Однакож в якій степени? Положення почало вияснятися. Нагадуючи неясно, в загальних тільки очертах, цілу свою недавну сцену з Порфіром, він не міг не здрігнутись ще раз від смертельного страху. Розуміється, він не знав ще всіх цілей Порфіра, не міг збагнути всіх його штучок. Але часть гри була відкрита, і вже очевидно ніхто ліпше від него не міг поняти, як страшним був для него сей "хід" в грі Порфіра. Ще трохи, і він міг зрадити себе оконечно, вже фактично. Знаючи хоробливість його характеру і з першого погляду вірно ухопивши і проникнувши його, Порфір поступав хоч надто рішучо, але майже на-певняка.

Нічого казати, Раскольніков встиг вже себе і передше надто скомпромітувати, але до фактів все таки ще не дійшло; все ще те тільки відносне. Але чи вірно, однакож, чи вірно він все те тепер розуміє? Чи не помиляєся він? До якого іменно кінця добирався сьогодня Порфір? Чи дійсно було у него що небудь приготовлене сьогодня? Та і що іменно? Чи справді він дожидав чогось, чи ні? Як іменно розстались би вони нині, колиб не лучилась несподівана катастрофа з Миколою?

Порфір майже всю свою гру показав; правда, пробував крутити, все-ж таки показав, і (доконче здавалось Расколь-нікову) колиб дійсно у Порфіра було ще щось більше, то він показав би і се. Що таке отся "несподіванка"? Насмішка, що? Чи значило се що небудь, або ні? Чи могло під тим укриватись хоч що небудь похоже на виразне обвинения?/ Вчерашніг чоловік? Куди-ж він дівся? Де, був він сьогодня? Бо як тільки є щонебудь у Порфіра позитивного, то вже о-чевидно воно в звязи з вчерашнім чоловіком...

Він сидів на дивані звісивши вниз голову, спершись на коліна і закривши руками лице. Нервова дрощ проймала заєдно ще ціле його тіло. Наконець він встав, взяв шапку, подумав і пустився до дверий.

Він якось так відчував, що бодай на нинішний день він майже сміло може уважати себе безпечним. І ось напрасно в серці своїм він почув трохи що не радість: йому захотілось чим скорше до Катерини Іванівни. На похорон він, розуміється, спізнився, але на поминки поспіє і там зараз побачить Зоню.

Він задержався, подумав і хороблива усмішка вирізалась на його устах.

— Сьогодня! Сьогодня! — повторив він про себе. — Так, сьогодня таки! Так має бути.

Тільки що він хотів отворити двері, як нараз вони почали отвиратись самі. Він задрожав і відскочив назад. Двері отвирались поволи і тихо і нечайно показалась постать — вчерашнього чоловіка із під землі.

Чоловік остановився на порозі, поглядів мовчаливо на Раскольнікова і ступив крок в кімнату. Він був точка в точку як і вчера, те саме лице, гак само одягнений, але в лиці і в погляді його зайшла сильна переміна: він глядів тепер я* кось сумно і постоявши трохи, глубоко зітхнув. Не доставало тілько, щоб він приложив при тім долоню до щоки, а голову скривив на бік, щоб вже зовсім походити на бабу.

— Чого вам? — запитав помертвілий Раскольніков. Чоловік помовчав і нараз глубоко, ледви не до землі

поклонився йому. По крайній мірі дотронувся землі пальцем правої руки.

— Що ви? — закричав Раскольніков.

— Виноватий, — тихо вимовив чоловік.

— В чім?

— В злобних замірах.

Оба гляділи оден на другого.

— Маркотно стало. Як ви зволили тоді приходити, може в похмілю, і двірників в квартал кликали і про кров питали, маркотно мені стало, що вас так пустили і за пяного вас приняли. І так маркотно, що спати не міг. А затямивши адресу, ми вчера сюди приходили і випитували ...

— Хто приходив? — перебив Раскольніков, відразу починаючи нагадувати.

— Я, бачите, вас обидив.

— Так ви з того дому?

— Та я там, тоді також в воротах з ними стояв, чи па-мятаєте? Ми і ремесло своє там маємо, споконвіку. Кушнірі ми, бачите, міщане, до дому роботу беремо ... а більш всего маркотно стало ...

І нараз Раскольнікову ясно пригадалась ціла сцена з позавчера під воротами; він нагадав, що крім двірників там стояло тоді ще кількох мущин, стояли і жінки. Він нагадав оден голос, що домагався вести його просто в поліцію. Лиця того, що говорив, не міг він собі нагадати, і навіть тепер не пізнавав його, але йому осталось в памяти, що він навіть щось відповів тоді, звернувся до него . . .

Так отже ось як скінчився весь той вчерашній безгра-ничний страх. Страшнійше всего було подумати, що він дійсно ледви не загинув, трохи не згубив себе з так нікчемної причини. Показалось, кромі найма кватири і розмови про кров, сей чоловік нічого не може розповісти, значить і у Порфіра нема нічого, нічого, кромі отсеї горячки, ніяких фактів, кромі сеї психольоґії, котра з двома кінцями, нічого певного. Значить, коли 'не найдеться ніяких більше фактів (а вони не сміють вже найтися, не сміють!) то.то що-ж можуть з ним зробити? Чим же можуть йому доказати довідно, хоч і арештують? І виходить, Порфір що лиш тепер, тільки в отсю хвилю довідався про кватиру, а перед тим і не знав.

— Се ви сказали сьогодня Порфірови... про те, що я приходив? — крикнув він, поражений напрасною ідеєю.

— Якому Порфірови?

— Приставови слідчих діл.

— Я сказав. Двірники не пішли тоді, я і пішов.

— Сьогодня?

— Перед вами на мінутку був. І усе чув, усе, як він з вами слідство робив.-

— Де? Що? Коли?

— Та там, у него за перегородкою, цілий час пересидів.

— Я-як? Так се ось ви були несподіванкою? Та як се могло бути? Що ви говорите?

— Як я побачив, — почав міщанин, — що двірники на мої слова іти не хотять, бо, говорять, вже пізно, та ще розкричиться, що як-стій не прийшли, стало мені маркотно і сну позбувся, і став провідувати. А провідавши вчера, нині пішов. Перший раз прийшов — його не було. Годину опісля прийшов знов — не приняли, у третє прийшов — допустили. Став я йому розповідати усе, як було, і став він по кімнаті скакати і себе в грудь кулаком бив: "Що ви, говорить, зі мною, розбійники, чините? Знав би я таке діло, я би його з конвоєм приставив сюди!" Потім вибіг, когось там закликав і став з ним в куті шептати, а відтак знову до мене і взявся випитувати і зневажати. І, Господи, страх що зневажав; а доніс я йому про все, і говорив, що на мої вчерашні слова нічого ви не посміли мені відповісти, і що ви мене не пізнали. І став він тут знову бігати і раз-у-раз бив себе в груди і казився, і бігав, а як дали знати, що ви прийшли, — ну, говорить, лізь за перегородку, сиди там, не шевелись, що би ти ні чув, і крісло мені туди сам поніс, і мене запер; може, говорить, я тебе і запотребую. А як привели Миколку, тоді він мене, коли ви вийшли, і випровадив: Я тебе ще, говорить, прикличу, і ще випитаю про дещо...

— А Миколу при тобі випитував?

— Як вас випровадив і мене зараз випровадив, а Ми-колку випитувати почав.

Міщанин задержався і нараз знову поклав поклін, доторкнувшись пальцем до долівки.

— За обмову і за злобу мою простіть.

— Бог простить, — відповів Раскольніков, і як тільки вимовив тіе, міщанин поклонився йому, лиш вже не до землі, а до пояса, поволеньки обернувся і вийшов з кімнати. — Усе з двома кінцями, тепер усе з двома кінцями, — твердив Раскольніков і сміливійше ніж коли небудь вийшов з кімнати.

— Тепер ми ще поборемось, — з злобною усмішкою промовив він, спускаючись в долину сходами. Та злоба відносилась до него самого: він з погордою і соромом згадував про свою "малодушність".

ЧАСТЬ ПЯТА. І.

Поранок, що наступив після рокового для Петра Петровича обяснення з Дунечкою і з Пульхерією Александрівною, приніс свій отвережуючий вплив і на Петра Петровича. Він на велику свою неприємність, приневолений був мало-помалу приняти за факт доконаний і невідкличний те, що вчера ще здавалося йому подією майже фантастичною і такою, що хоч і збулася, але все таки ще мов би неможлива. Чорний змій ужаленого самолюбства усю ніч ссав його серце.

Піднявшись з ліжка, Петро Петрович зараз таки подивився в зеркало. Він обавлявся, чи не розлилась в нім за ніч жовч. Однакож, з сеї сторони усе було поки що гаразд і поглядівши на своє благородне, біленьке і трохи потовстіле за послідний час обличчя, Петро Петрович навіть на хвилинку подобрів, в найповнійшім переконанню, що найде собі жінку де небудь в иншім місці, та може ще і красшу; мимо того таки зараз отямився і енерґічно плюнув в бік, чим викликав мовчаливу, але саркастичну усмішку в молодім своїм приятелю і кімнатнім товаришу, Андрію Семеновичу Лебезятнікову. Усмішку тую Петро Петрович завважав і про себе таки зараз поклав її молодому свойому другові на рахунок. Він вже богато успів покласти йому останніми часами на рахунок. Злість його подвоїлась, коли він відразу нагадав собі, шо не треба було вчера розповідати про вчерашні результати Андрієви Семеновичеви. Се була друга вчерашня похибка, зроблена ним на горячо, від злишньої щирости, в роздра-зненню...

Після сего, цілий отсей поранок мов нарочно слідувала неприємність за неприємністю. Навіть в сенаті дожидала його якась неудача в справі, коло котрої він там заходився. Особливо же роздразнив його господар кватири, нанятої ним в виду скорої женитьби на довший час; сей господар якийсь розбогатівший німецький ремісник, нізащо не хотів пристати на нарушения що тільки заключеного контракту і жадав повного, означеного в контракті винагородження за перед-вчасне виповідження, мимо того, що Петро Петрович звертав йому кватиру, майже —наново на свою кишеню відновлену. Так само і в складі меблів нізащо не хотіли звернути ні одного рубля з задатку за куплені, але ще не перевезені в кватиру річи. і

— Не нароком же мені женитись для меблів! — скреготав зубами про себе Петро Петрович і рівночасно ще раз бли-сла в нім очайдушна надія: — Та хіба-ж в самім ділі усе те так безповоротно пропало і скінчилось? Або-ж не можна ще раз попробувати?

Думка про Дунечку ще раз підхліблюючо* заскоботала його серце. З мукою переніс він сю мінуту і вже, розуміється, коли-б мож було таки зараз, самим тільки бажанням, умертвити Раскольнікова, то Петро Петрович не отягаючись вимовив би се бажання.

— Похибка була ще крім того і в тім, що я їм грошей зовсім не давав, — думав він, понуро вертаючись в комірку Лебезятнікова, — і звідки, до ката! взялось у мене таке жидівське скупство? Тут навіть і розуму не було! Я думав їм дати посмакувати біди і довести їх, щоб вони на мене як на Провидіння гляділи, а вони ось! Тьфу!... Ні, колиб я дав їм за весь сей час, прикладом, от хоч би тисячі півтори на віно, та на дарунки, на скриночки там ріжні, несесери, матерії, і на всю тую дрань з англійського магазину, — так була би справа чистійша... і певнійша! Не так. би легко тепер мене відправили! Се людці такого складу, що навірно уважали би за повинність звернути в случаю відправи і подарунки і гроші, а звертати все те, розуміється, було би не легко і жаль! Та і сумління драпало би: як, мовляв, так відразу прогнати чоловіка, котрий доси був так щедрий і ввічливий? ... Гм! Стрілив бика!

І заскреготавши ще раз зубами, Петро Петрович назвав себе таки зараз дурнем, — про себе, розуміється.

Прийшовши до сего заключения, він вернувся домів дві-чи лютійший, і більш розярений, чим вийшов. Приготовления до поминків в кімнаті Катерини Іванівни знадили почасти його цікавість. Він дещо і вчера ще чув про сі поминки; навіть виділось йому, начеб-і його запрошували; але за своїми клопотами, він все те друге перепустив без уваги.

Коли поспішив розвідатись у пані Ліппевексель, що заходилась в неприсутности Катерини Іванівни (котра пішла на кладовище) коло приготовления стола, він довідався, що поминки будуть торжественні, що запрошеа; майже всі сусіди, між ними навіть і незнакомі покійникови, що запрошений аж сам Андрій Семенович Лебезятніков, мимо його звади з Катериною Іванівною, і наконець він сам, Петро Петрович, не тільки запрошений, але його навіть дожидають з ьеликою нетерплячкою, тому що він майже найважнійший гість із всіх сусідів.

Сама Амалія Іванівна запрошена була також з великим притиском, мимо всіх давнійших неприємностей, тому отже господинила і заходилась тепер, находячи в тім трохи чи не роскіш, а надто була уся виряджена, хоч і в жалібні, але самі, шовкові убори, вимускана і викрашена, і гордилась тим. Всі ті факти і відомости подали Петрови Петровичеви одну гадку; і він перейшов в свою кімнату, значить в кімнату Андрія Семеновича Лебезятнікова, в деякій задумчивости. Діло в тім, що він довідався також, що до запрошених належить і Раскольніков.

Андрій Семенович сидів чогось там цілий сей поранок дома. З отсим добродієм у-Петра Петровича витворились я-кісь особливші, хоч почасти і природні відносини: Петро Петрович погорджував ним і ненавидів його майже аж над міру і то ледви не з того самого дня як у него поселився, хоч рівночасно якось ніби потрохи боявся його. Він спровадився до него по приїзді до Петербурга не тілько з одної надмірної економії, хоч се і було таки головною причиною, а була тут і друга причина.

Ще на провінції чув він про Андрія Семеновича, свойого давного вихованка, що він оден з найпередовійших молодих поступовців і таки аж грає видну ролю в деяких цікавих і сказочних кружках. Се поразило Петра Петровича. Отсі то могучі, всевідущі, всіми погорд^уючі і всіх на прилюдну зневагу виставляючі кружки вже давно наповняли Петра Петровича якимсь особлившим страхом, хоч впрочім цілком неозначеним. Вже розуміється, сам він, та ще на провінції, не міг ні про що таке виробити собі хоч приближно ясного поняття. Чув він, як і всі, що істнують, а особливо в Петербурзі, якісь там поступовці, нігілісти, осудителі і тому подібне, але так само як многі инші побільшав і викривляв він змисл і значіння назв аж до беззмислу. Більше всего боявся він, та навіть аж від кількох років, осуду, і се було головною причиною його постійного, надмірного несупокою, коли маячив про перенесення своєї діяльності! до Петербурга. В сіА справі він був, як то говориться, заполошений, як бувають деколи заполошені маленькі діти.

Кілька літ тому назад, на провінції, колій що лиш починав свою каріеру, він стрітий дза случаї жорстоко "осуджених" губернських, доволі видних осіб, за котрих він досі чіпався і котрі були його покровителями. Оден случай скінчився для осудженої особи якось особливо скандально, а другий о волос лише не скінчився навіть і дуже погано. От і причина, длячого Петро Петрович постановив, по приїзді в Петербург безпроволочно розвідати, в чім діло, і коли буде треба, то на всякий припадок забігти вперед і придбати собі ласку у "молодих поколінь наших". В сій справі надіявся він на Андрія Семеновича, і при навіщенню, прикладом, Раскольнікова, вже научився сяк-так заокругляти підслухані, звісні фрази.

Очевидно, він скоренько успів доглянути в Андрію Семеновичу вельми мізерненького і звичайненького чоловіка. Однакож се ні трохи не розчарувало Петра Петровича і не додало йому смілости. Колиб навіть він переконався, що і всі поступовці такі самі дурачки, то і тоді не притих би його неспокій. Властиво, до всіх тих правд, думок, систем (з котрими Андрій Семенович так на него і накинувся), йому ніякого не було діла. У него була своя власна ціль, йому треба було тільки чим скорше довідатись: що і як тут зробилось? Чи мають ті люде силу, чи не мають? Чи є чого боятися, іменно йому, чи ні? Здемаскують вони його, коли він от щось таке предприйме, чи не здемаскують? А коли здемаскують, то за що іменно, і за що властиво тепер здемасковують? Мало того: чи не можна би як-небудь до них підлізти і зараз таки їх убрати в шори, коли вони і в самім ділі сильні? Треба, чи не треба сего? Чи не можна-б приміром, що небудь помогти собі в карієрі своїй, іменно через їх посередництво? Одним словом, сто питань дожидали відповіди.

Сей Андрій Семенович був вяленький і золотушний чоловік, малого росту, служив десь там і був незвичайно біловолосий, з заличками в виді котлєтів, котрими він дуже пишався. Надто ще у него майже постійно боліли очи. Серце у него було доволі мягке, але бесіда вельми самоувірена, а инший раз над міру навіть смілива, що — в порівнанню до невеличкого його росту, — майже завсігди виходило смішно.

У Амалії Іванівни він належав впрочім до числа досить порядних комірників, то є не упивався і за кватиру платив правильно. Мимо всіх тих прикмет, Андрій Семенович в дій-сности був дурненький собі чоловічок. А причіпився він до поступу і до "молодих поколінь наших" — задля страсти. Се був оден із того безчисленного і ріжнородного лєґіона дурачків, недоварених голов і недоучених самодурів, що то душком пристають доконче до наймоднійшої в ходу ідеї, щоб зараз споганити її, щоби в одну хвилю скарикатурува-ти всьо, чому вони часом навіть найщирійше служать.^

Впрочім Лебезятніков, мимо того що був навіть вельми лагідний, також починав почасти нетерпіти свого комірника і давного опікуна Петра Петровича. Склалось се з обох сторін якось відразу і взаїмно. Як не був простенький собі Андрій Семенович, то все таки почав він потрохи помічати, що Петро Петрович його дурить і тайком ним погорджує, і що не "такий-то, далеко, сей чоловік". Він було попробуваг йому виложити систему Фурієра і теорію Дарвіна, але Петро Петрович, іменно послідними часами, почав слухати якось вже надто насмішливо, а від кількох днів таки аж став кепкувати. Діло в тім, що він інстинктовно починав міркувати, що Лебезятніков не лиш нікчемний і дурненький собі чоловічок, але може бути і брехун, і що ніяких зовсім не має він звязей хоч трохи зиачнійших, навіть в своїм кружку, а тільки чув дещо з третих рук; мало того: і діла ось свого, пропаганди, мабуть також не знає як слід, бо надто вже легко збивається, і що вже куди йому бути небезпечним!

Також згадаємо мимоходом, що Петро Петрович за от-сего півтора тцжня радо принимав (особливо в початку) від Андрія Семеновича аж і дуже дивні похвали, то є не перечив, приміром, і промовчував, коли Андрій Семенович приписував йому готовість помагати будучому і скорому утворенню "нової комуни" денебудь на Міщанській вулиці; або, приміром, не перешкаджати Дунечці, коли тій, хоч би в першім місяці після вінчання, захочеся приняти собі любовника; або не хрестити своїх будучих дітей і т. д., і т. д. — саме в тім роді. Петро Петрович, по свойому звичаєви не випирався отсих приписуваних йому прикмет і позволяв хвалити себе навіть в такий спосіб, — до тої степени приємна була йому кожда похвала.

Петро Петрович, розмінявши для якихсь там причин сего поранку кілька пяти-процентових акцій, сидів за столом і перечисляв пачки банкнотів." Андрій Семенович, у котрого ніколи майже не бувало грошей, ходив по кімнаті і удавав сам перед собою, будьто глядів на ті пачки равнодушно і навіть з легковаженням. Петро Петрович нізащо би, приміром, не повірив, що і справді Андрій Семенович може глядіти на такі гроші рівнодушно. Андрій Семенович знову, зі своєї сторони, з прикрістю догадувався, що воно в самім ділі Петро Петрович може бути спосібний про него так думати, та аж і рад, що може поскоботати і подразнити свого молодого приятеля розложеними пачками банкових білетів, нагадуючи йому його бідноту і всю істнуючу ніби то між ними обома ріжницю.

Він находив його на сен раз як ще ніколи незносним і неуважливим, мимо того, що він, Андрій Семенович, пустився було розвивати перед ним свою улюблену тему про заведення нової, окремої "комунии. Короткі перечення і уваги, що виривались у Петра Петровича в перестанках між стуканням пальцями об стіл при численню, заносили найвираз-нійшою і з заміром неввічливою насмішкою.

* Все-ж таки "гуманний" Андрій Семенович приписував вчерашній розрив з Дунею, і палав бажанням чим скорше за-настрій духа Петра Петровича вражінню, яке зробив на него говорити на отсю тему: він мав дещо сказати при отсій нагоді поступового і пропаґандового, що могло би утішити його достойного друга і "нехибно" принести хосен його дальшому розвоєви.

— Які то там поминки устроюються у сеї... у вдови, бачите? — запитав нараз Петро Петрович, перериваючи Андрія Семеновича в найінтереснійшім місци.

— Ніби то не знаєте; адже я вчера ще говорив з вами на ту саму тему і розвивав думку про всі отсі обряди... Та вона і вас також запросила, я чув. Ви самі з нею вчера говорили ...

— Я ніяк не сподівався, що ся убога, дурна баба вивалить на поминки всі гроші, які дістала від сего другого дурня... Раскольнікова. Навіть здивувався, коли туди передше переходив; такі там приготування, вина!... Спрошено стільки людей, — чорт знає, що таке! — продовжав Петро Петрович, випитуючи і наводячи на сю розмову мов би з якоюсь цілею. — Що? Ви говорите, що і мене запрошували? — нараз докинув він, піднимаючи голову. — Коли-ж се? Не па-мятаю, пане. Та втім, я не піду. Що я там? Я вчера говорив тільки з нею мимоходом, що могла би, яко убога вдова по чиновнику, дістати річну плату свого чоловіка в виді одноразової підмоги. Так вже чи не за се вона мене запрошує? Хе-хе-хе!

— Я також не думаю іти, — сказав Лебезятніков.

— Ну вже-ж! Власноручно потурбували. Розуміється, що совісно, хе-хе-хе!

— Хто потурбував? Кого? — нараз сполошився і навіть почервонів Лебезятніков.

— Та ви ось, Катерину, бачите, Іванівну, з місяць буде чи якось! Адже я чув, добродію, вчера таки... Ось вони, переконання ваші, бачите!... Та і жіноче питання щось підгуляло. Хе-хе-хе!

І Петро Петрович, якби утішений, почав знову лічити і стукати об стіл.

— Се все брехня і клевета! — обрушився Лебезятніков, котрий заєдно боявся згадки про отсю історію. — І цілком се не так було! Се було инакше... Ви не так чули, сплетня! Я по просту тоді боронився. Вона сама перша кинулась на мене з пазурами... Кождому чоловікови дозволено, сподіюсь, боронити свою особу. До того-ж нікому не позволю з собою насилля... З засади. Бо се вже майже деспотизм. Що-ж мені було робити: так і стояти перед нею? Я її тільки відтрутив.

— Хе-хе-хе! — не переставав сміятись злобно Лужин.

— Се ви длятого зачіпаєте, що самі розсерджені і лютитесь ... А се пусте і цілком, цілком не дотичить жіночого питання. Ви не так понимаете; я навіть думав, що коли вже принято, що женщина рівна мущині у всім, навіть в силі (як деякі вже твердять), то значить, тут повинна бути рівність. Очевидно, я порішив опісля, що такого питання в сущности бути не повинно, тому що бити не годиться, і що случаї бійки в будучій суспільности неможливі... і що дивовижно було би, нічого казати, шукати рівности в бійці. Я не такий дурний... хоч бійка, правда, ще лучається... А таки з часом не буде, а тепер ось ще лучається... тьфу! до ката! З вами запутаєшся! Я не длятого не піду на поминки, що лучилась тая неприємність. Я по просту з засади не піду, щоби не брати участи в глупім забобоні поминок, ось що! Та втім можна би піти так тільки, щоб посміятись... Лиш жаль, що попів не буде. А то би нехибно пішов.

— Та хіба! Сісти за чужу хліб-сіль, і таки зараз наплювати на неї, рівно-ж і на тих, що вас запросили. Не так же?

— Цілком не наплювати, а протестувати. Я маю хосенну ціль. Я можу посередно помагати поступови, пропаганді. Кождий чоловік обовязаний дбати про поступ і робити пропаганду, і може бути чим різче, тим ліпше. Я можу кинути ідею, зерно ... З сего зерна виросте факт. Чим я їх обиджаю? Зразу обидяться, а опісля самі побачать, що я їм хосен приніс. Ось у нас докоряли було Теребіївній (тій, що тепер в комуні), що коли втікла від родини і... віддалася, та написала матері й батькови, що не хоче жити посеред упереджень і вступає в горожанське подружжа, і що мов би то се було надто по грубіянськи, з батьками, мовляв, і що мож було би їх пощадити, написати мягче. По мойому все те неправда, і цілком не треба мягче, противно, противно, тут ось і протестувати. От Варонциха сім літ з мужом прожила, двоє дітей покинула і рівночасно відрізала мужеви в листі: "Я прийшла до переконання, що з вами не можу бути щаслива. Ніколи не прощу вам, що ви мене обманювали, укривши переді мною, що істнує инший устрій суспільности, комуністичний. Я тільки що недавно усе те довідалась від одного великодушного чоловіка, котрому я віддалася і разом з ним заводжу комуну. Говорю просто, бо уважаю нечесною річею вас обманювати. Оставайтеся, як вам любо. Не сподівайтесь вернути мене, ви надто спізнились. Бажаю вам щастяи. От як пишуться подібного рода листи!

— А отся Теребіївна, адже-ж се та сама, про котру ви тоді говорили, що в третім горожанськім подружжю жие?

— Всего що лиш в другім, коли судити після справедливости! Та хоч би і в четвертім, хоч би в пятнайцятім, то яка велика річ! І як мені коли небудь жаль було, що мені батько і мати умерли, то вже, розуміється, тепер. Я кілька разів маячив навіть про те, що колиб вони ще були живі, то як би я їх огрів протестом! Нарочно устроїв би що небуду а-ке... Я би їм показав! Я би їх здивував! Дійсно жаль, що нема нікого!

— Щоб здивувати, думаєте? Хе-хе! Ну, та се нехай там буде, як вам хочеться, — перебив Петро Петрович, а ви ось що скажіть мені: адже ви знаєте отсю доньку покійника, худенька така! Та чи се все правда, що про неї говорять, а?

— Що-ж таке? Після мене, то є після мого особистого переконання, се і є найнормальнійше становище женщини. Длячого-ж ні? Розважмо. В нинішній суспільности воно, правда, не цілком нормальне, бо поневольне, а в будучій цілком нормальне, бо свобідне. Та і тепер вона мала право: вона терпіла нужду, а се був її фонд, так сказати капітал, котрим вона мала повне право розпоряджати. Розуміється, в будучій суспільности фондів не треба буде; однак її роля буде визначена в иншім змислі, условлена доладно і раціонально. А що дотикається Зофії Семенівни, особисто, то в нинішні часи я дивлюся на її поступки, як на енерґічний і воплощений протест проти устрою суспільности, і глубоко почитаю її за се; навіть радуюсь, глядячи на неї.

— А мені, бачите, розповідали, що се ви вигнали її від-си з мешкання!

Лебезятніков аж затрясся з гніву.

— Се друга сплетня! — крикнув він. — Зовсім, зовсім не так річ малася! Усе те неправда! Се все Катерина Іванівна тоді набрехала-, бо нічого не порозуміла! І ні трохи я не підбирався до Зофії Семенівни! Я просто, попросту образував її, цілком безкорисно, стараючись викликати в ній протест ... Мені тільки протест і був потрібний, та і сама по собі Зофія Семенівна вже не могла оставатись тут в отсій хаті!

— В комуну, чи як ви її зазивали?

— Ви лиш смієтесь та ще вельми неудачно, позвольте собі се сказати. Ви нічого не розумієте! В комуні таких роль нема. Комуна і устроюєсь на те, щоб таких роль не було. В комуні отся роля змінить усе своє теперішнє єство. І що тут глупе, се там стане розумне, що тут, при теперішних обставинах неприродне, се там стане як найприроднійше. Усе зависить від того, в якій обстанові і в якім окружению чоловік. Усе іде від окружения, а сам чоловік є ніщо. А з Зо-фіею Семенівною я в згоді і тепер, чого доказом, ЩО НІК*)ЛИ воца не уважала мене своїм ворогом і обидителем. Так! Я намовляю її тепер до комуни, та тільки на зовсім, зовсім инших основах! Що се вам смішне? Ми хочемо завести свою комуну, окрему, та тілько на більше широких основах як давнійше. Ми пішли дальше в своїх переконаннях. Ми більше заперечуємо і відкидаємо! Колиб встав з гробу Добролюбов, я би з ним потягався. А вже Білінського заткнув би за пояс! А поки що я тільки обучую, розвиваю Зофію Се-менівну. Се прекрасна, прекрасна натура!

— Ну, а прекрасною, розуміється, натурою і хіснуєтесь, а? Хе-хе!

— Ні, ні! О ні! Противно!

— Ну, аж і противно! Хе-хе-хе! От і сказав!

— Та вірте-ж бо! Та задля яких причин я став би скривати перед вами, скажіть, будьте ласкаві. Противно, мені аж самому се чудно: зі мною вона якась така вимушена, якось боязливо неприступна і стидлива!

— І ви, та що і казати? розвиваєте... хе-хе! Доказуєте їй, що всі ті стидливости пусте?... недоріцтво?...

— Зовсім ні! Зовсім ні! О, як ви грубо, як навіть глупо —простіть мене — розумієте слово: розвиття! І нічого, як

видно, ви не розумієте! О Боже, які ви... неготові! Ми побиваємось за свободою женщини, а у вас одно на думці... Поминаючи цілком питання про непорочність і про женську стидливість, як річи самі по собі цілком безхосенні і навіть* належачі до упередження, я вповні, вповні допускаю її непорочність зі мною, тому що в тім — вся її воля, усе її право. Розуміється, якби вона мені сама сказала: "Я хочу тебе мати", то я би уважав собі те за найбільшу удачу, бо дівчина мені дуже подобається; однакож тепер, тепер по крайній мірі, вже навірно ніхто і ніколи не обходився з нею більше чемно і чесно ніж я, з більшою уважливістю для її достоїнства ... я дожидаю і надіюсь — і тілько!

— А ви ось подаруйте їй радше що небудь. Я заложуся, що про отеє ви і не подумали.

— І нічого та нічого ви таки не розумієте, я вам вже сказав. Воно, правда, таке її положення, тільки — тут инше питання, зовсім инше! Ви попросту нею погорджуєте. Видячи факт, котрий несправедливо уважаєте гідним погорди, ви вже відмовляєте людській душі право до гуманного на неї погляду. Ви ще не знаєте, яка се натура! Мені тільки дуже досадно, що вона в послідні часи якось зовсім перестала читати і вже не бере у мене більше книжок. А передше брала. Жаль також, що при всій своїй енергії і порішенню протестувати, — що вона вже раз доказала, — у неї заєдно ще начеб за мало самостійности, так сказати, независимости, мало неґашї, щоби відірватись цілковито від инших упереджень і... глупостей. Все-ж таки вона знаменито розуміє деякі питання. Вона славно, приміром, зрозуміла питання про ціловання рук, то є, що мущина обиджає женщину нерівністю, коли цілує її руку... Се питання було у нас обговорюване і я зараз таки їй все розповів. Про стоваришення робітників у Франції вона також слухала уважно. Тепер я обясняю їй питання вільного входу в кімнату в будучій суспільности.

— Се ще що таке?

— Обговорене було останніми часами питання: чи має право член комуни входити до другого члена в кімнату, до мущини або женщини, в кожду пору... ну і рішено, що має...

— Ну, а як той, або тая заняті в тую хвилю доконечними потребами, хе-хе!

Андрій Семенович йавіть розсердився.

— А ви лиш заєдно про те! Вам би лиш заєдно про таке та про такі прокляті потреби! — закричав він з ненавистю. — Тьфу, як мене се гнівить і досадно мені, що вивкладаючи систему нагадав я вам тоді передгчасно про сі прокляті потреби! Кат візьми! Се камінь спітк^ення для всіх вам подібних, а гірше всего, беруть на зуби, заки довідаються, в чім діло! І ніби то правда по їх стороні! І от гордяться мов би то чимсь! Тьфу! Я кілька ра?ів твердив, що ціле се питання можна викладати новикови не инакше, як на самім кінци, коли він вже твердий в системі, коли вже розвитий і зведений на дорогу чоловік. Та і що, скажіть, будь ласка, що ви находите такого мерзкого і поганого, от хоч би в помийних ямах? Я перший, я готов вичистити які хочете помийні ями! Тут навіть нема ніякої жертви! Тут попросту робота, благородна, пожиточна для суспільности чинність, котра стоїть стілько, що кожда друга, і вже о много висше, приміром, як робота якого небудь Рафаеля або Пушкіна, бо пожиточнійша!

— І благороднійша, благороднійша, — хе-хе-хе!

— Що таке благороднійша? Я не розумію таких виразів в змислі означення людської діяльности. "Благородній-ше", "великодушнійше" — усе те недоріцтво, глупота, старі слова упередження, котрі я відкидаю! Усе що пожиточне людськости, те і благородне. Я розумію тільки одно слово: пожиточне! Смійтесь, коли вам хбчеться, а се так!

Петро Петрович сміявся майже аж до розпуку. Він вже скінчив числити і поховав гроші. Однакож часть їх чомусь там завсігди ще оставалась на столі. Се "питання про помийні ями" було вже кілька разів, мимо всеї своєї нік-чемности, поводом до роздору і незгоди між Петром Петровичем і молодим його приятелем. Ціла недорічність лежала в тім, що Андрій Семенович направду сердився. А Лужин знову відводив душу на тім і тепер йому страх хотілось допечи Лебезятнікову.

— Се ви від вчерашньої вашої невдачі такий лютий і назязчивий, — перервав наконець Лебезятніков, котрий говорячи правду, мимо всеї своєї "независимости" і всіх "протестів", якось недосмівав перечити Петрови Петровичеви і загалом заєдно ще показував йому якесь привичне з давних літ поважання.

— А ви ліпше ось що скажіть, — надуто і згірдно перервав Петро Петрович, — чи можете ви, добродію... або лучше сказати: Чи дійсно ви і чи на стілько ви на добрій стопі з висше згаданою молодою особою, щоби попросити її тепер, таки зараз, на мінуту сюди в отсю кімнату? Здається, вони всі вже там вернулись з кладовища, очевидно ... я чую, почалось ходження... Мені би треба її побачити, особу тую, будьте ласкаві.

— Та вам нащо? — зі здивованням запитав Лебезятніков.

— А так, добродію, треба. Сьогодня або завтра я відси відїзджаю і тому хотів би їй сказати... Та втім, нехай, будьте і ви тут, коли з нею говорити буду, так навіть ліпше. А то ви бути може і Бог знає що. подумаєте.

— Я навірно нічого не думаю... Я тільки так запитав, і коли у вас є діло, то нема ніякої перешкоди її закликати. Зараз піду. А сам, будьте спокійні, вам перешкаджати не буду.

Дійсно, через пять мінут Лебезятніков вернувся з Зонеч-кою. Тая увійшла в незвичайнім счудованню і після свого звичаю несміло. Вона завсігди терялась в подібних нагодах ? вельми боялася нових осіб і нових знакомств, боялася і переділе, ще від дитинства, а тепер тим більше ...

Петро Петрович стрінув її "ласкаво і ввічливо", хоч з деяким відтінком якось веселої фаміліярности, лицюючої, однакож, по думці Петра Петровича, такому поважному і статочному чоловікови як він, супроти такого молоденького і в декотрім змислі інтересного существа, як вона. Він поспішив її "осмілити" і посадив її за стіл, напроти себе.

Зоня сіла, погляділа довкола, — на Лебезятнікова, на гроші, що лежали на столі, а потім знову на Петра Петровича, і вже не відривала більше від него очей, мов би приковалась до него. Лебезятніков пустився до дверий. Петро Петрович встав, знаком призвав Зоню сидіти і задержав Лебезятнікова в дверях.

— Сей Раскольніков там? Прийшов він? — запитав він його шепотом.

— Раскольніков? Там. А що? Так, там... Що лиш тепер увійшов, я бачив... А що?

— Ну, так я вас особливо попрошу остатись тут з нами і не лишати мене на самоті з отсею панночкою. Річ пуста, а виведуть Бог знає що. Я не хочу, щоби Раскольніков там розповів... Розумієте, про що говорю?

— А, розумію, розумію! — нараз догадався Лебезятні-ков> — та ви маєте право ... Воно, сказати правду, після мого особистого переконання, ви за далеко ідете в ваших обавах, однак... ви все таки маєте право. Нехай, я остаюся. Я стану тут біля вікна і не буду перешкаджати... Після мене ви маєте право ...

Петро Петрович вернувся на диван, усів напроти Зоні, уважно поглядів на неї і нараз прибрав незвичайно поважний, навіть трохи строгий вид: "Ну бо, ти ось сама чого не подумай, панунцю". Зоня змішалась оконечно.

— По перше, ви будьте ласкаві звинити мене, Зофіє Се-менівно, перед многоповажаною вашою матусею ... Адже так, здається? Катерина Іванівна ваша мачоха? — почав Петро Петрович вельми поважно, хоч впрочім досить ласкаво.

Видно було, що він має найбільш приятельські заміри.

— Так, пане, так; мачохою, — поквапно і жахливо відповіла Зоня.

— Ну, отже, так ось і звиніть мене перед нею, що я з причин независимих від мене приневолений не явитись і не буду у вас на блинах*) то є на поминках, мимо ласкавих запросин вашої матусі.

— Добре, пане; скажу; зараз, — і Зонечка поквапно зірвалась з крісла.

— Ще не все, слухайте, — задержав її Петро Петрович, усміхнувшись на її простакуватість і незнання приличности, — і мало ви мене знаєте, любенька Зофіє Семенівно, коли подумали, що з сеї маловажної, дотикаючої одного мене причини, я би став непокоїти особисто і кликати до себе таку особу як ви. Ціль у мене инша, пан.

Зоня поспішно сіла. Сіренькі і ріжнобарвні банкноти, не зібрані зі стола, знову замелькали її в очах, але вона швидко відвернула від них лице і підняла його на Петра Петровича: їй нараз показалось страх неприличним, особливо її, глядіти на чужі гроші. Вона звернула зразу погляд в золоту льор-нетку Петра Петровича, котру він придержував в лівій руці, а разом з тим і в великий, масивний, незвичайно гарний перстень з жовтим каменем, що був на середнім пальци сеї руки, — та нараз і від него відвернула очи і, не знаючи вже куди дітись, скінчила тим, що вдивилась знов просто в очи

*) Блини — пляцки.

Петру Петровичеви. Помовчавши ще з більшою повагою як передше, той продовжав:

— Лучилося мені вчера мимоходом перекинутись кількома словами з безталанною Катериною Іванівною. Вистар-чило тих кілька слів, щоби пізнати, як вона находиться в стані — неприроднім, — коли тілько можна так виразитись.

— Правда, пане... в неприроднім, — спішно потакнула Зоня.

— Або простійше і виразнійше сказати — хоробливім.

— Так, пане, простійше і вирази... так, пане, вона хора.

— Хора. Тому отже, з чувства гуманности і-і-і так сказати з співчуття, я хотів би бути зі своєї сторони чим небудь пожиточним, предвиджуючи неминучо нещасну долю, я... Здається, і ціла нужденна отся родина від вас одної тепер лиш і зависить.

— Позвольте запитати, — нараз піднялась Зоня, — ви їй що були ласкаві г сьорити вчера про можливо^ і и п^н^ії? Бо т вона ще вчера говорила мені, що ви взялися їй виробити пенсію. Правда се, пане?

— Цілком а цілком ні, і навіть в деякім змислі недоріч-ність. Я тілько натякнув про запомогу хвилеву для v ;оби гю-мершого на службі чиновника, — як тільки буде протекція, — однак, здається ваш покійний батько не лиш не дослужив літ, але навіть і не служив зовсім під конець життя. Одним словом, надія хоч і можлива, та вельми непевна, бо, по правді, в отсім припадку нема ніяких прав на підмогу, а навіть противно.. А зона вже і про пенсію маячить, хе-хе-хе! Горяча молодиця!

— Так, пане, про пенсію... Бо вона легковірна і добра і від доброти всему вірить і... і... і... у неї така голова... Так, пане... Даруйте, —~сказала Зоня, і знову встала відходити.

— Позвольте, ви ще не дослухали.

— Так, не дослухала, — пробурмотіла Зоня.

— То сідайте-ж ще.

Зоня змішалась страшенно і сіла знову за третим наворотом.

— Видячи таке її положення, з нещасними малолітками, хотів би я, — як вже і говорив, — чим небудь після сил бути пожиточним, кажу, після сил, не більше. Мож би, приміром, зробити в її користь складку, або хоч би льотерію... чи там що небудь того рода, — як се і завсігди в подібних разах роблять близькі, або хоч би і чужі, та загалом бажаючі помогти люде. Ось про се то мав я намір вас повідомити. Воно би можна.

— Спасибіг, пане ... Бог вас за те ... — лепетала Зоня, пильно дивлячись на Петра Петровича.

— Можна, пані, тільки ... се ми опісля ... правда, можна би навіть почати і нині. Вечером побачимось, умовимось і покладемо, так сказати, основу. Зайдіть до мене сюди ось так в семій годині. Андрій Семенович, надіюсь, також буде разом з нами ... Однакож... тут є одна обставина, про котру треба наперед конечно згадати. Для отсего то я і занепокоїв вас, Зофіє Семенівно, моїм запрошенням сюди. Іменно, бачите, мені здається, — що грошей не можна, та і небезпечно давати в руки самій Катерині Іванівній; а доказом сего — ті самі нинішні поминки. Не має, щоб так сказати, одної крихітки насущної поживи на завтрішній день і... ну, і черевиків, і всего, а купує сьогодня ямайський рум і навіть, коли не помиляюсь, мадеру та-а-а каву. Я бачив переходячи. А завтра знову усе на вас звалиться, до посліднього куска хліба; се вже недорічність. Тому то і складка, після мого особистого погляду, повинна відбутися так, щоб нещасна вдова, так сказати, і не знала про гроші, а знали ви, приміром, лиш ви. Чи не добре говорю?

— Я не знаю, пане. Се лиш вона сьогодня, бачите, так... се раз оден в життю ... її вже надто хотілось помянути, честь оказати, память... а вона дуже розумна, пане. Та втім, як ваша ласка, і я дуже, дуже, буду... вони всі будуть вам... і Бог, вас пане ... і сироти ...

Зоня не договорила і заплакала.

— Так, пані. Ну, отже не забудьте, що я сказав, а тепер звольте принята для підмоги вашої родички, на першу хвилю отсю суму від мене особисто. Дуже і дуже бажаю, щоб імя моє при сім не було згадане. Ось вам... Маючи, так сказати, сам ріжні потреби, більше не в силі...

І Петро Петрович наставив Зоні десятирублений банкнот, старанно розвинувши його. Зоня взяла, спаленіла, підскочила, щось проворкотіла і чим скорше стала кланятись на пращання. Петро Петрович торжественно провадив її до дверей. Вона вискочила наконець з кімнати, ціла зворушена і змучена, 1 вернулася до Катерини Іванівни в незвичайнім помішанню.

За цілий час сеї сцени Андрій Семенович то стояв біля вікна, то ходив по кімнаті, не хотячи переривати розмови; коли-ж Зоня вийшла, він зараз приблизився до Петра Петровича і торжественно простягнув йому руку:

— Я всьо чув і всьо бачив, — сказав він, особливо ударяючи на послідне слово. — Се благородно, то є, я хотів сказати, гуманно! Ви хотіли уникнути вдячности, я бачив! І хоч, признаюся вам, я не можу похваляти з засади приватного милосердя, бо воно не тільки не викорінює зла радикально, але ще навіть його піддержує, то все-ж таки не можу не признатись, що глядів на ваш поступок з задоволенням, — так, так, мені се подобається.

— Ет, все те дурниця! — воркотів Петро Петрович, трохи тронутий і якось так приглядаючись Лебезятнікову.

— Ні, не дурниця! Чоловік обиджений і розсерджений як ви вчерашньою пригодою, та котрий рівночасно уміє думати про нещастя других, — такий чоловік... хоч поступками своїми він робить соціяльну похибку, — все-ж таки... гідний поважання! Я навіть не сподівався сего по вас, Петре Петровичу, тим менше, що після ваших понять,... о! як ще перешкаджають вам ваші поняття! Як зворушає, приміром, вас отся вчерашня неудача, — кликнув добренький Андрій Семенович, наново почувши давну свою наклонність до Петра Петровича, — і нащо вам конче сеї женитьби, сеї законної женитьби, великодушний, сердечний Петре Петровичу? Нащо вам доконче сеї законности в женитьбі? Ну, коли охота, так бийте мене, а я рад, рад, що вона не вдалася, що ви вільні, що ви не зовсім ще погибли для людськости, рад... Чи бачите: я висказався!

— Мені її конечно на те, паночку, що в вашім горо-жанськім подружжю я не хочу рогів носити і чужих дітей годувати, ось нащо мені законне подружжа потрібне, — щоби щонебудь відповісти, сказав Лужин.

Він був чимсь особливо занятий і задуманий.

— Дітей? Ви дотронулись дітей? — дрігнув Андрій Семенович як боєвий кінь, що зачув воєнну >рубу. — Діти — питання соціяльне і питання першої ваги, я признаю; все-ж таки питання про діти рішаться инакше. Декотрі навіть зовсім відкидають дітей, як кождий натяк на сімю. Ми поговоримо про діти опісля, а тепер займімося рогами! Признаюся вам, се мій слабий пункт. Се погане, гузарське, пуш-кинське вираження навіть неможливе в будучім лексіконі. Та і що таке роги? О, яке заблудження! Які роги? Нащо роги? Що за недорічність! Противно, в горожанськім, бачите, подружжю їх і не буде! Роги, се лиш природний наслідок кождого законного подружжа, так сказати, поправка його, протест, так що в отсім змислі вони навіть ні трохи не понижають ... І як я колинебудь, — припустім недорічність, — жити-му в законнім подружжю, — то я аж рад буду вашим треклятим рогам, я тоді скажу жені моїй: "душечко моя, до сеї пори я лиш любив тебе, а тепер я тебе поважаю, бо ти зуміла протестувати!" Ви смієтесь? Се тому, що ви не в силі відірватись від упереджень! Нехай кат бере, адже я розумію, в чім іменно неприємність, як ошукають в законнім подружжю: а все-ж таки се тільки підлий наслідок підлого факту, де унижені обі сторони. Коли-ж роги приправляються явно, як в горожанськім подружжю, тоді вже їх нема, вони неможливі, і тратять навіть назву рогів. Противно, жінка ваша докаже вам лиш, як вона вас поважає, що держить вас за не-спосібного супротивитись її щастю, і настілько розвитим, щоб не мститись на ній за нового мужа. Чорт візьми, я иноді представляю собі, що колиб мене ви дали замуж, тьфу! колиб я оженився (чи по горожанськи, чи по законному, все одно), я би здається, сам привів до жени любовника, нако-либ вона довго його не заводила; "серденько моє", сказав би я до неї, "я тебе люблю, тільки ще крім того бажаю, щоб ти мене поважала — ось тобі, маєш!" Чи не добре, чи не добре я говорю? ...

Петро Петрович кихикав слухаючи, однак без особлив-шого жару. Він навіть мало і слухав. Він дійсно щось обдумував инше, та аж і Лебезятніков наконець се завважав. Петро Петрович був навіть неспокійний, потирав руки, задумувався. Усе те Андрій Семенович опісля пригадав і поро-зумів...

П.

Трудно було би докладно означити причини, в наслідок котрих в розстроєній голові Катерини Іванівни зародилась ідея сих недорічних поминок. Дійсно, на них викинені були трохи чи не десять рублів із двайцяти з верхом, одержаних від Раскольнікова виразно на похорон Мармеладова. Може бути Катерина Іванівна уважала себе обовязаною перед покійником почтити його память "як слід", щоби знали всі в домі і Амалія Іванівна особливо, що він був "не тілько цілком не гірший від них, а може ще о много щось ліпшого", і що ніхто з них не має права перед ним "свій ніс задирати".

Може бути тут всего більш мала впливу тая особлив-ша гордість бідних, в наслідок котрої при декотрих звичаєвих обрядах, обовязкових в нашій суспільности для всіх і кождого, многі бідняки тягнуться із послідних сил і тратять останні придбані копійки, щоби тільки бути "не гіршим від других" і щоби "не осудили" їх, не дай Господи, ті другі. Дуже правдоподібне і те, що Катерині Іванівній захотілось іменно при отсій нагоді, іменно в тую хвилю, коли вона, здавалось би, від всіх на світі опущена, показати всім тим "нікчемним і мерзенним сусідам", то вона не тілько "уміє жити і принята", але що зовсім навіть не для такої долі і була вихована, а вихована була в "благороднім, мож навіть сказати в аристократичнім полковницькім домі", вже зовсім не для того готовилась, щоб самій замітати долівки і жмякати по ночах дитинячі шмати.

Ті пароксизми гордости і пустоти навіщають иноді най-біднійших і найбільш пригноблених людей і на часи переміняються у них в роздразнену, неповздержану потребу. А Катерина Іванівна була зверх того і не із прибитих: її можна було цілком придавити обставинами, але прибити її морально, то є заполохати і підчинити собі її волю, було неможливо. Надто ще Зонечка дуже справедливо про неї говорила, що у неї розум мішається. Напевне і оконечно се ще, правда, годі було сказати, але, дійсно, в послідні часи, в отсей послідний рік, її бідна голова надто намучилась, щоб хоч почасти не попсуватися. Сильний розвій сухіт, як говорять медики, також причиняється до ослаблення розумових сил.

Вин в многім числі і ріжних сортів не було, мадери також: се була пересада, все-ж таки вино було. Були горівка, рум і лізбонське вино, усе препоганої якости, але все в достойній скількости. Із страв, кромі куті, було три-чотири полумиски (межи иншим і блини), усе з кухні Амалії Іванівни. Та надто ще стояли разом два самовари на чай і понч після обіду. Купном занялась сама Катерина Іванівна при помочі одного сусіда, якогось мізерненького Полячка, що Бог знає длячого коморував у пані Ліппевексель і зараз таки накинувся до посилок Катерині Іванівній та бігав цілий вчерашній день і цілий сей ранок, засапаний і виваливши язик, та, здається, особливо стараючись, щоб кождий бачив сю послідню обставину. За кождою дрібницею він що хвиля прибігав до самої Катерини Іванівни, бігав навіть її шукати в Гостинний двір, називав її безнастанно "пані хорунжина", і надоїв її наконець як редьква, хоч зразу вона і говорила, що без сего "услужного і великодушного" чоловіка вона би цілком пропала.

До прикмет характеру Катерини Іванівни належало чим скорше прибрати першого ліпшого стрічного в найкрасші і найсвітлійші барви, захвалити його так, що иншому робилось аж совісно, придумати в його хвалу ріжні, ріжні обставини, котрих ніколи не бувало, цілком щиро і направду повірити самій в їх дійсність і потім нараз, напрасно розчаруватись, пошарпати, оплювати і вигнати кулаками чоловіка, котрому вона що-лиш перед кількома годинами буквально поклонялась. З природи була вона характеру смішливого, бєсєлого і згідливого, тільки від безнастанних нещасть і неудач вона так настійчиво стала бажати і домагатись, щоби всі жили в згоді і радости і не сміли жити инакше, що най-дрібнійший діссонанс в життю, найменша неудача, стали приводити її зараз майже в скажений гнів і вона в млі ока, після найпестрійших надій і мрій, починала склинати судьбу, рвати і кидати усе, що попало їй під руку, і бити головою об стіну.

Амалія Іванівна також нагло здобула собі чогось незвичайне значіння і особливше поважання у Катерини Іванівни, може бути єдино тому, що задумала ті поминки і що Амалія Іванівна всім серцем рішилась приняти на себе всі клопоти: вона взялася накрити стіл, достарчити білля, посуди і инше, і приготовити на своїй кухні страву. її уповажнила у всім і оставила саму Катерина Іванівна, сама-ж пішла на кладовище.

Дійсно, усе було приготовлене на славу: стіл був накритий навіть доволі чисто; посуда, вилки, ножі, чарки, склянки, усе те, розуміється, позбиране, ріжних фасонів і ріжних родів, від ріжних сусідів, але все було на означену годину на своїм місци, і Амалія Іванівна, чуючи, що знаменито вивязалась з своєї задачі, привитала вертаючих навіть з деякою гордістю, ціла виряджена, в чіпчику з новими жалібними лентами і в чорнім уборі. Отся гордість, хоч і заслужена, не сподобалась Катерині Іванівній: "Овва, МОВБИ без Амалії Іванівни і стола не зуміли накрити!" Не сподобався її також і чіпчик з новими лентами: "чи не гордує, ще-Б чого не стало, отся дурна Німкиня тим, що вона господинею, і з милосердя була ласкава помагати бідним комірникам? З милосердя? Прошу покірно! У таточка Катерини Іванівни, котрий був полковником і трохи не ГУБЕРНАТОРОМ, стіл накривали нараз на сорок осіб, т&к що яку небудь Амалію Іванівну, чи лучше сказати Людвиківну, туди і на кухню би не пустили ..." Та втім Катерина Іванівна постановила до часу не висказувати своїх чувств, хоч і рішила в серці, що Амалії Іванівній конечно треба буде таки ще сьогодня утерти носа і пригадати їй її властиве місце, а то вона Бог знає що про себе вимаячить; тому отже поки що обійшлась з нею лин* холодно.

Друга неприємність також почасти причинилася до роз-дразнення Катерини Іванівни: з сусідів запрошених на похорон, кромі Полячка, котрий успів таки забігти на закуску, прийшли самі лиш незначні і бідні, многі з них навіть не цілком тверезі і не прибрані, так от якесь дрантя.

Котрі-ж з них були старші і поважнійші, ті всі як нарочно, мов би змовившись, — не прийшли. Петро Петрович Лужин, приміром, можна сказати, найпочетнійший із всіх сусідів, не явився, а тимчасом ще таки вчера вечером Катерина Іванівна вже успіла наговорити всім і кождому, то є Амалії Іванівній, Полечці, Зони і Полячкови, що се найблагороднійший і найвеликодушнійший чоловік, з величезними звязями і з маєтком, давний приятель її помершого мужа, приниманий в домі її таточка і котрий обіцяв ужити ВСІХ способів, ЩОБИ виробити її значну пенсію.

Завважаємо тут, що КОЛИ Катерина Іванівна І хвалилась ЧИЇМИ небудь звязями І маєтком, то чинила се без всякого інтересу, без всякого особистого вигляду, цілком безкорисно, так сказати, від повноти серця, з самого тільки задоволення розхвалити І надати ще більш ЦІНИ хваленому.

За Лужином, і мабуть "беручи з него приклад", не явився і "сей плюгавий мерзавець Лебезятніков". "Невже-ж І той про себе щось думає? Його тільки з ласки запросила, а то лиш тому, що він з Петром Петровичем в одній кімнаті живе і знакомий його, так годі-ж було не просити". Не явилась також і одна надаюча тон дома з своєю "перезрілою" дочкою, котрі хоч і проживали всего тільки дві неділі в нумерах у Амалії Іванівни, все-ж таки вже кілька разів жалувались на шум і крик, що піднимався з кімнати Мармеладових, особливо коли покійник вертав пяний до дому, про що, розуміється, довідалась вже Катерина Іванівна від Амалії Іванівни, коли тая, сварячись з Катериною Іванівною і погрожуючи, що прожене цілу родину, кричала на ціле горло, що вони непокоять "благородних сусідів, котрих і ноги не варті".

Катерина Іванівна нарочно постановила тепер запросити отсю даму і її дочку, котрих і ноги вона будьто би не була варта, тим більше, що до сеї пори при случайних стрічах тая гордо відверталась, — так от щоби знала вона, що тут "благороднійше думають і чувствують, і запрошують не па-мятаючи зла", і щоби бачили вони, що Катерина Іванівна і не в такій долі привикла жити. Про те нехибно порішене було пояснити їм за столом, рівнож як і про Губернаторство покійного таточка, а разом з тим при нагоді, мимоходом, завважити, що нічого було при стрічах відвертатись і що се було незвичайно глупо.

Не прийшов також і товстий підполковник (в дійсности відставний штабс-капітан), тільки показалось, що він "без задніх ніг", ще від вчерашнього поранку. Одним словом я-вились лиш: Полячок, відтак оден плюгавенький канцелярист без одіння, в замащенім фраку, з уграми на лиці і з відражаючим запахом; потім ще оден глухий і майже цілком сліпий старик, що служив колись там при якійсь почті і котрого хтось там від непамятних часів і не знати длячого удержував у Амалії Іванівни. Явився також оден пяний відставний поручник, в дійсности провіянтовий чиновник, з найнепри-личнійшим реготом, і "представте собі" без камізольки! Оден якийсь там сів просто за стіл, навіть не поклонившись Катерині Іванівній, і наконець оден чоловічок, що задля недостатку одіння, явився в шляфроку, тільки се було вже до такої степени неприличие, що за старанням Амалії Іванівни і Полячка таки успіли його випровадити. ПоГлячок, правда, привів з собою ще якихсь двох инших Полячків, котрі ніколи і не жили у Амалії Іванівни і котрих ніхто до сеї пори в нумерах не бачив.

Усе те вельми неприємно роздразнило Катерину Іванівну. "Для кого-ж після сего робились всі приготовання?" Навіть дітей посадили, щоби зробити місце, не за стіл, котрий і без того заняв цілу кімнату, і накрили їм в заднім куті на скрини, при чім обоє маленьких усадили на лавочку, а Полечка, яко старша, мала їх доглядати, кормити їх і утирати їм "як благородним дітям" носики.

Одним словом, Катерина Іванівна поневолі мусіла принята всіх з подвоєною повагою і навіть з гордістю. Особливо строго глянула вона на декотрих і звисока позвала сісти за стіл. Уважаючи длячогось там, що за всіх неприсутних мала відповідати Амалія Іванівна, вона нараз стала обходитись з нею до крайности неуважливо, що тая зараз завважала і вельми тим була озлоблена. Такий початок не віщував доброго кінця. Остаточно усілися.

Раскольніков увійшов майже в ту саму хвилю, як вернули з кладовища. Катерина Іванівна вельми ним урадувалась, раз тому, що він був одинокий "образований гість" із всіх гостей, і "як відомо, за два роки готовився заняти в тутешнім університеті професорську хатедру", а друге тому, що він зараз і з поважанням звинився перед нею, що мимо найліпшої волі не міг бути на похороні.

Вона так на него і накинулась, посадила його за столом коло себе по лівій руці (по правій сіла Амалія Іванівна) і — мимо безнастанної суєти і клопотів про те, щоби правильно розносились страви і кождий щоб дістав, мимо томлячого кашлю, котрий що хвиля переривав і душив її і, здається, особливо вкоренився в отсі послідні два дні, — раз-по-раз зверталась до Раскольнікова і придушеним голосом спішила виложити перед ним всі нагромаджені в ній чувства і ціле справедливе невдоволення своє з неудавшихся поминок; причім невдоволення уступало часто місце найвеселійшому, не-повздержаному сміхови над зібраними гостями, а особливо над господинею:

— У всему отся зозуля винна. Ви розумієте, про кого я говорю: про неї, про неї! — і Катерина Іванівна кивнула йому на господиню. — Глядіть на неї: вибалушила очі, до-гадуєсь, що ми про неї говоримо, та не може порозуміти і очи випялила... Фу, сова! Ха-ха-ха!..'. Кхи-кхи-кхи! І що се вона хоче показати своїм чіпчиком? Кхи-кхи-кхи! Завва-жали ви, її страх хочеться, щоби всі думали, що вона опікується і мені честь приносить, зболивши прийти сюди. Я просила її, як порядку сусідку, призвати порядних гостей і іменно знакомих покійного, а дивіть, кого вона привела; страхопуди які! Ополохи! Гляньте-но на сего з немитим лицем: се якась бочілка на двох ногах! А ті Полячки.. ха-ха-ха! Кхи-кхи-кхи! Ніхто, ніЯто їх ніколи тут не бачив, і я ніколи не бачила; ну, чого-ж вони прийшли, я вас запитаю? Сидять собі рядком, — Панє, гей! — закричала вона до одного з них: — чи взяли ви блинів? возьміть ще! Пива випийте, пива! Горівки не хочете? Глядіть: зірвався, кланяєсь, глядіть, глядіть: мабуть цілком голодні, бідняки! Нічого, нехай погодуються! Не галасують бодай, тілько ... тілько, сказати правду, я боюся за господинині срібні ложки!... Амаліє Іванівно! — звернулась вона нараз до неї трохи не вголос, — коли припадком покрадуть ваші ложки, то я вам за них не відповідаю, упереджаю завчасу! — Ха-ха-ха-ха! залилася вона сміхом, звертаючись знову до Раскольнікова, знову киваючи йому на господиню і радуючись з своєї зачіпки. — Не порозуміла, знову не порозуміла! Сидить роззявивши рот, дивіть: сова, сова справдішня, сичиха в нових лентах, ха-ха-ха!

Тут сміх знову перемінився в страшний кашель, що тягнувся пять мінут. На хустині осталось трохи крови, на чолі виступили каплі поту. Вона мовчки показала кров Расколь-нікову і ледви просапнула, таки зараз знову стала нашеп-тувати йому з незвичайним одушевлениям і червоними пятнами на лицях:

— Погляньте, я дала їй найделікатнійше, можна сказати, поручения: призвати отсю даму і її дочку, розумієте, про кого я говорю? Тут треба вести себе як найделікатнійше, поступати як найхитрійше, а вона зробила так, що тая за-їзша дурна баба, тая зарозуміла худобина, тая нікчемна се-люшка, длятого тілько, що вона якась ніби-там вдова по майорі і приїхала старатись за пенсію і доптати помости по урядах, длятого що вона при своїх пятидесяти-пяти роках виляльчиться, вибілиться і вималюється (адже се звісно, звісно ...) і така ось худобина не тілько не була ласкава явитись, але навіть не прислала звинитись, коли вже не могла прийти, як в таких разах найзвичайніша чемність жадає! По-няти не можу, чому не прийшов також Петро Петрович? Але де-ж Зоня? Куди ділась? А, ось і вона, наконець! Що, Зоню, де ти була? Чудо, що ти навіть на похороні батька така неточна. Родіоне Романовичу, пустіть її коло себе. Ось твоє місце! Зонечко ... чого хочеш, бери. Мармелади возьми, се добре. Зараз блини принесуть. А дітям дали? Полечко, чи усе у вас там є? Кхи-кхи-кхи! Ну, гаразд. Май розум, Леночко, а ти, Колю, не теліпай ніжками; сиди як благородний хлопчина сидіти повинен. Що ти говориш, Зонечко?

Зоня поспішила таки зараз передати їй вибачення Петра Петровича, стараючись говорити так, щоби всі чули, і уживаючи добірно поважливих виразів, нароком навіть дібраних самим Петром Петровичем і розкрашених нею. Вона додала, що Петро Петрович велів особливо переказати, що він, скоро тільки йому буде можливо, як найскорше прибуде, щоби поговорити про діла на самоті і умовитися про те, що можна зробити і предпринята дотично дальшого і проче і проче.

Зоня знала, що се пригласкае і успокоїть Катерину Іванівну, польстить їй, а головне, гордість її буде вдоволена. Вона сіла коло Раскольнікова, котрому наборзі поклонилась, і назірцем цікаво на него глянула. Впрочім, за весь останній час якось уникала вона і глядіти на него і говорити з ним. Вона була начеб навіть розсіяна, хоч так і гляділа в лице Катерині Іванівній, щоби її догодити. Ні вона, ні Катерина Іванівна не були в жалобі, бо не мали одіння; на Зони було якесь малинове темкійше, а на Катерині Іванівній одиноке ії одіння, перкалеве, темне з смужками.

Повідомлення про Петра Петровича перейшло як по маслі. Вислухавши з достоїнством Зоню, Катерина Іванівна з тим самим достоїнством повідомилась: як здоровля Петра Петровича? Потім, таки зараз і ледви не вголос, прошептала до Раскольнікова, що дійсно ніяково було би достойному і солідному чоловікови, як Петро Петрович, попасти в таку "незвичайну компанію", хоч він аж і дуже прихильний її родині і давний приятель її таточка.

— Ось длячого я особливо вам вдячна, Родіоне Романовичу, що ви не цурались хліба-соли в моїй хаті, та ще й при такій нагоді, — додала вона майже вголос, — та втім, я переконана, що лиш ваша особливша приязнь до мого бідного покійника спонукала вас додержати своє слово.

Потім вона ще раз гордо і з достоїнством огляділа своїх гостей, і знову з особлившою дбалістю повідомилась голосно і через стіл у глухого старика: "Чи не хоче вій ще печені і чи давали йому лісабонського?" Старичок не відповів і довго не міг поняти, про що його питають, хоч сусіди для сміху аж почали його штовхати. Він лиш озирався кругом, роззявивши рот, чим ще більше піддув загальну веселість.

— От який дурень! Глядіть, глядіть! І нащо його привели? А що тикається Петра Петровича, то я завсігди була його певна, — продовжала Катерина Іванівна Раскольнікову, — і вже, нічого й казати, він не похожий, — різко і голосно і з незвичайно строгим видом звернулась вона до Амалії Іванівни, від чого тая аж наполохалась — не похожий на тих ваших смішних шлєпохвостниць, котрих у таточка в кухарки на кухню не взяли би, а покійник-муж вже, розуміється, їм би честь зробив, принимаючи їх, і то хіба тільки задля невичерпаної своєї доброти.

— Так, так, паночку, любив випити, бачите; се любили, напивали иноді! — крикнув нараз відставний провіянтський, випорожнюючи дванайцяту чарку горівки.

— Покійник муж дійсно мав тую слабість і се всім звісно, — так і чіпилась зараз.його Катерина Іванівна, — та все-ж таки се був чоловік добрий і благородний, що любив і почитав родину свою; одно лихо, що в доброті своїй надто довірявся ріжним ледачим людям і вже Бог знає, з ким він не пив, з тими, котрі навіть половини його не були варті. Представте собі, Родіоне Романовичу, в кишени його ме-дівничного когутика найшли: пянесенький іде, а на дітей па-мятає.

— Когутика? Ви зволили сказали: ко-гу-ти-ка? — крикнув провіянтський добродій.

Катерина Іванівна не удостоїла його відговіди. Вона про щось задумалась і зітхнула.

— Ось ви навірно думаєте, як і всі, що я з ним надто строга була, — говорила вона дальше, звертаючись до Раскольнікова. — А таки воно не так Г Він мене поважав, він мене дуже, дуже поважав! Доброї душі був чоловік! І так його жаль робилось нераз! Сидить, бувало, глядить на мене із кута, так жаль зробиться його, хотілось би приласкати, а потім і думаєш про себе: "приласкаєш, а він знову напеться", лиш строгістю потрохи і повздержати мож було.

— Так, паночку, бували иноді тучі і громи, бували нераз, — заревів знову провіянтський і влив в себе ще чарку горівки.

— Не тільки бурями, але навіть і помелом було би хо-сенно обійтись з деякими дурнями. Я не про покійника тепер говорю! — відрізала Катерина Іванівна провіянтському.

Червоні пятна на її лици розгорювались чим раз силь-нійше і— сильнійше, грудь її филювала. Ще мінута і вона вже готова була почати історію. Многі кихикали, иншим очевидячки було се приємно. Провіянтського почали штовхати і щось йому нашіптувати. їх очевидно хотіли повадити.

— А по-о-озвольте запитати, се ви дотично чого, — почав провіянтський, — то є на чий ... кошт... ви зболили що лиш ... А впрочім не треба! банк;:1 Вдова! вдовиця! прощаю ... Пас! — і він ликнув знову горівки.

Раскольніков сидів і слухав мовчки і з відразою. А їв він, тілько з чемности дотикаючись до кусників, котрі що хвиля накладала на йо-го тарілку Катерина Іванівна, і то лиш, щоб її не обидити. Він раз-враз приглядався Зони. Тільки Зоня ставалась чим раз лячнійшою і більше заклопотаною; вона також догадувалась, що поминки мирно не скінчаться, і зі страхом слідила за ростучим роздразненням Катерини Іванівни. її між иншим було звісно, що головною причиною, для котрої обі заїзжі дами так згірдливо обійшлися з запрошенням Катерини Іванівни, була вона, Зоня. Вона чула від самої Амалії Іванівни, що мати аж обидилась запрошенням і поставила питання: "Яким світом могла би вона посадити рядом з тою дівчиною свою доньку?"

Зоня була певна, що Катерині Іванівній се вже навірно звісне, а обида її, Зоні, значила для Катерини Іванівни більше ніж обида її самої, її дітей, її таточка, одним словом була обидою тяжкою, і Зоня знала, що вже Катерина Іванівна тепер не успокоїться, "поки не докаже сим шлєпохвостницям, що вони обі..і т. д., і т. д.

Як нароком хтось там переслав з другого кінця стола Зони тарілку з виліпленими на ній з чорного хліба двома серцями, перешитими стрілою. Катерина Іванівна розлютилась і зараз таки голосно завважала, через стіл, що той, хто переслав, очевидно "пяний осел".

Амалія Іванівна, котра також предчувала щось недобре, а разом з тим обиджена до глубини душі гордістю Катерини Іванівни, щоби відвести неприємне настроения товариства в другий бік і також щоб підняти себе в загальній думці, почала відразу, ні сіло ні пало розказувати, що якийсь знакомий її "Карль із аптеки" їздив нічю фіякром І що "фіякер хотіль єго убіваль І що Карль его душе, душе просіль, щоб він єго не убіваль, І плякаль І руки зложіль І настрашіль І від страх ЄМУ серце прошіб."

Катерина Іванівна, ХОЧ і УСМІХНУЛАСЬ, все-ж таки ЗАРАЗ завважала, що Амалії Іванівній не годиться по велико-руськи анекдоти розповідати. Тая ще більше обидилась І відрізала, що її "фатер авс Берлін буль душе, душе важни шольовік І заєдно руки по кишенях воділь". Смішлива Катерина Іванівна не витерпіла І страшенно розхохоталась, так що Амалія Іванівна стала вже тратити останки терпеливости І ледви з бідою повздержувала себе.

— Ух, сова, — зашептала зараз таки знову Катерина Іванівна до Раскольнікова, майже повеселівши. — Хотіла сказати: носив руки в кишенях а вийшло, що він по кишенях шукав, кхи-кхи! І чи завважали ви, Родіоне Романовичу, раз на завсігди, що всі ті петербурські чужоземці, то є головно Німці, котрі до нас відкілясь налазять, всі дурнійші від нас! Ну, знаєте, хіба-ж можна розповідати про те, що "Карль із аптеки страхом серце прошіб", І що він (смаркачина!), за-місць звязати візника, "руки зльожіль І плякаль І душе просіль". Ах, бідненька! І їй здається, ЩО се дуже трогаюче І не догадуєсь, яка вона дурненька! По мойому сей пяний прові-янтський значно розумнійший від неї; бодай хоч видно, що пянюга, останок розуму пропив, А ті всі прецінь таки при змислах, тверезі... Ги, сидить, сліпаки вибалушила. Сердиться! Сердиться! Ха-ха-ха! Кхи-кхи-кхи!

Розвеселившись Катерина Іванівна зараз таки запустилась в ріжні подробиці І нараз заговорила про те, як при помочі вистараної пенсії вона доконче заведе в своїм ріднім місті Т... пансіон для благородних дівиць. Про те ще не було сказано Раскольнікову від самої Катерини Іванівни, І вона зараз запустилась в найподрібнійші подробиці.

Не знати яким чином відразу найшлася в її руках тая сама "похвальна грамота", про котру розповідав Раскольнікову ще покійник Мармеладов, обясняючи йому в шинку, що Катерина Іванівна, жінка його, при випуску з інститута танцювала з шалем "при ГУБЕРНАТОРІ І при других особах". Похвальна грамота отся очевидно мала тепер послужити за свідоцтво, що Катерина Іванівна має право сама завести пансіон; але головне, була виведена з тою цілею, щоб остаточно зрізати "обі виляльчені шлєпохвостниці" на припадок, колиб вони прийшли на поминки, і ясно доказати їм, що Катерина Іванівна з найблагороднійшого, можна навіть сказати аристократичного дому, донька полковника і вже без сумніву щось ліпшого як другі, що шукають пригод і котрих так богато розплодилось в останні часи.

Похвальна грамота зараз таки пішла по руках пяних гостей, чому Катерина Іванівна не перешкаджала, бо в ній дійсно було висказане en toutes lettres, вона донька надворного радника і дворянина, отже і в самім ділі майже донька полковника.

Розгорячившись, Катерина Іванівна без проволоки запустилася в усі подробиці будучого, прекрасного і спокійного життя-буття в Т...: про учителів гімназії, котрих вона запросить для лекцій в своїм пансіоні; про одного поважного старика, Француза Манґо, котрий учив по францу-ськи ще саму Катерину Іванівну в інституті, і котрий ще і тепер доживає свого віку в Т... і напевно піде до неї за най-низшу плату. Дійшло наконець діло і до Зоні, "котра поїде до Т... разом з Катериною Іванівною і буде їй там у всім помагати". Але тут нараз хтось зареготався на кінці стола.

Катерина Іванівна, хоч і постаралась в млі ока зробити вид, що з погордою не завважує сего сміху, все-ж таки зараз нароком підвисшивши голос, стала з одушевлениям говорити про безсумнівні спосібности Зофії Семенівни служити їі помічницею, про її покору, терпеливість, безкорисність, благородність і образования, причім попліскувала Зо-ню по личку, і піднявшись горячо двічі її поцілувала.

Зоня спалахнула, а Катерина Іванівна як стій розплакалась, таки зараз завважавши для самої себе, що вона слабосильна, дурненька і вже надто розстроєна, що пора би вже кінчити, і коли закуска вже скінчена, то подавати би чай.

В ту саму хвилю Амалія Іванівна, вже до крайности оби-джена тим, що в цілій розмові вона не брала ні найменшої участи і що її навіть цілком не слухають, нараз осмілилась сказати Катерині Іванівній одну незвичайно вмісну і бистру замітку про те, що в будучім пансіоні треба звертати исо-блившу увагу на чисте білля дівчат (ді веше) і щоб "докончь будь одна така хороші дам (ді даме), щоби гарно про білля смотріль, і по друге, "щоб всі молоді дівиць тихонько по ночам ніякой роман не читаль".

— по —

Катерина Іванівна, котра направду була розстроєна і вельми утомлена і котрій вже до крайности надоїли поминки, таки зараз "відрізала" Амалії Іванівній, що тая "меле нісенітниці" і нічого не розуміє; що старання о ді ваше річ кастелянки, а не директриси благородного пансіона; а що дотикається читання романів, так вже се просто навіть неприличности, і що вона просить її замовчати.

Амалія Іванівна спалахнула і розсердившись завважа-ла, що вона тільки "добра бажаль", а що її за "кватир давно вже ґельд не плятіль".

Катерина Іванівна знову "осадила" її сказавши, що вона говорить неправду, коли каже, що "добра бажаль", бо ще вчера, коли покійник лежав на катафальку, вона її за квати-ру мучила.

На се Амалія Іванівна дуже послідовно завважала, що вона "тих дам запросіль, але що ті дам не прішоль, бо ті дам бляґородний дам, і не можуть прішоль до небляґо-родний дам".

Катерина Іванівна знову зараз "підчеркнула" їй, що вона, будучи миткою, не може судити лро те, що така справдішня благородність.

Амалія Іванівна не витерпіла і зараз таки заявила, що її "фатер авс Берлін буль душе, душе важні шольовік, і обі рук по кишенях воділь і заєдно робіль так: пуф, пуф" і щоби ще вірнійше представити свого фатера, Амалія Іванівна зірвалась з крісла, засунула свої обі руки в кишені, надула губи і почала видавати якісь неозначені звуки ротом, похожі на пуф-пуф, при голоснім реготі всіх гостей,~котрі нарочно підохочували Амалію Іванівну своїми одобрениями, предчу-ваючи стичку.

Та сего вже не могла витерпіти Катерина Іванівна, і зараз, не надумуючись, в голос, щоб кождий чув, "гукнула", що у Амалії Іванівни може бути ніколи і фатера таки не було, а що попросту Амалія Іванівна — петербурська пяна Чухонка і навірно де-небудь передже кухаркою була, а може ще і що гірше.

Амалія Іванівна почервоніла як рак і запищала, що се може бути у Катерини Іванівни "зовсім фатер не буль; а що у неї буль фатер авс Берлін, і такі довгі сурдут носіль і заєдно робіль: пуф, пуф, пуф!"

Катерина Іванівна з погордою завважала, що її походження всім звісне, і що в отсій самій похвальній грамоті ви-сказане чорне на білім, що отець її полковник; а що отець Амалії Іванівни (коли тілько у неї був який-небудь отець) навірно якийсь петербурський Чухонець, молоко продавав; а найвірнійше зі всего, що і цілком батька не було, бо ще до-си не знати, як зовуть Амалію Іванівну по батьку: Іванівна чи Людвиківна?

Тут Амалія Іванівна, розбішена до крайности і ударяючи кулаком по столі, взялася пищати, що вона Амаль Іван, а не Людвиківна, що її фатер "зваль Иоган і що він буль бурмайстер, а що фатер Катерини Іванівни зовсім ніколи буль бурмайстер".

Катерина Іванівна встала з крісла і строго, спокійним голосом (хотяй ціла поблідла і**грудь її піднималась глубоко), завважала їй, що коли вона хоч тільки один ще раз осмілиться "ставляти на одну дошку свойого дрянтивого фатерика з її таточком, то вона, Катерина Іванівна, зідре з неї чіпчик і подопче його ногами".

Учувши теє, Амалія Іванівна стала бігати по кімнаті, кричачи із всеї сили, що вона господиня, і щоб Катерина Іванівна "в тую мінут зїхаль з кватир"; відтак кинулась чомусь-там збирати зі стола срібні ложки. Піднявся гамір і шум; діти стали плакати. Зоня кинулась зразу здержувати Катерину Іванівну; але коли Амалія Іванівна нараз закричала щось про жовтий білет, Катерина Іванівна відіпхнула Зоню і пустилась до Амалії Іванівни, щоб без проволоки виконати свою грізьбу дотично чіпчика.

В отсю хвилю отворились двері і на порозі кімнати не-чайно показався Петро Петрович Лужин. Він стояв і строгим, уважним поглядом оглядав цілу компанію. Катерина Іванівна кинулась до него.

III.

— Петре Петровичу! — закричала вона. — Обороніть хоч ви! Покажіть сій дурній скотині, що вона не сміє так обходитись з благородною дамою в нещастю, що на се є суд ... Я до самого генерал-губернатора ... Вона відповість ... Памятаючи на хліб-сіль мого таточка, обороніть сиріт.

— Позвольте, пані... Позвольте, позвольте, пані, — відмахнувся Петро Петрович, — таточка вашого, як і відомо вам, я цілком не мав чести знати... даруйте, пані! (Хтось голосно захохотався) а в ваших безнастанних звадах з Ама-лією Іванівною я брати участи не наміряю, пані... Я в своїм ділі... і хочу розмовитись, таки зараз, з пасербицею вашою, Зофією ... Іванівною ... Здається так, пані? Позвольте перейти ...

І Петро Петрович, обходячи боком Катерину Іванівну, пустився в противний кут кімнати, де находилась Зоня.

Катерина Іванівна як стояла на місци, так і осталась, мов би громом поражена. Вона поняти не могла, як міг Петро Петрович відказатись від хліба-соли її таточка. Видумавши раз тую хліб-сіль, вона уже її свято сама вірила. Поразив її і діловий, сухий, повний навіть якоїсь згірдної грізьби тон Петра Петровича. Та і всі якось притихли мало-помалу при його появі. Кромі того, що сей "діловий і серіозний" чоловік надто вже різко не підходив під всю кампанію, кромі того видно було, що він за чимсь важним прийшов, що лиш якась незвичайна причина могла притягнути його в таку компанію, і що отже зараз щось станеться, щось буде.

Раскольніков, котрий стояв біля Зоні, подався на бік, щоб пропустити його; Петро Тіетрович, виділось, цілком його не завважав.

Через мінуту на порозі показався і Лебезятніков; в кімнату він не увійшов, але задержався також з якоюсь особлив-шою цікавістю, майже з задивом; прислухувався, тільки здавалось, довго не міг чогось порозуміти.

— Даруйте, що я може бути перериваю, однак діло досить важне, — завважав Петро Петрович, якось загально, і не звертаючись ні до кого окремо. — Я навіть і рад при публиці. Амаліє Іванівно, прошу вас покірнійше, щоб яко господиня кватири звернули увагу на мою наступити маючу розмову з Зофією Іванівною. Зофіє Іванівно, — тягнув він дальше, звертаючись просто до незмірно здивованої і вже наперед наляканої Зоні, — з мого стола, в кімнаті приятеля мого Андрія Семеновича Лебезятнікова, зараз таки по вашім виході щез належачий мені державний кредитний білет на сто рублів. Коли яким би то не було способом ви знаєте і покажете нам, де він тепер находиться, то впевняю вас чесним словом і беру всіх на свідків, що діло лиш на тім скінчиться.

В противнім же разі приневолений буду звернутись до средств вельми серіозних, тоді... нарікайте вже на саму себе.

В кімнаті мов би маком посіяв. Навіть плачучі діти затихли. Зоня стояла мертво-бліда, гляділа на Лужина і нічого не могла відповісти. Вона начеб ще і не розуміла. Минуло кілька секунд.

— Ну, пані, як же? — запитав Лужин, пильно вдивляючись в неї.

— Я не знаю ... Я нічого не знаю ... — слабим голосом промовила наконець Зоня.

— Ні? не знаєте? — запитав знову Лужин і ще кілька секунд помовчав. — Подумайте, мадемуазель, — почав він строго, тільки ще з повздержанкям, — розважте, я пристаю дати вам ще хвилинку до намислу. Позвольте розважити: колиб я не був так переконаний, то вже, розуміється, при моїм досвіді, не поваживсяб я так просто вас обвинувачувати, бо за подібне пряме і голосне, але ложне або хоч би тільки обвинения через помилку, я, розуміється, сам відповідаю. Я се знаю, пані. Нині рано я розміняв для своїх потреб кілька пятипроцентових акцій, на суму номінально трох тисячів рублів. Рахунок з банку у мене в кишені. Прийшовши домів, я — свідок тому Андрій Семенович, — почав лічити гроші зараз і налічивши дві тисячі триста рублів, сховав їх в пулярес в побічну кишеню сурдута. На столі осталось около пятисот рублів кредитними білетами, і межи ними три білети по сто рублів кождий. В ту хвилю надійшли ви (на мій зазив.) — і весь час у мене перебули відтак в незвичайнім зворушенню, так що аж тричі серед розмови вставали і спішили чогось виходити, хоч розмова наша ще не була скінчена. Андрій Семенович може все посвідчити. Сподіюсь, ви самі, мадемуазель, не відкажетесь потвердити і признати, що позвав я вас через Андрія Семеновича єдино длятого тільки, щоб розмовитись з вами про сирітське і безпомічне положення вашої неньки, Катерини Іванівни (до котрої я не міг прийти на поминки), і про те, якби хосенно було урядити в її користь що небудь в роді губскрипції, льотерії або тому подібного. Ви мені дякували і навіть прослезились (я розповідаю все так, як було, щоби по перше, нагадати вам, а по друге, показати вам, що з памяти моєї не загладилась ні найменша подробиця). Відтак я взяв зі стола десятирубле-вий кредитний білет, і подав від свого імени для розпорядимости вашої ненечки яко першу запомогу. Усе те бачив Андрій Семенович. Опісля я вас відпровадив до дверий, — ви усе ще були однаково помішані, — після чого оставшись сам-на-сам з Андрієм Семеновичем, я переговорив з ним мі-нуть около десять. Андрій Семенович вийшов, а я знову звернувся до стола з лежачими на нім грішми, з заміром перечисли™ їх і відложити, як і хотів передше, окремо. На моє велике здивування одного сторублевого білета не ставало. Позвольте розсудити; підозрівати Андрія Семеновича я вже ніяк не можу, пані; навіть такого здогаду соромлюся. Помилитись в рахунку я рівнож не міг, тому що на хвилинку перед вашою появою я покінчив ціле обчислення і найшов цілу суму як слід. Признаете самі, що нагадуючи ваше поміщання, вашу поквапність відходити і те, що ви тримали я-кийсь час руку на столі; взявши наконець під розвагу суспільне становище ваше і сполучені з ним привички, я, так сказати з перестрахом і навіть проти волі моєї, приневолений був остановитись на підозрінню, — розуміється, жорстокім, але — справедливім, пані! Додам ще і повторю, що мимо всеї моєї очевидної певности, розумію, що все таки в теперішнім обвинению моїм є для мене трохи ризика. Однакож, як бачите, я не без причини; єдино ваша чорна невдячність є причиною всему! Адже-ж я вас запрошую в інтересах убогої матері вашої, я дарую вам десять рублів, а ви таки зараз, безпосередно, платите мені за все те подібним поступком! Ні, пані, се вже не гарно! Научка доконечна. Та розберіть самі; мимо всего того, як справдішний друг ваш, прошу вас (бо ліпшого друга не можете мати в отею хвилю), опамятайтесь! Инакше буду неумолимий! Ну, пані, як?

— Я нічого не брала у вас, — прошептала переражена Зоня, — ви дали мені десять рублів, ось вони, візьміть їх.

Зоня виняла з кишені десять-рублевий папірчик і простягнула руку до Лужина.

— А до тих сто рублів ви так і не признаєтесь? — докірливо і з натиском проговорив він, не принимаючи грошей.

Зоня оглянулась довкола. Всі позирали на неї з такими страшними, строгими, насмішливими, ненависними лицями. Вона поглянула на Раскольнікова ... той стояв біля стіни, зложивши навхрест руки, і палаючим поглядом глядів на неї.

— О, Господи! — вирвалось у Зоні.

— Амаліє Іванівно, треба буде дати знати в поліцію, отже прошу вас покірно, пішліть поки що за двірником, — тихо і навіть ласкаво промовив Лужин.

— Ґот дер бармгерціґе!*) — Я так і зналь, що вона краль! — сплеснула руками Амалія Іванівна.

— Ви так і знали? — підхопив Лужин. — Значить отже вже і перше мали хоч деяку підставу так судити. Прошу вас, предостойна Амаліє Іванівно, запамятайте слова ваші, виголошені впрочім при свідках.

— Я-я-як! — крикнула нараз, опамятавшись, Катерина Іванівна і в бішености кинулась до'Лужина. — Як! Ви її о злодійство обвинувачуєте? Зоню ось? Ах, падлюки!

І кинувшись до Зоні, вона немов в кліщі обхопила її своїми висохлими руками.

— Зонечко! Як ти сміла брати від него десять рублів! О, глупа! Давай сюди! Давай сюди! Давай зараз сих десять рублів — ось тобі вони!

І вихопивши від Зоні папірець, Катерина Іванівна зімня-ла його в руках і кинула на відлів просто в лице Лужина. Кулька попала в око і відскочила на поміст. Амалія Іванівна кинулась піднимати гроші. Петро Петрович розсердився.

— Держіть її божевільну! — закричав він.

В дверях в отсю хвилю рядом з Лебезятніковом показалось ще кілька осіб, між котрими виглядали і обі приїзжі дами.

— Як! Божевільну? Се я божевільна? ду-урень! — вискнула Катерина Іванівна. — Сам ти дурень, скорчений параграфе, низький чоловіче! Зоня, Зоня візьме у тебе гроші! Зоня злодійка! Та вона ще тобі дасть, дурню! — І Катерина Іванівна істерично зареготалась. — Чи бачили ви дурня? — кинулась вона на всі боки, показуючи всім на Лужина. — Як! І ти також? — побачила вона нараз господиню. І ти сюди також, ковбаснице, потверджуєш, що вона "краль", підла ти пруска куряча ного в криноліні! Ах ви! Ах ви! Та вона і з кімнати ось не виходила і як прийшла від тебе, падлюко, тут зараз біля мене і сіла; всі бачили. Ось біля Родіона Романовича і сіла!... Обшукайте її! Коли вона нікуди не виходила, то гроші мусять бути при ній! Шукай же, шукай, шукай! Тілько як їх не найдеш, то вже даруй, голубчику, відповіш! До государя, до государя, до самого царя побіжу,

*) Милосерний Боже!

милосерного, до ніг кинуся, таки зараз ще нині! я — сирота! Мене пустять! Ти думаєш, не пустять? Брешеш, дійду! Дій-ду-у! Се ти на те, що вона несміла, числив? Ти на се ось надіявся? Та я, брате, за те сміла! Обірвешся! Шукай же! Шукай, шукай, ну, шукай!!

І Катерина Іванівна в скажености, натягала Лужина во-лічучи його до Зоні.

— Я готов, пані, і відповідаю ... але утихомиртеся, пані, утихомиртеся! Я надто добре бачу, що ви смілі!... Се... се ... се як же, пані? — бурмотів Лужин, — се треба при поліції, пані... хоч впрочім і тепер свідків аж надто ... Я готов, пані... Але в такім разі якось воно не уходить мущи-ні... бо се женщина ... Колиб з помічю Амалії Іванівни ... хотяй впрочім так діло не робиться ... Се як же, пані?

— Кого хочете! Нехай хто хоче, той і обшукає! — кричала Катерина Іванівна. — Зоню, виверни їм кишені. Ось, ось! Гляди, покиде людськости, от пуста, тут хусточка лежала, кишеня пуста, бачиш! Ось друга кишеня, ось тобі на! Бачиш! Бачиш!

І Катерина Іванівна не те що вивернула, а так і видеола обі кишені, одну за другою наверх. Однакож з другої, пр^ вої кишені нараз вискочив папірчик і описавши в воздусі параболю, упав під ноги Лужина. Се всі бачили; многі аж скрикнули. Петро Петрович нагнувся, взяв папірець двома пальцями з долівки, підняв всім на показ і розвернув. Се був сторублевий кредитний білєт, зложений в вісім частей. Петро Петрович обвів довкола свою руку, показуючи всім білєт.

— Злодійка! Вон з кватир! Поліцай, поліцай! — заголосила Амалія Іванівна. — їх треба в Сибір прогналь! Вон!

Зі всіх боків полетіли оклики. Раскольніков мовчав, не спускаючи очей з Зоні, зрідка але живо переводячи їх на Лужина. Зоня стояла на тім самім місці, мов без памяти. Вона майже навіть не була і зачудована. Нараз румянець залив її ціле лице; вона крикнула і закрилась руками.

— Ні, се не я! Я не брала! Я не знаю! — закричала вона розриваючим серце зойком і кинулась до Катерини Іванівни.

Тая схопила її і міцно притиснула до себе, неначе своєю груддю хотіла оборонити її перед усіми.

— Зоню! Зоню! Я не вірю! Бачиш я не вірю! — кричала (не зважаючи на всю очевидність) Катерина Іванівна, по-трясаючи її в руках своїх як дитинку, цілуючи її без числа разів, лапаючи її руки і, так і впиваючись, цілуючи їх. — Щоб ти взяла! Та що се за глупі люде! О, Господи! Глупі ви, глупі, — кричала вона, звертаючись до всіх, — та ви ще не знаєте, не знаєте, яке се серце, яка се дівчина! Вона візьме, вона! Та вона свою послідню сорочку скине, продасть, боса пійде, а вам віддасть, коли вам треба буде, от вона яка! Вона і жовтий, бачите, білєт дістала, длятого, що мої діти з голоду гинули, себе за нас продала!... Ах, небіщиченьку, не-біщиченьку! Ах, небіщиченьку, небіщиченьку! чи бачиш? Чи бачиш? Ось тобі поминки! Господи! Та обороніть же її, що-ж ви стоїте всі! Родіоне Романовичу! Ви ось чому-ж не уйметеся? Ви також може вірите? Мізинця ви її не стоїте, всі, всі, всі, всі! Господи! та оборони-ж наконець!

Плач бідної сухітницГ, осиротілої Катерини Іванівни зробив, здавалось, сильне вражіння на публику. Тут було стільки гідного пожалування, стільки страдаючого в тім від болю викривленім, сухітничім лици, в тих висохлих, запечених кровю губах, в тім хрипло-крикливім голосі, в тім судорожнім плачу, подібнім до дитячого плачу, в тій довірчивій дитячій і рівночасно очайдушній мольбі оборонити, що, здавалось, всі розжалились над нещасною. По крайній мірі Петро Петрович зараз таки її пожалував.

— Пані! пані! — крикнув він переконуючим голосом, — вас сей факт не дотикає! Ніхто не рішиться вас обви-нити о порозуміння, або спілку, тим більше, що ви таки самі викрили, вивернувши кишеню: видно отже нічого не догадувались. Дуже і дуже готов я жалувати, коли так.сказати, нужда напутила Зофію Семенівну, але длячого-ж, мадемуазель, ви не хотіли признатись? Сорому налякались? Перший крок? Сторопіли може бути? Діло понятие, пані; дуже понятие... Все-ж таки, нащо було пускатись на таку дорогу! Панове! — звернувся він до всіх зібраних, — панове! Тому, що у мене є серце, я, нехай, готов простити, навіть тепер, хоч мене зневажено особисто. Нехай отже, мадемуазель, теперішній сором буде вам наукою на будуче, — звернувся він до Зоні, — а дальшого ужитку з того, що лучилось, робити не буду — і на тім кінець. Буде того!

Петро Петрович скоса поглядів на Раскольнікова. Погляди їх стрітились. Палаючий погляд Раскольнікова готов був перемінити його в попіл. Тимчасом Катерина Іванівна, здавалось, нічого більше і не слухала: вона обнимала і цілувала Зоню, мов божевільна. Діти також обходили зі всіх боків Зоню своїми рученятами, а Полечка, — котра не цілком впрочім розуміла, в чім діло, — здавалось, ціла так і потонула в слезах, надриваючись від шльохання і укривши своє набреніле від плачу, гарненьке личко на груди Зоні.

— Що за нікчемність! — роздався нараз сильний голос в дверях.

Петро "Петрович живо оглянувся.

— Що за нікчемність! — повторив Лебезятніков, пильно глядячи йому в вічі.

Петро Петрович аж начеб здрігнувся. Се завважали всі. (Опісля про те згадували). Лебезятніков ввійшов в кімнату.

— І ви посміли мене на свідка ставляти? — сказав він, підходячи до Петра Петровича.

— Що се значить, Андрію Семеновичу? — про що таке ви говорите? — пробурмотів Лужин.

— Се значить, що ви... клеветник, ось що значать мої слова! — горячо промовив Лебезятніков, строго споглядаючи на него своїми підсліпуватими очима.

Він був страшенно розлючений. Раскольніков так і впився в него очима, начеб ловив і важив кожде його слово. Знову наступила мовчанка. Петро Петрович майже аж зане-знався, особливо в першу хвилю.

— Коли ви се до мене ... — почав він, загикуючись, — та що з вами? Чи ви при умі?

— Я ось при умі, пане, але ви ... просте ледащо, мошенник! Ах, що за нікчемність! Я усе слухав, я нарочно підождав, щоб усе порозуміти, бо, признаюсь, навіть до тепер воно не цілком льоґічне... Та длячого ви усе те зробили — не розумію.

— Та що я зробив такого! Чи перестанете вже раз говорити вашими беззвязними загадками? Або може ви випили?

— Се ви, нікчемний чоловіче, може бути пете, а не я! Я і горівки цілком ніколи не пю, бо се проти мого переконання!. Представте собі, він, він сам своїми власними руками віддав сей сторублевий білет Зофії Семенівні, — я бачив, я свідок, я присягу прийму! Він, він! — повторяв Лебезятніков, звертаючись до всіх і кождого.

— Та ви збожеволіли чк що, молокососе? — заревів Лужин. — Вона тут сама перед вами, — вона сама тут, що тільки при всіх потвердила, що кромі десяти рублів, нічого від мене не дістала. Яким же чином міг я її передати, після того?

— Я бачив, бачив! — кричав і впевняв Лебезятніков. — І хоч се проти моїх переконань, то я таки готов зараз принята в суді будь яку присягу, бо я бачив на власні очі, як ви їй зручно підсунули! Тілько я ось дурень, подумав, що ви з милосердя підсунули! В дверях пращаючись з нею, коли вона обернулась і коли ви її стискали одною рукою руку, другою, лівою, ви і положили її зручно в кишеню папір. Я бачив! Бачив!

Лужин поблід.

— Що ви брешете! — зухвало закричав він. — Та і як ви могли, стоячи коло вікна, пізнати папірець? Вам привиділось... підсліпуватими очима. Ви маячите!

— Ні, не привиділось; І хоч я і далеко стояв, але я все, все бачив, і хоч від вікна дійсно трудно розпізнати папірець,

— се ви правду говорите, — тілько я з особлившого припадку знав напевне, що се іменно сторублевий білет, бо коли ви стали Зофії Семенівній давати десятирублевий папірець,

— я бачив сам, — ви тоді зараз взяли зі стола сторублевий білет (се я бачив, бо стояв тоді близько і тому, що якраз в ту хвилю вродилась у мене одна гадка, то я і не забув, що у вас в руках білет). Ви його зложили і держали, стиснувши в руці, весь час. Опісля я зразу знову забув, але коли ви почали вставати, то з правої переложили в ліву і трохи не випустили з рук; я тут знову нагадав, бо знову прийшла мені тая сама гадка, іменно, що ви хочете зробити її ласку так, щоб я не бачив. Можете представити собі, як я став слідити,

— ну, і побачив, як удалось вам всунути її в кишеню. Я бачив, бачив, я присягну!

Лебезятніков ледви не засапався. Із всіх боків почали "роздаватись ріжнородні виклики, більше всего означаючі зачудування; та почулись і виклики, що прибирали грізний тон. Всі стали тиснутись до Петра Петровича. Катерина Іванівна кинулась до Лебезятиікова.

— Андрію Семеновичу! Я в вас помилилась! Обороніть її! Оден ви за нею! Вона сирота, вас Бог післав! Андрію Семеновичу, голубчику, серце!

І Катерина Іванівна, майже не памятаючи, що робить, кинулась перед ним навколішки.

— Брехня! — заревів розярений до скажености Лужин, — недоріцтва самі верзене, паничу. "Забув, пригадав, пригадав, забув" — що таке! Значить отже, я нароком її під-ложив? Нащо? В якій ціли? Що у мене спільного з сею ...

— Длячого? Отсего то я і сам не знаю, а що розповідаю справдішний факт, то се правда! Я до тої степени не помиляюсь, мерзенний, підлий ви чоловіче, що іменно памя-таю, як по тій причині мені зараз тоді в голову питання прийшло, саме в ту хвилю, коли я вам дякував і руку вам стискав. Длячого-ж поклали ви їй крадькома в кишеню? То є длячого якраз крадькома? Чи лиш для того тільки, що хотіли від мене укрити, знаючи, що я противних переконань і не люблю приватного милосердя, котре нічого не лічить радикально? Ну, і рішив, що вам дійсно переді мною стидно такі дарунки робити, і кромі того може бути, подумав я, він хоче їй несподіванку зробити, здивувати її, коли вона найде у себе в кишені цілих сто рублів. (Бо деякі милосерні люде дуже люблять так розмазувати свої добродійства; я знаю). Опісля мені також подумалось, що ви хочете її спробувати, чи прийде вона, найшовши, подякувати? Відтак, що хочете уникнути вдячности і щоб... ну, як се там говориться: щоб. права рука, чи як там, не знала ... одним словом якось так ... Ну, та чи мало мені думок тоді прийшло в голову, так що я постановив усе те обдумати опісля, та все-ж таки уважав нечемним виявити перед вами, що знаю все. Тільки мені зараз тоді прийшло в голову знову ще питання: що Зофія Семе-ківна бути-може, заки завважає, готова ще загубити гроші; ось длячого я рішився піти сюди, викликати її і повідомити, що ви її положили в кишеню сто рублів. Та по дорозі зайшов я перше в нумер до пань Кобилятнікових, щоби занести їм "Загальний вивід положительної методи" і особливо поручите їм статтю Підеріта (а впрочім також і Ваґнера); потім приходжу сюди, а тут ось вже яка історія! Ну, чи міг я, чи .міг я мати всі ті думки, колиб я дійсно не бачив, що ви вложили їй в кишеню сто рублів?

Коли Андрій Семенович скінчив свої многословні розваги таким льоґічним виводом на закінчення бесіди, то страшенно втомився і аж піт капав з його лиця. Бідняга, він і в рідній мові не умів обяснитись порядно (не знаючи впрочім ніякої другої мови), так що він цілий якось відразу знеміг, .аж начеб похудів, після отсего свого адвокатського подвигу.

Тим не менше бесіда його викликала незвичайне вражіння. Він говорив з такою певністю, з таким переконанням, що йому, се було видно, всі вірили. Петро Петрович почув, що його справа стоїть зле.

— Яке мені діло до того, що вам в голову прийшли якісь дурні питання, — закричав він. — Се не доказ, пане! Ви могли все те вимаячити у сні, от і все! А я вам говорю, що ви брешете, добродію! Брешете і ширите клевету з якоїсь гам злости до мене, а іменно в гніві за те, що я не приставав на ваші вільнодумні і безбожні соціяльні предложения, от що, пане!

Але сей викрут не приніс хісна Петру Петровичеви. Противно, дався чути із всіх сторін регіт.

— А, ти ось куди заїхав! — крикнув Лебезятніков. — Брешеш! Клич поліцію, а я присягу прийму! Одного тільки поняти не можу: длячого він наважився на сей нікчемний поступок! О окаянний, підлий чоловік!

— Я можу обяснити, длячого він наважився на такий поступок, і, коли треба, сам присягу прийму! — твердим голосом озвався иаконець Раскольніков і виступив вперед.

Він був незвичайно твердий і спокійний. Всім якось ясно стало, при однім лиш погляді на него, що він дійсно знає, в чім діло, і що дійшло до розвязки.

— Тепер я вже зовсім усе собі вияснив, — казав дальше Раскольніков, звертаючись просто до Лебезятнікова. — Від самого початку історії я вже став підозрівати, що тут якийсь мерзенний підступ; я став підозрівати в наслідок деяких о-собливших обставин, лиш мені одному звісних, котрі я зараз і обясню всім: в них ціла суть річи! Ви же, Андрію Семеновичу, вашим дорогоцінним свідоцтвом остаточно вияснили мені все. Прошу всіх, всіх послухати: Сей добродій (він показав на Лужина) сватався недавно до одної дівчини, а іменно до моєї сестри, Евдокії Романівни Раскольніко-вої. Але приїхавши до Петербурга, він позавчора, при першій нашій стрічі зі мною посварився, і я вигнав його від себе, на що маю двох свідків. Сей чоловік дуже лукавий... Позавчора я ще і не знав, що він тут живе у вас, Андрію Семеновичу, і що того самого дня, як ми посварились, то є позавчора, він був свідком того, як я передав, яко приятель покійного пана Мармеладова, подрузі його, Катерині Іванів-ній дещо грошей на похорон. Він зараз таки написав карточ-

ку до моєї матері і повідомив її, що я віддав всі гроші не Катерині Іванівній, а Зофії Семенівній, і при тім в найпідлій-ших виразах згадав про ... про характер Зофії Семенівни, то є натякнув на характер відносин моїх до Зофії Семенівни. Все те, як догадуєтесь, з ціллю посварити мене з матірю і сестрою, показавши їм, що я розкидаю з нечесними замірами їх послідні гроші, котрими вони мені помагають. Вчера вечером, при матері і сестрі і в його присутмости, я вияснив правду, доказавши, що передав гроші Катерині Іванівній на похорон, а не Зофії Семенівній, і що з Зофією Семенівною позавчора я ще і знакомий навіть не був, і навіть на очі її ще не бачив. Притім я додав, що він, Петро Петрович Лужин, з всіми своїми достоїнствами не стоїть одного мізинця Зофії Семенівни, про котру віц так погано виражаєсь. На його же питання: чи посадив би я Зофію Семенівну рядом з моєю сестрою? я відповів, що я вже се і зробив того самого дня. Розізлившись на те, що мати і сестра не хотять після його научення зі мною зірвати, він, слово по слові, став говорити їм непростимі грубости. Наступило оконечне розірвання і його вигнали з хати. Все те збулося вчера вечером. Тепер прошу о особлившу увагу: представте собі, що колиб йому удалось тепер доказати, що Зофія Семенівна — злодійка, то по перше, він доказав би моїй сестрі і матері, що його підозріння були майже цілком оправдані; що він справедливо розсердився за те, що я поставив на одну дошку мою сестру і Зофію Семенівну; шо нападаючи на мене, він боронив отже і беріг честь моєї сестри, а своєї зарученої. Одним словом, через все те він навіть міг знову поріжнити мене з рідними і вже очевидно надіявся знову дібратись до їх ласки. Не говорю вже про те, що він мстився особисто на мені, бо має причину догадуватись, що честь і щастя Зофії Семенівни дуже для мене дорогі. От ціла його ціль! От як я розумію сю справу! От і вся причина і другої бути не може.

Так або майже так закінчив Раскольніков свою бесіду, часто переривану окликами усіх присутних, що слухали впро-чім цікаво. Та не зважаючи на всі перерви, він переговорив різко, спокійно, покладно, ясно, тнердо. його рішучий голос, його переконаний тон, і строге лице викликали у всіх незвичайне вражіння.

— Так, так, се так! — в захваті потверджував Лебезятніков. — Се навірно так і буде, бо він іменно питав мене, як тільки ввійшла до нас в кімнату Зофія Семенівна, чи ви тут? Чи не бачив я вас межи гостями Катерини Іванівни? Він відкликав мене в тій ціли до вікна і там нишком запитав. Значить, йому конечно треба було, щоб тут були ви! Се так, се все так!

Лужин мовчав і згірдно усміхався. Однакож він був дуже блідий. Здавалось, що він обдумував, як би йому викрутитись. Може бути він би радо кинув усе і вийшов, тільки в отсю хвилю се було майже неможливе; се значило просто признати справедливість виведених против него обвинень і признатись до того, що він дійсно оклеветав Зофію Семе-нівну. Крім того ще і публика, і так вже напитками підохочена, надто вже ворушилась. Провіянтський, хоч впрочім і не усе розумів, все-ж таки кричав більше всіх і предкладав деякі вельми неприємні для Лужина міри. Але були і не пяні; зійшлись і зібрались із всіх кімнат. Всі три Полячки страшенно горячились і ревіли до него безнастанно: "пане лайдаку!" при чім бурмотіли ще якісь грізьби по польськи.

Зоня слухала з напруженням, але якось начеб також не все розуміла, дослівно мов би прокидалась з памороки. Вона тільки не спускала очей своїх з Раскольнікова, відчуваючи, що в нім цілий її захіст. Катерина Іванівна тяжко і хрипло дихала і була, здавалось, в страшнім обезсиленню. Дурній-ше всіх стояла Амалія Іванівна, роззявивши рот і мов би нічого не понимаючи. Вона лиш зміркувала, що Петро Петрович якось злапався.

Раскольніков попробуваь знову говорити, тільки йому вже не дали докінчити: всі кричали і тиснулись коло Лужина з наругами і грізьбами. Все-ж таки Петро Петрович не піддався. Видячи, що вже справа щодо обвинения Зоні дочиста програна, він просто чіпився зухвальства:

— Звиніть, панове, будьте ласкаві, не душіться, дайте перейти! — говорив він, перетискаючись крізь товпу. — Зробіть ласку, не грозіть: впевняю вас, що нічого не буде, нічого не зробите; я не з трусливих, а противно ви таки, панове, відповісьте, що насиллям прикрили кримінальну справу. Злодійка викрита, я буду переслідувати. В суді не так сліпі і... не пяні, і не повірять двом явним безбожникам, ворохобникам і вільнодумцям, що обвиняють мене з особистої мести за те, до чого самі вони в дурноті своїй признаються ... Так, панове, позвольте!

— Щоб зараз а зараз і дух ваш не пах в моїй кімнаті; вон, виносіться, і все між нами скінчене! І коли подумаю, що я із шкіри рвався, йому викладав... цілі дві неділі!... — кричав Лебезятніков.

— Адже я вам і сам, Андрію Семеновичу, передше сказав, що випроваджуюсь, коли ви ще задержували; тепер же додам тільки, що ви дурень, пане. Бажаю вам, щоб вилічили свій розум і ваші сліпенькі очі. Позвольте-ж, панове!

Він перетиснувся; однак провіянтському не хотілось так легко його випустити, з самими тільки зневагами: він вхопив зі стола склянку, розмахнувся і пустив її в Петра Петровича; але склянка полетіла просто в Амалію Іванівну. Вона запищала, а провіянтський, стративши від розмаху рівновагу, важко повалився під стіл. Петро Петрович перейшов в свою кімнату, і за пів години його вже не було в домі.

Зоня, з природи несміла, і передше знала, що її лекше погубити, ніж кого небудь, а вже обидити її кождий міг майже безкарно. Та все таки, до самої отсеї мінути, їй здавалось, що можна як небудь уйти перед бідокьпри помочі осторожности і покірливости перед всім' і кождим. Розчаровання її було надто тяжке. Вона, правда, з терпеливістю і майже без нарікання могла усе перенести, — навіть і отеє. Але в першу мінуту вже надто тяжко стало. Мимо свого торжества і свого оправдання, — коли проминуло перше перераження і перший заворот голови, коли вона поняла і порозуміла все ясно, — чувство безпомічности і обиди болючо стиснуло її серце. З нею почалась істерія. Наконець, не видержавши, вона кинулась геть з кімнати і побігла до дому. Се було майже зараз по виході Лужина.

Амалія Іванівна, як тільки в неї при голоснім сміху зібраних влучила склянка, — також не видержала. З криком, мов бішена кинулась вона на Катерину Іванівну, уважаючи її за виновницю всего:

— Вон з кватір! Зараз! Марш!

Сказавши те, стала хапати усе, що її попадалось під руки З річей Катерини Іванівни, і скидати на долівку. Вже і без того прибита, мало що памятаюча себе, засапана, бліда Катерина Іванівна зірвалась з постелі (на котру упала була в обезсиленню) і кинулась на Амалію Іванівну. Відтак боротьба була надто нерівна; тая відіпхнула її як перше.

— Як! Мало того, що безбожно оклеветали, — ще тая скотина на мене! Як! В день похорону мужа гонять з кватири, після мого хліба-соли, на вулицю, з сиротами! Та куди-ж я піду! — заголосила, ридаючи і задихуючись, бідна женщина. — Господи! — закричала вона нараз, заіскрившись очима — чи вже-ж нема справедливости! Кого-ж Тобі боронити, коли не нас, сиріт? А ось, побачимо! Є на світі суд і правда, є, я найду! Зараз, погоди, безбожна худобино! Полечко, оставайся з дітьми, я вернуся. Дожидайте мене хоч на вулиці! Побачимо, чи є на світі правда!

І накинувши на голову ту саму зелену хустку, про котру згадував в своїм оповіданню покійний Мармеладов, Катерина Іванівна перетиснулась крізь пяну товпу сусідів, що все ще тиснулись в кімнаті, і з шльохами та сльозами вибігла на вулицю, — з неозначеною цілею: десь там зараз без проволоки і за всяку ціну, найти справедливість.

Полечка в страху запхалась з дітьми в кут, на скриню, де обнявши обоє маленьких, ціла дрожачи, стала дожидати повороту матері. Амалія Іванівна сіпалась по кімнаті, пищала, ругала, шпуряла всім, що не попалось її в руки, на долівку і казилась. Сусіди горлали з цілої сили, оден одно, другий друге, — ті оповідали, що уміли, про те, що лучилось; инші сварились і зневажались; були і такі, що почали співати ...

— А тепер пора і мені! — подумав Раскольніков. — А-ну, Зофіє Семенівно, подивимось, що ви зволите тепер говорити!

І він пустився до кватири Зоні.

IV.

Раскольніков був діяльним і смілим адвокатом Зоні проти Лужина, мимо того, що сам носив стілько власного тя-гару і горя на душі. Однакож, перетерпівши так богато рано, він аж рад був нагоді, що перемінить свої вражіння, котрі ставали вже незносними, не говорячи вже про те, як богато особистого і сердечного містилось в його старанню стати Зоні в пригоді. Кромі того його заміром було і страшно трі-вожило його, особливо хвилями, побачитись з Зонею; він чувся приневоленим обявити її, хто убив Лизавету і предчу-вав страшну муку для себе і аж відмахувався від неї руками. І длятого, коли він покликнув виходячи від Катерини Іванівни: "А-ну, що ви скажете тепер, Зофіє Семенівно?", то очевидно находився ще в якімсь хвилево-взбудженім стані смі-лости, визову і недавньої побіди над Лужином. Та тільки якось дивно лучилось з ним.

Коли він дійшов до кватири Капернаумова, то почув в собі нагальне обезсилення і страх. В задумі остановився він перед дверми з дивним читанням: "Чи треба розповідати, хто убив Лизавету?" Питання було справді дивне, бо він зараз, в ту саму хвилю почув, що не тілько годі не сказати, але навіть і віддалити сю мінуту, хоч би на часочок, годі. Він ще не знав, чому годі; він тільки відчув се, і се важке почуття своєї безсильности перед доконечністю майже придавило його. Щоб вже не роздумувати, не мучитись, він хутко отворив двері і з порога поглядів на Зоню.. Вона сиділа опершись ліктями на столик і закривши лице руками; коли-ж побачила Раскольнікова, чим скорше встала і пішла йому на стрічу, начеб ждала його.

— Що би зі мною без вас там було! — скоро промовила вона, зійшовшись з ним серед кімнати.

Очевидно її лиш се і хотілось чим скорше сказати йому. Тому і ждала.

Раскольніков підійшов до стола і сів на крісло, з котрого вона тільки що встала. Вона станула перед ним віддалена два кроки, зовсім так само, як вчера.

— Що, Зоню? — сказав він і нараз почув, що голос його дрожить. — Адже ціла отся справа опиралась на "суспільне становище і ідучі з ним рука в руку привички". Чи поро-зуміли ви се передше?

Терпіння виразилось в її лиці.

— Тільки не говоріть зі мною як вчера! — перервала вона йому? — Ради Бога, вже не починайте. І так муки доволі...

Вона скоренько усміхнулась, налякавшись, що може бути йому не сподобається докір.

— Я дурницю зробила, що звідтам відійшла. Що там тепер? Перед хвилею хотіла було іти, та все думала, що ось ви зайдете.

Він розповів її, що Амалія Іванівна гонить їх з кватири і що Катерина Іванівна побігла кудись-там "правди шукати".

— Ах, Боже мій! — зірвалась Зоня. — Ходімо чим скорше ...

І вона вхопила свою мантильку.

— Вічно одно і ге саме! — крикнув роздргзнено Раскольніков. — У вас тілько і на думці, що вони! Побудьте зі мною. ^ і

— А ... Катерина Іванівна?

— А Катерина Іванівна, вже розуміється, вас не мине, зайде до вас сама, коли вже вибігла з дому, — гнівливо докинув він. — Як вас не застане, то ви сему будете винні...

Зоня в прикрій нерішучости присіла на крісло. Раскольніков мовчав, споглядаючи на землю і щось обдумуючи.

— Припустім, Лужин тепер не захотів, — почав він не споглядаючи на Зоню. — Ну, а колиб він захотів або як небудь се в рахубу його входило, — то він би вас в тюрму впакував, як би не лучився тут я та Лебезятніков! А?

— Так, — сказала вона слабим голосом, — так! — повторила вона розсіяно і в трівозі.

— А я таки і направду міг під ту хвилю не бути там! А Лебезятніков, той вже зовсім припадково попався.

Зоня мовчала.

— Ну, а колиб в тюрму, що тоді? Памятаєте, що я вчера говорив?

Вона знову не відповіла. Той переждав.

— А я думав, ви знов закричите: "Ах, не говоріть, перестаньте!" — засміявся Раскольніков, тілько якось з напруженням. — Що-ж, знову мовчите? — запитав він через мінуту. — Адже треба-ж про що небудь розмовляти? От мені особливо цікаво було би довідатись, як би ви розрішили тепер одно ,,питання", як говорить Лебезятніков. (Він якось начеб починав путатись). Ні, в самім ділі, я серіозно. Представте собі, Зоню, що ви знали би всі заміри Лужина заздалегідь, знали би і те напевне, що через них погибла би зовсім Катерина Іванівна, та і діти; ви також, в добавку (бо ви себе нізащо не маєте, як хіба за добавку). Полечка також... бо її та сама дорога. Ну, так отже: колиб нараз усе те тепер на ваше рішення віддали, чи йому, чи їм жити на світі, то є Лужи-нови чи жити і робити погань, чи умирати Катерині Іванівній? То як би ви рішили: кому з них умирати? Я вас питаю..

Зоня з несупокоєм на него погляділа; її щось особливше почулось в отсій нетвердій і до чогось там здалека підбира-ючійся бесіді.

— Я вже знала, що ви що небудь таке запитаєте, — сказала вона, цікаво глядячи на него.

— Гарно; нехай; все-ж таки як би ви се рішили?

— Чого ви питаєте таке, що бути не може? — з відразою сказала Зоня.

— Виходить, ліпше Лужину жити і робити погані річи! Ви і сего рішити не осмілились?

— Адже я Божого Провидіння знати не можу... І нащо ви питаєте, чого не годиться питати? До чого такі пусті питання? Як може лучитись, щоб се від мого рішення зависіло і хто мене тут суддею поставив: кому жити, кому не жити?

Ну, як Божий Промисл замішається, так тут вже нікого не вдієш, — понуро воркнув Раскольніков.

— Говоріть ліпше просто, чого вам треба! — сказала з болем Зоня: — Ви знову на щось натякаєте... Чи ви тільки за тим прийшли, щоби мене мучити!

Вона не видержала і доразу гірко заплакала. В мрачній печали глядів він на неї. Уплило мінут пять.

— А таки ти добре говориш, Зоню, — тихо промовив він наконець. Він відразу перемінився; неприродно зухвалий і безсильно визиваючий тон його щез. Навіть голос відразу ослаб. — Та сам я тобі сказав вчера, що не прощення прийду аросити, а трохи не тим почав, що прощення прошу... Се я про Лужина і про Провидіння для себе говорив... Се я прощення просив, Зоню ...

Він хотів усміхнутись, та лиш щось безсильне і недокін-чене визначилось в його блідій усмішці. Він склонив голову і закрив руками лице.

І втім ось дивне^ несподіване чувство якоїсь їдкої ненависти до Зоні перебігло по його серцю. Начеб здивувавшись і налякавшись сам сим чувством, він нараз підняв голову і довго дивився на неї; але він стрітив на собі неспокійний і до муки затрівожений її погляд; тут була любов; ненависть його щезла мов сонна мара. Се було не те; він приняв одно чувство за друге. Се лиш значило, що тая мінута прийшла.

Знову він закрив руками лице і склонив вниз голову. На-9 раз він поблід, встав з крісла, поглядів на Зоню, ,і нічого не сказавши, пересів машинально на її ліжко.

Ся мінута була страшно похожа в його душі на тую, ко-ли він стояв за старухою, вже висвободивши з петлі топір, і почув, що вже "ні хвилинки не мож було тратити більше".

— Що з вами? — запитала Зоня, страшенно затрівоже-

на.

Він нічого не міг говорити. Він цілком, цілком не так наміряв виявити, і сам не розумів того, що тепер з ним діялось. Вона поволеньки підійшла до него, сіла на ліжко біля него і дожидала, не зводячи з него очей. Серце її стукало і завмирало. Стало невиносимо: він обернув до неї мертво-бліде своє лице; губи його безсильно кривились, силуючись щось там вимовити. Гроза перейшла по серцю Зоні.

— Що з вами? — повторила вона, злегка від него відсуваючись.

— Нічого, Зоню. Не жахайся... Байка! Дійсно, коли розважити, — байка, — воркотів він, з видом не памятаю-чого себе чоловіка в горячці. — Пощо тільки тебе, бач, я прийшов мучити? — додав він нараз, глядячи на неї. — Справді. Пощо? Я заєдно завдаю собі се питання, Зоню...

Він може бути і завдавав собі се питання чверть години тому назад, однакож тепер промовив в повнім знеможенню, ледви себе памятаючи, і відчуваючи безнастанну дрощ в цілім своїм тілі.

— Ох, як ви мучитесь! — з болем вимовила вона, вдивляючись в него.

— Усе байка!... от що, Зоню — (він нараз чогось усміхнувся, якось блідо і безсильно, НА дві секунди). — Памя-таєш ти, що я вчера хотів тобі сказати?

Зоня неспокійно ждала.

— Я сказав відходячи, що може бути пращаюся з тобою НА завсігди, але що коли прийду сьогодня, то скажу тобі... хто убив Лизавету.

Вона нараз задрожала цілим тілом.

— Ну, так ось я і прийшов сказати.

— То ви се в самім ділі вчера... — з трудом прошептаЛА вона. — Відкіля-ж ви знаєте? — живо запитала вона, мов би відразу опамятавшись.

Зоня почала дихати з трудом. Лице її блідніло чимраз більше і більше.

— Знаю.

Вона перемовчала з мінуту.

— Може найшли його? — несміло запитала вона.

— Ні, не найшли.

— Та як же ви про се знаєте? — знову ледви чутно запитала вона, і знову аж майже після ціломінутної мовчанки.

Він обернувся до неї і уважно, довго поглядів на неї.

— Вгадай, — промовив він з давнійшою викривленою і безсильною усмішкою.

Мов би конвульсії перебігли по цілім її тілі.

— Та ви ... мене ... так... страшите? — промовила вона, усміхаючись як дитина.

— Значить, я з ним великий приятель ... коли знаю, — тягнув дальше Раскольніков, не залишаючи дивитись в її лице, дослівно мов би не був в силі відняти очей. — Він Ли-завету тую убити не хотів ... він її... убив ненадійно ... Він старуху убити хотів ... коли вона була сама ... і прийшов ... а тут увійшла Лизавета... Він тоді... і її убив.

Перейшла ще страшна мінута. Обоє раз-враз гляділи одно на другого.

— Так не можеш таки відгадати? — запитав він відразу, з тим чувством, як колиб кидався вдолину з дзвіниці.

— Н-ні, — ледви чутно прошептала Зоня.

— Подумай лиш гарненько.

І як тільки він сказав се, зараз знову одно давнійше, знакоме чувство заморозило як стій його душу; він глядів на неї і відразу в її лици начеб побачив лице Лизавети. Він ясно запамятав вираз лиця Лизавети, коли він приближався до неї тоді з топором, а вона відходила від него під стіну, простягнувши руку наперед, з цілком дитячим страхом в лиці, цілком так само як маленькі діти, коли нараз починають чого небудь трівожитись, глядять неподвижно і неспокійно на лякаючий їх предмет, відсуваються взад і простягаючи вперед рученьку готовляться заплакати. Майже те саме лучилось тепер і з Зонею: так само безсильно, з таким самим перестрахом гляділа вона на него якийсь час, і нараз, виставивши вперед ліву руку, злегка, ледви замітно, уперлась йому пальцями в грудь і поволеньки стала підниматись з ліжка, чим раз більше і більше від него відсуваючись, і чим раз не-подвижнійшим робився її погляд на него. П перераження відразу уділилось і йому: зовсім такий самий страх показався^ і в його лици, цілком так оамо і він став глядіти на неї, навіть з такою самою дитячою усмішкою.

— Вгадала? — прошептав він наконець.

— Господи! — вирвався страшний зойк з її груди. Безсильно упала вона на постіль, лицем в подушки. Одна-

кож через хвилю живо піднялася, живо присунулась до него, схопила його за обі руки і сильно стискаючи їх мов в кліщах тонкими своїми пальцями, стала знову неподвижно, начеб прилипнувши, глядіти в його лице. Сим послідним, очай-цушним поглядом вона хотіла найти хоч яку небудь по-слідню для себе надію. Але надії не було; сумніву не оставалось ніякого; усе було так! Навіть опісля, по довшім часі, коли вона нагадувала отсю хвилю, її робилось і непонятно і чудно: чому іменно вона так відразу побачила тоді, що нема вже ніяких сумнівів? Адже не могла вона ніяк сказати, щоби, приміром, вона що небудь в тім роді предчувала? А тут, тепер, тільки що він сказав її се, її зараз і привиділось, що і справді вона начеб то те саме і предчувала.

—Доста, Зоню, доволі! Не муч мене! — мов страдалець попрорив віь.

Він цілком, цілком не так думав виявити її, але вийшло

так.

Якби себе не памятаючи, вона зірвалась, і заломлюючи руки, дійшла до середини кімнати; однакож скоро вернулась і сіла знов біля него, майже дотикаючись його рамеки. І ось, начеб перешита мечем, вона здрігнулась, скрикнула і кинулася, сама не знаючи длячого, перед ним на коліна.

— Що ви, що се ви над собою вчинили? — в розпуці промовила вона і, зірвавшись з колін, кинулась йому на шию. обняла його і міцно, міцно стиснула його руками.

Раскольніков відсунувся і з жалібною усмішкою поглядів на неї:

— Яка ти чудна, Зоню, — обнимаєш, коли я сказав тобі про се. Себе ти не памятаєш.

— Нема, нема нікого від тебе нещаслившого тепер на цілім світі! — сказала вона начеб в божевіллю, не почувши його замітки, і нараз заплакала вголос, немов з істерії.

Давно уже незнакоме йому чувство струєю влилося в його душу і відразу розмягчило її. Він не противився йому; дві сльози викотились з його очей і повисли на рісницях.

— Так не оставиш мене, Зоню? — говорив він, трохи не з надією глядячи на неї.

— Ні, ні; ніколи і нігде! — скрикнула Зоня. — За тобою піду, всюди піду! О Господи!... Ох, я нещасна!... І чому, чому я тебе передше не знала! Чом ти передше не приходив? О, Господи!

— От і прийшов.

— Та тепер! О, що тепер робити!... Разом, разом! —

повтаряла вона, якби забувшись і знову обнимаючи його. — В каторгу разом з тобою піду!

Його начеб відразу перемінило, давнійша йенависна і майже надута усмішка відбилась на губах його:

— Я, Зоню, ше в каторгу, бачиш, може і не хочу йти, — сказав він.

Зоня бистро на него поглянула.

Після першого страстного і поневольного співчуття до /ещасного, нараз знову страшна ідея убивства поразила її. В переміненім тоні його слів її відразу почався вбивця. Вона з зачудованням гляділа на него. їй нічого ще не було відоме, ні длячого, ні як, ні в якій ціли се було. Тепер всі ті питання разом прокинулись в її душі. І знову вона не повірила! ,,Він, він вбивця! або-ж се можливе?"

— Та що се! Та де се я стою! — промовила вона в глу-бокім забуттю, начеб ще не прийшла до себе. — Та як ви, ви, такий ... могли на се рішитись?... Та що се!

— Ну, так, щоби ограбити! Перестань, Зоню! — якось охляло і аж мов би з досадою відповів він.

Зоня стояла неначе оголомшена, та нараз закричала:

— Ти був голоден! Ти... Щоби матері помочи? Так?

— Сама бачиш, що не так!... А я т^ки тільки щиру розповів правду.

— Та яка-ж се правда! О, Господи!

— Я тільки, бачиш, гадину убив, Зоню, непожиточну, мерзенну, шкідливу.

— Се людина, тая гадина!

— Та я і знаю, що не гадина, — відповів він, дивно глядячи на неї. — Та втім, я неправду кажу, Зоню, — додав він, — давно вже неправду говорю ... Се все не те; ти добре кажеш. Цілком, цілком тут инші причини!... Я давно ні з ким не говорив, Зоню... Голова у мене тепер дуже болить.

Очі його жаріли горячковим вогнем. Він аж починав маячити; неспокійна усмішка бігала по його губах. Крізь зворушений стан духа вже заглядало крайнє обезсилення. Зоня зрозуміла, як він мучиться. У неї також голова починала 4 крутитись. І дивно він так говорив: ніби-то і понятие подекуди, але...

— Та як же! як же! о Господи! — і вона ломала руки в розпуці.

— Ні, Зоню, се не те! — почав він знову, відразу піднимаючи голову, начеб напрасний, новий поворот думок поразив і знову прочуняв його. — Се не те! А ліпше... подумай собі (так! так справді ліпше!), подумай собі, що я самолюбний, зависний, лукавий, мерзенний, мстивий, ну... і в добавку ще може склонний до божевілля чоловік. Вже нехай усе разом. Та про божевілля говорили перше, я завважав! Я, бачиш, сказав тобі перше, що в університеті себе удержати не міг. А чи знаєш ти, що я може бути і міг? Мати прислала би, щоб оплатитись, а на черевики, одіння і на хліб я і сам заробив би; напевне! Лекції трафлялись; по полтиннику давали. Працює-ж Разумихін! Та я заївся — і не хотів. Іменногзаївся, се слово гарне!... Я тоді як павук в своїй дірі, в куті засівся. Адже ти була в отсій дірі, бачила ... А чи знаєш, Зоню, що низькі стелі і тісні кімнати душу і розум давлять! Ох, як ненавидів я сей закамарок! А все таки виходити з него не хотів. Нарочно не хотів! Добами не виходив, і працювати не хотів, і навіть їсти не хотів, раз-враз лежав. Принесе було Настка — попоїм, не принесе — так і день перейде^ умисно з заїлости не просив нічого! В ночі світла нема, лежу в темноті, а на свічки не хочу заробити. Треба було учитись, я книжки попродав; а на столі у мен^ на записках та на зошитах, на палець і тепер пороху лежить. Я найліпше любив лежати і думати. І заєдно думав... І завсігди мав такі сни, дивні, ріжні сни, нічого говорити які! Та ось тоді почало мені також маячитись, що ... — Ні, се не так! Я знову не так розповідаю! Бачиш: я тоді заєдно себе питав: чого я такий дурний, що коли другі дурні і коли я знаю вже напевно, що вони дурні, то сам не хочу бути розумнійшим? Потім я переконався, Зоню, що колиб ждати, поки всі стануть розумними, то надто вже довго буде... Відтак я ще переконався, що ніколи сего і не буде, що не переміняться люде і не переробити їх нікому і труду докладати шкода! Так, се так! Се їх закон... Закон, Зоню! Се так!... І я тепер знаю, Зоню, що хто дужий і сильний розумом і духом, той над ними і володар! Хто богато посміє, той у них і оправданий. Хто на більше може плюнути, той у них і законодавець, а хто більше всіх може посміти, той і лучший у всіх! Так доси велося і так на віки буде! Тільки сліпий не бачить!

Раскольніков, говорячи теє, хоч і глядів на Зоню, та вже не дбав більше, чи зрозуміє вона або ні. Горячка цілком обгорнула його. Він був в якімсь мрачнім унесенню. (Дійсно,

він надто довго ні з ким не говорив!). Зоня зрозуміла, що сей мрачний катехизм став його вірою і законом.

— Я догадався тоді, Зоню, — продовжав він одушевлено, — що власть дається тільки тому, хто посміє схилитись і взяти її. Тут одно тільки, одно: треба лиш посміти! У мене тоді одна думка видумалась, у перший раз в життю, котру ніхто і ніколи ще переді мною не видумав! Ніхто! Мені відразу ясно як сонце представилось, що чому се ні один до сеї пори не посмів і не сміє, переходячи мимо всего того плюгавства, взяти просто-простісенько усе за хвіст і шпурнути ним до біса! Я.. Я захотів осмілитись, і убив ... я тільки осмілитись захотів, Зоню, от і вся причина!

— О, мовчіть, мовчіть! — крикнула Зоня, сплеснувши руками. — Від Бога ви віддалились і вас Бог покарав, діяволу передав!...

— Дійсно, Зоню, коли я в темноті, бачиш, лежав, то мені заєдно всяке привиджувалось; се отже чорт, кажеш, непокоїв мене? а?

— Мовчіть! Не смійтесь, богохульнику, нічого ви не розумієте! О, Господи! Нічого та нічого він не зрозуміє!

— Мовчи, Зоню, я зовсім не сміюся; я і сам знаю, що мене чорт тягнув. Мовчи, Зоню, мовчи! — повторяв він мрачно і пастійчиво. — Я усе знаю. Усе те я вже передумав і перешептав собі, коли лежав тоді в темноті... Усе те я сам з собою переспорив до послідньої, найменшої точки, і усе знаю, усе! І так надоїло, так надоїло, так надоїло мені тоді усе те лепетання! Я усе хотів забути і наново почати, Зоню, і перестати лепетати! І хіба ти думаєш, що я як дурень, з завяза-ними очима взявся за діло? Я взявся за діло як мудрий і се якраз мене і згубило! І хіба-ж ти думаєш, що я не знав, приміром, хоч того, що скоро вже почав я себе запитувати і випитувати: чи маю я право мати власть? — то вже тим самим не маю права власть мати. Афо що скоро ставляю питання, чи гнида чоловік, то тим самим вже не гнидою чоловік для мене, а гнидою для того, кому се і в голову не приходить і хто просто, не питаючи, іде... Вже скоро я стільки днів промучився: чи пішов би Наполеон чи ні? так отже вже ясно відчував, що я не Наполеон... Усю, усю муку усего того дурного лепетання я витерпів, Зоню, і всю її з плечей відразу скинути забажав: я захотів, Зоню, убити без казуістики, убити для себе, для себе самого! Я брехати не хотів навіть перед собою! Не длятого, щоби матері помогти, я убив — не-доріцтво! Не длятого я убив, щоби добувши средства і власть, стати добродієм людськости. Недоріцтво! Я попросту убив; для себе убив, для себе одного, а чи буду я чиїм-небудь добродієм, або чи буду ціле життя як павук ловити всіх в павутину і зі всіх живі соки висисати, мені в ту хвилю було зовсім байдужне!... І не гроші, головно, були мені потрібні, Зоню, коли я убив; не так гроші потрібні були, як що инше ... Я се все тепер знаю... Порозумій мене: бути може тою самою дорогою ідучи, я вже ніколи більше не повторив би у-бивства. Мені що инше треба було провідати тоді, і чим скорше провідати, чи гнида я як всі, чи чоловік? Чи зможу я переступити, чи не зможу? Чи осмілюсь я схилитися і взяти, чи ні? Чи дрожача твар я, чи маю право ...

— Убивати? Убивати чи право маєте? — сплеснула руками Зоня.

— Е-ех, Зоню! — скрикнув він роздразнено. Хотів було щось її відповісти, однакож замовчав згірдно. — Не переривай мені, Зоню! Я хотів тобі лиш одно доказати: що ось чорт мене тоді потягнув, а вже після того мені обяснив, що не мав я права туди ходити, тому що я цілком така сама гнида як і всі! Насміявся він наді мною, ось я до тебе й прийшов тепер! Принимай гостя. Якби я не гнида був, то чи прийшов би я до тебе? Слухай: адже коли-тоді до старухи ходив, то я тільки попробувати зайшов ... Так і знай!

— І убили! убили!

— Ні, Зоню, ні, — воркотів він відвернувшись і звісивши голову, — не був я так голоден ... Я дійсно хотів помочи матері, але... і се не зовсім правда... не муч мене, ооню!

Зоня сплеснула руками:

— Та хіба-ж, хіба-ж се все правда! Господи, та яка-ж се правда? Хто-ж сему може повірити? І як же, як же ви самі посліднє віддаєте, а убили, щоб ограбити! А! — скрикнула вона напрасно. — Ті гроші, що Катерині Іванівній віддали . .. ті гроші... Господи, або-ж і ті гроші...

— Ні, Зоню, — поквапно перервав він, — ті гроші були не з тих, успокійся! Ті гроші мені мати прислала, через одного купця, і одержав я їх хорий в той самий день як їх дав... Разумихін бачив... Він їх і відібрав за мене... Сі гроші мої, і мої власні, мої питомі.

Зоня слухала його, не діймаючи віри, і з всіх сил старалась щось розібрати.

— А онті гроші... та втім, я і не знаю, чи були там і які гроші, — додав він тихо і якби в задумі. — Я зняв у неї тоді мошонку з шиї, шкіряну... повну, спору таку мошонку ... та і не заглянув до неї; не успів, бачиш ... Ну, а річи, якісь самі спинки та ланцюшки, — я всі ті річи і мошонку на чужім однім подвірю, на В... .м проспекті, під камінь сховав, зараз на другий день рано ... Усе там і тепер лежить ...

Зоня слухала з усею увагою.

— Ну, так чого-ж... як же ви сказали: "щоб ограбити", а самі нічого не взяли, — живо запитала вона, чіпаючись за соломку.

— Не знаю ... я ще не рішив — чи візьму чи не візьму сі гроші, — прошептав він, знову якби в задумі і нараз отямившись, живо і коротко усміхнувся: — Ех, що се я плету!

У Зоні блиснула зразу думка: "Чи не божевільний він?" Але зараз таки вона її оставила: ні, тут щось инше. Нічого, нічого вона тут не могла розібрати!

— Знаєш, Зоню, — сказав він відразу з якимсь одушевлениям, — знаєш, що я тобі скажу: Коли-б лиш я зарубав длятого, що голоден був, — говорив він дальше, кладучи натиск на кожде слово і загадочно, але щиро глядячи на неї, — то я би тепер ... щасливий був! Знай ти се!

— І що тобі; що тобі з того? — закричав він по хвилі з якоюсь розпукою, — ну що тобі з того, колиб я і признався тепер, що зле я вчинив? Ну що тобі з того глупого торжества наді мною? Ах, Зоню, чи длятого я прийшов до тебе тепер!

Зоня знову хотіла щось сказати, однак промовчала.

— Длятого я і звав тебе з собою вчера, що одна ти у мене і осталась.

— Куди звав? — несміло запитала Зоня.

— Не красти і не убивати, не трівожся, не на те, — усміхнувся він їдко. — Ми люде ріжні... І знаєш, Зоню, я тілько що тепер, тілько що в отсю хвилю, зрозумів, куди кликав я тебе вчера? А вчера, коли кликав, то й сам ще не знав куди. Одно я знав, за одним і приходив: щоб ти не оставила мене. Не оставиш, Зоню?

Вона стиснула його руку.

— І пощо, пощо я їй сказав, пощо я їй відкрив — в розпуці скрикнув він через мінуту, з безконечною мукою глядячи на неї. — Ось ти ждеш від мене обяснення, Зоню, си-

диш і дожидаєш, я се бачу: а що я скажу тобі? Адже ти нічого не зрозумієш з того, а тільки намучишся... мене ради! Ну, от ти плачеш і знову мене обіймаєш, — ну, за що ти мене обіймаєш? За те, що я сам не виніс і на другого прийшов звалити: "терпи і ти, мені лекше буде!" І можеш ти любити такого цадлюку?

— Та хіба-ж ти також не мучишся? — спитала Зоня. Знову те саме чувство филею хлюпнуло в його душу і

знову відразу розмягчило ЇЇ.

— Зоню, у мене серце погане, ти се знай: сим можна не-одно обяснити. Я длятого і прийшов, що я поганий. Є такі, що не прийшли би. А я і трус і... падлюка! Але... нехай! Усе те не те... Говорити тепер треба, а я і почати не умію ...

Він остановився і задумався.

—А що, і в самім ділі! — сказав він, якби надумавшись.

— Адже се так і було! От що: я хотів Наполеоном стати, длятого і убив... Ну, розумієш тепер?

— Н-ні, — наївно і несміло прошептала Зоня. — Тільки ... говори, говори! Я зрозумію, я про себе все зрозумію!

— молила вона його.

— Зрозумієш? Ну, зараз, побачимо! Він замовк і довго обдумував.

— Штука, бачиш, в тім: я задав собі оден раз таке питання: що, колиб, приміром, на моїм мі£ці лучився Наполеон і не було би у него, щоби карієру почати, ні Тульона, ні Єгипту, ні переходу через Мон-Блян, а була би замісць всіх тих гарних і монументальних річей одна лиш яка-небудь смішна старушка, реґістраториха, котру ще в добавок треба убити, щоби із скрині у неї гроші забрати (для карієри, розумієш?), ну, так чи рішивсяб він на те, коли би иншого виходу не було? Чи не відцурався би він длятого, що се вже надто не монументальне і... і грішне? Ну, так я тобі говорю, що на от-сім то "питанню" я перемучився тяженько, довго, так що страх стидно мені стало, коли я наконець догадався (напрасно якось), що не тільки він не відцурався би, але навіть і в голову би йому не прийшло, що се не монументальне... і навіть не поняв би він цілком: чого тут хитатись? І вже коли би тільки не було йому иншої дороги, то задушив би так, що І пикнути не дав би, без всякої надуми! Ну, І я... покинув, надумуватись ... задушив по приміру авторітету..

І се точка в точку так і було! Тобі смішно? Ба, Зоню, тут смішнійше всего те, що може іменно воно так і було... Зоні зовсім не було смішно.

— Ви ліпше говоріть мені просто ... без примірів, — ще несмілійше і ледви чутно просила вона.

Він звернувся до неї, сумно поглядів на неї і взяв її за руки.

— Ти знову добре говориш, Зоню. Адже се все дурне, трохи не пуста балаканина, бачиш: та ти знаєш, що у матері моєї майже нічого нема. Сестра одержала виховання случайно і осуджена волочитись по гувернантках. Всі їх надії полягали на мені однім. Я учився, але утримати себе на університеті не міг, і на час приневолений був покинути науку. Коли би навіть і так пхалось, то літ через* десять, через два-найцять (якби все пішло гаразд), я все таки міг надіятися стати яким-небудь учителем або чиновником, з тисячю рублями платні... (Він говорив мовби вивчене на память). А до тої пори мати висохла би від клопотів і від горя, і мені все таки не удалось би успокоїти її, а сестра... ну, з сестрою могло би ще і гірше трапитись!____Та і що за охота ціле життя мимо всего переходити і від всего відвертатись, на матір забути, а сестри сором ще може з почита^ням перенести? В якій ціли? Хіба на те, щоб поховавши їх, цових нажити — жінку та дітей, і також опісля без гроша і без куска хліба оставити? Ну... ну,^от я і рішив, заволодівши грішми старухи, ужити їх на мої перші роки, щоб не мучити матір, на обезпечення себе на університеті, на перші кроки після університету, — і зробити все те широко, радикально, так щоб уладити собі цілком нову карієру і вступити на нову незави-симу дорогу .,. Ну..., ну, от і все ... Ну, розуміється, що я убив старуху, —* се я зле зробив ... ну, і досить того! Буде!

В якімсь знеможенню дібрався він до кінця оповідання і поник головою.

— Ох, се не те, не те, — з сумом сказала Зоня, — і хіба-ж так можна... ні, се не так, не так!

— Та от як убив? Хіба-ж так убивають? Хіба так ідуть убивати, як я тоді ішов! Я тобі коли небудь розповім, як я ішов... Та чи я старуху убив? Я себе убив, а не старуху! Тут таки, так разом і розторощив себе на віки!... А старуху отсю чорт убив, а не я ... Буде того, доста, Зоню, доста!

Остав мене, — закричав він нараз, дрожачи від нервового болю, — остав мене!

Він сперся ліктями на коліна і як в кліщах стиснув собі долонями голову.

— Яка мука! — вирвався тяжкий зойк у Зоні.

— Ну, що тепер робити, говори! — запитав він, нагло піднявши голову, і з гидко від розпуки викривленим лицем глядячи на неї.

— Що робити! — скрикнула вона, відразу зірвавшися з місця, і очі її, доси повні сліз, як стій заіскрились, — встань!

Вона вхопила його за рамя; він підвівся, споглядаючи на неї в здивованню.

— Іди зараз, в отсю мінуту, стань на перехрестю, поклонися, поцілуй наперед землю, котру ти осквернив, а потім поклонись цілому світови, на всі чотири сторони, і скажи всім вголос: "я убив!" Тоді Бог пішле тобі знову життя. Пі-йдеш? Пійдеш? — запитувала вона його, ціла дрожачи, мов би в лихорадці, схопивши його за обі руки, міцно стиснувши їх в своїх руках, і глядячи на него вогненим поглядом.

Він зачудувався і був навіть поражений її напрасним захватом.

— Се ти про каторгу, чи як, Зоню? Донести, кажеш, на себе треба? — запитав він мрачно.

— Страдания принята і викупити себе ним, ось що треба.

— Ні! Не піду я до них, Зоню.

— А жити-ж, жити як будеш? Жити з сим будеш? — кликала Зоня. — Хіба-ж се тепер можливе? Ну, як ти з ма-тірю будеш говорити? (О, з ними, з ними що тепер буде!). Та що я! Адже ти вже кинув матір і сестру. Адже вже кинув, кинув. О, Господи! — скрикнула вона. — Адже він вже те все сам знає. Ну як же, як же з сим жити! Що з тобою тепер буде!

— Не будь дитиною, Зоню, — тихо промовив він, — чим я винен перед ними? Пощо пійду? Що їм скажу? Все те лиш сонна мара... Вони самі гублять міліони людей, та се ще за чесноту уважають. Ледащо і падлюки вони, Зоню! .. Не пійду. І що я скажу: що убив, а грошей взяти не посмів, під камінь сховав? — додав він з їдкою усмішкою. — Адже-ж вони наді мною сміятись будуть, скажуть: дурень, що не взяв. Трус і дурень! Нічого, нічого не зрозуміють вони, Зоню, і не годні зрозуміти. Пощо я піду? Не піду. Не будь дитиною, Зоню...

— Замучишся, замучишся, — повторяла вона, в очай-душній мольбі простягаючи до него руки.

— Я може на себе ще набрехав, — мрачно завважав він, начеб в задумі, — може я ще чоловік, а не гнида, і поквапився себе осудити— Я ще поборюся.

Гордовита усмішка видавилась на його губах.

— Таку муку нести! Адже ціле життя, ціле життя!...

— Привикну... — промовив він хмурно і задумчиво. — Слухай, — почав він через мінуту, — доволі плачу, пора про діло: я прийшов тобі сказати, що мене тепер шукають, ловлять!...

— Ах! — крикнула Зоня налякано.

— Ну, чого-ж ти кричиш! Сама хочеш, щоб я в каторгу пішов, а тепер настрашилась? Тілько от що: Я ще не дамся. Я ще з ними поборюся і нічого не вдіють. Нема у них спра-вдішних доказів. Вчера я був в страшній небезпеці і думав, що вже пропав: та нині річ поправилась. Всі їх сліди з двома кінцями; то є їх обвинения я в мою користь можу обернути, розумієш? І оберну, бо я тепер научився.]. Дле в тюрму мене посадять напевне. Колиб не оден случай, то може і сьогодня іце би посадили, дійсно, навіть може ще і посадять гаки сьогодня ... Тільки се нічого, Зоню: посиджу, та і випустять ... адже нема у них ні одного справдішнього доказу, і не буде, слово даю. А з тим, що у них є, годі упечи чоловіка. Ну, доста... Я тільки, щоби ти знала... З сестрою і з ма-тірю я постараюсь як небудь так зробити, щоб їх переконати про противне і не застрашити. Та сестра тепер, здається, обезпечена... отже і мати ... Ну, от і все. Будь впрочім осторожна. Будеш до мене в острог ходити, коли я буду сидіти?

— О, буду! буду!

Обоє сиділи рядом, сумні і прибиті, якби після бурі ви-кинені на пустий берег, самітні. Він глядів на Зоню, і чув, як богато, на нім було її любови, і диво дивне, йому стало нараз тяжко і болючо, що його так люблять. Так, се було дивне і страшне чувство! Йдучи до Зоні, він чув, що в ній ціла його надія і цілий вихід; він думав зложити у неї хоч частину своїх мук> і нараз тепер, коли ціле серце її обернулось до него, він відразу почув і пізнав, що він став незрівнано нещаслив-шим, ніж був передше.

— Зоню, — сказав він, — вже ліпше не ходи до мене, коли я буду в острозі сидіти.

Зоня не відповіла, вона плакала. Уплило кілька мінут.

— Є на тобі хрест? — відразу несподівано запитала вона, начеб відразу нагадала.

Він спершу не порозумів питання.

— Ні, адже ні? На, візьми отсей з кипарисового дерева. У мене другий остався, мідяний, Лизаветин. Ми з Лизаветою хрестиками помінялись, вона мені свій хрестик, а я її свій образок дала. Я ч тепер Лизаветин стану носити, а сей для тебе. Візьми... адже мій! Та мій! — просила вона. — Адже враз терпіти пійдемо, враз і хрест понесемо!

— Дай! — сказав Раскольніков.

йому не хотілось зробили її крикрість. Все-ж таки він завернув протягнену за хрестом руку:

— Не тепер, Зоню. Ліпше опісля, — додав він, щоб її успокоїти.

— Так, так, ліпше, — підхопила вона з унесенням, — коли підеш на страдання, тоді і надінеш. Прийдеш до мене, я надіну на тебе, помолимось і підемо.

В отсю хвилю хтось тричі стукнув в двері.

— Зофіє Семенївно, чи можна до вас? — почувся чийсь дуже зиакомий, ввічливий голос.

Зоня кинулась до дверий в перестраху. Біляве лице пана Лебезятнікова заглянуло в кімнату. , .

V.

Лебезятніков мав вид наляканий.

— Я до вас, Зофіє Семенівно. Звиніть... Я так і думав, що вас застану, — звернувся він нараз до Раскольнікова, — то є, я нічого не думав ... в отсім роді... але я іменно думав .. . Там у нас Катерина Іванівна з розуму зійшла, — сапнув він нараз Зоні, покинувши Раскольнікова.

Зоня скрикнула.

— Так воно є, по крайній мірі, так здається. Впрсчім... Ми там не знаємо, що і робити, отщо, пані! Вернулась вона — її звідкись там, здається, вигнали, може і побили ... та бодай так здається... Вона бігала до начальника Семена Захарича, дома не застала; він обідав у якогось також генерала ... Представте собі, вона махнула туди, де обідали ... до того другого генерала і, подумайте, — таки уперлась, викликала начальника Семена Захарича, та, здається, ще із-за стола. Можете представити собі, що з того вийшло. її, розуміється, вигнали; а вона розповідає, що вона сама його виганьбила і чимсь там в него шпурнула. Се можна навіть повірити ... як її не взяли, — не розумію! Тепер вона всім розповідає, навіть Амалії Іванівній, тільки трудно порозумі-ти, кричить і бється ... Ах, так! Вона говорить і кричить, що коли її всі тепер покинули, то вона забере діти і піде на вулицю катаринку носити, а діти будуть співати і танцювати, і вона також, і гроші збирати, і кождий день під вікно до генерала ходити ... "Нехай, говорить, бачать, як благородні діти чиновного батька по вулицях жебраками ходять!" Дітей всіх бє, ті плачуть. Леночку учить співати "Хуторок", хлопця танцювати, Поліну Михайлівну також, дре все одіння; робить їм якісь шапочки як акторам; сама хоче тацу нести, щоб бубнити місто музики ... Нікого не слухає ... Представте собі, як же се? Се вже просто годі!

Лебезятніков розповідав би ще дальціе, але Зоня, що слухала його ледви дихаючи, нараз схопила мантильку, капелюшок і вибігла з кімнати, одягаючись в бігу. Раскольніков вийшов вслід за нею, Лебезятніков за ним.

— Не инакше як збожеволіла! — говорив він Раскольні-кову, виходячи з ним на вулицю. — Я тільки не хотів страшити Зофію Семенівну і сказав: "здається", але і сумніву нема. Се, говорять, такі ґузи в сухотах, на мозку робляться; жаль, що я медицини не знаю. Я впрочім, пробував її переконати, але вона нічого не слухає.

— Ви її про ґудзи говорили?

— Та не цілком про ґудзи. Притім вона нічого би і не зрозуміла. Та я про те говорю: коли переконати чоловіка льоґічно, що в дійсности йому ні за чим плакати, то він і перестане плакати. Се ясно. А ваше переконання, що не перестане?

— Надто вже легко тоді було би жити, — відповів Раскольніков.

— Позвольте, позвольте; нічого казати, Катерині Іванівній досить трудно порозуміти; але чи вам відомо, що в Парижі вже відбувались серіозні досвіди дотично можливости лічення божевільних посередництвом самого ТІЛЬКИ ЛЬОҐІЧ-ного переконання? Оден-там професор, що помер недавно, поважний учений, був переконання, що так можна лічити. Основна його ідея, що окремого розстрою в організмі у божевільних нема, а що божевільні є, так сказати, льоґічна помилка, помилка в судженню, неправильний погляд на річи. Він постепенно збивав хорого і, представте собі, доходив, говорять, до результатів! Але що притім послугувався він ще і зливанням водою, то результати сего лічення підпадають, очевидно, ще сумнівови ... по крайній мірі так здається.

Раскольніков давно вже не слухав. Порівнявшись з своїм домом, він кивнув головою Лебезятнікову і завернув під ворота. Лебезятніков опамятався, оглянувся і побіг дальше.

Раскольніков війшов в свій закамарок і станув по середині його. "Чого він вернувся сюди?" Він оглянув отсі жовтаві, обшарпані обої, сей порох, своє леговиско... З над-вору долітав якийсь різький, безпереривний стукіт; щось десь начеб вбивали, цвях може який ... Він підійшов до вікна, піднявся на пальці і довго, з видом незвичайної уваги, розглядався по подвірю. Але подвіря було пусте і не було видно* тих, що стукали. На ліво в офіцинах видно було місцями поотвирані вікна; на вікнах стояли вазонки з рідонькими ґераніями. За вікнами було вивішене білля ... ьсе те він знав напамять. Він відвернувся і сів на диван.

Ніколи, ніколи ще не чув він себе так страшна самітним.

Так, він відчув ще раз, що може бути дійсно зненавидить Зоню і іменно тепер, коли зробив її ще нещаслившою. "Пощо ходив він до неї просити її сліз? Пощо йому так треба затроювати її житгя? О, підлість!"

— Я останусь сам! — промовив він нерішучо. — І не буде вона ходити в острог!

Мінут через пять він підняв голову і дивно усміхнувся. Се була дивна думка: "Може воно в каторзі таки справді ліпше", — подумалось йому нараз.

Він не памятав, як довго він пересидів у себе з бючи-мись по його голові неясними думками. Аж втім двері відчинились і ввійшла Евдокія Романівна. Вона спершу пристанула і погляділа на него від порога, як недавно тому він на Зоню; відтак вже підійшла і сіла проти него на крісло, на вчерашнім своїм місци. Він мовчаливо і якось без думки поглядів на неї.

— Не гнівайся, брате, я лиш на одну мінуту, — сказала Дуня.

Вираз її лиця був задумчивий, однак не строгий. Погляд був ясний і лагідний. Він бачив, що і отся з любовю при-йшла'до него.

— Брате, я тепер знаю все, все. Мені Дмитро Прокопич' усе обяснив і розповів. Тебе переслідують і мучать задля глупого і нікчемного підозріння. Дмитро Прокопич сказав мені, що нема ніякої небезпеки і що без потреби ти з таким страхом се приймаєш. Я не так думаю і цілком розумію, як збурене в тобі все, і що се обрушення може оставити сліди на віки. Сего я боюся. За те, що ти нас кинув, я тебе не суджу і не смію судити і прости мені, що зробила тобі докір передше. Я сама на собі відчуваю, що колиб у мене було таке велике горе, то я також усунулась би від всіх. Матері я про се нічого не скажу, лиш буду говорити раз-по-раз і скажу від твого імени, що ти прийдеш необавки. Не журися нею; я її успокою; але і ти її не муч, — прийди хоч раз; памятай, що вона мати! А тепер я прийшла тільки сказати (Дуня почала підниматись з місця), що коли бути може я тобі на що придамся або придасться тобі... ціле моє життя, або що ... то поклич мене, я прийду! Здоров був!

Вона живо обернулась і пішла до дверий.

— Дуню! — задержав її Раскольніков, встав і підійшов до неї. — Сей Разумихін, Дмитро Прокопич, дуже гарний чоловік.

Дуня ледви замітно спаленіла.

— Ну, — запитала вона, підождавши з мінуту.

— Він чоловік проворний, трудящий, чесний і спосібний сильно любити ... Здорова будь, Дуню.

— Та що се, брате, або-ж ми направду розстаємось на віки, що ти мені... такі завіщання робиш?

— Все одно ... Пращай...

Він відвернувся і пішов від неї до вікна. Вона постояла, погляділа на него неспокійно і вийшла в трівозі.

Ні, він не був холодний для неї. Була одна хвилинка (послідня), коли йому страх захотілось сильно обняти її і попращатись з нею, і навіть сказати її, але він навіть і руки її не рішився подати:

— Опісля ще може здрігнеться, коли нагадає, що я тепер її обнимав, скаже, що я украв її поцілунок!

— А чи видержить онтая, чи не видержить? — додав він після кількох мінут про себе. — Ні, не видержить, таким не видержати! Такі ніколи не видержать...

І він подумав про Зоню.

З вікна повіяло свіжістю. На дворі вже не було так ясно. Він нараз взяв шапку і вийшов.

Він, розуміється, не міг, та і не хотів заниматися своїм хоробливим станом. Все-ж таки вся та б^ъ^астанна трівога і вся та душевна гроза не могли перейти без наслідків. І що він доси не лежав ще в справдішній горячці, то може бути якраз тільки тому, що ся внутрішна, безнастанна трівога ще піддержувала його на% ногах і при памяти, та все-ж таки тільки штучно, до часу.

Він пустився ходити без ціли. Сонце заходило. Якийсь особливший неспокій почав обгортати його в послідні часи. В нім' не було нічого особливо їдкого, пекучого, але від него віялр чимсь постійним, вічним, предчувались безконечні роки сего холодного, умертвляючого несупокою, предчувалась якась вічність на "аршині простору". В вечірний час се чувство звичайно ще сильнійше починало його мучити.

— Ну, при таких глупих, чисто фізичних немочах, що зависять від якого-небудь заходу сонця, удержися тут, щоб не зробив дурниці! Не те що до Зоні, а до Дуні пійдеш! — воркнув він ненавистно.

Позаду него хтось кликнув. Він оглянувся; до него підбіг Лебезятніков.

— Слухайте, я був у вас, шукаю за вами; подумайте, вона виконала свій замір і дітей забрала! Ми з Зофією Семенів-ною з бідою їх відшукали. Сама бє в сковороду, дітям ве лить танцювати. Діти плачуть. Стають на перехрестях і коло крамниць. За ними дурний нарід біжить. Ходімо.

— А Зоня?... — трівожно запитав Раскольніков, поспішаючи за Лебезятніковом.

— Трохи з розуму не зійде. То є не так Зофія Семенів-на, а Катерина Іванівна; та втім і Зофія Семенівна голову тратить. А Катерина Іванівна цілком одуріла. Говорю вам, направду поміщалась. їх в поліцію візьмуть. Можете представити собі, як се поділає. Вони тепер над каналом, біля *

... ського мосту, цілком недалеко від Зофії Семенівни. Близько.

Над каналом, не дуже далеко від мосту, о два доми перед домом, де жила Зоня, стовпилась купка народу. Особливо збігались хлопчики і малі дівчата. Хрипливий, надірваний голос Катерини давався чути ще від мосту. І дійсно, се було чудне видовище, спосібне зацікавити вуличну публику.

Катерина Іванівна в своїй старенькій одежі, з шалем і в . поломанім, соломянім капелюсі, вигнутім погано на бік, була дійсно цілком без памяти. Вона утомилась і засапалась. Змучене, сухотниче лице її виглядало ще більше терпляче, ніж коли небудь (до того ще на вулиці, на сонці, сухітник завсігди здається хорійший і марнійший ніж дома); та зворушений стан її не уступав і вона з кождою мінутою роз-дражнялась чим раз більше і більше. Вона кидалась до дітей, кричала на них, уговорювала, учила їх тут таки при народі, як танцювати і що співати, починала їм толкувати, длячого се потрібне, приходила в розпуку від їх непонятливости, била їх... Потім не докінчивши, кидалась до публики; коли завважала лиш трохи добре одітого чоловіка, що пристанув поглядіти, то зараз пускалась обясняти йому, що ось, бачите, до "чого доведені діти, з благородного, мож навіть сказати аристократичного дому". Коли чула в товпі сміх або яке-небудь зачіпне слово, то таки зараз накидувалась на зухвалих і починала з ними сваритись.

Дехто дійсно сміявся, инші хитали головами, всім загалом було цікаво подивитись на помішану з наляканими дітьми. Сковороди, про котру говорив Лебезятніков, не було; по крайній мірі Раскольніков не бачив; однакож замісць стуку в сковороду, Катерина Іванівна починала плескати в такт своїми сухими долонями, коли приказувала Полечці співати а Леночці і Кольови танцювати; причім/навіть і сама пускалась підспівувати, але кождий раз обривалась на другій ноті від давлячого кашлю, від чого знову приходила в розпуку, проклинала свій кашель і навіть пдакала. Більше всего приводили її до злости плач і страх Коля і Лені.

Дійсно, знати було пробу вирядити дітей в костюм, як виряжають вуличні співаки і співачки. На хлопеняти була надягнена з чогось червоного з білим чалма, щоб він представляв собою Турка. На Леню костюмів не вистало; була лиш надіта на голову червона, вязана,з верблюжого сукна шапочка (або ліпше сказати, колпак покійного Семена За-харича), а в шапку затканий обломок білого струсевого пера, котре належало ще бабі Катерини Іванівни і хоронилось досі в скрини яко родинна рідкість. Полечка була в своїм звичайнім бідненькім одінню. Вона гляділа на матір несміло і залякано, не відходила від неї, укривала свої сльози, догадувалась про помішання матері і неспокійно оглядалась кругом. Вулиця і товпа страх налякали її. Зоня невідступно ходила за Катериною Іванівною, плачучи і благаючи її що хвиля вернутись домів. Але Катерина Іванівна не давалась упросити.

— Перестань, Зоню,4 перестань! — кричала вона раз-по-раз, спішучи, засапуючись і кашляючи. — Сама не знаєш, чого просиш, як мале дитя! Я вже сказала тобі, що не вернуся до сеї пяної Німкині. Нехай бачать всі, цілий Петербург, як милостині просять діти благородного батька, що ціле життя служив вірою і правдою і, можна сказати, умер на службі. (Катерина Іванівна вже успіла вимаячити собі отсю фантазію і повірити її сліпо). — Нехай, нехай сей нікчемний генералик бачить. Та і глупа ти, Зоню: що-ж тепер їсти, скажи? Досить ми тебе нассали, не хочу більше! Ах, Родіоне Романовичу, се ви! — — крикнула вона, побачивши Раскольнікова і кидаючись до него, — розтолкуйте ви, будьте ласкаві, сій дурненькій, що нічого розумнійшого зробити не можна! Адже катаринкарі заробляють, а нас зараз всі розріжнять, провідають, що ми бідна, благородна родина сиріт, доведених до нищети, і вже сей ґенералик місце стратить, побачите! Ми кождий день під вікна до него будемо ходити, а пе-реїзджати-ме Государ, я клякну, сих всіх виставлю вперед і покажу на них: "Встався, батьку!" Він батько сиріт, він ми-лосерний вставиться, побачите, а генералика того... Леню! tenez vous droite! (держися просто). Ти, Колю, зараз будеш знову танцювати. Чого ти квилиш? Знов квилить! Ну чого, чого ти боїшся, дурненький! Господи! Що мені з ними робити, Родіоне Романовичу! Колиб ви знали, які вони безтолкові ! Ну, що з такими пічнеш!...

І вона, сама ледви не плачучи (що не перешкаджало її безнастанному, невгомонному і швидкому говорению), показувала йому на шльохаючих дітей. Раскольніков попробував було намовити її, щоби вернулась, і навіть сказав, думаючи вплинути на її самолюбство, що її неприлично ходити по вулицях з катаринкою, бо-ж вона готовиться стати директоркою благородного пансіона дівиць ...

— Пансіона, ха-ха-ха! Славні бубни за горами! — закричала Катерина Іванівна, таки зараз після сміху заходившись кашлем. — Ні, Родіоне Романовичу, минула мрія! Всі нас покинули!... А сей генералик... Знаєте, Родіоне Романовичу, я в него каламарем шпурнула, — там в передній кімнаті під рукою, на столі стояв, біля аркуша, на котрім підписувались, і я підписалась, шпурнула та і втекла. О, підлі, підлі! Та наплювати; тепер я отсих сама кормити буду, нікому не поклонюся! Доста ми її мучили! (вона показала на Зоню). — Полечко, скільки зібрали, покажи? Як, всего лиш дві копійки? О, поганці! Нічого не дають, та лиш бігають за нами, виваливши язик! Ну; чого ось онтой бовван смієтьон (вона показала на одного з товпи). Се все длятого, що сей Кольо такий непонятливий, з ним клопіт! Чого тобі, Полечко? Говори зі мною по француськи, parlez-moi français. Адже я тебе учила, адже ти знаєш кілька фраз!... Инакше як же розпізнати, що ви з доброї родини, образірвані діти і зовсім не такі, як инші катаринкарі; адже не "Петруся" ми якого небудь представляємо на вулицях, а співаємо благородну романсу ...

— Ах, так! Та що-ж нам співати би? Перебиваєте ви заєдно мене, а ми . .. чи бачите, ми тут задержались, Родіоне Романовичу, щоби вибрати що співати, — таке, щоб і Кольо-ЕИ можна було потанцювати ... бо все те у нас, можете представити собі, без приготовання; треба умовитись, так щоби все як слід відбулось, а потім ми підемо на Невський, де є богато більше людей з висшого товариства і нас зараз завважа-ють. Леня знає "Хуторок..." Тільки раз-враз "Хуторок" та "Хуторок" і всі, бачите, співають. Ми повинні заспівати щось богато благороднійшого ... Ну, що ти придумала, Полю, хоч би ти матері помогла! Памяти, памяти у мене нема, я би нагадала. Невже-ж "Гузара" співати! Ах, заспіваймо по француськи "Oinq sous"! Адже я вас вчила, та вчила. Г головне, тфмуіщо се по француськи, то побачать зараз що ви дворянські діти, і се буде о много більїпе трогаюче... Можна би навіть: "Malborougrh: s'en va-tren guerre!" тому що се зовсім дитиняча, цілком дитиняча пісенька і співається у всіх аристократичних домах, коли присипляють дітей:

Malborough s'en va-t-en guerre Ne sait quand reviendra...*).

— почала було вона співати... — Але ні, ліпше вже "CXnq sous!" Ну, Колю, ручки попід боки, скорше, а ти, Лешр, також крутися в противну сторону, а ми з Полечкою будемо підспівувати і плескати!

Cinq sous, cinq sous

Pour monter notre menage ...**).

Кхи-кхи-кхи! (І вона заходилась від кашлю). Поправ хустину, Полечко, на плечах зсунулась, — завважала вона крізь кашель, ловлячи за воздухом. — Тепер вам особливо треба держати себе прилично і на тонкій нозі, щоби всі бачили, що ви дворянські діти. Я говорила тоді, що стан треба довше скроїти і притім щоб був складаний. Се ти тоді, Зоню, З своїми радами: "Коротше, та коротше" от і вийшло, що зовсім зогидили ... Ну, знову ви всі плачете! Та чого ви, глупі! Ну, Колю, починай чим скорше, чим скорше, чим скорше, — ох, який се незносний хлопець.

— Oinq sous, cinq sous! — Знову салдат! Ну, чого тобі треба?

Дійсно крізь товпу перепхався поліцейський. Але рівночасно оден панок в мундурі і в пдащі, поважний чиновник літ пятьдесяти, з ордером на шиї (посліднє було дуже приємне Катерині Іванівній і вплинуло на поліцейника) приблизився і мовчки подав Катерині Іванівній трирублевиіі, зелений папірець. В лиці його виражалось щире співчуття. Катерина Іванівна приняла і чемно, навіть церемонно йому поклонилась.

— Спасибіг вам, ласкавий добродіюь — почала вона звисока, — причини, котрі нас побудили .,. візьми гроші, Полечко. Бачиш, отже таки є благородні і великодушні люде, зараз готові помогти бідній дворянці в нещастю. Ви бачите, ласкавий добродію, благородні сироти, ^можна навіть сказати, з найаристократичнійшими звязами ... А онтой генералик сидів і орябки їв ... ногами затупай, що я його занепокоїла ... "Ваше Превосходительство, говорю, уйміться

*) Мальборо йде на війну, — Не знає, коли верне ... **) Пять су, пять су, — Щоб поправити наше господарство ...

за сиротами, знаючи добре, говорю, покійного Семена Захарича, і тому що його рідну доньку найпідлійший з падлюк в день його смерти оклеветав..Знову сей солдат! Уйміть-ся! — закричала вона до чиновника. — Чого сей солдат до мене лізе? Ми вже втікли перед одним з Міщанської сюди ... ну, тобі ось яке діло, дурню!

— По вулицях заборонено, пані. Будьте ласкаві не галасувати.

— Сам ти галасуєш! Я з катаринкою ходжу, тобі що до того?

— На катаринку треба позволения мати, а ви його не маєте і своїм поведениям нарід задержуєте. Де зволите проживати?

— Як, позволения! — заревіла Катерина Іванівна. — Я сьогодня мужа похоронила, яке тут позволения!

—Пані, пані, успокійтесь, — почав було чиновник, — ходімо, я вас поведу ... Тут в товпі неприлично ... Ви нездорові ...

— Ласкавий добродію, ласкавий добродію, ви нічого не знаєте! — кричала Катерина Іванівна. — Ми на Невський пійдемо, — Зоню, Зоню! Та де-ж вона? Також плаче! .Та що з вами зі всіми!... Колю, Леню, куди ви?! — закричала вона нараз в трівозі. — О глупі діти! Колю, Леню, та куди-ж вони!...

Сталося, що Кольо і Леня, наполохані в найвисшім степени вуличною товпою і бесідами помішаної матері, побачивши вкінци салдата, котрий хотів їх взяти і кудись там вести, відразу, якби змовившись, схопили одно друге за рученята і пустились втікати. З зойками і плачем кинулась бідна Катерина Іванівна доганяти їх. Відражаючо і прикро було глядіти на неї, як бігла плачучи і засапуючись. Зоня і Полечка погнали за нею.

— Заверни, заверни їх, Зоню! О, глупі, невдячні діти!... Полю! Лови їх... Та се для вас я ...

Вона спотикнулась в повнім бігу і упала.

— Розбилась до крови! О, Господи! — скрикнула Зоня, нахиляючись над нею.

Всі збіглися, всі стовпились довкола. Раскольніков і Лебезятніков підбігли між першими; чиновник також поспішив, а за ним і поліцейник, воркнувши:

— Ну, тобі, маєш! — і махнув рукою, бо предчував що річ скінчиться неприємно.

— Розступайтесь! Розступайтесь! — розігнав він людей, що тиснулись довкола.

— Умирає, — закричав хтось там.

— З розуму зійшла! — промовив другий.

— Господи! Заступи! — сказала одна женщина хрестячись. — Чи дівчинку з хлопчиком зловили? Ось вони, ведуть, найстарша здогонйла ... Ух, скороногі!

Однакож коли оглянули як слід Катерину Іванівну, то побачили, що вона зовсім не.розбилась об камінь, як подумала Зоня, а що кров, що так захляпала вулицю, бухнула з її грудей горлом.

— Се я знаю, бачив, — воркотів чиновник до Раскольнікова і Лебезятнікова, — се'сухоти, панове; кров оттак бухне і задушить. З одною моєю своячкою, ще недавно свідком був, оттак з півтора склянки ... з а одну хвилинку ... Що-ж однак робити, умре зараз!

— Сюди, сюди, до мене! — молила Зоня, — ось тут я жию!... Ось отсей дім, другий відси ... до мене, чим скорше ... — кидалась вона до всіх. — За лікарем пішліть... О, Господи!

Заходами чиновника річ скоро полагодилась; навіть по-ліцейник помагав переносити Катерину Іванівну. Внесли її до Зоні майже мертву і положили на постіль. Вибух крови ще не переставав, але вона начеб починала приходити до себе. В кімнату ввійшли разом, кромі Зоні, Раскольніков і Лебезятніков, чиновник і поліцейник, що прогнав наперед товпу, з котрої деякі відпровадили їх до самих дверий. Полечка при вела, тримаючи за руки Коля і Леню, котрі дрожали і плакали. Зійшлись і від Капернаумових: сам він, кулявий і кривий, дивного виду чоловік, з щотинястим, сторчачим волоссям і заличками; жінка його, котра мала якийсь раз на завсігди наляканий вид, і кількоро їх дітей, з одеревенілими від безнастанного здивування лицями і з роззявленими ротами. Між всею тою публикою появився нараз і Свидригайлов. Раскольніков зі здивованням поглядів на него, не розуміючи, звідкіля він взявся і не запамятавши його в товпі.

Говорили про лікаря і про священика. Чиновник хоч і шепнув Раскольрікову, що, здається, лікар, тепер вже без-потрібний, все-ж таки післав. Побіг сам Капернаумов.

Тимчасом Катерина Іванівна перестала кашляти, вибух крови якось устав. Вона гляділа болючим, але довгим і проймаючим поглядом на бліду і дрожачу Зоню, що хустиі'кою отирала її каплі поту з чола; наконець попросила, щоб її підвели. її посадили на постелі, придержуючи з обох боків.

. — Діти де? — запитала вона слабим голосом. — Ґи привела їх, Полю? О, дурненькі!.... Та чого ви втікали ... ох!

Кров ще покривала її засохлі губи. Вона повела кругом очима, розглядаючись:

— Так ось як ти живеш, Зоню! Ні разу я у тебе не була...

Вона з терпінням погляділа на неї:

— Виссали ми тебе, Зоню... Полю, Леню, Колю, ходіть сюди ... Ну, ось вони, Зоню, всі, бери їх ... з рук на руки ... А з мене доволі!... Скінчений баль! Га!... Оставте мене, дайте хоч умерти спокійно ...

її опустили знову на подушку.

— Що? Священика?... Не треба... Де у вас злишній цілковий? На мені гріхів нема!... Бог і без того простить ... Сам знає, як я страдала!...

Неспокійне маячення обгортало її чим раз більше і більше. На часи вона здрігалася, обводила довкола очима, пізнавала всіх на хвилинку: але таки зараз на місце памяти наступало маячення. Вона хрипло і з трудом дихала; щось начеб клекотіло в горлі.

— Я говорю йому: "ваше превосходительство!..." — говорила вона, віддихаючи після кождого слова. — Отся Амалія Людвиківна... ах! Леню, Колю, ручки по під б^ки, скорійш, скорійш, ґліссе, ґліссе, па-де-баск! Тупати ніжками... Будь любеньким хлопчиком.

Du hast Diamanten und Perlen... Як се дальше? Ось би заспівати ...

Du hast die schoensten Augen,

Mein Liebchen, was willst du noch mehr?... Ну так, як же не так! was willst du noch mehr? — хіба бовван видумає!... Ах так, от ще:

В полудневий ЖАР, В долині Дагестана.. • Ах, як я любила... я до обожания любила сей романс, Полечко!... Знаєш, твій батько... ще женихом співав... О

дні!... От би нам співати! Ну, як же, як же... Ось я і забула ... та нагадайте-ж, як же?

Вона була в незвичайнім зворушенню і силувалась припинятися. Наконець страшним, хрипливим, надриваючимся голосом вона почала, викрикуючи і засапуючись на кождім слові, з видом якогось ростучого перестраху:

В полудневий жар!... в долині!... Дагестана ... З оловом у груди!...

Ваше превосходительство! — нараз заголосила вона роздираючим зойком і залившись сльозами.—Вставтеся за сиротами! Знаючи хліб-сіль покійного Семена Захарича!... Мож навіть сказати аристократичного!... Га! — здрігнулась вона знову, ще раз трохи опамятавшись і з якимсь переляком всіх оглядаючи, все-ж таки зараз пізнала Зоню. — Зоню, Зоню! — промовила вона лагідно і ласкаво мов би здивувавшись, що бачить її перед собою: — Зоню, любонько, і ти тут?

її знову підвели.

— Доста!... пора!... Прощай нужденна!... Заїздили шкапу!... Надірвала-а-сь! — крикнула вона очайдушно і ненависно, і повалилась головою на подушку.

Вона знову забулась, але се послідне забуття трівало не довго. Блідо-жовте, висохле лице її закинулось горілиць взад, рот отворився, ноги судорожно протягнулись. Вона глубоко-глубоко зітхнула і сконала.

Зоня упала на її труп, обняла її руками і так і завмерла, прилинувши головою до висохлої груди покійниці. Полечка припала до ніг матері і цілувала їх, заводячи голосно. Кольо і Леня ще не розуміли, що сталося, але предчуваючи щось вельми страшне, схопили одно другого обома руками за шию і уставившись одно в друге очима, нараз разом отворили роти і стали кричати. Обоє ще були в костюмах: він в чалмі, вона в єрмолці з струсячим пером.

І яким чином отся "похвальна грамота" найшлася відразу на постелі біля Катерини Іванівни? Вона лежала тут таки, коло подушки; Раскольніков бачив її.

Він підійшов до вікна. До него прискочив Лебезятніков.

— Умерла! — сказав Лебезятніков.

— Родіоне Романовичу, маю вам два потрібні словечка сказати, — підійшов Свидригайлов.

Лебезятніков зараз таки уступив місце і чемненько віддалився. Свидригайлов повів зачудуваного Раскольнікова ще дальше в кут.

— Всю тую тяганину, то є похорон і друге я беру на себе. Знаєте, грошей треба, а я вам сказав, що у мене є злишні. Сих двоє маленьких і отсю Полечку я поміщу в яких-небудь ліпших сирітських заведеннях, і вложу для кождого, до пов-нолітности, по тисячу-пятьсот рублів капіталу, щоб вже зовсім Зофія Семенівна була спокійна. Та і її з болота витягну, бо дівчина вона гарна, чи так? Ну, добродію, так ви і роз-повіджте Евдокії Романівній, що її десять тисяч я от як і ужив.

— З якими-ж цілями ви так сиплете грішми? — запитав Раскольніков.

— Е-ех! чоловік недовірчивий! — засміявся Свидригайлов. — Адже я сказав, що сі гроші у мене злишні. Ну, а по просту з людяности, не допускаєте? Та не "гнида"-ж була вона (він ткнув пальцем в той кут, де лежала покійниця), як якась там старушка-лихвярка.. Ну, признаєте, ну "чи Лу-жинови в самім ділі жити і погань чинити, чи її умирати?" Ьне поможу я, так тоді "Полечка, приміром, туди-ж, по тій самій дорозі пійде ..." ; в

Він проговорив се з видом якоїсь підморгуючої, веселої насмішки, не спускаючи очей з Раскольнікова. Раскольніков поблід і похолоднів, чуючи свої власні, сказані до Зоні слова. Він живо подався взад і дико поглядів на Свидригайлова:

— Звідки ... ви знаєте? — прошептав він, ледви від-дихаючи.

— Адже я тут, за стіною, у мадам Ресліхової стою. Тут Капернаумов, а там мадам Ресліхова, давненька і щира приятелька. Сусід, пане.

— Ви?

— Я, — тягнув дальше Свидригайлов, колишучись від сміху, — і можу вам честю запевнити, наймилійший Родіоне Романовичу, що страх ви мене зацікавили. Адже я сказав, що ми зійдемось, заповів вам се, — ну, от і зійшлись. І побачите, який я дорічний чоловік. Побачите, що зі мною ще можна жити...

ЧАСТЬ ШЕСТА. I.

Для Раскольнікова наступив дивний час: дослівно начеб туман упав відразу перед ним; і замкнув його в безвихідну і тяжку самоту. Нагадуючи сей час опісля, вже довго потому, він догадувався, що память його на часи мов би запо-морочувалась, і що так тягнулось, з малими перервами, аж до оконечної катастрофи. Він був переконаний рішучо, що в многім тоді помилявся, приміром, в часі, коли що сталось. По крайній мірі, нагадуючи опісля і силуючи вияснити собі нагадане, він неодно довідався про себе самого лиш за посередництвом вказівок, одержаних від других. Одну подію він змішував, приміром, з другою; инше уважав наслідком події, що істнувала тільки в його уяві. На часи огортала його хоробливо-томляча трівога, що перероджувалась навіть в панічний страх. Однакож він памятав також, що бували мінути, години і навіть може-_бути дні, повні апатії, котра заволоділа ним, якби наперекір давнійшому страхови, — апатії, похожої на хоробливо-рівнодушний стан декотрих умираючих. Загалом же в ті послідні дні він і сам начеб старався втечи від ясного і повного зрозуміння свого положення; деякі насущні факти, що домагались безпроволочного роз-яснення, особливо дошкуляли йому; все-ж таки як рад би він був освободитись і утечи від отсих клопотів, забуття котрих грозило впрочім повною і неминучою погубою в його положенню.

Особливо трівожив його Свидригайлов: можна навіть було сказати, що він якось аж задержався на Свидригайлову. Від часу надто грізних для него і надто ясно висказаних слів Свидригайлова в помешканню Зоні, в хвилю смерти Катерини Іванівни, мов то нарушився звичайний порядок його думок. Та мимо того, що сей новий факт незвичайно його непокоїв, Раскольніков якось не спішив з розясненням діла. Хвилями, находячи себе нагло де небудь в віддаленій і самітній части міста, в якій небудь убогій гостинници, самого, за столом, р задумі, і ледви памятаючи, як він попав сюди, він нагадував відразу про Свидригайлова: йому відразу надто ясно ї трівожно приходило переконання, що треба би, як можна найскорше, розговоритися з сим чоловіком і що буде можливе, порішити оконечно.

Оден раз, коли він вийшов кудись за якусь рогачку, він навіть виобразив собі, що дожидає тут Свидригайлова і що тут назначені у них сходини. Другий раз він прокинувся на зорі десь на земли, в кущах і майже не розумів, як заліз сюди. Та впрочім за отсі два-три дні після смерти Катерини Іванівни, він вже двічи стрічався з Свидригайловом, завсігди майже в помешканню Зоні, куди він заходив якось без ціли, та тільки завсігди лиш на мінуту. Вони перекидувались кождий раз короткими словами і ні разу не заговорили про головний пункт, будьто би між ними так само собою, і условилось, щоби мовчати про те до часу.

Тіло Катерини Іванівни ще лежало в домовині. Свидригайлов заряджав похороном і суятився. Зоня також була дуже занята. При послідній стрічі Свидригайлов обяснив Рас-кольнікову, що з дітьми Катерини Іванівни він сяк-так покінчив і покінчив щасливо; що у него, дякувати деяким звяз-кам, відшукались такі люде, за помічю котрих можна було помістити всі три сирітки таки зараз в дуж$ приличні для них заведення; що відложені для них гроші також богато помогли, зваживши, що сиріт з капіталом помістити є богато лекше, як сиріт убогих. Сказав він щось і про Зоню, обіцяв зайти сими днями до Раскольнікова і натякнув, що "хотів би порадитись; що дуже треба би поговорити, бо є такі справи..." Розмова отся відбувалась в сінях, біля сходів. Свидригайлов пильненько глядів в очі Раскольнікову і нараз, помовчавши і понизивши голос, запитав:

— Та що ви, Родіоне Романовичу, такий якийсь не свій? Справді! Слухаєте і глядите, а якось мов то і не розумієте. Ви ободріться. От, дайте поговоримо; жаль тільки, що діла богато і чужого і свого... Ех, Родіоне Романовичу, — додав він несподівано, — всім людям треба воздуху, воздуху, воздуху, добродію ... Перше всего!

Він скоренько відступився, щоб перепустити входячого на сходи священика і дяка. Вони ішли служити панахиду. Після розпорядження Свидригайлова, панахида служилась точно два рази денно. Свидригайлов пішов своєю дорогою.

Раскольніков постояв, подумав і увійшов вслід за священиком в кватиру Зоні.

Він станув у дверях. Почалась відправа, тихо, поважно, жалібно. В думці про смерть і в почуттю присутности смерти лежало для него завсігди щось важке і таемничо-страшне від самого дитиньства; та і давно вже він не чув панахиди. Крім того було тут ще щось друге, надто вже страшне і трі-вожне. Він поглядів на дітей: всі вони клячали біля домовини; Полечка плакала. Позаду них, тихо і якось несміло плачучи, молилась Зоня.

— Адже вона в усі ті дні ні разу на мене не поглянула і ні словечка мені не сказала, — подумалось нараз Расколь-нікову.

Сонце ярко освічувало— кімнату; кадильний дим підни-мався клубами; священик читав: "Упокой Господи". Раскольніков перестояв всю панахиду. Благословлячи і пра-щаючись, священик якось дивно озирався. Після відправи, Раскольніков підійшов до Зоні. Тая зараз взяла його за обі руки і нахилила до його грудей голову. Сей короткий, приятельський рух надіть поразив Раскольнікова несподіванкою; аж дивно йому було; як? Ні найменшої відрази, ні найменшого омерзіння до него, ні найменшої дрощі в її руці! Се вже була якась безконечність виреченняся самої себе Так по крайній мірі він се поняв.

Зоня нічого не говорила. Раскольніков стиснув їй руку і вийшов. Йому стало страх тяжко. Колиб можливо було втечи куди-небудь в отсю мінуту і остатись цілком самому хоч би на ціле життя, то він уважав би себе щасливим. Та діло в тім, що він в послідні часи, хоч і завсігди майже був сам оден, ніяк не міг почути, що він самітний. Лучалось йому втікати за місто, виходити на велику дорогу, навіть раз він вийшов в якийсь лісок; тілько чим самотнійше було місце, тим сильнійше він відчував мов то чиюсь близьку і трі-вожну присутність, не те щоб страшну, а якось вже надто доскуляючу, так що чим хутше вертався назад до міста, змішувався з товпою, входив в гостинниці, в шинки, ішов на Толкучій, на Сінну. Тут було вже будьто би лекше і навіть самотнійше.

В одній простій харчівни перед вечером співали пісні: він пересидів цілий час, слухаючи, і памятав, що йому навіть було дуже приємно. Все-ж таки під кінець він нараз став знову неспокійний; дослівно мов би грижа совісти знову почала його мучити:

— От сиджу, пісень слухаю, а хіба се мені треба робити! — якось так подумалось йому.

А втім він таки зараз догадався, що і не се одно його трівожить; було щось таке, що домагалось безпроволочно-го покінчення, але чого ні обдумати, ні словами не мож було передати. Усе немов би в якийсь клубок спліталось.

— Ні, вже ліпше би яка боротьба! Ліпше би знову Порфір ... або Свидригайлов... Коби знову який небудь визов, який напад... Так! так! — думав він.

Він вийшов з харчівні і пустився ледви не бічи. Думка про Дуню і матір навела на него нагло длячогось там начеб панічний страх. В отсю то ніч, перед досвітом, він прокинувся в кущах, на Крестовськім острові, цілий дрожачий в ли-хорадці; він пішов домів і прийшов вже ранним ранком. По кількох годинах сну лихорадка минула, але прокинувся він вже пізно: була вже друга година пополудні.

Він пригадав собі, що на сей день назначений похорон Катерини Іванівни і утішився, що не був на нім. Настка принесла йому їсти; він їв і пив з великим смаком, ледви не з ла-кімством. Голова його була свіжійша, і він сам спокійнійший, чим за всі послідні три дні. Він навіть здивувався нараз, як міг він передше так страшно чогось боятися. Двері отворились і увійшов Разумихін.

— А! їсть, значить не хорий! — сказав Разумихін, взяв крісло і сіз за стіл проти Раскольнікова.

Він був стрівожений і не старався сего укрити. Говорив він з видимою досадою, все-ж таки не кваплячись і не під-нимаючи надто голосу. Можна би подумати, що в нім засів якийсь особливий і навіть виключний замір.

— Слухай, — почав він рішучо, — мені там кат до вас, до всіх, та не тому, що я виджу тепер, виджу ясно, що нічого не можу зрозуміти; тільки ради Бога не думай, що я прийшов випитувати. Овва! Сам не хочу! Сам тепер все відкривай, всі ваші тайни, так я ще і слухати ось може бути не стану, плюну і пійду. Я прийшов лиш довідатись особисто і оконечно: чи правда, по перше, що ти божевільний? Про тебе, бачиш, є таке переконання (ну, там, десь-там), що ти може бути божевільний, або дуже до того склонний. Признаюсь тобі, я і сам вельми був склонний піддержувати се переконання, одно, судячи після твоїх глупих і почасти поганих поступків (нічим не обяснених) а друге, після твого недавного поведения з матірю і сестрою. Тільки нелюд і падлюка, коли не божевільний, міг би так поступити з ними, як ти поступив, виходить отже, ти божевільний . . .

— Ти давно їх бачив?

— Що тільки. А ти з тої пори не бачив? Куди ти волочишся, скажи мені, будь ласкав; я вже до тебе тричі заходив. Мати хора від вчера направду. Зібралась до тебе; Евдокія Романівна почала здержувати; слухати нічого не хоче: "Коли він, говорить, хорий, коли у него розум мішається, хто-ж йому поможе, як не мати?" Прийшли ми сюди всі, бо не ки-дати-ж нам її саму. До самих твоїх дверий благали успоко-їтись. Ввійшли, тебе нема; от там вона і сиділа. Пересиділа десять мінут, ми над нею стояли та мовчали. Встала і говорить: "Коли він з хати виходить, значить він вже здоров і матір забув, значить неприлично і стидно матері у порога його стояти і ласки, як милостині, випрошувати". Домів вернулась і лягла; тепер в горячці: "Бачу, говорить, для своєї у него є час". Вона думає, що своя, бачиш, се Зофія Семенів-па, твоя суджена, чи там коханка, не знаю. Я пішов ось іза-раз до Зофії Семенівни, бо, братику, я хотів все провідати, — приходжу, дивлюсь: домовина стоїть, діти плачуть, Зофія Семенівна жалібні сукенчата їм примірює. Тебе нема. Поглядів, звинився— і вийшов, так і Евдокії Романівній доніс. Все, кажу, се дурниця і нема тут ніякої своєї, найподібнійше до правди^ із всего виходить, се божевільство. Та ось ти сидиш і варене мясище жереш, мов би три дні не їв. Воно, правда, і божевільні також їдять, все-ж таки хоч ти і слова до мене не сказав, то ти... не божевільний! На се я поклянуся. Перше всего не божевільний. І так, кат з вами зі всіми, бо вже-ж очевидно тут якась тайна, якийсь секрет; а я над вашими секретами ломити голови не думаю. Так тільки зайшов висваритись, — закінчив він, встаючи, — душу відвести, а я знаю, що мені тепер робити. ,

— Що-ж тепер хочеш робити?

— А тобі яке діло, що я тепер хочу робити?

— Слухай, ти впєшся!

— По чім... по чім ти се пізнав?

— Ну, ще би.

Разумихін помовчав з мінуту.

— Ти завсігди був дуже статочний чоловік і ніколи, ніколи ти не був божевільний, — завважав він нараз з жаром. — Се так! Я упюся! Пращай! — і він пустився іти.

— Я про тебе, позавчера, здається, з сестрою говорив, Разумихіне.

— Про мене! Та... ти де-ж її міг бачити позавчера? — відразу задержався Разумихін, навіть побліднівши трохи.

Можна було відгадати, що серце його поволи і з напруженням застукало в груди.

— Вона сюди приходила, сама тут сиділа, говорила зі мною.

— Вона?!

— Так, вона.

— Що-ж ти говорив... я хочу сказати, про мене, бачиш?

— Я сказав її, що ти дуже порядний, чесний'і трудящий чоловік. Що ти її любиш, я її не говорив, бо вона се і сама знає.

— Сама знає?

— Ну, ще би! Куди би я не забрався, що би зі мною не лучилось, — ти щоб остався у них провидінням. Я, так сказати, передаю їх тобі, Разумихіне. Говорю се длятого, бо докладно знаю, як ти її любиш, і переконаний про чистоту твого серця. Знаю також, що і вона тебе може любити і навіть може бути вже і любить. Тепер сам рішай, як знаєш ліпше, — треба чи не треба упиватись.

— Родьку... Бачиш ... Ну... Ах, до чорта! А ти то куди хочеш забиратись? Бачиш: коли все те тайна, то нехай буде! Але я ... я провідаю тайну... І переконаний, що без сумніву якась там дурниця і страшне недоріцтво і що ти сам все те видумав. Все-ж таки ти пишний хлопеиь! Золотий чоловік!...

— А я іменно хотів би тобі сказати, та ти перебив, що ти се дуже добре перше порішив, щоби тайни і секрети ті не провідувати. Лиши до пори, не займайся тим. Усе в своїм часі провідаєш, іменно тоді, коли треба буде. Вчера мені оден чоловік сказав, що треба воздуху чоловікови, воздуху, воздуху! Я хочу до него пійти зараз і спитати, що він під тим розуміє.

Разумихін стояв в задумі і в зворушенню і щось розбирав.

— Він належить до якоїсь політичної змови. Се заго-вірник! Нема ніякого сумніву. І він мабуть нині-завтра візьметься за якесь рішуче діло, — се так, се певне! Инакше бути не може і... Дуня знає... — подумав він переконаний.

— Так до тебе отже ходить Евдокія Романівна, — промовив Разумихін, — а ти сам хочеш бачитись з чоловіком, котрий говорить, що воздуху треба більше, воздуху і... і, значить, і сей лист... се також щось, що відноситься до того, — заключив він як би про себе.

— Який лист?

— Вона лист оден дістала сьогодня, її дуже занепокоїв. Дуже. Аж надто вже. Я заговорив про тебе — просила не говорити. Опісля ... опісля сказала, що бути може ми дуже скоро розстанемось, відтак стала мені за щось там горячо дякувати; потім в свою кімнату заперлась.

— Вона лист дістала? — задумчиво вкинув Раскольніков.

— Так, лист; а ти не знав? Гм. Вони оба помовчали.

— Бувай здоров, Родіоне. Я, братчику... був оден час ... та втім, бувай здоров, бачиш, був оден час... Ну, пращай? Мені також пора. Пити не буду. Тепер не треба... брешеш!

Він спішився; однак вже виходячи і вже майже зачинивши за собою двері, нараз отворив їх знову і сказав, споглядаючи кудась там на бік:

— А правда! Чи памятаєш се вбивство, ну ось Порфір, бачиш: старуху тую? Ну, так знай, що вбивця сей відшукався, признався сам і докази всі подав. Се оден з тих самих робітників, малярів, представ #собі, памятаєш, я їх тут ще боронив? Чи повіриш, що всю ту сцену бійки і сміху на сходах з своїм товаришом, коли тії там ішли до гори, дбірник і два свідки, він нароком урядив, і іменно для оборони. Що за хитрість, що за притомність духа в такім щеняти! Повірити трудно; та сам розяснив, сам до всего признався! І як я в дурні пошився! Що-ж, по мойому, се тільки ґеній кру-тарства і змисности, ґеній юридичної оборони, — а показалось, і нема чому особливо дивуватись! Хіба-ж такі не можуть бути? А що він не видержав характеру і признався, так я йому за те ще більше вірю. Подібнійше до правди... Але як то я, я тоді в дурні попався!... За них на стіну ліз.

— Скажи будь ласка, відки ти се довідався і длячого тебе се так інтересує? — з виразним несупокоєм запитав Раскольніков.

— Ну, ще що! Для чого мене інтересує! От запитав!... та довідався я від Порфіра, між иншим. Та правда, від него майже і все чув.

— Від Порфіра?

— Від Порфіра.

— Що-ж... Що-ж він? — налякано запитав Раскольніков.

4 — Він се славно мені розяснив. Психольоґічно розяснив, по свойому.

— Він розяснив? Таки сам тобі і розяснив?

— Сам, сам; бувай здоров! Пізнійше ще дещо розповім, а тепер мою орудку. Там ... був оден час, що я подумав ... Ну, та що; пізнійше!... Пощо мені тепер упиватись? Ти мене і без вина напоїв. Адже я пяний, Родьку! Без вина пяний тепер, ну, але бувай здоров; зайду; дуже скоро.

Він вийшов.

— Се, се політичний ворохобник, нема сумніву, гіема сумніву! — оконечно рішив про себе Разумихін, поволи спускаючись зі сходів. — І сестру втягнув; се дужіе, дуже можливе при характері Евдокії Романівни. Сходяться, адже вона також мені натякнула. З многих її слів ... і слівець... і натяків все те виходить, якраз так! Та і як инакше обяснити всю тую путанину? Гм! А я було думав ... О Господи, що се я бувало думав? Так, се було затьміння, і я перед ним винуватий! Се він тоді коло лямпи, на коритари, затьміння на мене напустив. Тьфу! Яка погана, грубіянська, підла думка з моєї сторони! Гарний хлопець Миколка, що признався... Та і да-внійше як тепер усе обясняється! Отся хороба його тоді, його чудні всі такі поступки, навіть і давнійше, давнійше, ще в університеті, який він був завсігди хмурний, понурий ... Але що таке значить тепер сей лист? Тут, очевидно, також щось є. Від кого сей лист? Я підозріваю... Гм. Ні, се я все провідаю!

Він нагадав і розібрав усе про Дуню і його серце завмерло. Він зірвався з місця і побіг.

Раскольніков, як лиш вийшов Разумихін, встав, звернувся до вікна, вдарився в оден кут, в другий, якби забувши про тісноту.своєї комірки, і... сів знову на диван. Він цілий мов би обновився; знову боротьба — значить найшовся вихід!

— Так, отже найшовся вихід! А то вже надто усе сперлось і закоркувалось, діймаючо стало душити, дур якийсь чіпався. Від самої сцени з Миколкою у Порфіра, почав він душитись без виходу, в тісноті. Після Миколки, в той самий таки день була сцена у Зоні; перевів і скінчив її цілком, цілком не так, якби міг представити собі наперед... Ослаб, значить, відразу і цілк

— І так: Порфір сам ще і розясняв Разумихінови, психо-льоґічно йому розясняв! Знову свою прокляту психольо-ґію підводити почав! Порфір? Та щоби Порфір увірив хоч на одну мінуту, що Миколка винуватий, після всего того, що між ними тоді зайшло, після тої сцени око в око перед появленням Миколки, на котру годі найти правильного обяснення, кромі одного? (Раскольнікову на кілька заводів сими днями проблискувала і нагадувалась шматками вся та сцена з Порфіром; в цілости він не був в силі винести спомину). Були тоді висказані між ними такі слова, зайшли такі рухи, ґести, замінялись вони такими поглядами, сказане було дещо таким голосом, доходило до таких границь, що вже після того t|| Миколці (котрого Порфір наскрізь зараз по першім слов? і виразі лиця відгадав), не Миколці було захитати саму основу його переконань.

— Та ба! Навіть Разумихін почав вже підозрівати! Сцена на коритарі, коло лямпи, збулась отже тоді не даром. От він кинувся до Порфіра ... Тільки з якої причини отсей то почав його так в дурні пошивати? Що у него за ціль відводити очи Разумихіна на Миколку? Ні, він без сумніву щось задумав; тут є заміри, але які? Правда, від cero поранку у-плило богато часу, — надто, надто богато, а про Порфіра не було ні слуху ні духу. Що-жъсе очевидно гірше...

Раскольніков взяв шапку і задумавшись пішов з кімнати. Перший день за весь той час, він чув себе по крайній мірі при здорових думках.

— Треба покінчити з Свидригайловом, — думав він, — і за яку би то не було ціну, як можна найскорше; сей також, здається, дожидає, щоби я сам до него прийшов.

І в ту хвилю така ненависть піднялась відразу в його усталім серці, що може бути він би міг убити кого небудь з сих двох: Свидригайлова або Порфіра. По крайній мірі він почув в душі, що коли не тепер, то згодом-перегодом він зм(5же се вчинити.

— Побачимо, побачимо, — повторяв він про себе.

Та тільки що він отворив двері до сіней, як ось зіткнувся з самим Порфіром. Той входив до него. Раскольніков остовпів на хвилину, але тільки на одну хвилину. Дивна • річ, він не надмірно здивувався приходом Порфіра і майже його не налякався. Вік лиш'дрогнув, однакож скоренько, таки зараз приготовився:

— Може розвязка! Але як се, він підійшов тихонько, немов кітка, і я нічого не чув? Невже-ж підслухував?

— Не ждали гостя, Родіоне Романовичу, — сказав сміючись Порфір Петрович. — Давно вступити збирався, переходжу, думаю, — чого-ж не заглянути на кілька хвилин. Кудись зібрались? Не задержу. Не задержу. Тільки, бачите, одну папіроску, коли позволите ...

— Та сідайте, Порфіре Петровичу, сідайтіе, — усаджував Раскольніков з таким на око задоволеним і1 приятельським видом, що справді сам би собі чудувався, колиб міг на себе поглянути.

Послідки, осад на дні вишкребтувались! Иноді так чоловік витерпить пів години смертного страху з розбійником, а як приложать йому ніж до горла оконечно, так тут навіть і страх мине. Він усівся простісенько перед Порфіром і не кліпнувши очима, глядів на него. Порфір скривив лице і почав закурювати папіроску.

— Ну, говори-ж, говори-ж, — так аж хотіло вискочити з серця Раскольнікова. — Ну, що-ж, що-ж, ічо-ж ти не говориш?

П.

— Та ті папіроски! — заговорив наконець Порфір Петрович, скінчивши закурювати і відсапнувши, — нездорові, шкодять, а відвязатись годі! Кашляю, добродію, і душити почало. Я, бачите, трусливий, поїхав колись-тут до Б .'..на.

Кождого хорого мінімум по пів години оглядає; так аж розсміявся на мене глядячи: і стукав і слухав, — вам, говорить, між иншим курити не треба; легкі розширені. Ну, як я не буду? Чим тютюн заступлю? Не пю, от і вся біда, ке-хе-хе, що не пю, се біда! Адже все відносне, Родіоне Романовичу, все відносне.

— Що се він, за свою давнійшу казенщину принимаемся, чи що! — з відразою подумалось Раскольнікову. Ціла недавня сцена послідних сходин нагло йому пригадалась і тодішнє чувство филею вжилося в його серце.

— Адже я до вас вже заходив позавчора вечером; ви і не знаєте? — говорив дальше Порфір Петрович, оглядаючи кімнату. — До хати, в отсю саму кімнату заходив. Так само як і нині переходжу мимо — ну же, думаю, візиту йому зроблю. Зайшов, а кімната наостіж; оглянувся, — підождав, та і служниці вашій нічого не сказав — вийшов. Не запираєте?

Лице Раскольнікова помрачалось чим раз більше'і більше. Порфір начеб вгадав його думки.

— Обяснитись прийшов, голубчику Родіоне Романовичу, обяснитись, пане! Я вам винен обяснення, — тягнув він дальше з усмішкою, і навіть злегка вдарив долонею по коліні Раскольнікова, хоч майже в ту саму хвилю лице його відразу прибрало поважний і засуячений вираз; навіть мов би сум пронісся по нім на превелике здивовання Раскольнікова. Він ніколи ще не бачив і не сподівався у него такого лиця..— Дивна сцегіа зайшла у послідний раз між нами, Родіоне Романовичу. Воно, правда, і при першій нашій стрічі відігралась між нами також дивна сцена; але тоді... Ну, тепер вже одно до одного! От що, пане: я може бути і надто в ваших очах провинився перед вами; я се признаю. Адже ми як розстались, чи памятаєте: у вас нерви співають і коліна дрожать, і у мене нерви співають і коліна дрожать. І бачите, якось воно навіть і непорядно між нами тоді вийшло, не по людськи. А все-ж таки ми порядні люде; то є, на всякий спосіб, перше всего порядні люде; се треба памятати. А то, згадайте, до чого доходило ... цілком вже навіть і неприлично.

— Щож се він, за кого мене держить? — з задивом запитував себе Раскольніков, піднявши голову і повними очима глядячи на Порфіра.

— Я прийшов до переконання, що нам отверто поступати тепер ліпше, — говорив дальше Порфір Петрович, трохи відвернувши голову і спустивши очі, начеб не хотів трі-вожити більше с^оїм поглядом свою дотеперішню жертву і начеб погорджував своїми давнійшими способами і штучками. — Так, пане, такі підозріння і такі сцени трсвати довго не можуть. Розлучив нас тоді Миколка, а то я не знаю, до чого би між нами дійшло. Сей проклятий мішанище пересидів у мене тоді за перегородкою, — можете собі се представити? Ви очевидно вже се знаєте; та і самому мені відомо, що він до вас опісля заходив; але те, що ви тоді думали, того не було: ні за ким я не посилав і нічого ще тоді не зарядив. Запитаєте, длячого не зарядив? А як вам сказати: самого мене те все тоді якось заскочило. Я і за двірниками, бачите, ледви-не-ледви наумився післати. (Двірників ви відай завважали, переходячи). Думка тоді у мене пронеслася, так одна, на-борзі, блискавкою; бо вже, чи повірите, сильно був я тоді переконаний, Родіоне Романовичу. Нехай, думаю собі, — хоч і пропущу одно на годинку, то за те друге ухоплю за хвіст, — свого, розуміється, свого вже ніяк не пропущу. Дразливі ви вже надто, Родіоне Романовичу, від природи, пане: вже аж і надто, при всіх тих других основних прикметах вашого характеру і серця, котрі, я пещ^ себе надією, таки почасти збаг, пане. Ну, вже розуміється, і я міг, навіть і тоді, знати, що не все так лучається, щоби ось встав чоловік та і сипнув вам в очі всіми подробицями. Се хоч і лучається іменно, коли, чоловіка до крайносте з терпцю виведеш, то все-ж таки, якби там не було, рідко. Се і я міг знати. Ні, думаю, мені би хоч натяк! Хоч би найменшу таку познаку, лиш одну, та тільки таку, щоб вже ось так руками можна було взяти, щоб вже річ була, а не те, що саму ту психольоґію. Бо, думав я, коли чоловік провинився, то вже навірно можна, як би там не було, чого небудь сущого від него діждатись; вільно навіть і на найбільш несподіваний результат числити. На характер ваш я тоді числив, Родіоне Романовичу, більш всего на характер, пане! Надіявся вже надто тоді на вас.

— Та ви, та що ви тепер заєдно таке говорите, — воркнув наконець Раскольніков, навіть не застановившись гарно над питанням. — Про що він говорить,.— мучився він про себе, — чи може справді за невинного мене має?

— Що таке говорю? А обяснитись прийшов, добродію, так сказати за обовязок святий уважаю. Хочу вам все до сиоду виложити, як все було, цілу ту історію всего того тодішнього, так сказати, запоморочення. Не трохи надоскулив я вам, Родіоне Романовичу. Я не нелюд, пане. Адже розумію і я, що се значить перенести таке на собі чоловікові пригнобленому та гордому і нетерпеливому, особливо нетерпеливому. Я вас, на кождий випадок, уважаю за чоловіка найблаго-роднійшого, пане, і навіть з задатком великодушности, хоч і не згоджуюсь з вами у всіх переконаннях вашїіх, про що обо-вязком уважаю упередити вас заздалегідь, просто і з повною щирістю, бо перше всего не хочу обманювати. Пізнавши вас, почув я до вас привязання. Ви може-бути на такі мої слова розсмієтесь? Право маєте. Знаю, що ви мене з першого погляду не полюбили, бо, сказати правду, і не було за що полюбити. Але думайте, як хочете, а тепер бажаю з моєї сторони всіми способами загладити те перше вражіння і доказати, що і я чоловік з серцем і совістю. Щиро говорю, пане.

Порфір Петрович задержався з достоїнством. Раскольніков почув приплив якогось нового перестраху. Думка про те, що Порфір уважає його за невинного, почала відразу трі-вожити його.

— Розповідати усе по порядку, як воно ні сіло ні пало тоді почалось, нема конечної потреби, — продовжав Порфір Петрович. — Я думаю, навіть і злишнє. Та хто знає, чи і був би я в силі. Бо як се обяснити докладно? Первісно пішли поголоски. Про те, які се були поголоски, і від кого і коли... і по якій причині якраз до вас діло дійшло, — також, я думаю, нічого розповідати. А у мене особливо почалось" від припадку, від одного цілком припадкового припадку, котрий в найвисшій степені міг бути і міг не бути, — який? Гм, я думаю, також нічого говорити.' Усе те, і поголоски і припадки, зійшлось у мене тоді в одну думку. Признаюсь щиро, бо коли вже признаватись, так до всього, — се я перший на вас тоді напав. Ті там, ну, записки старухи на річах і таке инше, і таке инше, — все те дурне, пане. Таких штук сотню можна начислити. Мав я також нагоду тоді до подрібности довідатись про сцену в конторі поліції, також припадково, і не те щоб так мимоходом, а від розказчика окремого, головного, котрий, і. сам того не знаючиг, в задивляючий спосіб тую сцену оживив. Отже усе те одно до другого, одно до другого, Родіоне Романови-

чу, голубчику! Ну як тут було не нахилитись на звісний бік? Зі сто кріликів ніколи не зложиться кінь, зі сто підозрінь ніколи не зіставиться доказу, як так одна англійська послови-ця говорить, все-ж таки тільки тоді, коли брати річ на розум, а зі страстями, добродію, зі страстями попробуйте справитись, бо-ж і слідчий суддя чоловік, бачите.

— Нагадав ^ут я і вашу статейку в місячнику там, памя-таєте, ще при перших ваших відвідинах в подрібности про неї, тямите, говорили. Я тоді став кепкувати, та се длятого, щоб вас на дальше визвати. Повтаряю, нетерпеливі і хорі ви дуже, Родіоне Романовичу. Що ви смілі, завзяті, серіозні і... серцем жили, богато вже на серці перенесли, усе те я яавно вже знав, пане. Мені всі ті чувства знакомі і статейку вашу я прочитав як знакому. В безсонні ночі і в розпуці вона задумувалась, з піднимаючимся і бючим серцем, з енту-зіязмом подавленим. А небезпечний сей подавлений, гордий ентузіязм в молодіжи! Я тоді кепкував, а тепер вам скажу, що страх люблю загалом, то є яко любитель, сю першу молодечу, горячу пробу пера. Дим, туман, струна звучить в тумані. Стаття недорічна і фантастична, все-ж таки в ній проблискує така щирість, в ній гордість молодеча і непідкупна, в ній сміливість розпуки: вона мрачца стаття, правда, та се гарно. Статейку вашу я тоді прочитав, та і виложив, і... як відложив її тоді, то й подумав: "ну, з сим чоловіком так не перейде". Ну, так, як же, скажіть тепер, після такого минувшого, не увлечися було тим, що наступило! Ах, Господи! Та хіба я говорю що небудь? Хіба я що небудь тепер тверджу? Я тоді тільки завважав. Чого тут, думаю? Тут нічого, і може бути в найвисшім степени нічого.

— Та і заганятися так мені, слідователеви, цілком навіть не прилично: у мене он Миколка в руках, і вже з фактами, — там як хочете а факти! І також свою психольоґію підводив; ним треба занятися; бо тут вже діло про смерть і життя. Для-чого я вам тепер все те обясняю? А щоби ви знали і з вашим розумом і серцем не винували мене за моє Злобне тодішнє поведения. Не злобно, пане, щиро говорю, хе-хе! Ви що думаєте: я до вас тоді не приходив перешукувати? Приходив, паночку, приходив, хе-хе, приходив, коли ви ось тут хорий на постелі лежали. Не офіціяльно і не в своїй особі, а приходив. До посліднього волоска у вас, в кватирі, усе було оглянене, по перших навіть познаках: але umsonst! Думаю: тепер сей чоловік прийде, сам прийде, і дуже скоро; коли винуватий, так вже нехибно прийде. Другий не прийде, а сей прийде. А памятаєте, як добродій Разумихін почав вам проговорюватись? Се ми уладили так нарочно, щоби вас занепокоїти, длятого ми умисно і пустили поголоску, щоб вій вам проговорювався, а добродій Разумихін такий чоловік, що обрушення не видержить.

— Пану Заметову перше всего ваш гнів і ваша отверта смілість в око впали; ну, як се в гостинниці так відразу пальнути: "я убив!?" Надто сміло, добродію, надто зухвало, і коли, думаю, він винен, то се страшний бойовник! Так тоді і подумав я. Жду! Жду вас із всіх сил, а Заметова ви тоді просто придавили і... адже в тім то і штука, що вся тая проклята психольоґія о двох кінцях! Ну, так чекаю я вас, гляджу, а вас Бог і дає, — ідете'! Так у мене і затріпоталось серце. Ех! Ну, скажіть пощо вам було тоді приходити? Сміх той, сміх той ваш, як увійшли тоді, памятаєте, адже я наче крізь скло усе тоді відгадав а не дожидай я вас так горячо, і в сміху вашім нічого би не завважав. Ось воно що значить бути в розположенню. Та і добродій Разумихін тоді, — ах! та ще і камінь, камінь памятаєте, камінь, під котрим річи онті сховані? Ну, от наче-б його бачу десь там в городі — адже в городі, говорили ви Заметову, бачите, а опісля у мене ще другий раз? А як почали ми тоді сю вашу статтю перебирати, як стали ви викладати, — так ось кождісеиьке слово ваше подвійно береш, навіть що инше під ним сидить.

— Ну словом, Родіоне Романовичу, таким способом я і дійшов, бачите, до послідних стовпів, та як гримнувся чолом, — і опамятався. Ні, говорю, що се я! Адже коли захотіти, то усе те, говорю, до послідньої точки можна в другий бік обяснити, навіть ще натуральнійше вийде. Мука, добродію! "Ні, думаю, мені би вже ліпше щось певнійшого. на-гляднійшого!..." Та коли учув я тоді про сі дзвіночки, так цілий аж і заумер, аж дрощ проймила. Ну, думаю, ось тут вже щось є! Таки і є! Та вже і не розбирав я надто тоді, попросту не хотів. Тисячу рублів в ту хвилю я дав би, своїх власних, щоб тільки на вас власними очима подивитися, як ви тоді сто кроків з міщухом поруч ішли, після того, як він вам "убивцю" в очі кинув, і нічого у него, цілих сто кроків запитати не посміли!... Ну, а холод-то сей в хребтовім шпіку? Дзвіночки онті, в слабости, в горячці?

— І так, Родіоне Романовичу, що-ж вам після того і дивуватись, що я з вами тоді такі штуки виправляв? І чого ви самі в ту саму мінуту прийшли? Адже і вас хтось там наче підтручував, єй-Богу, а колиб не розлучив нас Миколка, то ... а Миколку ось тоді памятаєте? Гаразд запамятали? Адже се був грім, добродію. Адже се грім тарахнув із хмари, громова стріла! Ну, а як я його стрітив? Стрілі, правда, ні крихітки не повірив, самі зволили бачити! Та куди! Вже потому, після вас, коли він}іочав дуже і дуже складно на декотрі питання відповідати, так,що я сам счудувався, та ще й потім йому ні на гріш не повірив! Ось що значить укріпився, як діямант. Ні, думаю, морґен фрі! який вже тут Миколка!

— Мені Разумихін що лиш казав, що ви і тепер обвиняете Миколку і самі Разумихіна про те впевняли.

Віддих у него заперло і він не докінчив. Він слухав в невиразнім зворушенню, як чоловік, що його на скрізь розкусив, від самого себе відрікався. Він боявся повірити і не вірив. В двозначних ще словах він лакомо шукав і ловив що-небудь більше докладного і оконечного.

— Ба, добродій Разумихін! — викликнув Порфір Петрович неначе урадувавшись питанням заєдно мовчаливого Раскольнікова. — Хе! хе! хе! Та добродія Разумихіна так і треба було геть відпровадити: двом любо, третій не пхайся. Добродій Разумихін не те, батюшка, та і чоловік він посторонний, прибіг до мене, цілий такий блідий... Ну, та Бог з ним, що його сюди мішати! А дотично Миколки, чи не хотіли-б ви знати, що се за людина, то є, як я його розумію? Насамперед се ще дитя неповнолітнє, і не те щоб боягуз, а так щось начеб артист якийсь. Дійсно, пане, ви не смійтеся, що я так його обясняю. Невинний і все на себе бере. Серце має; фантаст. Він і співати, і танцювати, він і казки, говорять, так розповідає, що з других місць сходяться слухати. І до школи ходити, і реготатись до повалення з того, що пальчик покажуть, і запитись на смерть, не те щоб з ледарства, а так, при нагоді, коли напоять, по дитинячому ще. Він тоді, бачите, і украв, а і сам того не знає; бо "коли з землі підняв, що за украв?"

— А чи відомо вам, що він з раскольників, тай не те щоб

з раскольників, а по просту сектяр: у него в роді "бігуни*' бували і сам він ше не давно тому цілих два роки, на селі, у одного старця під духовним проводом був. Все те я від Миколки і від його Зарайських провідав. Та куди: просто в пустиню втікати хотів! Пориви мав, по ночах Богу молився, книги старі, "істинні" читав і зачитувався. Петербург на него сильно поділав, особливо женський пол, ну, і горівка. Вразливий, паночку, і старця і все забув. Відомо мені, його артист оден тут полюбив, до него ходити став, та ось і сей припадок лучився. Ну, настрашився — вішатись! Втікати! Що-ж робити з поняттям, котре загніздилось в народі про наше су-дівництво! Адже иншому страшне слово "засудять..." Та хто винен! От що то нові суди вдіють? Ох, дав би Бог! Ну, пане: в острозі от і нагадався видно тепер чесний старець; біблія також явилась знову. Чи знаєте, Родіоне Романовичу, що значить у декотрих з них "пострадати". Се не те, щоби за когонебудь, а так попросту "пострадати треба", страдания , значить, принята, а від властей так тим ліпше.

— Сидів за мого часу оден вельми смирненький вязень цілий рік в острозі, на печі по ночах заєдно біблію читав, ну, і зачитався, знаєте, зовсім, та так, що ні з того ні з сего виломив цеглу і кинув на начальника без всякої обиди з його сторони. Та і як, слухайте: нароком на аршин вбік взяв, щоб не зашкодити! Ну, звісно, який конець вязневи, що з оружієм кидається на начальство: і "приняв, значить, страдания". Так ось я і підозріваю —Тепер, що Миколка хоче "страдания при-няти", або щось подібного. Се я навірно навіть з фактів знаю, пане. Він тілько сам не знає, іцо я знаю. Що, може не допускаєте, щоб з такого народу виходили люде фантастичні? Аж надто часто. Старець тепер знову почав дійствувати, особливо після петлі, бачите пригадався. А втім, сам мені все розповість, прийде. Ви думаєте, видержить? Погодіть, ще випреся! З години на годину дожидаю, що прийде зізнання відкликати! Я сего Миколку полюбив і з ним знаменито переводжу слідство. І як би ви думали? Хе! хе! на декотрі, бачите, питання дуже складно мені відповідав, очевидно, потрібні обяснення дістав, зручно приготовився; ну а в других питаннях попросту як в калюжу: нічогісенько негзнає і сам не підозріває, що не знає!

— Ні, батьку Родіоне Романовичу, тут не Миколка! Тут діло фантастичне, мрачне, діло новочасне, нашого часу; се случай, пане, коли помутилось серце людське; коли цитується фраза, що кров "відсвіжує"; коли ціле життя проповідується в комфорті. Тут — книжні мрії, пане, тут теоретично роздра-знене серце; тут видна рішимість на перший крок, тільки рішимість окремого рода,—рішився, та мов з гори упав, або з дзвіниці злетів, та на проступок, бачите, зовсім мов не своїми ногами прийшов. Двері за собою забув замкнути, а убив, двоє людей убив, після теорії. Убив, тай грошей забрати не умів, а що встиг захопити, те під камінь заніс. Мало було йому, що муку витерпів, коли за дверми сидів, а в двері ломились, а дзвінок дзвенів: ні, він потім вже на пусту кватиру, В горячці пригадати собі сей дзвінок пійде, холоду хребтового знову зазнати прийшла йому потреба... Ну, та се, припустім, в недузі; а то ось ще: убив, та чесним чоловіком себе уважає, людьми погорджує, блідим ангелом ходить, — ні вже який тут Миколка, голубчику Родіоне Романовичу, тут не Ми-колка!

Сі послідні слова, після всего передше сказаного і так похожого на відкликання, були надто вже несподівані. Раскольніков цілий задрожав, мов би його ножем прошиб.

— Так ... хто-ж.... убив? ... — запитав він, не видержавши, задиханим голосом.

Порфір Петрович відхилився на плечки крісла, начеб вже так несподівано і він був зачудований питанням.

— Як се, хто убив?... — сказав він, будьто би не віруючи своїм ухам. — Та ви, убили, Родіоне Романовичу! Ви і убили пане ... — додав він майже шепотом, цілковито переконаним голосом.

Раскольніков підскочив з дивана, постояв кілька секунд і сів знову, не говорячи ні слова. Дрібні судороги перебіґли по цілім його лиці.

— Губонька, бачите, знову, як і тоді, подрігує, — пробурмотів мов би аж з співчуттям Порфір Петрович. — Ви мене, Родіоне Романовичу, здається, не так поняли, пане, — додав він трохи помовчавіїТи, — тому так і здивувались. Я іменно прийшов з тим, щоби вже все сказати і справу звести на отверту дорогу.

— Се не я убив, — шепнув Раскольніков зовсім так як настрашені маленькі діти, коли їх схоплять на горячім вчинку.

— Ні, се ви добродію, Родіоне Романовичу, ви, пане, і ніхто инший, — строго і переконано прошептав Порфір.

Вони оба замовкли і мовчанка тягнулась аж до дивовиж-ности довго, мінут з десять. Раскольніков ліктем сперся на стіл і мовчаливо прошив пальцями своє волосся. Порфір Петрович сидів покірАо і дожидав. Аж ось Раскольніков згірдно поглядів на Порфіра.

— Знову ви за старе, Порфіре Петровичу! Заєдно ті самі штучки: як се вам не надоїсть, справді?

— Е, говорите, що мені тепер штучки? Инша би річ, колиб тут находились свідки; а то-ж ми у чотири очі шепчемо. Самі бачите, я не з тим до вас прийшов, щоби гонити і ловити вас, як заяця. Признасьтеся, або ні, — тепер вже ^лені все рівно. Про себе, бачите, я і без вас переконаний.

— А коли так, чого-ж ви прийшли? — роздразнено запитав Раскольніков. — Я вам давнійше .питання задаю: коли ви переконані про мою провину, чого не берете мене в вяз-ницю?

— Ну, от і питання! По пунктах вам і відповім: по перше, взяти вас так просто під арешт мені невигідно.

— Як невигідно! Коли ви переконані, так ви повинні, —г— Ех, що-ж що я переконаний? Адже все те поки що

мої мрії тілько, пане. Та і що я вас на спокій, мовляв, туди посаджу? Самі знаєте, коли самі проситесь. Приведу я, приміром, міщуха, щоб вам до очей говорив, а ви йому скажете: "Ти пяний чи що? Хто мене з тобою бачив? Я тебе по просту за пяного і принимав, та ти і був пяний", — ну, що я вам тоді на се скажу, тим паче, що ваше, бачите, ще по-дібнійше до правди, ніж його, бо в його твердженню сама тільки психольоґія, — що його рилу навіть і не приличне, — а ви ось і в ту саму точку попадаєте, бо нічого казати: шельма жльопає сивуху і надто вже звісний пяниця, та і сам я вам щиро признався, вже на кілька заводів, що психольоґія тая в двох кінцях і що другий кінець більший мабуть буде і о много імовірнійший, та що крім того проти вас у мене поки що і нема нічого. І хоч я вас все таки посаджу і навіть сам ось прийшов (цілком не по людськи) вам про все наперед сказати, то все таки просто вам говорю (також не по людськи), що мені се буде невигідно. Ну, паночку, по друге, я длятого до вас прийшов ...

— Ну, так, по друге? — настоював Раскольніков все ще задихуючися.

— Длятого, що як я вже і заявив передше, уважаю своєю повинністю дати вам обяснення. Не хочу, щоб ви мене держали за нелюда, тим більше, що я сердечно до вас привяза-ний, вірте не вірте. Наслідком того отже по третє прийшов я до вас з отвертим і простим предлогом — ідіть самі і признайтесь до всего. Се вам буде несказано вигіднійше, та і мені також вигіднійше, — позбудусь біди з голови. Ну, що, отверто, чи ні, з моєї сторони?

Раскольніков подумав з мінуту.

— Послухайте, Порфіре Петровичу, адже ви самі говорите: сама тільки психольоґія, а тимчасом вїхали в математику. Ну що, коли і самі ви тепер помиляєтесь?

— Ні, Родіоне Романовичу, не помиляюсь. Познаку таку маю. Познаку, бачите, адже тую я ще тоді найшов; післав Господь!

— Яку познаку?

— Не скажу яку, Родіоне Романовичу. Та і як би там не було, тепер вже і я права не маю довше відкладати; посаджу, добродію. Проте ви розсудіть: мені тепер вже все одно, отже, бачите, я єдино тільки для вас. Єй-Богу, ліпше буде, Родіоне Романовичу! * •

Раскольніков злобно усміхнувся.

— Та се не тільки смішне, се навіть аж безстидне. Ну, нехай я аж і винен (чого я цілком не говорю), ну, з якої причини мені до вас іти признаватись, коли самі ви вже говорите, що я сяду у вас туди на спокій?

— Ех, Родіоне Романовичу, не зовсім словам вірте; хто знає, чи і справді буде на спокій! Адже се тільки теорія, та ще моя, паночку, а я вам що за авторітет? Я може бути і сам від вас денещо ще і тепер скриваю, хто знає. Не все-ж мені вам так взяти та і виложити, хе! хе! Инша річ: як яка вигода? Та чи знаєте ви, який вам за се наступить опуст? Адже ви коли явитесь, подумайте, в яку хвилю? Ви се тільки розсудіть! Коли другий вже на себе вину приняв і всю справу запутав. А я вам, от самим Богом клянуся, так "там* надроблю і уладжу, що ваше признання виглядати буде буцім зовсім неожидане. Всю ту психольоґію ми цілком знівечимо, всі підозріння на вас в ніщо оберну, так що ваше злочинство представиться немов якесь запоморочення, бо совісно кажу, запоморочення воно і є. Я чесний чоловік, Родіоне Романовичу, і слова свого не зломлю.

Раскольніков насуплено мовчав і поник головою; він довго думав і наконець знову усміхнувся, але усмішка його була вже покірлива і сумна:

— Ех, не треба! — промовив він, мов би вже цілком не скриваючись перед Порфіром. — Не стоїть! Не треба мені зовсім вашої пільги, ваших опустів!

— Ну, от сего то я і боявся! — горячо і якби мимохіть викликнув Порфір! — От сего то я і боявся, що не треба вам нашої пільги.

Раскольніков сумно і уважно подивився на него.

— Ей, життям не помітуйте! — говорив дальше Порфір. — Богато ще його перед вами. Як то не треба пільги, як не треба? Нетерпеливий ви чоловік.

— Чого богато ще переді мною?

— Життя!

— Або-ж ви пророк, або-ж ви знаєте, як богато?

— Шукайте і найде-ґе. Вас може бути і Бог на тім і ждав. Тай не вік же вони... ті ланцюшки.

— Пільга буде... — засміявся Раскольніков.

— А що, стиду буржуазного чи що настрашились? Се може бути, що і настрашились, та і самі того не знаєте, — адже ще такі молоді! А все таки не вам би боятись, ані там стидатись прийти добровільно та признатися.

— Е-ех! Чорта з того! — згірдно і з відразою прошептав Раскольніков, мов би і говорити не бажаючи.

Він вже знову було піднявся, начеб хотів кудись відходити, але знову сів в очевидній розпуці.

— Ех, яке там чорта з того! Ви стратили віру, вам осточортіло, та зараз і думаєте, що я вам грубі чемности говорю; та чи богато ви ще жили, слухайте. Чи богато ви знаєте? Теорію видумав, та і соромно стало, що обірвалась, що вже надто не оригінально вийшло! Вийшло воно погано, се правда, та ви ось все таки не безнадійний падлюка. Цілком не такий падлюка! Бодай хоч довго себе не морочив, відразу до послідних стовпів дійшов. Адже я вас за кого уважаю? Я вас уважаю за одного з таких, що їм хоч кишки тороч, а він буде стояти, та з усмішкою глядіти на мучителів, — коли тільки віру, або Бога найде. Ну, і найдіть і будете жити.

Вам по перше давно вже воздух перемінити треба. Що-ж, страдания також гарна річ. Страдає Миколка, ну, добродію, може і добре робить, що страдати хоче. Знаю, що не вірить-ся вам, — а ви лукаво не мудруйте; віддайтесь життю просто, не розбираючи; не бійтесь, просто на берег винесе і на ноги поставить. На який беріг? А я звідки знаю? Я тільки вірю, що вам ще богато жити. Знаю, що ви всі слова мої як проповідь тепер приймаєте вивчену; та хто знає, опісля згадаєте, може і придасться коли-небудь; длятого і говорю. Ще гаразд, що ви тільки старушку убили. Видумалиб ви иншу теорію, так, бути може, ще і сто міліонів раз поганійше діло би вчинили! Ще Богові може дякувати треба; звідки ви знаєте: може вас Бог для того і держить. А ви велике серце майте та менше бійтесь. Великого, дожидаючого вас сповнення ви налякались? Ні, тут вже сором лякатись. Коли зробили такий крок, так вже кріпіться. Се тільки справедливість. Отже виповніть, чого домагаєсь справедливість. Знаю, що не вірите, а єй-Богу життя принесе. Ще вам опісля злюбиться. Вам тепер тільки воздуху треба, воздуху, воздуху! Раскольніков аж здрігнувся.

— Та ви ось хто такий, — закричав він, — ви що за пророк? З висоти якого супокою величавого ви мені премудрі пророцтва голосите?

— Хто я? Я скінчений чоловік, більше нічого. Чоловік бути може такий, що має серце, що дещо і знає, бути може, але вже цілковито скінчений. А ви — инша річ: вам Бог життя приготовив (а хто знає, може і у вас воно так тільки димом перейде, нічого не буде). Ну, що-ж, що ви в другий відділ людей перейдете? Не вигоди-ж вам жалувати, вам, бачите, з вашим серцем? Що-ж, що вас може бути надто довго ніхто не побачить? Не в часі річ, а в вас самім. Станьте сонцем, вас всі і побачать. Сонцю перше всего треба бути сонцем. Ви чого знову усміхаєтесь: що я такий Шіллєр? І бюся о заклад, ви думаєте, що я вам тепер підлещуюсь! А що-ж, може бути і в самім ділі підлещуюсь, хе! хе! хе! Ви мені, Родіоне Романовичу, на слово, ну, нехай буде, і не вірте, чом ні? Навіть і ніколи не вірте вповні, —се вже така моя вдача, признаюся; тільки ось що додам: наскілько я низький чоловік і наскілько я чесний, самі, здається, можете розсудити!

— Ви коли мене думаєте арештувати?

— Так добу ще одну, або півтора можу ще дати вам погуляти. І Іодумайте-но, голубчику, помоліться-но Богу. Та і вигіднійше, єй-Богу, вигіднійше.

— А-ну, я втечу? — якось дивно усміхаючись запитав Раскольніков.

— Ні, не втечете... Мужик втече, модний сектяр втече, — лякей чужої думки, — бо йому тільки кінчик пальчика показати, так він на ціле життя в що хочете повірить. А ви вашій теорії таки вже не вірите, — з чим же ви втечете? Та і чого вам втікати? Втікати погана річ і трудна, а вам перше всего треба життя і положення виразного, воздуху відповідного, ну, а чи ваш там воздух? Втечете і самі вернетесь. Без нас вам годі обійтися. А засадив би я вас в тюрму, бачите, — ну, місяць, ну, два, ну, три посидите, а там, нараз і згадаєте моє слово, самі і явитесь, та ще як, аж собі самому несподівано. Самі ще годину перед тим знати не будете, що прийдете признатись до вини. Я навіть ось переконаний, що ви "страдания" надумаєтесь приняти; мені, правда, на слово тепер не вірите, а самі на тім остановитесь. Бо страдания, Родіоне Романовичу, велика річ; ви не дивіться на те, що я потовстів, не бідую, але за те знаю, смійтесь або ні: в страданию є ідея. Миколка розум має. Ні, не втечете, Родіоне Романовичу.

Раскольніков встав з місця і взяв шапку. Порфір Петрович також встав.

— Пійдете перейтися? Вечер, бачите, буде гарний, тілько тучі коби не було. Та втім і ліпше, якби відсвіжило ...

Він також ухопив за шапку.

— Ви, Порфіре Петровичу, прошу, не забирайте собі в голову, — з строгою найстійчивістю промовив Раскольніков, — що я вам сьогодня признався. Ви чоловік чудний і слухав я вас з простої цікавости. А я вам ні до чого не признався ... запамятайте се.

— Ну, та вже знаю, запамятаю, — ух його, аж дрожить! Не трівожтеся, голубчику; ваша воля нехай буде. Перейдіться трохи, тільки надто вже богато, послухайте, не треба гуляти. На всякий випадок Є у мене ще також до вас одна маленька просьба, — додав він, понизивши голос, дразлива вона, але важна: колиб, значить на всякий припадок (в що я впрочім не вірю і до чого уважаю вас цілком не спосіб-ним), колиб на припадок, — ну так, на всякий припадок, — прийшла вам охота в тягу сих сорок-пятьдесяти годин як небудь діло покінчити инакше, фантастичним яким способом, — оттак рученьку на себе підняти (здогад поганий, ну, та вже ачей мені за него вибачите), то — оставте коротку, але докладну записочку. Так дві стрічки, дві тільки стрічечки, і про камінь згадайте: благороднійше буде, добродію. Ну, до побачення ... Добрих думок, благих починів!

Порфір вийшов якось так зігнувшись і начеб уникаючи глядіти на Раскольнікова. Раскольніков підійшов до вікна і і з роздразненою нетерпеливістю вижидав часу, кили після його обчислення той вийде на вулицю і віддалиться трохи. Потім поспішно вийшов і сам з кімнати.

III.

Він спішив до Свидригайлова. Чого він міг надіятись від отсего чоловіка — він і сам не знав. Все-ж таки в сім чоло-віці крилась якась власть над ним. Пізнавши се раз, він вже не міг успокоїтись, а тепер дотого ще і прийшла пора.

По дорозі одно питання особливо мусило його: чи був Свидригайлов у Порфіра? |

Скілько він міг судити і на що він присягнув би, — ні, не був! Він подумав ще і ще, пригадав цілу гостину Порфіра і рішив: ні, не був, розуміється, не був!

Але коли не був ще, то піде, чи не піде він до Порфіра?

Тепер, в ту хвилю йому здавалось, що не піде. Длячого? Він не міг би обяснити і того, та колиб і міг обяснити, то тепер він би не став над тим особливо ломити собі голову. Все те його мучило, і рівночасно йому було якось мов би не до того. Дивна річ, ніхто би, може бути, не повірив тому, але про свою теперішню, дожидаючу судьбу, він якось лиш слабо, розсіяно суятився. Його мучило щось инше, о много більше важне, незвичайне, — таки про него самого і не про кого другого, а все-ж,таки щось инше, щось головне. Дотого ще він чув безконечну душевну втому, хоч розум його сего поранку дописував ліпше, ніж за всі ті послідні дні.

Та і чи оплатилось би тепер, після всего, що було, старатись побіджати'всі ті нові мізерні трудности? Чи оплатилось би, приміром, старатись інтригувати, щоб Свидригайлов не ходив до Порфіра; студіювати, пізнавати, тратити час на якого там Свидригайлова!

— О, як йому все те надоїло!

А тимчасом він все таки спішив до Свидригайлова; чи не дожидав він може чого небудь від него нового, вказівок"; виходу? Адже і за соломку хапаються! Чи не судьба, чи не інстинкт який зводив їх до купи? Може бути се була тільки утома, розпука; може бути треба було не Свидригайлова, а когось иншого, а Свидригайлов тільки так тут підвернувся. Зоня? Та і пощо-ж пішов би він тепер до Зоні? Знову просити у неї її сліз? Та і страшна була йому Зоня. Зоня представляла собою неумолимий засуд, порішення без переміни. Тут — або її дорога або його. Особливо в отсю хвилю, він не годен був її бачити. Ні, чи не ліпше видобути від Свидригайлова: що се таке? І він не міг не признатись в душі, що і дійсно той на щось там йому давно вже начеб потрібний.

Ну, все-ж таки, що може бути межи ними спільного? Навіть і злочиньство не могло би бути у них однакове. Сей чоловік до того ще надто був неприємний, очевидячки роз-пустний, без сумніву хитрий і обманчивий, і може бути дуже лукавий. Про него ходять такі оповідання. Правда, він заняв-ся дітьми Катерини Іванівни; та хто знає длячого і що се означає? У сего чоловіка вічно якісь заміри і проекти.

Блискала раз-по-раз у всі ті дні у Раскольнікова ще одна дуМка і страшенно його непокоїла, хоч він навіть старався проганяти її від себе, так вона була тяжка для него! Він думав иноді: Свидригайлов безнастанно крутився около него, та і тепер крутиться; Свидригайлов провідав його тайну; Свидригайлов мав заміри проти Дуні. А коли і тепер має? Майже навірно можна сказати, що має. А коли тепер, провідавши його тайну і таким чином одержавши над ним власть, він захоче ужити її яко оружжя против Дуні?

Думка та иноді навіть у сні мучила його, та що лиш тепер перший раз вона явилась йому так свідомо ясно, коли він ішов до Свидригайлова. Сама вже думка та приводила його в мрачне роздразнення. По перше, тоді вже все зміниться, навіть в його власнім положенню: треба буде таки зараз відкрити тайну Дунечці. Треба буде може бути видати самого себе, щоб відвернути Дунечку від якого там необачного кроку. Лист? Нині рано Дуня дістала якийсь лист! Від кого в Петербурзі могла-б вона діставати листи? (Хіба Лужин?).

Правда, там пильнує Разумихін; але Разумихін нічого не знає. Може бути треба буде звіритись і Разумихінови. Раскольніков з омерзінням подумав про те.

Як би там не було, Свидригайлова треба побачити як можна найскорше, рішив він про себе оконечно. Слава Богу, тут не стільки іде о подробиці, скільки о саму суть діла; одна-кож, коли тільки спосібний він, коли Свидригайлов що не-будь наміряє проти Дуні, — то ...

Раскольніков так дуже подався за весь той час, за цілий той місяць, що вже не міг рішати тепер подібних питань инакше, як тільки одним порішенням: "тоді я убю його", — подумав він в холодній розпуці.

Важке чувство придавило його серце; він задержався на середині вулиці і став роззиратись: якою дорогою він іде і куди він зайшов? Він находився на ... ськім проспекті, кроків трийцять або сорок від Сінної, котру перейшов. Цілий другий поверх дому наліво був занятий гостинницею. Всі вікна були відчинені наостіж; гостинниця, судячи по двигаючихся тінях в вікнах, була битком набита. В салі гомоніли пісні, зве-ніли клярнет, скрипка і гремів турецький бубен. Давались чути жіночі верески. •

Він вже хотів вернутись назад, не розуміючи, чого він завернув на ... ський проспект, коли втім в однім із крайних, отворених вікон гостинниці побачив Свидригайлова, котрий сидів біля самого вікна за чайним столом, з люлькою в зубах. Се страшно^ до перераження тронуло його. Свидригайлов слідив і оглядав його мовчаливо і, що також зараз поразило Раскольнікова, здається, хотів вже вставати, щоб по тихоньки успіти втечи, поки його не завважали.

Раскольніков зараз зробив вид, що начеб і сам не завва-жав його і глядить задумавшись вбік, але сам не переставав слідити його краєм ока. Серце його лячно билось. Так і є: Свидригайлов очевидно не хоче, щоб його бачили. Він відняв від губ люльку і вже хотів забиратись; але піднявшись і відсунувши крісло, мабуть нараз завважав, що Раскольніков його бачить і слідить. Між ними збулось щось похоже на сцену їх першої стрічі у Раскольнікова, коли той спав. Мудерна усмішка показалась на лиці Свидригайлова і чим раз більше розширялась. І той і другий знали, що оба бачать і слідять себе взаїмно. Наконець Свидригайлов голосно розхохотався.

— Ну, ну! Ходіть вже, коли хочете, я тут! — крикнув він з вікна.

Раскольніков піднявся в гостинницю.

Він найшов його в дуже маленькій, задній кімнатці з одним вікном, що притикала до великої салі, де на двайцяти маленьких столиках при криках нужденного хору співаків, пили чай купці, чиновники і велика сила ріжного народу. Відкись там долітав стук куль на білярді. На столику перед Сввдригайловом стояла почата бутелька шампанського і лямпка, до половини повна вина. В кімнатці находились ще хлопчик-катаринкар, з маленькою ручною катаринкою і здоровенна, румяна дівка, в піднятій юбці і в тирольськім капелюсі з лентами, співачка, літ вісімнайцяти, котра не зважаючи на хорову пісню в другій кімнаті, співала при супроводі катаринки досить сильним контральтом якусь лакейську пісню...

— Ну, і доста! — перервав її Свидригайлов при вході Раскольнікова.

Дівчина таки зараз перервала і задержалась у вв,ічливім дожиданню. Співала вона свою римовану лакейщину також з якимсь серіозниМ і ввічливим відтінком на лиці.

— Ей, Пилипе,1 лямпку! — крикнув Свидригайлов.

— Я не буду пити вина, — сказав Раскольніков.

— Як хочете, я не для вас. Пий, Катрусю! Сьогодня нічого більше не буде треба, забирайся!

Він налив її цілу лямпку вина і положив жовтенький білетик. Катруся випила лямпку відразу, як пють вино жен-щини, то є не перериваючи, в двайцять глоток, взяла білєтик, поцілувала Свидригайлова в руку, котру той зовсім серіозно допустив поцілувати, і вийшла з кімнати, а за нею винісся і хлопчик з катаринкою.

Обоє вони були приведені з вулиці. Свидригайлов і тижня ще не жив в Петербурзі, а вже усе коло него було на якійсь патріярхальній стопі. Послугач гостинниці, Пилип, також був вже ,,знакомий" і підлещувався. Двері до салі запирались; Свидригайлов в отсій кімнатці був як у себе дома, і проводив в ній може бути цілі дні. Гостиння була негарна, погана і йавіть не середньої руки.

— Я до вас ішов і за вами шукав, — почав Раскольніков. — Та длячого тепер я нараз завернув на ... ський проспект з Сінної? Я ніколи сюди не завертаю і не заходжу. Я беру звичайно з Сінної направо. Та і дорога до вас не сюди. Тільки завернув, ось і ви! Се дивне!

— Чого-ж ви просто не скажете: се чудо!

— Бо се може бути тільки припадок.

— Що за склад у всего того народу! — зареготався Свидригайлов, — не признається, хоч би навіть в душі і вірив в чудо! Адже вЖе самі говорите, що може бути тільки припадок. І які тут оден в другого труси відносно свого власного переконання, ви представити собі не можете, Родіоне Романовичу! Я не про вас. Ви маєте своє власне переконання і не побоялись мати його. Тому то ви і знадили мою цікавість.

— Більше нічим?

— Та і сего, думаю, досить.

Свидригайлов був очевидно трохи підохочений, але всего лиш на капельку; вина випив він не більше як иів лямпки.

— Мені здається, ви прийшли до мене скорше, чим ло-відались про те, що я сиосібний мати те, що ви називаєте власним переконанням, — завважав Раскольніков.

— Ну, тоді була инша справа. Кождий робить, що йому треба і що знає. А дотично чуда скажу вам, —що ви мабуть сі останні два-три дні проспали. Я вам сам назначив сю гостин-ницю і ніякого тут чуда не було, що ви просто сюди прийшли; сам обяснив всю дорогу, описав місце, де вона стоїть, і сказав години, в котрих мене тут застати можна. Памятаєте?

— Забув, — відповів з здивуванням Раскольніков.

— Вірю. Двічи я вам говорив. Адреса відчеканилась у вас в памяти механічно. Ви і завернули сюди механічно, а тимча-сом вірно після адреси, самі того не знаючи. Я і говорячи, бачите, тоді до вас, не сподівався, що ви мене зрозуміли. Надто ви вже себе зраджуєте, Родіоне Романовичу. Та ось ще: я переконаний, що в Петербурзі богато народу ходячи розмовляє з самим собою. Се місто півбожевільних. Колиб у нас були науки, то медики,. юристи і фільозофи могли би зробити над Петербургом вельми цінні замітки, кождий в своїй спеціяльности. Рідко де найдеться стільки понурих, різких і дивних впливів на душу чоловіка, як в Петербурзі. Самі кліматичні впливи не малі! Тимчасом се адміністративний центр всієї Росії і характер його мусить відбиватись на всім. Та не в тім тепер діло, а в тім, що я вже кілька раз глядів на вас з боку. Ви виходите з дому, ще держите голову просто. По двайцяти кроках ви вже її опускаєте, руки закладаєте назад. Ви дивитесь і, очевидно, ні перед собою, ні по боках вже нічого не бачите. Наконець починаєте рухати губами і розмовляти самі з собою, причім иноді ви увільняєте руку і де-клямуєте, наконець,' задержуєтесь серед дороги і надовго. Се дуже недобре, пане. Може бути вас дехто і підглядає, кромі мене, а се вже невигідно. Мені в дійсности все одно і я вас не вилщу, але ви, надіюсь, мене розумієте.

— А ви знаєте,.що за мною підглядають? — запитав Раскольніков, цікаво в него вдивляючись.

— Ні, нічого не знаю, — мов би з здивованням відповів Свидригайлов.

— Ну, так і оставте мене в супокою, — нахмурившись воркнув Раскольніков.

— Нехай, лишім вас в супокою.

— Скажіть лучше, коли ви сюди приходите пити і самі мене двічи сюди до себе звали, то чого ви тепер, коли я глядів у вікно з вулиці, ховались і хотіли втікати? Я се дуже добре завважав.

— Хе! хе! А чого ви, коли я тоді стояв у вас на порозі, лежали на своїй софі з зажмуреними очима і вдавали, мов то спите,'тоді як ви зовсім не спали? Я се дуже добре завважав.

— Я міг мати ... причини ... ви самі се знаєте.

— І я міг мати свої причини, хоч ви їх і не довідаєтесь. РаскольнікоЕ опустиЕ правий локоть на стіл, підпер

пальцями правої руки здолу свій підбородок і уважно вдивлявся в Свидригайлова. Він оглядав з мінуту його лице, котре завсігди його поражало і передше. Се було якесь дивне лице, що подобало мов би на маску: біле, румяне, з румяни-ми, feм:Iими губами, з ясно-білявою бородою і з доволі ще густим, русявим волоссям. Очи були немов би надто голубі, а погляд їх якось надто тяжкий і неподвижний. Щось було вельми і вельми неприємне в отсім гарнім і незвичайно молодечім на свої літа лици. Одіж Свидригайлова була вибаглива, літня, легка, особливо клав він вагу на гарне білля. На пальці був величезний перстень з дорогим каменем.

— Та щож, то мені і з вами ще також треба возитись?

— сказав нараз Раскольніков, виходячи з судорожною нетерплячкою просто на отверту дорогу. — Хоч ви може бути і найнебезпечнійший чоловік, коли захочете шкодити, все-ж таки я не хочу більше морочити себе з вами. Я вам покажу зараз, що не так дорожу собою, як ви мабуть думаєте. Знайте отже, я прийшов до вас просто сказати, що коли маєте все ще давнійший замір відносно моєї сестри і коли длятого думаєте чим небудь покористатись з того, що відкрили в послідний час, то я вас убю перше, заки ви мене в острог ^посадите. Моє слово святе: ви знаєте, що я зможу додержати його. По друге, коли хочете мені що небудь сказати — бо мені весь той час здавалось, що ви мов то хочете мені щось заявити, — то кажіть чим скорше, бо час дорогий і може бути дуже скоро буде вже пізно.

— Та куди-ж ви так спішитесь? — запитав Свидригайлов. цікаво йому приглядаючись.

— Кождий робить, що йому треба і що знає, — мрачно і нетерпеливо промовив Раскольніков.

— А ви що лиш домагались ствертости, а на перше таки питання і відказуєтесь відповідати, — завважав Свидригайлов з усмішкою. — Вам заєдно здається, що у мене якісь там ціли, і длятого і глядите на мене з недовірям. Що-ж, се цілком понятие в вашім положенню. Але як я не бажаю зійтися з вами, я все таки не візьму на себе труду переконати вас про противне. Єй-Вогу, гра не стоїть свічок, як кажеться в француській иословиці, та і говорити, бачите, з вами я ні про що таке особливе не задумував.

— Чого-ж я тоді вам так.подобався? Адже ви коло мене направду крутились?

— Та попросту яко коло предмету цікавого для слідження. Мені сподобались ви фантастичністю вашого положення,

— от чим! Крім того ви брат особи, котра мене дуже занимала і, наконець, від самої тої особи в свій час я страх богато і часто наслухався про вас, з чого і заключив, що ви маєте на неї великий вплив. Або-ж сего мало? Хе-хе-хе! А втім, признаюсь, ваше питання для мене вельми запутане і мені трудно на него вам відповісти. Ну, от хоч би: адже, ви прийшли до мене тепер мало того що за ділом, а за чим-небудь новісеньким? Або-ж не так? Не так? — наставав Свидригайлов з лукавою усмішкою. — Ну, представте-ж собі після того, що я сам, бачите, ще їдучи сюди, в вагоні на вас таки числив, що ви мені також скажете дещо новісенького, і що від вас таки удасться мені дечим для себе похіснуватись! От які ми богачі!

— Чим таким для себе похіснуватись?

— Та що вам сказати? Хіба я знаю чим? Бачите, в якій дірі цілий час пересиджую і се мені любо, чи радше не те щоб любо, а так треба-ж де небудь сісти. Ну, от хоч отся бідна Катруся — бачили? ... Ну, був би я приміром, хоч обжора, клюбовий гастроном, а то що я можу їсти! (Він ткнув пальцем в кут, де на маленькім столику, на бляшаній тарілці, стояли останки поганенького біф-стика з бараболею). Та правда, чи обідали ви? Я перекусив і більше не хочу. Вина, приміром, цілком не пю. Кромі шампанського ніякого, та і шампанського, бачите, за цілий вечір одну лямпку вицив — голова болить. Отеє я тепер, щоб покріпитись, велів подати, бо збираюся кудись там, і ви бачите мене в особливім розположенню духа. Я длятого перше укривався як школяр, бо думав, що ви мені перешкодите; однакож, здається (він виняв годинник), можу ще перебути з вами годину; тейер пів до пятої. Чи повірите, колиб бодай чим небудь за-нимався; ну, колиб був поміщиком, ну, батьком, ну, уланом, фотографом, журналістом ... н-нічого, ніякої спеціальносте. Иноді аж скучно. Дійсно думав, що ви мені скажете що небудь нового.

— Та хто ви такі і чого ви сюди приїхали?

— Я хто такий? Ви знаєте: дворянин, служив два роки при кінноті, опісля так, тут по Петербурзі волочився, відтак оженився з Мартою Петрівною і жив на селі. От моя біографія!

— Ви, здається, грач?

— Ні, який я грач? Шулєр — не грач.

— А, ви були шулером?

— Так, був ,і шулером.

— Що-ж, вас били иноді?

— Бувало і таке. А що?

— Ну, адже визвати на поєдинок могли ... Се-ж оживляє.

— Не перечу, але слухайте, я не майстер фільозофувати. Признаюсь вам, я сюди більше ради бабів приїхав.

— Зараз як тільки похоронили Марту Петрівну?

— Ну, так, — усміхнувся з побіджаючою щирістю Свидригайлов. — Так що-ж? Вам, видно, воно не подобається, що я про женщин говорю?

— Питаєте, чи мені подобається розпуста?

— Розпуста? Ну, от ви куди! А втім, по порядку наперед відповім вам відносно бабів; знаєте, мене бере охота балагурити. Скажіть, чого я буду себе здержувати? Пощо-ж покидатись баб, коли я бодай хоч до них ще охотник? По крайній мірі заняття.

— Так ви тут тільки на одну розпусту надієтесь?

— Ну, так що-ж, ну, і на розпусту! Але-ж влізла вам в голову тая розпуста. Та люблю, по крайній мірі, пряме питання. В отсій розпусті будь-що-будь є щось постійного, основаного навіть на природі, котре і довго ще, і з літами може бути не так скоро погасиш. Признасьте самі, чи-ж не заняття в своїм роді?

— От видумали? Се хороба і то небезпечна.

— А, от ви куди? Я признаю, що се хороба як і усе, що переходить міру, — однакож се, по перше, у одного так, у другого инак, а по друге ще, розуміється, у всім треба держати міру, рахунок, хоч і. нікчемний, та що-^к чинити? Не будь сего, адже так застрілитись пришилось би. Я признаю, що порядний чоловік обовязаний скучати, все-ж таки, бачите ....

— А ви могли би застрілитись?

— Ну, от! — з відразою крикнув Свидригайлов. — Будьте ласкаві, не говоріть про те, — додав він поспішно і навіть без всякого фанфаронства, котре виявлялось у всіх його до-теперішних словах. Аж лице його мов би то змінилось. Признаюсь до поганої слабости, але що робити: боюся смерти і не люблю, коли говорять про неї. Чи знаєте, що я містик почасти?

— А! привиди Марти Петрівни! Що-ж, ходить дальше? —г Ну її, не згадуйте; в Петербурзі ще не приходила; та

і чорт з нею! — крикнув він З якимсь роздразненим видом. — Ні! Говоріть радше про те... та впрочім ... Гм!... Ех, мало часу; не можу я з вами довго оставатись, а жаль. Було би ще дещо розповісти.

— А що у вас, женщина?

— Так, женщина, така несподівана одна пригода... ні, я не про те.

— Ну, а гидь, погань всеї тої обстанови на вас вже не ділає? Вже стратили силу задержатись?

— То ви ще і на силу претендуєте? Хе-хе-хе! Здивували ви мене тепер, Родіоне Романовичу, хоч я ще перше знав, що се так буде. Адже ви толкуете мені про розпусту і про естетику! Ви — Шіллєр, ви — ідеаліст! Все те, очевидно, так і повинно бути і треба би дивуватись, якби воно було инакше, тілько, бачите, якось воно все таки дивне £ дійсности ... Ах, шкода, що часу мало, бо ви самі страх цікавий предмет! Не правда, ви любите Шіллєра? Я страх його люблю.

— Та який ви при всім тім фанфарон! — з деякою відразою сказав Раскольніков.

— Ну, бігме, ні! — хохочучи відповів Свидригайлов, — та втім, не спорю, нехай і фанфарон: але прошу, чому-ж і не пофанфаронувати, коли воно нікому не шкодить... Я сім літ пережив на селі у Марти Петрівни, тому отже накинувшись тепер на розумного чоловіка, як ви, — на розумного і в най-висшім степени цікавого, попросту рад поговорити, та крім того випив отсеї пів лямпки'Еина і вже цяпочку в голову вдарило. А головне, є одна така обставина, котра мене вельми підохотила, лиш про котру я ... промовчу. Куди-ж ви? — з перестрахом запитав нар,;.; Сі.:;др;-;га..лов.

Раскольніков почав було вставати, йому зробилось і тяжко і душно і якось маркотно, що він прийшов сюди. В Свидригайлові він найшов найпустійшого і найнікчемнійшо-го непотріба на світі.

— Е-ех! Посидьте, останьтеся, — запрошував Свидригайлов — та веліть собі принести хоч чаю. Ну, посидьте, ну, я не буду плести теревенів, про себе, розуміється. Я вам щось цікавого розповім. Ну, хочете, я вам розповім, як мене женщина, говорячи на ваш лад, "спасала"? Се буде навіть від-повідю на ваше перше питання, бо особа тая — ваша сестра. Можи розповідати? Та і час забємо.

— Розповідайте, тільки я сподіюсь, ви ...

— О, че бійтеся! Адже Евдокія Романівна навіть і в такім мер°еіінім і пустім чоловіці, як я, може викликати єдино тільки найглубше поважання.

IV.

— Ви знаєте може бути (та втім і сам я вам розповідав), — почав Свидригайлов, — що я сидів тут в тюрмі за довги, за великанську суму, і не маючи ні найменшої надії сплатити їх... Нічого розповідати подрібно про те, як викупила мене тоді Марта Петрівна; самі бачите, до якої степени дуру може часом полюбити женщина. Се була женщина чесна, зовсім не глупа (хоч і цілком без образования). Представте-ж собі, що отся таки сама зависна і чесна женщина рішилась знизитись, після многих страшних гнівів і сцен, до деякого рода контракту зі мною, котрий і додержала за весь час нашого пожиття. Діло в тім, що вона була значно старша від мене, крім того заєдно носила в роті якийсь цвяшок. Я мав на стільки свиньства в душі і своєрідної ч^есности, що заявив її без обиняків, що зовсім вірним її бути не можу. Се признання привело її в скажений гнів, тілько, здається, моя грубіянська щирість її подекуди сподобалась: ,,Видно, подумала, сам не хоче обманювати, коли заздалегідь таке говорить", — ну, а для зависної жінки се головна річ. Після довгих сліз станув між нами такого рода ус|гний договір: перше, я ніколи не покину Марту Петрівну і зіавсігди буду її мужем; друге, без її дозволу не виїду нікуди; третє, постійної любовниці не мати-му ніколи; Четверте, за се Марта Петрівна позволяє мені деколи заглядати до двірських дівчат, але не инакше, як за її тайним відомом; пяте, Боже сохрани мене полюбити женщину з нашої верстви; шесте, коли на припадок, чого нехай Бог не допустить, мене навістить яка-не-будь страсть, більша і серіозна, то я повинен признатись Марті Петрівній. Відносно останньої точки Марта Петрівна була впрочім увесь час досить спокійна. Се була розумна женщина, отже не могла на мене глядіти инакше, як на розпустника і волокиту, котрий серіозно полюбити не в силі. Тільки розумна женщина і зависна женщина, два ріжні предмети, і ось в тім то і біда. Впрочім, щоб безпри-страстно судити про декотрих людей, треба перше всего відказатись від декотрих упереджень і від буденної привички до звичайно окружаючих нас людей і предметів. На ваш суд більше, ніж на чий небудь, я маю право надіятись. Може бути ви вже надто богато чули про Марту Петрівну смішного і поганого. Дійсно, у неї були деякі вельми смішні привички; тілько скажу вам просто, що мені сердечно жаль тих многих прикростей, котрих я був причиною. Ну, і доста, буде того, здається, для дуже приличної oraison fúnebre найніжнійшій жінці найніжнійшого уужа. Коли ми попадали в незгоду, я більшою частю мовчав і не роздразнявся, і се джентельменське поступовання майже завсігди доводило до ціли; воно на неї впливало, її навіть подобалось; бували припадки, що вона мною навіть чванилась. Лиш сестриці вашої все таки не стерпіла. І яким світом воно сталося, що вона осмілилась взяти таку красавицю в свій дім за гувернантку! Я обясняю тим, що Марта Петрівна сама залюбилась в неї і аж на мене сердилась зразу за моє постійне мовчання про вашу сестру, за те, що я так рівнодушний на її безнастанні і влюблені відзиви про Евдокію Романівну. Сам не розумію, чого її хотілось! Ну, вже розуміється, Марта Петрівна розповіла Евдокії Ро-манівній про мене все, що тільки знала. У неї була нещасна привичкаь кождому а кождому розповідати всі наші родинні тайни і перед кождим раз-враз на мене жалуватись; як же було пропустити такого нового любого приятеля? Догадуюся, що у них і розмови иншої не було як про мене, і вже без сумніву Евдокії Романівній стали звісні всі ті мрачні, таємничі сказки, що то їх мені приписують... Заложуся, що і ви вже дещо з того також чули?

— Чув.^ Лужин обвиняв вас, що ви навіть були причиною смерти дитини. Правда се?

— Зробіть ласку, оставте всі ті підлости в спокою, — з відразою і сердито заперечив Свидригайлов. — Коли вже так конечно схочете довідатись про всі ті недоріцтва, то я коли-небудь розповім вам окремо, а тепер...

— Говорили також про якогось там вашого лякея на селі і що, будьто би, ви були також чогось там причиною.

— Зробіть ласку, буде того! — перебив знову з явною нетерпеливістю Свидригайлов.

— Се чи не той самий лякей, що то вам після смерти люльку приходив набивати ... як самі мені розповідали? — роздразнявся все більше і більше Раскольніков.

Свидригайлов уважно поглядів на Раскольнікова і тому показалось, що в погляді тім мелькнула хвилево, мов блискавка, лукава усмішка, тільки Свидригайлов повздержався і вельми ввічливо відповів:

І _ 190 —

— Се той самий. Я бачу, що вас також усе те незвичайно займає і буду уважати своєю повинністю при першій добрій нагоді щодо всіх пунктів заспокоїти вашу цікавість. Чорт візьми! Я бачу, що справді можу здаватись кому небудь особою романтичною. Судіть же, до якої степени я обовяза-ний після того бути вдячним покійній Марті Петрівній за те, що вона наговорила вашій сестрі про мене стільки таємничого і цікавого. Не смію судити про вражіння; лиш на всякий припадок се було для мене вигідне. При всій природній відразі до мене Евдокії Романівни і мимо мого вічно мрачного і відпихаючого виду, — її стало наконець жаль мене, жаль пропащого чоловіка. А коли серцю дівчини стане жаль, то, вже, розуміється, се для неї більше всего небезпечне. Тут вже нехибно захочеться і "спасти", і напутити на добру дорогу і воскресити і приєднати для більш благородних цілей і відродити до нового життя і діяльности, — ну звісно, що можна намаячити в тім роді. Я таки зараз зміркував,,,що птичка сама летить в сітку, і з свого боку приготовився.

— Ви, здається, хмуритесь, Родіоне Романовичу? Нічого, пане, річ, як самі знаєте, скінчилась на дурниці. (Кат бери, скільки я пю вина!). Знаєте, мені завсігди було жаль, з самого початку, що судьба не дала родитись вашій сестрі в другім або третім століттю нашої ери, де небудь донькою володіючого князика, або там якого небудь правителя чи проконсуля в Малій Азії. Вона без сумніву, була би одна з тих, котрі перетерпілиб мучеництво і вже напевно би усміхалась, коли би її грудь пекли розпаленими кліщами. Вона би пішла на се нарочно сама, а в четвертім і в пятім століттю втекла би в єгипетську пустиню і жила би там трийцять літ, кормлячись корінями, одушевленями і привидами. Сама вона тільки того жаждить і домагається, щоби за кого-небудь яку небудь муку чим скорше приняти, а не дай її сеї муки, так вона бути може і в вікно вискочить.

— Я чув дещо про якогось там пана Разумихіна. Він хлопець, кажуть, не дурний (що і прізвище його показує, семинарист здається), ну, так нехай і сторожить вашу сестру. Одним словом, я, здається, її зрозумів, що і уважаю собі за честь. Але тоді, то є в початку знакомства, самі знаєте, буваєш завсігди якийсь легкодушнійший і дурнійщий, глядиш не так, як слід, бачиш не те. Чорт візьми, чого-ж вона така гарна! Я тому не винен! Одним словом, у мене почалось від найбільше неповздержаного, страстного, солодкого пориву. Евдокія Ромаиірна неприступна страшно, нечувано і невидано. (Запамятуйте собі, я вам говорю се про вашу сестру, як факт. Вона неприступна майже аж до хоробливости, мимо свого широкого розуму, і се їй пошкодить). Тут у нас найшлась одна дівчина, Параня, чорноока Параня, котру тільки що привезли із другого села, кухонна дівчина, і котрої я ще ніколи не бачив, — гарненька вельми, лиш дурненька не до повірення: в сльози, стала заводити на цілий двір і вийшов скандал.

— Раз після обіду, Евдокія Романівна нароком відшукала мене самітного в алеї в саді і з заіскреними очима зажадала від*мене, щоб я оставив бідну Параню в спокою. Се була ледви чи не перша розмова наша на самоті. Я, розуміється, уважав за честь вдоволити її бажанню, постарався прикинутись пораженим, змішаним, ну, одним словом, відіграв ролю не зле. Почались зносини, таємничі розмови, норов-ственні науки, просьби, мольби, навіть сльози. — Чи повірите, навіть сльози! От до якої сили доходить у декотрих дівчат страсть до пропаганди! Я очевидно усе звалив на свою судьбу, прикинувся алчущим і жаждущим світла і наконець пустив в хід найбільше і найпезнійше средство до покорення жіночого серця, средство, котре ніколи і нікого не заведе і котре дїйствує нехибно гіа всіх до одної, без найменшого виїмку. Се средство звісне, лесть. Нема нічого в світі труднійшого як простодушність і нема нічого лекшого як лесть. Коли в простодушности тільки одна сота частина ноти фалшива, то виходить зараз диссонанс а з ним — скандал. Коли-ж в лести навіть все до послідньої ноти фалшиве, і тоді вона приємна і слухається не без вдоволення; хоч би і з грубим вдоволенням, то все таки з вдоволенням. І як би не груба була лесть, в ній нехибно бодай хоч половина здається правдою. І се для всіх степенів образования і станів суспільности. Навіть вестальку можна попсувати лестю. А вже про ззичайних людей і говорити нічого.

— Без сміху не можу собі пригадати, як оден раз уводив я одну віддану свойому чоловікови, своїм дітям і своїм чеснотам, паню. Як се було весело, як мало було роботи! А.пані дійсно була чеснотлива, бодай хоч по свойому. Ціла моя тактика полягала в тім, що я просто кожду мінуту був роздавлений і падав ниць перед її неприступністю. Я лестив безбожно і тільки що, бувало, добюсь стиснення руки, навіть погляду, то докоряю собі, що се я вирвав його у неї силою, що вона противилась, що вона так противилась, що я нехибно би ніколи нічого не одержав, колиб я сам не був так поганий; що вона, в невинности своїй, не добачала підступу і піддалась ненарочно, сама того не знаючи — не догадуючись, і т. д. і т. д. Одним словом, я достиг всего, а моя пані оставалась в найвисшім степени переконана, що вона невинна і непорочна і виповняє всі повинносіи і обовязки, а погибла цілком ненадійно. І як же вона розсердилась на мене, коли я обявив її вкінці-кінців, що після мого щирого переконання вона якраз так само шукала приємности, як і я.

— Бідна Марта Петрівна також страх піддавалась на лесть, і колиб тільки я захотів, то без сумніву переписала би цілий свій маєток на мене ще за свого життя. (Тільки я надто богато пю вина і балакаю). Надіюсь, ви не розсердитесь, коли я згадаю тепер, що такий самий ефект став показуватись і на Евдокії Романівній. Тільки я сам був глупий і нетерпеливий і цілу справу попсував. Евдокії Романівній кілька разів ще і передше (а оден раз якось особливо) страх не сподобався вираз очей моїх, вірите ви се;му? Одним словом, в них чим раз сильнійше і необачнійіі^е займався якийсь вогонь, котрий полохав її і став їй вкінці ненависний. Нічого розповідати подробиці, тільки ми розійшлися. Тут я знову зробив дурницю. Почав вельми по простацьки висмівати всі ті пропаганди і навертання; Параня знову виступила на сцену, та і не вона сама. — Що там богато говорити? Почалась Содома. Ох, колиб ви бачили, Родіоне Романовичу, хоч раз в життю оченята вашої сестри так, як вони иноді уміють іскритись!

— Се нічого, що я тепер пяний і ось вже цілу лямпку вина випив,' я правду говорю; впевняю вас, що сей погляд мені снився; шелесту одіння її я вже наконець не міг зносити. Дійсно, я думав, що дістану епілепсію, ніколи не снилось мені, що можу дійти до такого божевільства. Одним словом, конче треба було помиритись, але се було вже неможливо і представте собі, що я тоді зробив. До якої степени запо-морочення скажений гнів може довести чоловіка! Ніколи не предпринимайте нічого в гніві, Родіоне Романовичу. Мислячи на теє, що Евдокія Романівна в дійсности таки убога,

(ах простіть, я не те хотів... тільки, бачите, чи не все одно, скоро лиш виражається те саме поняття?) одним словом, жиє трудом рук своїх — що у неї на голові і мати і ви (ах до ката, знову хмуритесь...), я і рішився предложите її всі мої гроші (около триста тисяч я міг тоді зібрати) з тим, щоби вона втікала зі мною хочби сюди, до Петербурга. Розуміється, я зараз був заприсяг вічну любов, щастя і проче і проче. Чи вірите, я до тої степени тоді здурів, що скажи вона мені: заріж або отруй Марту Петрівну і женись зі мною, — се таки зараз було би виконане! Тільки скінчилось все катастрофою, вам вже звісною, і самі можете судити, до якої скаже-ности міг я дійти, коли провідав, що Марта'Петрівна добула тоді сего підлого Лужина і о волос не скоїла женитьби, — що в дійсности було би те саме що і я предкладав. Чи так? Чи так?"Адже так? Я міркую, що ви щось вельми уважно почали слухати ... цікавий молодий чоловік.

Свидригайлов в нетерпеливости ударив кулаком по столі. Він почервонів. Раскольніков бачив ясно, що лямпка або півтора шампанського, котрі він випив, сербаючи потрошечки глотками, поділали на него шкідливо, — і рішився по-хіснуватись нагодою. Свидригайлов був йому дуже підозрілий.

— Ну, вже після того я цілком переконаний, що ви і сюди приїхали, маючи на оці мою сестру,^— сказав він Свидри-гайлови просто і не скриваючись. щоб ще більше роздраз-нити його.

— Ех, оставте се, — мов би спохопився відразу Свидригайлов, — адже я вам казав... і крім того ваша сестра стерпіти мене не може.

— Та в тім то я переконаний, що не може, але не в отсім тепер діло.

— А ви переконані, що не може? (Свидригайлов прижмурив очі і насмішка виразилась на його лиці). Ви правду кажете, вона мене не любить; тільки ніколи не ручіть в річах, що були між мужем і жінкою, або коханком і коханкою. Тут є завсігди оден куток, котрий на віки цілому світови остався незвісний і котрий звісний тільки їм обоїм. Ви заручаєте, що Евдокія Романівна на мене з відразою дивилася?

— З декотрих слів і слівець ваших за час вашого оповідання я догадуюсь, що у вас і тепер свої ціли і дуже виразні заміри щодо Дуні, розуміється, підлі.

— Як! У мене виривались такі слова і слівця? — незмірно наївно наполошився відразу Свидригайлов, не звертаючи ні найменшої уваги на епітет, приданий його замірам.

— Та вони і тепер вириваються. Ну, чого ви, приміром, так боїтесь? Чого ви відразу тепер налякались?

— Я боюся і лякаюся? Лякаюся вас? Скорше вам боятися мене, cher ami. І яка однакож недорічність. Та втім, я підхмелений, я се бачу; трохи що лиш знову не проговорився. До чорта, вино! Ей, води!

Він вхопив бутельку і без церемонії викинув її за вікно. Пилип приніс води.

— Се все дурне, — сказав Свидригайлов, намочивши полотенце і прикладаючи його до голови, — а 'я вас одним словом можу осадити і всі ваші підозріння в порох знівечити. Чи знаєте ви, що я женюся?

— Ви вже мені се і перше говорили.

— Говорив? Забув. Тілько тоді я не міг говорити напевне, бо навіть судженої ще не бачив; я тільки мав замір, ну, а тепер у мене вже є і суджена і річ скінчена, і якби тільки не орудки невідложні, то я би нехибно взяв вас і зараз до них повіз, — бо я вашої ради хочу поспитати. Ех, до чорта! Всего десять мінут остасться. Дійсно, дивіться на годинник; а втім, я вам розповім, бо се вельми цікав^нька річ ся моя женитьба, в своїм очевидно роді. — куди ви? Знову відходите? ч

— Ні, я вже тепер не відійду.

— Спраді не відійдете? Побачимо! Я вас туди завезу, се правда, покажу суджену, та тільки не тепер, а тепер нам скоро буде пора. Ви направо, я наліво. Ви отсю Ресліхову знаєте? Тую саму Ресліхову, у котрої я тепер живу, — а? Чуєте? Ні, ви що думаєте, адже се та сама, про котру говорять, що дівчина, знаєте, в воді, зимою, — ну, чи чуєте? Чуєте? Ну, так вона мені все те і склепала; тобі, говорить, так самому скучно, розвеселися на час. А я ось чоловік мрач-ний, скучний. Ви думаєте, веселий? Ні, мрачний; не шкідливий, а сиджу в кутику; инший раз три дні не розговорять. А Ресліхова отся шельма, я вам скажу, вона очевидно щось на думці має: мені звіриться жінка, я, бачите, її кину і поїду з Богом, а жінка їй дістанеться, вона її і пустить в оборот; в наших кругах, розуміється, та ще висше. Є, говорить, оден такий каліка-батько, відставний чиновник, в кріслі сидить і третий рік ногами не рушає. Є, говорить, і мати, женщина розсудлива, практична матуся, бачите. Син десь в губернії служить, не помагає. Донька вийшла замуж і не навіщає, а на руках два маленькі свояки (своїх, бачите мало), та взяли, не скінчивши курсу, з гімназії дівчинку, доньку свою послід-ню, за місяць що лиш шіснайцять літ мине, значить, за місяць її і видати можна. Се за мене, бачите.

— Ми поїхали; як се у них смішно; представляюся: поміщик, вдовець,* звісного роду, з такими а такими звязями, з капіталом, — ну, що-ж що мені пятьдесять а тій і шіснай-цяти нема? Хто-ж на те глядить? Ну, адже лакома річ, а? Адже лакома, ха! ха! Погляділи би ви, як я розговорився з татусем та з мамусею! Заплатити треба, щоби тільки поглядіти на мене.

— Виходить вона, присідає, ну, можете собі представити, ще в коротенькій сукеночці, нерозвитий пучок, паленіє, роз-горюєсь як зоря (сказали їй, очевидно). Не знаю як ви відносно жіночих личок, тільки по мойому, сі шіснайцять літ, сі дитячі ще очка, отся несмілість і сльози стидливости, — по мойому, се ліпше від краси, а вона ще до того хоч малюй. Ясненькі волосочки, в маленькі льочки закручені, губки повненькі, малинові, ніжки — чудо!... Ну, познакомились, я обявив, що спішу задля домашних обставин, і на другий таки день, чи властиво третього дня нас і благословили. З тої пори як приїду, так зараз її до себе на коліна ... Ну, паленіє, як рожа, а я цілую що хвиля; матуся знову, розуміється, научає, що се, мовляв, твій чолові^ і що се так треба, одним словом,' малина! І сей стан теперішній, зарученого, справді може б^ти і ліпший від того, який буде після вінчання. Тут те, що називається по француськи la nature et la vérité! ха! ха!

— Яз нею двічи розмовляв — куди! не глупа дівчинка; инший раз так крадькома на мене спогляне, — аж вогнем пройме. — А знаєте, у неї личко в роді Рафаелової Мадонни. Адже у Сикстинської Мадонни лице фантастичне, лице скорбної юродивої, вам се не кинулось в очі? Ну, так в тім роді. Тілько що нас поблагословили, а я на другий день на півтора тисячі і привіз: брилянтовий убір оден, перловий другий та срібну жіночу тоалєтну коробку, — от якої величини, з ріжними ріжностями, так що аж у неї, у Мадонни, бачите, личко запалилось.

— Посадив я її вчера на коліна, та мабуть вже надто безцеремонно, — ціла спалахнула і сльози бризнули та ціла горить. Вийшли всі на мінуту, ми з нею сам-на-сам остались, нараз кидається мені на шию (сама у перший раз), обнимає мене обома рученятами і кленеся, що вона буде мені послушною, вірною і доброю жінкою, що вона зробить мене щасливим, що вона віддасть ціле своє життя, кожду мінуту свого істновання, все, все пожертвує, а за все те бажає мати від мене тільки моє поважання і "більше мені", говорить, — "нічого, нічого, нічого не треба, ніяких подарунків!" Признасьте самі, що вислухати подібне признання, на самоті, від такого шіснайцятьлітного ангелика, в тюлевім одіню, з закрученими льоками, з краскою дівочого сорому і зі сльозами ентузіязму в очах, — признасьте самі, воно доволі по-надне. Адже понадне? Адже стоїть чого-небудь, а? Ну, адже стоїть? Ну ... ну слухайте ... ну, їдьмо до моєї судженої... тільки не зараз!

— Так отже в вас отся чудовищна ріжниця літ і розвит-тя будить лакімство! І чи справді ви таки з нею женитесь?

— А що-ж? Адже кождий про себе сам промишляє і най-веселійше той і жиє, хто найліпше себе зуміє одурити. Ха! ха! Та що ви в чесноту, слухайте, так цілим дишлем в'їхали? Пощадіть, батюшка, я чоловік грішний. Хе! хе! хе!

— Ви однакож намістили діти Катерину Іванівни. А втім... а втім ви мали на се свої причини ... я тепер все розумію.

— Дітей я загалом люблю, я дуже люблю дітей, — захохотав Свидригайлов. — Відносно сего я вам можу навіть розповісти дуже цікавий епізод, котрий і до сеї пори ще не скінчився. Першого таки дня по приїзді пішов я по ріжних СИХ кльоаках, ну, після семи, бачите, літ так і накинувся. Ви навірно завважали, що я з своєю компанією не спішу сходитись, то є з давними товаришами і приятелями. Ну, та і як можна найдовше без них потягну. Знаєте: у Марти Петрівни на селі мене до смерти замучили спомини про всі ті таємничі місця і містечка, в котрих хто знає, той богато може найти. Чорт візьми! Нарід пиячить, молодіж образована від бездільности переговорює в неосущимих снах і мріях чудовачіє в теоріях; відкись там Жиди наїхали, збивають грошики, а все инше гуляє і тратить. Так і дихнуло на мене се місто від першого разу знакомим запахом. Попав я на оден так званий вечер з танцями, — кльоака страшенна (а я люблю кльоаки, іменно як найпоганійші), ну, розуміється, канкан невиданий і яких за моїх часів і не було. Так, пане, в тім є справдішний поступ. Нараз, дивлюся, дівчинка літ чотирнайцять, миленько одіта, танцює з одним віртуозом; другий перед нею візаві. А біля стіни, на кріслі, сидить її мати. Ну, можете собі представити, який канкан! Дівчина мішається, паленіє, наконець обидившись починає плакати. Віртуоз хапає її і починає нею крутити і перед нею штуки виправляти, всі кругом регочуться і — люблю в такі хвилі нашу публику, хоч би навіть і канканову, — регочуться і кричать: "Славно, так і треба! А не волочити дітей!" Ну, про мене се байка, та і діла мені ніякого: чи льоґічно чи не льоґіч-но самі себе вони утішають! Я зараз моє місце побачив, підсів до матері і починаю про те, що я також приїзжий, що які тут самі невіжі, що вони не уміють пізнати справдішних достоїнств і мати приналежне поважання; дав знати, що у мене грошей купа, накинувся завезти в своїй кареті; довіз домів, познакомився (в якійсь там комірці, нанятій з другої руки, стоять, тільки що приїхали). Мені обявили, що моє знакомство і вона і донька її можуть принимати не инакше як за честь; довідуюсь, що у них ні кола, ні двора, а приїхали старатись о щось в якімсь уряді; предкладаю услуги, гроші; довідуюсь, що вони через помилку поїхали на вечер, думаючи, що дійсно танцювати там учать; предкладаю помагати з своєї сторони на виховання молодої дівчини, на француську мову і танці. Принимають з одушевлениям, уважають за честь, і до сеї пори знакомий ... Хочете, поїдемо, — тільки не зараз.

— Оставте, оставте ваші підлі, низькі анекдоти, розпу-стний, низький чоловіче!

— Шіллєр, Шіллєр ось наш, Шіллєр, бачите! Куди чеснота пішла гніздитись. А знаєте, я нароком буду вам такі річи розповідати, щоби чути ваші виклики. Розкіш!

— Нічо з того не буде, бо хіба я сам собі в отсю хвилю не смішний? — зі злобою воркнув Раскольніков.

Свидригайлов реготався на ціле горло; наконець кликнув Пилипа, заплатив і почав вставати:

— Ну, та і пяний вже я, доста балаканини! —— сказав він. — Розкіш!

— Ще щоб вам не зазнати розкоші! — сказав Раскольніков. також встаючи; — хіба-ж для зужитого розпустника се не розкіш оповідати про подібні виправи, — в пору, коли мається на оці якийсь чудовищний замір в тім самім роді, — та ше при таких обставинах і такому чоловікови як я?... Хоч трохи розгріває.

— Ну, коли так, — навіть з деяким зачудуванням відповів Свидригайлов, приглядаючись Раскольнікову, — коли так, то ви і самі порядний цинік. Матеріял по крайній мірі містите в собі дуже спорий. Відчувати богато можете, богато ... Ну, та ви і робити, очевидно, богато можете. Але доста. Дуже жалую, що з вами так мало переговорив, та ви від мене не втечете ... От підождіть тільки ...

Свидригайлов вийшов з гостинниці. Раскольніков пішов за ним. Свидригайлов був однакож не надто підхмелений; в голову тільки на хвилину вдарило і се уступало з кождою •мінутою. Він був чимсь дуже занятимй, чимсь незвичайно важним, і хмурився. Якесь дожидання очевидячки ворушило його і непокоїло. З Раскольніковом в послідній хвилі він якось нараз змінився і з кождою мінутою ставав чим раз більше нечекним і насмішливим. Раскольніков все те завважав і також занепокоївся. Свидригайлов став йому вельми підозрілий; він рішився пійти за ним. J

Зійшли на тротуар. 1

— Вам направо, а мені наліво, або може і на оборот, тільки — adieu mon plaisir, до милого побачення!

І він пішов на право в сторону Сінної.

V.

Раскольніков пішов вслід за ним.

— Се що! — закричав Свидригайлов обертаючись. — Адже я, здається, сказав ...

— Се значить те, що я від вас тепер не відступлю.

— Що-о-о?

Оба остановились і оба з мінуту гляділи оден на другого, якби міряючись.

— Із всіх ваших папів пяних оповідань, — різко відрізав Раскольніков, — я заключив на певне, що ви не тільки не залишили ваших підлих замислів на мою сестру, але навіть більше ніж коли небудь ними заняті. Мені відомо, що сьогодня рано сестра моя дістала якийсь лист. Вам цілий час не сиділось на місци... Ви бути може по дорозі могли відкопати яку небудь жінку; тільки се нічого не значить. Я хочу переконатись особисто.

Раскольніков ледви чи і сам міг означити, чого йому іменно тепер хотілось і про що іменно бажав він переконатись особисто.

— От як! А хочете, я зараз поліцію закличу?

— Клич!

Вони знову постояли з мінуту оден перед другим. Наконець лице Свидригайлова змінилось. Переконавшись, що Раскольніков не настрашився грозьби, він приняв ш стій найвеселійший і приятельський вид.

— От який! Я нарошно про ваше діло з вами не заговорював, хотяу мене, розуміється, мучить цікавість. Діло фантастичне. Відложив було до другого разу, тільки, бачите, ви годні і мертвого роздразнити ... Ну, ходімо, але наперед скажу: я тепер лиш на мінутку до дому, щоби грошей захопити, потім замикаю кватиру, беру візника і на цілий вечір на острови. Ну, куди-ж вам за мною?

— Я поки що з вами, однак не до вас, а до Зофії Семенівни, виправдатись, що на похороні не був.

— Се як вам хочеться, тілько Зофії Семенівни дома нема. Вона всіх дітей відвела до одної женщини, до одної знатної дами-старушки, до моєї колишньої знакомої і роз-порядительки в якихсь там сирітських заведеннях. Я очарував ту даму, даючи її гроші за всі троє дітей Катерини Іванівни; крім того і на заведення пожертвував ще грошей; наконець розповів її історію Зофії Семенівни, навіть зі всіми подробицями, нічого не скриваючи, Вражіння зробила неописане. От длячого Зофії Семенівній і назначено було явитись таки ще нині просто в ... м готелю, де хвилево, приїхавши з села, пробуває моя пані.

— Як хочете, тільки я ось вам не товариш; а мені'що! От ми зараз і дома. Скажіть, я переконаний, ви длятого на :/?не глядите недовірчиво, що я сам був н$ стільки делікатний і до сеї пори не непокоїв вас питаннями ... ви розумієте? Вам показалось се чимсь незвичайним; бюсь о заклад, що так! Ну, от і будь же після того делікатним.

— І підслухуй під дверми!

— А, ви про се! — засміявся Свидригайлов; — так, я би здивувався, колиб, після всего, ви пропустили се без замітки. Ха! ха! Я хоч дещо і порозумів з того, що ви тоді... там ... набалакали і Зофії Семенівній самі порозповідали, та тільки що-ж се таке? Я може цілком відсталий чоловік і нічого вже зрозуміти не можу. Обясніть, ради Бога, голубчику! Просвітіть новійшими засадами.

— Нічого ви не могли чути, брешете ви та брешете!

— Та я не про те, не про те (хоч я впрочім дещо і чув), ні, я про те, що ви ось заєдно охаєте та охаєте! Шіллєр, бачите, в вас озивається що хвиля. А тепер, от і під дверми не підслухуй! Коли так, ідіть та дайте знати властям, що ось, МОЕЛЯВ, так і так, лучився зі мною такий казус: в теорії по-милочка невеличка вийшла. Коли-ж знову ви переконані, що під дверми не слід підслухувати, а старушок вільно періщити чим попало, для свого вдоволення, так забирайтесь куди-небудь чим скорше в Америку! Втікайте, молодий чоловіче! Може ще пора. Я щиро говорю. Грошей може не маєте? Я дам на дорогу.

— Я цілком про те не думаю, — перервав Раскольніков з відразою.

— Знаю, знаю, (та ви впрочім не стидайтесь, коли хочете, то богато і не говоріть); адже я знаю, які у вас питання на порядку дневнім: моральні, або може питання горожани-на і чоловіка? Тільки ви їм поза уха; нащо вони вам тепер, послухайте? Хе, хе! Хіба тому, що ви усе ще і горожанин і чоловік? А коли так, то після мене і пхатись не треба було; нічого не за своє діло братись. Ну, стріляйтесь; що, чи не хочеться?

— Ви, здається, нароком хочете мене роздразнити, щоб я доконче від вас тепер відчепився ...

— От чудак ви, тільки ми вже пройшли, отже прошу на сходи. Бачите, ось тут вхід до Зофії Семенівни, глядіть, нема нікого! Не вірите? Запитайте у Капернаумова; вона їм ключ віддає. От і сама пані Капернаумова? Що? (вона глуха трошки) відійшла? Куди? Ну, от чули тепер? Нема її і не буде до глубокого може бути вечера. Ну, тепер ходімо до мене. Адже ви хотіли і до мене? Ну, от ми і у мене. Мадами Ресліхової нема дома. Отся женщина вічно в клопотах, тільки гарна женщина, впевняю вас... Може бути вона би вам придалася, колиб ви були трохи розумнійші. Ну, от зволи-те побачити: я беру з бюрка сю пятипроцентову акцію (ось у мене їх ще кілько!) а отся сьогодня до міняйлів пійде. Ну, бачили? Більше мені тратити часу нічого. Бюрко замикається, кватира замикається і ми знову на сходах. Ну, хочете, наймімо візника! Я-ж, звісно, на острови: Не маєте охоти переїхатись? От я беру отсю коляску на Єлагин, що? Відкачуєтесь? Не видержали? Переїдемось, нічого. Здається, дощ надтягає, нічого, спустимо верх ...

Свидригайлов сидів вже в колясці. Раскольніков розсудив, що підозріння його, по крайній мірі в отсю хвилю, несправедливі. Не відповідаючи ні слова, він обернувся і пішов назад в напрямі до Сінної. Колиб він обернувся хоч раз дорогою, то успівби побачити, як Свидригайлов, від'їхавши не більше сто кроків, заплатив візникови і сам опинився на хіднику. Тільки він нічого вже не міг бачити і зайшов вже за ріг вулиці. Глибока відраза відпихала його геть від Свидригайлова.

— Я міг хоч хвилинку сподіватись чого небудь від сего простого ледаща, від сего розпустного непотріба і падлюки! — крикнув він мимовільно.

Правда, що осуд свій Раскольніков видав надто поспішно і легкодушно. Було дещо в цілій особі Свидригайлова таке, що по крайній мірі придавало йому хоч деяку оригінальність, коли не таємничість. А що дотикалося у всім тім сестри, то Раскольніков оставався все таки переконаний навірно, що Свидригайлов не оставить її в спокою. Тільки надто вже тяжко і невиносимо ставало йому про все те думати і передумувати !

Після свого звичаю, він, оставшись сам, з двайцятим кроком впав в глубоку задуму. Вийшовши на міст, він задержався біля поруча і став глядіти у воду. А тимчасом над яим стояла Евдокія Романівна.

Він стрітився з нею при вході на міст, але перейшов мимо, не завважавши її. Дунечка ще ніколи не стрічала його таким на вулиці і була поражена до перестраху. Вона задержалась і не знала: чи кликнути на него, чи ні? Втім вона за-вважала, як поспішно від сторони Сінної підходив Свидригайлов.

Але той, здавалось, приближався таємничо і осторожно. Він не увійшов на міст, а остановився на боці, на хіднику, стараючись всіми силами, щоб Раскольніков не побачив його. Дуню він вже давно завважав і став робити її знаки. її привиділось, що знаками своїми він просив її не зголошуватись до брата і оставити його в спокою, а кликав її до себе.

Так Дуня і зробила. Вона потихоньки обійшла брата і приблизилась до Свидригайлова.

—_Ходімо чим скорше, — шепнув її Свидригайлов. — Я не хочу, щоб Родіон Романович знав про те, що ми бачились. Упереджаю вас, що я з ним сидів тут недалеко в гостинни-ці, де він винайшов мене сам, і насилу від него відвязався. Він знає відкись про мого до вас листа і щось підозріває. Вже очевидно не ви йому сказали? А коли не ви, так хто-ж?

— От ми вже завернули за ріг вулиці, — перебила Дуня, — тепер нас не побачить. Заявляю вам, що я не пійду з вами дальше. Скажіть мені усе тут; все те можна сказати і на вулиці.

— По перше, сего ніяк не можна сказати на вулиці; по друге, ви повинні вислухати і Зофію Семенівну; по-третє, я покажу вам деякі документи ... Ну і вкінці, коли ви не згодитесь зайти до мене, то я відказуюсь від всяких обяснень і^ зараз таки відходжу. Притім попрошу вас не забувати, що вельми цікава тайна вашого сердечного братчика находиться цілковито в моїх руках. .

Дуня остановилась в нерішимости і проникаючим поглядом гляділа на Свидригайлова.

— Чого ви боїтесь! — завважав той спокійно. — Місто не село. І на селі шкоди зробили більше ви мені, ніж я вам, а

* — Зофія Семенівна вже знає?

— Ні, я не говорив її ні слова, і навіть не знаю напевне, чи дома вона тепер? А втім, може буде дома. Вона сьогодня похоронила свою мачоху: не такий день, щоб по гостях ходити. До часу я нікому не хочу говорити про те, і навіть каюся почасти, що вам сказав. Тут найменша неосторожність рівняється вже доносови. Я жию ось-тут, в отсім таки домі, от ми і підходимо. Ось вам двірник нашого дому; двірник дуже добре мене знає; ось він кланяється; він бачить', що я іду з женщиною, і вже навірно успів завважити ваше лице, а се вам придасться, коли ви дуже боїтесь і мене підозріваєте. Звиніть, що я так брусовато говорю. Сам я наймаю кімнату від комірників. Зофія Семенівна жиє зі мноюстіна о стіну, також віднаймає з другої руки. Цілий поверх самі наємні

тут. . .

кімнати. Чого-ж вам боятись, як дитині? Чи я вже може такий страшний?

Лице Свидригайлова викривилось в ласкаву усмішку; тільки йому було вже не до усмішки. Серце його билось і дух запирався в груди. Він нароком говорив голоснійше, щоб укрити своє ростуче зворушення; але Дуня не встигла завва-жати сего особливого зворушення; вже надто роздразнила її замітка про те, що вона боїться його як дитина і що він так для неї страшний.

— Хотяй я і знаю, що ви чоловік ... без чести, все-ж таки я вас ні трохи не боюся. Ідіть вперед, — сказала вона, на око спокійно, тільки лице її було дуже бліде.

Свидригайлов задержався коло кватири Зоні.

— Позвольте провідати, чи вона дома. Нема її. От шкода! Тільки я знаю, що вона може прийти дуже скоро. Коли вона вийшла, то не инакше, як до одної дами, по поводу своїх сиріт. їм мати умерла. Я тут також вмішався і робив лад. Коли Зофія Семенівна не вернеться через десять мінут, то я пришлю її до вас, як хочете, ще таки нині; ну, от і мій нумер. Ось мої дві кімнати. За дверми проживає моя господиня, пані Ресліхова. Тепер погляньте сюди, я вам покажу мої головні документи: з моєї спальні, ось тії двері ведуть в цілком пусті дві кімнати, котрі дожидають комірників. От вони ... на' се вам треба подивитись трохи уважнійше ...

Свидригайлов занимав дві умебльовані, доволі просторі кімнати. Дунечка недовірчиво оглядалась, але нічого особливого не завважала ні в урядженю, ні в положенню кімнат, хоч би і можна було дещо завважати, приміром, що ква-тира Свидригайлова лежала якось межи двома майже неза-нятими кватирами. Вхід до него був не просто з коритаря, а через дві кімнати господині, заєдно пусті. Зі спальні вже, Свидригайлов, відімкнувши двері, заперті на ключ, показав Дунечці також пусту, дожидаючу комірника кватиру. Дунечка станула на порозі, не розуміючи, длячого її завзивають оглядати, але Свидригайлов поспішив з розясненням:

— От, подивіться сюди, в отсю другу велику кімнату. Бачите двері, вони заперті на ключ. Коло дверий стоїть крісло всего одно крісло на обі кімнати. Се я приніс з своєї

кватири, щоби вигіднійше слухати. Ось там, зараз за дверми стоїть стіл Зофії Семенівни; там вона сиділа і розмовляла з Родіоном Романовичом. А я тут підслухував, сидячи на кріелі, два вечері зряду, оба рази години по дві, — і вже, розуміється, міг довідатись дещо, як ви думаєте?

— Ви підслухували?

— Так, я підслухував; тепер ходімо до мене; тут і сісти нігде.

Він привів Евдокію Романівну назад у свою першу кімнату, що служила йому за гостинну, і попросив ЇЇ сісти на крісло. Сам сів на другім кінці стола, від неї трохи не на ся-жень, тільки, здається, в очах його вже блестіло те саме по-лумя, котре так настрашило колись-там Дунечку. Вона здрі: гнулася і ще раз недовірчиво оглянулась. Рух її був мимовільний: її видимо не хотілось показувати недовіря. Але самітне положення кватири Свидригайлова таки її поразило, її хотілось конечно запитати, чи дома бодай його господиня, але вона не запитала... із гордости. До того ще— і друге, незмірно більше терпіння, ніж страх за себе, стискало її серце. Вона страшно мучилась.

— Ось ваш лист, — почала вона, поклавши його на стіл. — Хіба можливе те, що ви пишете. Ви натякаєте на якесь злочинство, доконане будьто би братом моїм. Ви надто ясно натякаєте, ви не смієте тепер відпиратись. Знайте отже, що я ще перед вами чула про ту глупу казку і не вірю її ні трохи. Се погане і смішне підозріння. Я знаю історію, знаю і як і длячого її видумали. Ви не можете мати ніяких доказів. Ви обіцяли доказати: говоріть отже! Тільки завчасу знайте, що я вам не вірю! Не вірю!...

Дунечка виповіла те поквапно, і на хвилю румянець кинувся їй в лице.

— Колиб ви не вірили, то чи могло таке статися, щоб ви поважились прийти сама до мене? Чого-ж ви отже прийшли? Єдино з цікавости?

— Не мучте мене, говоріть.

— Нічого і говорити, що ви смілива дівчина. Єй-Богу, я думав, що ви попросите пана Разумихіна товаришити вам сюди. Але його ні з вами, ні коло вас не було; я таки глядів; се відважно; хотіли, значить, пощадити Родіона Романовича. Та втім, у вас усе божественно. А що дотикається вашого брата, то що я вам скажу? Ви тільки що бачили його самі. Який?

— Та чей не на тім однім ви основуєте?

— Ні, не на тім, а на його власних словах. Адже сюди два вечері оден за другим він приходив до Зофії Семенівни. Я вам показував, де вони сиділи. Він розповів її цілу свою історію. Він вбивця. Він убив старушку-чиновницю, лихвяр-ку, у котрої і сам заставляв річи; убив також сестру її торговку, по імени Лизавету, що несподівано увійшла в час вбивства сестри. Убив він їх обі топором, котрий приніс з собою. Він їх убив, щоби ограбити, і ограбив; взяв гроші і деякі річи... Він сам все те оповів слово в слово Зофії Семенівній,-котра одна і знає тайну, але у вбивстві не брала участи ні словом, ні ділом, а противно настрашилась так само, як ви тепер. Будьте спокійні: вона його не видасть.

— Сего бути не може! — лепетала Дунечка блідими, закостенілими губами. Вона засапалась. — Бути не може, нема ніякої, ні найменшої .причини, ніякою поводу... Се лож, лож!

— Він ограбив, от і вся причина. Він взяв гроші і річи. Правда, .він, після власного свого признання, не покористав-ся ні грішми, ні річами, а заніс їх кудись там під камінь, де вони і тепер лежать. Тільки се длятого, що він не посмів покористатись.

— Та чи подібне до правди, щоб він міг украсти, ограбити? Щоб він міг про те тільки подумати? — закричала Дуня і зірвалась з крісла. — Адже ви його знаєте, бачили? Хіба-ж він може бути розбишакою?

Вона неначе благала Свидригайлова, вона весь свій страх забула.

— Тут, Евдокіє Романівно, тисячі і міліони комбінацій і можливостей. Розбишака розбиває, злодій краде, зате вони про себе і знають, що вони нікчемники; а ось я чув про одного порядного чоловіка, що почту розбив; так хто його знає, може він і в самій річи думав, що порядне діло зробив! Розумієте, я би і сам не повірив так само як і ви, колиб мені розповіли чужі люде. Але своїм власним ушам я повірив. Він Зофії Семенівній і причини всі обяснив; лише тая і ушам своїм зразу не повірила, та очам наконець повірила, своїм власним очам. Адже він сам її особисто оповідав.

— Які же ... причини?

— Справа довга, Евдокіє Романівно. Тут, як би вам се виразити, свого рода теорії, переконання, після котрого йому здається, що одиничне злочинство позволене скоро тільки головна ціль добра. Одиничне злочиньство і сто добрих діл!

Воно, нічого казати, обидно для молодого чоловіка, з таланом і з самолюбством безграничним, знати, що були би, приміром, всего тільки тисячі три і вся карієра, ціла будуччина в його життєвій ціли склались би инакше, а тимчасом нема сих трох тисяч. Додайте до того роздразнення від голоду, від тісної кватири, від яркого відчування краси свойого соціяль-. ного положення, а разом з тим ще положення сестри і матері. А гірше всего зарозумілість, та втім, Бог його знає, може бути і при добрих склонностях... Адже я його не виную, не думайте, прошу; та і не моя річ. Тут була також одна власна теорійка,^— так собі теорія, — після котрої люде розділяються, бачите, на матеріял і на властивих людей, то є на таких людей, для котрих задля їх високого положення закон не писаний, а противно, котрі самі установляють закони другим людям, мовляв, матеріялови, сміттю. Нічого, так собі теорійка; ппе théorie comme une autre. Наполеон його страшно очарував, то є властиво очарувало його те, що дуже многі ґеніяльні люде на одиничне зло не гляділи, а перекрочували через него, не ломлючи собі богато голови. Він, здається, виобразив собі, що і він ґеніяльний чоловік, — то є був про те якийсь час переконаний. Він вельми страдав і тепер страдає від думки, що теорію, бачите, поставити він умів, а перекрочити, не лом-аючи собі голови, він не втяв, значить отже він чоловік не ґеніяльний. Ну, а вже се для молодого чоловіка з самолюбством і понижаюче, в наш вік особливо.

— А грижа совісти? Ви отже, як бачу, відмовляєте йому всякого морального почуття? А хіба-ж він такий?

— Ах, Евдокіє Романівно, тепер все помутилось, та втім воно і ніколи в особлившім, бачите, порядку не було. Наші люде загалом широкі люде, Евдокіє Романівно, широкі, як наша земля, і незвичайно склонні до фантастичного, до недоладного; тільки біда бути широким без ґеніяльности. А памятаєте, як богато ми на подібну тему переговорили з вами, сидячи по вечерах на терасі в саду, кождий раз після вечері. Ще ви мені особливо тую широкість закидували. Хто знає, може в ту саму хвилю і говорили, коли він тут лежав та своє задумував. У нас, у образовано! верстви, особливо святих, нетикальних передань нема, признасьте самі, Евдокіє Романівно; хіба той або другий з'книжок собі Дещо зіставить ... або з літописей собі що-небудь виведе. Та тільки се переважно учені і в своїм роді самі чудаки, так що аж і неприлично світовому чоловікови. А впрочім мої погляди в цілости ви знаєте; я нікого рішучо не обвиняю. Сам я панок, сего і держусь. Та ми про те вже нераз говорили. Я-ж і мав щастя інтересувати зас моїми поглядами... ви дуже бліді, Евдокіє Романівно?

— Я отсю теорію його знаю. Я читала його статтю в журналі про людей, котрим все позволяється... Мені приносив Разумихін...

— Добродій Разумихін? Статтю вашого брата? в журналі? Є така стаття? Не знав я. От відай цікаве! Та куди-ж ви, Евдокіє Романівно?

— Я хочу бачити Зофію Семенівну, — проговорила слабим голосом Дунечка. — Куди до неї йдеся? Вона може вже і прийшла; я конечно, таки зараз хочу її бачити. Нехай вона....

Евдокія Романівна не могла договорити; віддих її наче ножем перетяв.

— Зофія Семенівна не вернеться до ночі. Я так догадуюсь. Вона повинна була прийти дуже скоро, коли-ж ЇЇ нема, то прийде вже дуже пізно ...

— А, так ті брешеш! Я бачу... ти брехав, брехав... ти все те брехав... Я тобі не вірю: не вірю! не вірю! — кричала Дунечка, цілком несамовита, цілком теряючи голову.

Трохи не в обмороку упала вона на крісло, котре поспішив підставити її Свидригайлов.

— Евдокіє Романівно, що з вами, опамятайтесь! От вам вода. Випийте одну глотку ...

Він бризнув на неї водою. Дунечка дрігнула і отямилась.

— Сильно поділало! — бурмотів про себе Свидригайлов, насупившись. — Евдокіє Романівно, успокійтесь! Знайте, що у него є приятелі. Ми його виратуємо, поможемо. Хочете, я вивезу його за границю? У мене грошей доволі; я за три дні дістану пашпорт. А відносно того, що він.убив, то він ще довершить богато добрих діл, так що все те загладиться; успокійтесь. Великим чоловіком ще може бути. Ну, що з вами? Як вам тепер?

— Лукавий чоловіче! Він ще наеміваєтьси. Пустіть мене...

— Куди ви? Та куди ви?

— До него. Де він? Ви знаєте? Чого ті двері заперті?

Ми сюди увійшли тими дверми, а тепер вони заперті на ключ. Коли ви успіли заперти їх на ключ?

— Адже-ж годі було кричати на всі кімнати, що ми тут говорили. Я цілком не насміваюсь; мені тільки говорити сим язиком надоїло. Ну, куди ви така пійдете? Або ви хочете зрадити його? Ви його доведете до скажености і він зрадить себе сам. Знаєте, що вже за ним слідять, вже попали на слід. Ви тільки його видасьте. Погодіть: я бачив його і говорив з ним перед хвилею; його ще можна спасти. Погодіть, сядьте, обдумаємо разом. Я на те і кликав вас, щоб поговорити про те в чотири очі і гарненько обдумати. Та сядьте-ж!

— Яким світом ви можете" його спасти? Хіба його можна спасти?

Дуня сіла. Свидригайлов сів біля неї.

— Все те від вас зависить, від вас, від вас одної, — почав він з заіскреними очима, трохи не шепотом, збиваючись і навіть не вимовляючи деяких слів від зворушення.

Дуня в перестраху відсунулась від него подальше. Він також цілий дрожав.

— Ви ... одно ваше слово, і він уратований! Я... я його виратую. У мене є гроші і приятелі. Я зараз вишлю його, я сам візьму пашпорт, два пашпорти. Оден його, другий мій. У мене приятелі; у мене є ділові люде ... Хочете? Я візьму ще вам пашпорт... вашій матері... нащо вам Разумихіна? Я вас так само люблю ... Я вас безконечно люблю. Дайте мені край вашого одіння поцілувати, дайте! дайте! Я не можу слухати, як воно шелестить. Скажіть мені: зроби теє, я зроблю! Я все зроблю. Я неможливе зроблю. В що ви вірите, в те і я буду вірити. Я усе, усе зроблю! Не глядіть, не глядіть на мене так! Чи знаєте, що ви мене убиваєте..

Він починав навіть маячити. З ним відразу щось таке зробилось, мов би його в голову обухом ударив. Дуня зірвалась і кинулась до дверей.

— Отворіть! отворіть! — кричала вона через двері, призиваючи кого-небудь і потрясаючи дверми. Отворіть же! Чи справді нема нікого?

Свидригайлов встав і опамятався. Лукава і глумлива у-смішка поволеньки видавилась на дрожачих ще його губах.

— Там нікого нема дома, — промовив він тихо і з перестарками. — Господиня вийшла і даремний труд так кричати; тільки себе даром зворушуєте.

— Де ключ? Отвори зараз двері, зараз, низький чоловіче!

— Я ключ згубив і не можу його найти.

— А! Так се насилля! — крикнула Дуня, поблідла як ху-ста і кинулась в кут, де чим скорше заслонилась"столиком, що попався її під руку. Вона не кричала; вона тільки впялилась поглядом в свого мучителя і бистро слідила за кождим його рухом. Свидригайлов також* не рушався з місця і стояв проти неї на другім кінці кімнати. Він навіть запанував над собою, бодай хоч на око. Тільки лице його було бліде як пер-

% ше. Глумлива усмішка не покидала його.

— Ви сказали перед хвилрю "насилля", Евдокіє Романівно. Коли насилля, то самі можете здогадуватись, що л до него приготовився. Зофії Семенівни дома нема; до Каперна-умових дуже далеко, пять запертих кімнат. Наконець я, по крайній мірі, у двоє сильнійший від вас і крім того, мені боятись нічого, бо вам опісля і жалуватись годі: адже не схочете чей в самім ділі погубити вашого брата? Та і не повірить вам ніхто: ну, чого-ж дівчина пішла сама на кватиру? Так, що коли навіть і брата пожертвуєте, то і тут нічого не вдієте: насилля дуже трудно доказати, Евдокіє Романівно.

— Підлець! — прошептала Дуня з омерзінням.

— Як собі хочете, тільки памятайте, я говорив поки що лиш в виді припущення. А по мойому особистому перекона-ню ви маєте слушність: насилля — мерзенна річ. Я говорив тільки до того, що на совісти вашій рівно ж нічого, не останеться, колиб навіть... колиб навіть ви і схотіли уратувати вашого брата добровільно так, як я вам предкладаю. Ви по просту, значить, піддались обставинам, ну, силі вкінци, коли вже без сего слова годі. Подумайте про те; доля вашого брата і вашої матері в ваших руках. А я буду вашим невільником ... ціле життя ... Я ось тут буду ждати ...

Свидригайлов сів на диван, сім кроків від Дуні. Для неї вже не було ні найменшого сумніву, що він порішився на крайнє і не уступить. До того вона його знала...

Блискавкою вона виняла з кишені револьвер, натягнула курок і опустила руку з револьвером на столик. Свидригайлов підскочив з місця.

— Ага! Так ось як! — крикнув він в здивованню, все-ж таки лукаво усміхаючись. — Ну, се цілком зміняє хід діла! Ви мені незвичайно облегчуєте діло самі, Евдокіє Романівно! Та де се ви револьвер дістали? Вже чи не добродій Разумихін? Ба! Та револьвер ось мій! Старий знакомий! А я, бачите, його тоді так шукав!... Наші сільські лекції стріляння, котрі я мав честь вам давати, не пропали таки дармо.

— Не твій револьвер, а Марти Петрівни, котру ти убив, нікчемнику! У тебе нічого не було свого в її домі. Я взяла його, як стала догадуватись, на що ти спосібний. Смій ступити хоч оден крок і клянусь, я убю тебе!

Дуня була майже непритомна від гніву. Револьвер вона держала на поготівлі.

— Ну, а брат? З цікавосте питаю, — запитав Свидригайлов, все ще стоячи на місци.

— Доноси, коли хочеш! Ні з місця! Не сходи! Я вистрілю! Ти жінку отроїв, я знаю, чи сам вбивця!

— А ви твердо переконані, що я Марту Петрівну отроїв?

— Ти. Ти мені сам давав до порозуміння; ти мені говорив про отрую... я знаю, ти за нею їздив... у тебе була приготовлена ... Се ти .. Се нехибно ти ... падлюко!

— Колиб навіть се була і правда, так задля тебе ... все таки ти була би причиною.

— Брешеш! Я тебе ненавиділа завсігди, завсігди ...

— Еге, Евдокіє Романівно! Видно забмі|и, як в ж.ірі пропаганди вже склонювались і слабли... Я по очках бачив; памятаєте, вечером тоді, при місяці, бачите, коли соловій щебетав?

— Брешеш! (Бішеність заіскрилась в очах Дуні). Брешеш, клеветнику!

Брешу? Ну, нехай і брешу! Я брехав. Женщинам про такі річи згадувати не годиться. (Він усміхнувся). Знаю, що вистрілиш, звір хороший. Ну, і стріляй!

Дуня підняла револьвер і мертво бліда, з по.білівшою, дрожачою нижньою губою, з палаючими як вогонь, великими чорними очима, гляділа на него, рішившись, приміряючись і дожидаючи першого руху з його сторони. Ніколи ще він не бачив її такою гарною. Вогонь, що палахнув з її очей в ту мінуту, коли вона піднимала револьвер, мов би осмалив його, і серце його з болю защеміло. Він ступив крок і стріл ооздався. Куля мкнула по його волоссю і застрягла ззаду в стіну. Він пристанув і тихо засміявся:

— Укусила оса! Просто в голову міряє... що се? Кров! Він виняв хусточку, щоб обтерти кров, котра тоненькою .

струею стікала по його правім лиці; видно, куля лиш трошечки задерла шкіру черепа. Дуня опустила револьвер і гляділа на Свидригайлова не те що в страху, а в якімсь дикім зачудованню. Вона мов то сама вже не розуміла, що таке робила і що діялося!

— Ну, що-ж, хибили! Стріляйте ще раз, я жду, — тихо промовив. Свидригайлов, все ще усміхаючись, лиш вже якось мрачно. — Так я вас встигну схопити, заки натягнете курок!

Дунечка дрігнула, швидко натягнула курок і знову підняла револьвер.

— Оставте мене! — промовила вона в розпуці. — Клянуся, я знову вистрілю ... Я ... убю!...

— Ну; що-ж ... на три кроки і годі не убити. Ну, а не убєте ... тоді... ОЛЧИ його заіскрились і він ступив ще два <роки.

Дунечка вистрілила, капеля спалила!

— Заложили кепско. Нічого! У вас там ще найдеся капеля. Поправте, я підожду.

Він стояв перед нею на два кроки, ждав і глядів на неї з дикою рішучістю, з палаючим, страстним, важким поглядом. Дуня піймила, що він скорше умре, ніж пустить її. "1... і вже очевидно вона убє його тепер, на два кроки!..

Втім вона відкинула револьвер.

— Кинула! — з зачудованням промовив Свидригайлов і глубоко вїдітхнув.

Щось якби відразу злетіло йому з серця, і може-бути не сама.тільки вага смертного страху: та ледви чи і чув він його в отсю хвилю. Се було вибавлення від другого, більше прикрого і мрачного чувства, котрого він і сам не міг би докладно означити.

Він підійшов до Дуні і лагідно обняв її рукою за стан. Вона не противилась, тільки дрожачи як листочок гляділа па него благаючими очима. Він хотів щось сказати, та лиш . уби його кривились, а виговорити він не міг.

— Пусти мене! — благаючо сказала Дуня. Свидригайлов здрігнувсь: се "ти" було вже якось не так

вимовлене, як давнійше.

Так не любиш? — тихо запитав віч. Дуня заперечуючо похитала головою.

— І... не можеш?... Ніколи? — з розпукою пооше-итав він.

— Ніколи! — прошептала Дуня.

Наступила хвилинка страшної, німої боротьби Б душі Свидригайлова. Невиразним поглядом глядів він на неї. Нараз він підняв руку, відвернувся, живо відійшов до вікна і станув перед ним.

Минула ще хвилинка.

— От ключ! (Він виймив його з лівої кишені пальта, і положив ззаду себе на стіл, не глядячи і не обертаючись до Дуні). Беріть; відходіть чим скорше!...

Він дивився прямо в вікно.

Дуня підійшла до стола взяти ключ.

— Скорше! скорше! — повторив Свидригайлов, завсігди ще не двигаючись і не обертаючись. Тільки в отсім "скорше" виразно звучала якась страшна нота.

Дуня зрозуміла її, вхопила ключ, кинулась до дверий, скоро відімкнула їх і вирвалась з кімнати. Через мінуту як божевільна, не памятаючи себе, вибігла вона над канал і пі-гнала в сторону ... .го мосту.

Свидригайлов перестояв ще коло вікна мінути три; наконець поволеньки обернувся, розглянувся довкола і звільна погладив долонею чоло. Дивоглядна усмішка викривила його лице, гірка, сумовита, слаба усмішка, усмішка розпуки. Кров, що вже засихала, запачкала йому долоню; він поглядів на кров сердито; відтак намочив полотенце і вимив собі лице. Револьвер, відкинений Дунею і попавший під двері, напрасно впав йому в очі. Він підняв і оглядів його. Се був маленький кишенковий револьвер на три вистріли, старого строю; в нім осталось ще два набої і одна капеля. Він поду-' мав, уткнув револьвер в кишеню, взяв шапку і вийшов.

VI.

Цілий сей вечір до десятої години він провів по ріжних гостинницях і кльоаках, переходячи з одної у другу. Віднайшлась десь-там і Катруся, котра знову співала иншу лакейську пісню про те, як хтось там "падлюка і тиран" "почав Катю цілувати.п

Свидригайлов напував і Катрусю, і катаринкаря, і співаків, і лакеїв, і двох якихсь писарчуків. З отсими писарчуками він звязався іменно длятого, що оба були з кривими носами; у одного ніс йшов криво направо, а у другого наліво. Се поразило Свидригайлова. Вони затягнули його наконець в якийсь забавний город, де він заплатив за них і вступ. В отсім городі була одна тоненька, трилітня смерека і три кущики. Кромі того вибудований був "вакзал", в дійсности шинок, але там можна було дістати і чай, та крім того стояло кілька зелених столиків і крісел. Хор мізерних співаків і якийсь пяний монахійський Німець в роді паяца, з червоним носом, тільки чогось там незвичайно тужливий, забавляли публику.

Писарчуки посварились з якимись иншмми писарчуками і зачали бійку. Свидригайлов вибраний був ними суддею. Він судив їх вже з чверть години, тільки вони так кричали, що не було найменшої можливосте що небудь зрозуміти. Вірнійше всего було те, що оден з них щось украв і навіть встиг таки зараз продати якомусь Жидови, що зараз десь найшовся; але продавши, не хотів поділитись з своїм товаришем. Показалось вкінци, що проданий предмет була чайна ложечка, власність шинку. Господар з прислугою вчепилися її і справа почала принимати погані розміри. Свидригайлов заплатив за ложку, встав і вийшов з города. Було коло десятої години. Сам він не випив за весь той час ні одної каплі вина і всего лиш велів подати собі в "вакзалі" чаю, та і то більше тільки для порядку. Перед тим вечер був душний і мрач-ний.

Коло десятої години надтягнули із всіх боків страшні хмари; ударив грім і дощ хлюснув як водоспад. Вода падала не каплями, а цілими струями лилась на землю. Блискавка миготіла що хвиля, і можна було нарахувати їх більше як пять на секунду. Цілий промоклий до нитки, дійшов він домів, заперся, отворив своє бюрко, виняв всі свої гроші і роздер два-три папери. Відтак, уткнувши гроші в кишеню, він хотів зразу перемінити на собі одіння, однакож поглядівши в вікно і прислухавшись громам і дощеви, махнув рукою, взяв капелюх і вийшов, не заперши мешкання. Він пішов просто до Зоні. Тая була дома.

Вона була не сама; довкола неї було четверо маленьких дітей Капернаумова. Зофія Семенівна напувала їх чаєм. Вона мовчки і з поважанням приймила Свидригайлова, з зачудованням оглянула його намокле одіння, але не сказала ні слова. Діти же всі зараз повтікали в неописанім перестраху.

Свидригайлов сів до стола, а Зоню попросив сісти біля него. Тая несміло приготовилась слухати

— Я, Зофіє Семенівно, бути може до Америки поїду, — сказав Свидригайлов, — і тому ми бачимось з вами мабуть у послідний раз, отже я прийшов деякі розпорядження зробити. Ну, ви отсю даму сьогодня бачили? Я знаю, що вона вам говорила, нічого повтаряти. (Зоня ворухнулась і спаленіла). У сего народу звісна вдача. А що відноситься до сестричок і братчика вашого, то вени уже поміщені і гроші, припадаючі на них, зложені мною за писемними посвідченнями, куди слід, в певні руки. Та ви отсі посвідчення візьміть до себе, так, на всякий припадок. Ось маєте, візьміть! Ну, пані, тепер се скінчене. Та ось ще три пятипроцентові акції, всего на три тисячі. Се ви візьміть собі, для себе самої, і нехай се так між нами і буде, щоб ніхто і не знав, що би там ви не учули. Вони-ж вам пригодяться, бо Зофіє Семенівно, так жити як дотепер, погано і потреби нема ніякої.

— Ви, пане, так богато висвідчили добра мені, і сиротам, і покійниці, — поквапилась Зоня, — що коли до сеї пори я в'їм так мало, дякувала, то ... не гнівайтесь ...

— Е, байка, байка!

А за сі гроші, Аркадію Івановичу, я І вам дуже вдячна, яле вони мені тепер злишні. Я себе одну завсігди прокормлю, не називайте мене невдячною: коли вже ви такі щедрі, то сі гроші, пане ...

— Для вас, для вас, Зофіє Семенівно, і прошу без дальших ро?говорів. бо. бачите, і часу не маю. А вам придадуться. Родіонови Романовичеви остаються дві дороги, або куля ь лоб, або Сибір. (Зоня дико погляділа на него і задрожала). Не трівожтесь, я все знаю, від него таки самого, і я не хляпа нікому не скажу. Се ви його гарно учили тоді, щоб він сам на себе пішов і сказав. Се буде для него о много вигіднійше. Ну, як вийде Сибір — він туди, а ви мабуть за ним? Адже і як? Ну, а коли так, то виходить, гроші ось і придадуться. Для него таки придадуться, розумієте? Даючи вам, я все одно що йому даю. Дотого ще ви ось обіцялись і Амалії Іва-ї-мвній довг заплатити; адже я чув Що се ви, Зофіє Семенівно, так нообачно раз-враз такі контракти і зобовязання на себе берете? Адже Катерина Іванівна .осталась винна сій Нім-кині, а не ви, отже і наплювати би вам на Німкиню. Так на —світі не проживеш. Ну, слухайте, якби вас хто-небудь питав,

— ну завтра або після завтра, — про мене, або відносно мене (а вас навірно будуть питати), то ви про те, що я тепер до вас .заходив, не згадуйте, і гроші ні яким світом не показуйте і не розповідайте, що я вам дав, нікому. Ну, тепер до побачення! (Він встав з крісла). Родіону Романовичу мій поклін. Та ще: сховайте сі гроші до часу от у добродія Разу-михіна. Знаєте Разумихіна? Вже бездогаду знаєте. Се нічого собі людина. Занесіть до него завтра, або коли прийде пора. А до того часу чим можна дальше спрятайте.

Зоня також зірвалась з крісла і налякано гляділа на него. її конечно хотілось щось там сказати, щось запитати, тільки вона в першу хвилю не досмівала, та і не знала, як їй почати.

— Як же ви ... як же ви, пане, тепер в такий дощ і пі-йдете?

— Н>7 до Америки збиратись та дощу боятись, хе! хе! Пращайте, серденько, Зофіє Семенівно! Жийте і много жий-те, ви другим придасьтеся. А також... скажіть пану Разу-михіну, що я велів йому кланятись. Так таки і скажіть: Аркадій, мовляв, Іванович Свидригайлов кланяється. Але доконче.

Він вийшов, оставивши Зоню в зачудованню, в перестраху і в якімсь неяснім і важкім підозрінню.

Показалося опісля, що в той самий вечір, в дванайцятій годині, віц ще і в другім місци явився вельми несподівано. Дощ заєдно ще не переставав. Цілий мокрий, увійшов він в двайцять мінут до півночі в тісне помешкання родичів своєї судженої, на Василінськім острові, на Малім пррспекті. З тяжкою бідою доковтався і в початку викликав велике занепокоєння; тілько Аркадій Іванович, коли хотів, був чоловік з дуже заманливим поведенням, так що первісний (хоч впрочім цілком оправданий) здогад розумних батьків зарученої, що Аркадій Іванович навірно до тої степени вже десь там залив собі пельку, що вже і себе не памятає, — таки зараз .упав сам собою.

Каліку-батька виточила в кріслі до Аркадія Івановича вічно нарікаюча і "розумна" мати зарученої і після свого звичаю зараз таки приступила до якихсь далеких питань. (Ся женщина ніколи не ставила питань простих, а завсігди пускала в хід наперед усмішки і затирання рук, а опісля, коли треба було що небудь провідати доконче і напевно, питаннями про Париж і про тамошнє придвірне життя, і хіба аж опісля доходила вже по порядку і до Василіиського острова).

В иншу пору усе те, розуміється, спричинилоби богато уважливости, тільки на сей раз Аркадій Іванович показався якось особливо нетерпеливим і коротко зажадав побачити чим скорше наречену, хоч йому вже і сказали на самім вступі, що панночка поклалась вже спати. Розуміється, заручена явилась. Аркадій Іванович без обиняків заявив її, що на я-кийсь час з одної вельми важної причини приневолений виїхати з Петербурга, а длятого і приніс її пятнайцять тисяч рублів сріблом і у всіляких паперах, просячи приняти їх від него в виді подарунку, бо він давно вже збирався подарувати її сю марницю перет. вінчанням. Особливої льоґічної звязи подарунку з безпроволочним від'їздом і конечною потребою прийти длятого в дощ і о півночі, очевидно, сими обяснен-нями ні трохи не виказувалось, все-ж таки справа склалась вельми гладко. Навіть найконечнійші охання і ахання, допитування і зчудування зробились якось відразу незвичайно умірені і повздержані; зате вдячність була висказана як най-горячійша і підкріплена навіть сльозами вельми розумною матірю.

Аркадій Іванович встав, засміявся, поцілував суджену, иовдаряв її по личку, впевнив, що скоро приїде, і завважав-ши в її очках хотяй і дитинячу цікавість, та рівночасно з тим і якесь вельми поважне, німе питання, подумав, поцілував її другий раз і зараз сердечно пожалував в душі, що подарунок піде як стій на сховок'під замок найрозумнійшої з матерей.

Він вийшов, оставивши всіх в незвичайно розбудженім стані. Тільки нарікаюча матуся зараз таки, напівшепотом і поспішно говорячи, порішила декотрі важнійші сумніви, А іменно, що Аркадій Іванович чоловік великий, чоловік з ділами і з звязами, богач, — Бог знає, шо там у него в голоді; прийшло до голови і поїхав, прийшло до голови і грошей дав, так отже і дивуватись нічого. Нічого казати, дивно, що він цілий мокрий, але Англійці, приміром, ще ексцентрич-нійші, та і всі ті люде висшого тону не глядять на те, що про них скажуть, і не церемоняться. Може бути він навіть і нароком так ходить, щоб показати, що нікого не боїться. А головне про те ні слова нікому не говорити, бо Бог знає ще, що з сего вийде, А гроші чим скорше під замок і вже, очевидно, ✓ найліпше в усім тім, що. Феся пересиділа в пекарни, та ще головне: ніяк, ніяк, ніяк не треба говорити нічого отсій Ре-сліховій, і т. д., і т. д. Пересиділи і нашептались до другої години. Заручена, правда, забралась спати богато скорше, здивована і трохи сумна.

А Свидригайлов тимчасом рівнісенько о півночі переходив через ... ків міст в напрямі на Петербурський бік. Дощ перестав і тільки шумів вітер. Він починав дрожати і одну мінуту з якоюсь особливою цікавістю і навіть з питанням поглядів на чорну воду Малої Неви. Тільки зараз йому показалось дуже холодно стояти над водою; він обернувся і пішов на ... ий простект. Він ступав по безконечнім ... ім проспекті вже дуже довго, майже з пів години, нераз спотикаючись в пітьмі на деревлянім бруку, однакож не переставав з цікавістю відшукувати чогось по правім боці проспекту.

Тут десь там, вже на кінци проспекту, він завважав, пе-реїзджаючи мимо колись там недавно, одну гостинницю, де-ревляну, але простору, і імя її, скільки йому памяталось, було щось немов би Адріянополь. Він не помилився в своїх замірах: ся гостинниця в такій глуші була такою видною точкою, що можности не було не відшукати її, навіть серад темряви. Се був довжезний, деревляний, почорнілий будинок, в котрім, хоч як було пізно, ще світились світла і знати було деяке оживлення. Він увійшов і від подибаного на кори-тари обірванця зажадав кімнати. Обірванець, окинувши поглядом Свидригайлова, очуняв і зараз таки завів його в віддалений нумер задушний і тісний, десь там на самім кінці коритаря, в куті, під сходами. Правда, другого не було; всі були заняті. Обірванець глядів питаючо.

— Чай є? — запитав Свидригайлов.

— Се можна, пане.

— Ще що є?

— Телятина, горівка, закуска, пане.

— Принеси телятини і чаю.

— А більше нічого не треба? — запитав навіть в якімсь здивованню обірванець.

— Нічого, нічого!

Обірванець віддалився, зовсім розчарований.

— Гарне, видко, місце, — подумав Свидригайлов. — Як се я не знав! Я також, нічого й казати, виглядаю, мов би вертав відкіля небудь з кафе-шантана і мав вже по дорозі історію. А цікаве тільки, .хто тут заходить і ночує?

Він засвітив свічку і оглядів кімнатку докладнійше. Се була кліточка так вельми маленька, що майже аж за низька для Свидригайлова, з одним вікном; постіль дуже негарна, простий мальований стіл і крісло занимали трохи не цілий простір. Стіни були начеб збиті з дощок з обдертими обоями, до того вже запорошеними і 'зношеними, що жовту їх краску відгадати ще було можна, але рисунку вже не можна було розпізнати ніякого. Одна часть стіни і стелі була скісна, як звичайно в мансардах, тільки туди ішли сходи.

Свидригайлов поставив свічку, сів на ліжко і задумався. Але дивний і безнастанний шепіт, що на часи піднимався майже аж до крику в сусідній кімнаті, звернув наконець його 7вагу. Сей шепіт не переставав від тої хвилі, як він увійшов. Він став прислухуватися: хтось сварив і трохи не зі сльозами докоряв другому, але чути було тільки оден голос. Свидригайлов встав, заслонив рукою свічку і на стіні зараз блиснула щелинка; він підійшов і став заглядати. В кімнаті трохи більшій від тої, яку він занимав, було двох людей. Оден з них без сурдута, з незвичайно кучерявою головою і з червоним, запаленим лицем, стояв в оркторській позі, розставивши ноги, щоб удержати рівновагу, і, ударяючи себе рукою в груди, патетично докоряв другому за те, що той у-богий і що навіть чину не має ніякого, що він витягнув його з болота і що, коли захоче, тоді і може вигнати його, та що все те бачить оден тільки палець Всевишнього. Приятель, котрому діставались ті докори, сидів на кріслі і виглядав як чоловік, що йому страх хочеться чихнути, але котрому се ніяк не удається. Він зрідка, баранячим і мутним поглядом4 позирав на бесідника, тільки видимо не мав ніякого поняття, про що говорить і ледви навіть чи і слухав його. На столі дого-рювала свічка, стояла майже порожна фляшка горівки, чарки, хліб, склянки, огірки і начиння до чаю, котрий давно вже був випитий. Оглядівши уважно сю картину, Свидригайлов безучастно відійшов від щелини і сів знов/ на ліжко.

• Обірванець, вернувшися з чаєм і з телятиною, не міг удержатися, щоб не запитати ще раз: "Чи не треба ще чого-небудь?" і почувши ще раз заперечуючу відповідь, віддалився оконечно.

Свидригайлов накинувся на чай, щоби загрітись, і вилив чарку, але зїсти не міг ані куска, бо стратив дочиста апетит. У него видимо починалась лихорадка. Він зняв з себе пальто, жакет, закрутився в покоивало і ляг на постіль. Йому було досадно:

— Все-ж на сей раз ліпше би бути здоровим, — подумав він і усміхнувся.

В кімнаті було душно, свічка горіла темно, на дворі шумів вітер, десь-там в куті скребтала миш, та і в цілій кімнаті начеб пахло мишами і чимсь шкіряним. Він лежав і маячив; одна гадка переганяла другу. Здавалось, йому дуже би хотілось хоч до чого небудь особливо привязатись уявою.

— Се під вікном мабуть якийсь сад, — подумав він, — шумлять дерева; як я не люблю шуму дерев в ночи, в бурю і в темноту; погане вражіння!

І він згадав, як переходячи недавно тому біля Петрів-ського парку, аж з відразою подумав про него. Тут він пригадав при спосібности і .... ків міст і Малу Неву, йому відразу зробилось якось холодно, як перше, коли він стояв над водою.

— Ніколи, ціле моє життя не любив я води, навіть на картині, — подумав він наново і зараз знов усміхнувся на одну чудну гадку: — Адже ось, здається, тепер повинно би бути усе байдужне, що дотикаєсь до сеї естетики і комфорту, а я от якраз і перебірчивий став, неначе той звір, що доконче місце собі вибирає... в подібнім випадку. Якраз треба було повернути передше на Петрівський! Тілько показалось темно, холодно, хе! хе! Мало що не приємних вражінь захотілось!... Але чого я свічку не гашу?

І він загасив свічку.

— У сусідів полягали, — подумав він, не видячи світла з тій щелині. — Ну, Марто Петрівно, ось би тепер вам і зави-тати, і темно, і місце пригоже, і хвилина оригінальна. А воно якраз тепер і не приходите ...

Йому нараз чогось там нагадалось, як недавно тому на годину перед виконанням замислу на Дунечку, він радив Раскольнікову поручити її опіці Разумихіна.

— В самім ділі я, здається, більше щоб подразнити самого себе, отеє тоді говорив, що і відгадав Раскольніков. А все-ж таки шельма сей Раскольніков, богато на собі переносив. Більшим шельмою може стати з часом, коли дур з него вилетить, а тепер надто вже жити йому хочеться. Дотично сего пункту сей нарід — падлюки. Ну, та чорт з ним, як собі хоче, мені що.

йому заєдно не спалось. Мало помалу чаруючий образ Дунечки почав ставати перед ним і нараз дрощ перебігла по його тілі.

— Ні, се вже пора тепер покинути, — подумав він очунявши, — тр.еба про що небудь инше думати. Чудно і смішно: до нікого я ніколи не мав особлившої ненависти, навіть мстити ніколи особливо не захочувалось, а се, бач, недобра признака, недобра! Спорити також не любив і не горячився, знову недобра признака! А скілько я її, бувало, наобіцював — фу, до ката! Та ще хоч би і робила мені які надії...

Він знову замовчав і стиснув зуби; знов образ Дуні станув перед ним цілком, як виглядала тоді, коли вистріливши у перший раз, страшно настрашилась, опустила револьвер і за-деревенівши гляділа на него, так що він два рази встиг би ухопити її, а вона і руки би не підняла на оборону, колиб він сам її не упімнув. Він пригадав, як йому в ту хвилю аж жаль стало її, мов би серце здавило йому...

— Е, до чорта! Знову ті думки; все те треба кинути, кинути! ...

Він вже забувався; лихорадочна дрощ утихала, втім начеб щось перебігло під покривалом по руці його і по нозі:

— Фу, до чорта, та се мабуть миш! — подумав він. — Се я телятину лишив на столі...

йому страх не хотілось відкриватись, вставати, мерзнути, але втім знову щось неприємно перебігло по його нозі; він зірвав з себе покривало і засвітив свічку. Дрожачи від лихорадочної студени, нагнувся він оглядіти постіль, — нічого не було; він стряс покривало і ось на простирало вискочила миш. Він кинувся ловити її; однак миш не збігала з постелі, і шниряла зиґзаками на всі боки, виховзалась з під його пальців, перебігала по руці і вкінци смикнула під подушку: він скинув подушку, але в млі ока почув, як щось вскочило йому за пазуху, шниряє по тілі, і вже за плечима, під подушкою. Він нервово задрожав і прокинувся. В кімнаті було темно, він лежав на —ліжку обвинений як перше в покривало, під вікном вив вітер:

— Що за погань! — подумав він з досадою.

Він встав і усів на краю постелі, плечима до вікна.

— Ліпше вже цілком не спати, — рішився він.

Від вікна тягнуло холодом і вогкістю; не встаючи з місця, він натягнув на себе покривало і закрутився в него. Свічки він не засвічував. Він і про ніщо не думав, тай не хотів думати; але мрії піднимались одна за одною, миготіли відривки думок, без початку і кінця і без звязи. Він неначе попадав в дрімоту. Чи то холод, чи мрака, чи вогкість, чи може вітер> що вив під вікном і холітав деревами, визвали в нім якусь упірну фантастичну наклонність і бажання, — тілько йому раз-враз почали представлятись цвіти, йому станув перед очима чудовий цвитучий краєвид; ясний, теплий, майже горячий день, святочний день! Зелені свята. Богатий, роскіш-ний сільський дворець, в англійськім смаку, цілий оброслий запашними китицями цвітів, обсаджений грядками, що тягнуться кругом цілого дому; рундук, замаєний вючимися рослинами, заставлений грядками рож, ясні, холодні сходи, застелені килимом і обставлені рідкими цвітами в китайських посудах.

Він особливо завважав в посудах з водою на вікнах китиці білих і ніжних нарцизів, що склонилися на своїх ясно-зелених, товстих і довгих бадидьках, з сильним ароматичним запахом, йому навіть відійти від них не хотілось, все-ж таки він піднявся по сходах і увійшов в велику, високу салю, і знову тут всюди, біля вікон, около відчинених дверий на терасу, на самій терасі, всюди були квіти. Долівки були вистелені свіжо накошеною пахучою травою, вікна були отворені, свіжий, легкий, холодячий воздух проникав В кімнату, пташки цвірінькали під вікнами, а посеред салі, на покритих білими атласовими пеленами столах, стояла домовина.

Отся домовина була оббита білим ґроденаплем і обшита білим густим рушом. Вінці цвітів обвивали її зі всіх сторін Ціла в квітах, лежала В ній дівчинка в білім тюлевім уборі, з зложеними і притуленими на груди, неначе виточеними із мармура руками. Тільки розпущені її коси, волосся ясної білявки, були мокрі; вінок з рож обвивав її голову. Строгий і вже закостенілий профіль її лиця був мов би виточений з мармора, але усмішка на блідих її губах була повна якоїсь не дитинячої, безмежної журби і великого суму.

Свидригайлов знав тую дівчину; ні образу, ні горючих свіч не було коло сеї домовини і не чути було молитов. Ся дівчинка була самовбийниця, — утоплениця. її було всього чотирнайцять літ, та тілько се було вже розбите серце, і во-

на погубила себе, оскорблена обидою, що нажахала і зчу-дувала сю молоду дитинячу совість, що залила незаслуже-ним соромом її ангельсько-чисту душу і вирвала послідний крик розпуки— непочутий і напрасно закінчений посеред темної ночі, в мраці, в холоді, в сирій калабані, коли вив вітер!

Свгидригайлов прокинувся, встав з постелі і ступив до вікна. Він налапав засувку і отворив вікно. Вітер дмухнув несамовито в його тісну комірку і начеб морозним инеем обліпив йому лице і покриту самою тільки сорочкою грудь. Під вікном дійсно було щось в роді саду і, здається, також забз-вочного; мабуть днями тут також співали пісенники і виносився на столики чай. Тепер же з дерев і кущів летіли в вікно краплі, було темно як в пивниці, так що ледви-не-ледви можна було розпізнати хіба якісь темні пятна, що визначали предмети. Свидригайлов нагнувшись і опершись ліктями на підвіконник, глядів вже з пять мінут, не відриваючись, в Отсю мраку. Серед темряви і ночі роздався вистріл канони, за ним другий.

— А, сигнал! Вода прибуває, — подумав він, — над ранком виступить там, де низше місце, на вулиці, заллє підземелля і пивниці, затопить щурів, і серед дощу і вітру люде пічнуть, сварячись, мокрі, переносити свс^є лахмаття на горішні поверхи ... А котра то тепер година?

І тільки він те подумав, аж десь близько, тикаючи і начеб спішачись із всеї сили, стінний годинник вдарив три.

— Еге, то за годину вже буде свитати! Чого дожидати? Вийду зараз і піду просто на Петровський: там де небудь виберу великий кущ, цілий облитий дощем, так що тільки цяточку діткнешся плечима, а міліони капель обсиплють цілу голову____

Він відійшов від вікна, запер його, запалив свічку, натягнув на себе жилетку, пальтот, надів капелюх і вийшов зі свічкою на коритар, щоб відшукати десь там сплячого між всяким дрантям і свічними недогарками обірванця, заплатити йому за кімнату і вийти з гостинниці.

— Найліпша година, годі ліпше і вибрати! — думав він. Він довго ходив по цілім довгім і вузкім коритари, не

находячи нікого, і хотів вже голосно кликнути, як ось в темнім куті, межи старою шафою і дверми, побачив якийсь дивний предмет, щось ніби живе. Він нагнувся за свічкою і побачив дитину — дівчинку не більше як пяти літ, в намоклім, немов та митка, одінню, дрожачу і заплакану. Вона якось начеб і не настрашилась Свидригайлова, тільки гляділа на него з тупим зачудованням своїми великими чорними оченятами і зрідка шльохала, як діти, що довго плакали, але вже перестали і навіть утішились, а тимчасом кождої хвилі знов заплачуть.

Личко дівчинки було бліде і утомлене; вона закостеніла від студени, та тільки — "як же вона сюди попала? Мабуть вона тут сховалась і не спала цілу ніч". Він став її випитувати. Дівчина відразу оживилась і швидко-швиденько залепетала йому щось там в своїм дитинячім язиці. Тут було щось про "мамасю" і що "мамася бити-ме", про якусь там чашку, котру "лозбила" (розбила). Дівчинка говорила не умовкаючи. З бідою можна було вгадати з всіх тих розказів, що се нелюблена дитина, котрої мати, навірно якась вічно пяна кухарка, мабуть із тутешньої таки гостинниці, била її і застрашила; що дівчинка стовкла матерннину чйшку і так настрашилась, що аж втекла ще з вечера; довго відай укривалась десь там на подвірю, на дощи, наконець добралась сюди, влізла за шафу і пересиділа тут в куті цілу ніч, плачучи, дрожачи від вогкости, темноти і від страху, що її тепер болючо за все те попобють. Він взяв її на руки, пішов до своєї кімнати, посадив на ліжку і почав роздягати. Діраві черевички її, на босу ногу надягнені, були так мокрі, начеб цілу ніч перележали в калюжі. Роздягнувши, він положив її на ліжко, накрив і завинув цілу з головою в накривало. Вона зараз заснула. Покінчивши усе, він знов понуро задумався.

— От, ще прийшла охота звязатися! — рішив він вкінци з терпким і гнівним чувством. — Що за нерозум!

В гніві взяв він свічку, щоб іти і відшукати за всяку ціну обірванця, і чим скорше забратися звідси.

— Ех, дівчинка! — подумав він з проклоном і отвира-ючи двері, все-ж таки вернувся ще раз подивитись на дівчинку, чи спить вона і як вона спить?

Він обережно підняв покривало. Дівчинка спала кріп-ким і блаженним сном. Вона загрілась під покривалом, ру-мянець вже розливався по її блідих ягідках. Тільки диво, отсей румянець визначався начеб яркійше і сильнійше, ніж міг бути звичайний дитинячий румянець.

— Се горячковий румянець, — подумав Свидригайлов, — се, зовсім наче-б румянець від горівки, зовсім наче-б її дали цілу чарку. Червоні губки дослівно неначе горять, пашать, та що се?

йому нараз показалось, що довгі .чорні вії її начеб по-дрігують і мигають, начеб припіднимаються і з під них виглядає лукаве, остре, якось не по дитячому підморгуюче око, словом що дівчинка не спить і лиш чиниться, будьто би спала. Так, так і є: її усточка розтягаються в усмішку; кінчики губок подрігують, мов ще здержуючись; се вже сміх, явний сміх; щось безстидне, визиваюче, світиться в от-сім цілком не дитинячім лици; се розпуста, се лице камелії, безсоромне лице продажної француської камелії. От, вже цілком не таячись, отвираються обоє очка: вони обводять його вогненим поглядом, вони кличуть його, сміються. . . Щось безконечно недорічне і обидне було в отсім усміху, в отсих очах, в усій тій погани в лиці дитини.

— Як! пятилітня! — прошептав в справдішній грозі Свидригайлов. — Се ... що-ж се таке?

Тільки ось вона вже цілком обертається до него всім палаючим личком, простирає руки...

— А проклята, — крикнув з відразою Свидригайлов, підносячи на неї руку ... Та в тую хвилю прокинувся ...

Він на тім самім ліжку, так само завинений в покривало, свічка не запалена, а вже в вікнах біліє пЬвний день.

— Змора цілісеньку ніч.

Він гнівно піднявся, чуючи, що цілий поломаний; кости його боліли. На дворі густа мрака і нічого пізнати не можна. Близько пятої години; перестав! Він встав, надяг свій жакет і пальто, ще вогкі. Налапавши в кишені револьвер, він виняв його і поправив капелю; потім сів, виняв з кишені записну книжку і на першій, видній картці, написав великими буквами кілька стрічок. Прочитавши їх, задумався і оперся ліктями об стіл. Револьвер і записна книжка лежали тут таки, коло ліктя. Пробуджені мухи обсіла нетикану порцію телятини, що стояла також на столі.

Він довго глядів на них і наконець свобідною рукою почав ловити одну муху. Довго мучився він в пробах, але ніяк не міг піймати. Наконець схопивши себе на тім інтереснім заняттю, опамятався, дрігнув, встав, і з порішенням вийшов з кімнати. Через мінуту він був на вулиці.

Молочна, густа мрака лежала над містом. Свидригайлов пішов по ховзкім, грязнім, деревлянім бруку в сторону Малої Неви, йому маячились високо піднявшася за ніч вода Малої Неви, Петрівський остром, мокрі доріжки, мокра трава, мокрі дерева і кущі, і наконець оден і той самий кущ... З досадою став він приглядатися домам, щоби думати про що небудь инше. Ні прохожого, ні дорожкаря не було видно на прокспекті. Понуро і грязно гляділи ясно-жовті, деревля-ні домики з позамиканими віконницями. Студінь і вогкість проймали ціле його тіло, ним почало трясти. Місцями він чіпався крамничних вивісок і кожду пильненько прочитував.

От і вже скінчився деревляний брук. Він вже порівнявся з великим камяним домом. Заболочене, дрожаче щеня з підігнутим хвостом, перебігало йому дорогу. Якийсь на смерть пяний чоловічина, в плащи, лежав лицем до землі поперек хідника. Він поглянув на него і пішов дальше. Висока вежа пожарної сторожі мелькнула йому по лівім боці.

— Ба! — подумав він, — та от і місце, пощо на Петрівський? По крайній мірі при офіціяльнім свідку...

Він трохи що не усміхнувся до сеї нової думки і повернув в ... ську вулицю. Тут бо стояв великий дім з вежою. Коло зачинених, великих воріт дому стояв, припершись до них плечима, невеличкий чоловік, завинений в сірий вояцький пальтот, і в мідянім ахиллесівськім шеломі. Сонним поглядом холодно окинув він очима підходячого Свидригайлова. На лици його малювався той віковічний жалібний сум, дівського племени. Оба вони, Свидригайлов і Ахиллєс, я-що то так кисло відпечатався на всіх без виїмку лицях жи-кийсь час мовчки приглядались оден другому. Ахиллєсови показалось наконець не в порядку, що чоловік непяний, а стоїть перед ним на три кроки, глядить уперто і нічого не говорить.

— Цого, цого вам тутецки треба? — промовив він, все ще не двигаючись і не зміняючи свого положення.

— Та нічого, братчику, здоров був! — відповів Свидригайлов.

— Тутецки не місце.

— Я, брате, їду в чужі краї.

— В цузі краї?

— До Америки.

— До Америки?

Свидригайлов виняв револьвер і натягнув курок. Ахиллєс підняв брови.

— Цуєте, ті зарти тутецки не на місци!

— Та чому-ж би не на місци?

— А тому, сцо тут не на місци.

— Ну, серденько, се все одно. Місце гарне; коли тебе стануть питати, так і кажи, що поїхав, мовляв, до Америки.

Він приложив револьвер до своєї правої екрани. — — Слухайте, тутецки не моз, тутецки не місце! — здріг-нувся Ахиллєс, розширяючи чим раз більше і більше очі і рот.

Свидригайлов спустив курок ...

VII.

В той самий день, тільки вже вечером, в годині семій, Раскольніков підходив до кватири своєї матері і сестри, — до тої самої кватири в домі Бакалієва, де примістив її Разумихін. Вхід на сходи був з вулиці. Раскольніков підходив, заєдно ще запиняючи кроки і начеб хитаючись, увійти чи ні? Але він не вернувся би ні за що; його рішення було око-нечне.

— Адже вони ще нічого і не знають, — ^думав він, — а мене вже привикли уважати за чудака... ¡

Одіння його було препогане: усе заболочене, перемокле через цілу ніч від дощу, подерте, знищене. Лице його було майже неподібне до себе від утоми, від фізичного знеможен-ня і трохи не цілу добу тріваючої боротьби з самим собою. Цілу отею ніч провів він на самоті, Бог знає де. Тільки по крайній мірі він рішився.

Він заковтав до дверей; йому отворила мати. Дунечки дома не було. Навіть і служниця в отею хвилю кудись вийшла. Пульхерія Александрівна зразу оніміла від радісного зачудування; відтак схопила його за руку і потягнула в кімнату.

— Ну, от і ти! — почала вона, запиняючись від радости. — Не сердься на мене, Родю, що я тебе так глупо приймаю, з сльозами: се я сміюся, а не плачу. Ти думаєш, я плачу? Ні, се я радуюсь, а ЕЖЄ у мене дурна привичка така: сльози течуть. Се у мене.від смерти твого батька, від безнастанного плачу. Сідай, голубчику, утомився мабуть, бачу. Ах, як ти за-маргався.

— Я на дощи вчера був, матусю ... — почав було Раскольніков.

— Та ні бо, ні! — кинулась Пульхерія Александрівна, перебиваючи його. — Ти думав, я тебе так зараз і випитувати стану, після бабської давної привички; не жахайся. Адже я розумію, усе розумію тепер; я вже виучилась по тутешньому, і справді, сама бачу, що тут розумнійше. Я раз на завсігди гторозуміла; де мені понимати твої гадки і заміри та жадати рахунку від тебе? У тебе може бути і Бог знає які діла і пляни в голові, або гадки там які-небудь родяться; так мені тебе штуркати під руку: про що, слухай, думаєш? Я от... Ах, Господи! Та що-ж се я товчуся туди і сюди, як підпалена... Я ось, Родю, твою статтю в журналі читаю вже третій раз, мені Дмитро Прокопович приніс. Так я ахнула, коли побачила; ось, дурна, бачиш, думаю про себе, ось він чим занимається, ось і розвязка питання. Учені завсігди такі. У него бути може нові думки в голові в отсю хвилю; він їх обдумує, а я його мучу і непокою. Читаю, друже мій, і очевидно не одного не розумію; та воно Богом і правдою так і повинно бути, куди мені?

— Покажіть-но, матусю.

Раскольніков взяв ґазетку і назирцем глянув на свою статтю. Як не противорічило те його положенню, все-ж таки він почув те дивне і заманчиво-солодке чувство, яке дізнає автор, що перший раз бачить себе напечатаним, а до того ще і "в двайцять третім році життя. Се тревало одну хвилину. Прочитавши кілька стрічок, він насупився і страшний біль стиснув його серце. Вся його душевна боротьба послідних місяців нагадалась йому духом. З відразою і досадою відкинув він статтю на стіл.

— Та тільки, Родю, яка я не глупа, а все таки я можу судити, що ти дуже скоренько будеш одним з перших людей, коли не найпершим, в нашім ученім світі. І сміли вони про тебе думати, що ти помішався! Ха-ха-ха! Ти не знаєш, — адже вони се думали! Ах, низькі червяки, та де їм розуміти, що таке ум? І аж Дунечка, Дунечка також трохи не повірила, — от воно як! Покійник батько твій двічи посилав в журнали, — зразу стихи (у мене і зошит захований, я тобі коли-небудь покажу), а потім вже і цілу повість (я сама випросила, щоб він дав мені переписати), і вже як ми молились обоє, щоби приняли, — не приняли! Я, Родю, перед шістьма чи сімома днями пропадала, глядячи на твоє одіння, на те, як ти живеш,* що їш і в чім ходиш? А тепер бачу, що знову таки дурна була, бо захочеш, усе тепер собі відразу здобудеш, умом і таланом. Се ти очевидно поки що сам не хочеш тепер і о много важнійшими ділами занимаєшся.

— Дуні дома нема? Матусю.

— Нема, Родю. Дуже часто її дома не бачу, лишає мене саму. Дмитро Прокопович, спасибіг йому, заходить зі мною посидіти і заєдно про тебе говорить. Любить він тебе і поважає, мій друже. Та про сестру не говорю, щоб вона вже так надто була для мене неуважлива. Та я не жалуюсь. У неї свій характер, у мене свій, у неї свої тайни якісь завелися; ну, у мене тайн перед вами нема ніяких. Розуміється, я твердо переконана, що Дуня надто розумна, і крім того і мене і тебе любить... тільки вже не знаю, до чого все те заведе. От ти мене ущасливив тепер, Родю, що зайшов, а зона ось і забралась; прийде, я скажу: а без тебе брат був, а ти, панночко, де була ласкава час проводити? Ти мене, Родю, надто і не розпускай; можеш — зайди, а ні — дарма, і так підіжду. Адже я все таки буду знати, що ти мене любиш, з мене і того досить. Буду от твої статті читати, буду про тебе чути від всіх а ні, і сам зайдеш провідати; чого-ж мені більше треба? Та ось зайшов ти тепер, щоб утішити матір, адже я бачу...

Тут Пульхерія Александрівна нараз заплакала.

— Зноьу я! Не гляди на мене, дурну! Ах, Господи, та що-ж я сиджу, — скрикнула вона, зриваючись з місця, — адже кава є, а я тебе і не гощу! От, бачиш, старечий еґоїзм що значить. Зараз, зараз!

^— Матусю, оставте се, я зараз пійду. Я не для того прийшов. Будьте ласкаві, вислухайте мене.

Пульхерія Александрівна несміло підійшла до него.

— Матусю, що би не лучилось, що би ви про мене не почули, що би вам про мене не сказали, чи будете ви любити мене завсігди так, як любите тепер? — запитав він відразу від повного серця, мов би не думаючи про свої слова і не важачи їх.

— Родю, Родю, що з тобою? Та як же ти про те можеш питати? Та хто про тебе мені що небудь скаже? Та я і не повірю нікому, хто би до мене не прийшов, попросту прожену.

— Я прийшов вас впевнити, що я вас завсігди любив і тепер рад, що ви самі, рад навіть, що Дунечки нема, — тягн>в він дальше з тим самим поривом, — я прийшов вам сказати просто, що хоч ви нещасні будете, то все таки знайте, що син ваш любить вас тепер більш себе, і що все, що ви думали про мене, що я жорстокий і не люблю вас, усе те була неправда. Вас я ніколи не перестану любити... Ну і доста; мені здалось, що так треба зробити і сим почати ....

Пульхерія Александрівна німо обнимала його, притискала до своєї груди і нишком плакала.

— Що з тобою, Родечку, не знаю, — сказала вона наконець. — Думала я весь той час, що ми попросту надоїдаємо тобі, а тепер бачу із всього, що тобі велике горе готовиться. Длятого ти і сумний. Давно я вже предвиджую теє, Родю. Прости мене, що про те заговорила; заєдно про те думаю і по ночах не сплю. Сю ніч і сестра твоя цілу-цілісеньку пере-маячила і раз-враз про тебе згадувала; чула я дещо, та нічого не зрозуміла. Цілий ранок як перед казнею ходила, чогось дожидала, боялась і от діждалась! Родю, Родю, куди-ж ти? їдеш, чи що, куди небудь?

— їду.

— Так я і думала! Але бо і я з тобою поїхати можу, коли тобі треба буде. І Дуня; вона тебе любить, вона дуже любить тебе, і Зофія Семенівна, нехай, вона також нехай з нами їде, коли треба; бачиш, я охотно за доньку її прийму. Нам Дмитро Прокопович поможе разом зібратись... та... куди-ж ти ... їдеш?

— Пращайте, матусю.

— Як! ще нині! — кликнула вона, мов би тратила його на віки.

— Мені ніяк, мені пора, мені дуже треба...

— Отже мені не можна з тобою?

— Ні, а ви клякайте і помоліться за мене Богови. Ваша молитва може і дійде.

— Дай же, я перехрещу тебе, поблагословлю тебе! Ось так, ось так. О Боже, що се ми робимо!

Справді він був рад, він був дуже рад, що нікого не було, що вони були лиш у двох з матірю. Немов би за цілий сей страшний час разом розмягчилось його серце. Він упав перед нею, він ноги її цілував, і обоє обнявшись плакали. І вона не здивувалась і не розпитувала на сей раз. Вона вже давно розуміла, що з сином щось страшного діється, а тепер наспіла якась страшна для него година.

— Родю, милий мій, псрвінку ти мій, — говорила вона ридаючи, — адже ти тепер цілком такий, який був за малеч-ку, так само приходив до мене, так само обнимав і цілував мене; ще коли ми з батьком жили і біду клепали, ти потішав нас вже тим самим, що був з нами, а як я похоронила батенька твого, — то скільки раз ми, обнявшись з тобою оттак, як тепер, на могилі його плакали. А що я давно плачу, то се серце материнське біду віщувало. Я як тільки в перший раз побачила тебе тоді, вечером, памятаєш, як ми що тільки приїхали сюди, то все по твоїм однім погляді відгадала, так серце у мене тоді защеміло, а сьогодня, як отворила тобі, поглянула, ну, думаю, видно, прийшла година рокова. Родю, Родю, чей же ти не зараз їдеш?.

— Ні.

— Ти ще прийдеш?

— Так ... прийду.

— Родю, не гнівайся, я і випитувати не смію. Знаю, що не смію, та тільки так, два словечка лиш скажи мені, далеко куди ти їдеш?

— Дуже далеко.

— Що-ж, там служба яка, карієра чи ицо для тебе?

— Що Бог пішле ... помоліться тільки 'за мене ... Раскольніков пішов до дверий, але вона ухопилась за

него й очайдушним поглядом гляділа йому в очи. Лице його викривилось від розпуки.

— Буде того, матусю, — сказав Раскольніков, глубоко каючись, що зайшов сюди.

— Не на віки? Адже ще не на віки? Адже ти прийдеш, завтра прийдеш?

— Прийду, прийду, пращайте. . Він вирвався наконець.

Вечір був свіжий і ясний; погода розгулялась ще від ранку. Раскольніков ішов до свого помешканні; він спішив, йому хотілось покінчити все до заходу сонця. До сеї пори не хотілось би з ніким стрітитись. Піднимаючись до своєї кватири, він завважав, що Настка, відірвавшись від самовара, пильненько слідить за ним і супровожає його очима.

— Вже чи нема там кого у мене? — подумав він. йому з відразою привидівся Порфір. Але дійшовши до

своєї кімнати і отворивши її, він побачив Дунечку. Вона сиділа сама-самісенька, в глубокій задумі і, здається, довго вже ждала його. Він станув на порозі. Вона зірвалась з дивана в переляку і випростувалась перед ним. її погляд, неподвижно спрямований в него, виражав розпуку і невгомонний жаль. І по однім отсім погляді він вже порозумів, що її все звісне.

— Що-ж, мені входити до тебе, чи відійти? — запитав він недовірчиво.

— Я цілий день сиділа у Зофії Семенівни; ми ждали тебе обі. Ми думали, що ти конечно сюди зайдеш.

Раскольніков увійшов в кімнату і в обезсиленню сів на крісло.

Він недовірчиво кинув на неї очима.

— Де-ж ти був цілу ніч?

— Не памятаю добре; бачиш, сестричко, я оконечно хотів рішитись і чимало находився коло Неви; се я памятаю. Я хотів там і покінчити, тільки ... я не рішився... — прошептав він, знову недовірчиво споглядаючи на Дуню.

— Слава Богу! А як ми бойлись якраз того, я і Зофія Се-менівна! Значить отже, ти в життя ще віриш, слава Богу, слава Богу!

Раскольніков гірко усміхнувся.

— Я не вірив, а перед хвилею разом з матусею, обнявшись, плакали; я невіра, а її просив за мене молитись. Се Бог знає, як воно чиниться, Дунечко, я нічого з того не розумію.

— Ти у матері був? Ти їй сказав? — в трівозі запитала Дуня. — Невже-ж ти рішився сказати?

— Ні, не сказав... словами; тільки вона богато догадалась. Вона чула в ночі, як ти маячила. Я переконаний, що вона вже половину знає. Я може бути не гаразд вчинив, що заходив. Вже і не знаю, чого я заходив, бачиш. Я низький чоловік, Дуню.

— Низький чоловік, а на страдания готов іти! Адже ти йдеш таки?

— Іду. Зараз. Та щоб уйти сего сорому, я і хотів утопитись, Дунечко, тільки подумав, вже стоячи над водою, що коли я мав себе доси за сильного чоловіка, то нехай же я і сорому тепер не боюся, — сказав він, забігаючи наперед. — Се гордість, Дуню?

— Гордість, Родю.

Неначеб вогонь блиснув в його погаслих очах; йому аж любо стало, що він ще гордий.

— А ти не думаєш, сестричко, що я попросту налякався води? — запитав він, з викривленою усмішкою заглядаючи в її лице.

— О, Родю, доста! — гірко сказала Дуня.

Минути дві тягнулась мовчанка. Він сидів понурившись, і глядів в землю; Дунечка стояла на другім кінци стола і з мукою гляділа на нього. Нараз він встав:

— Пізно, пора. Я зараз йду видати себе. Тільки я не знаю, длячого я йду видавати себе.

Рясні сльози текли з її очей.

— Ти плачеш, сеструню, а можеш ти протягнути мені руку?

— І ти сумніваєшся про те? Вона сильно обняла його.

— Або-ж ти, ідучі: на страдания, не змиваєш вже половину своєї вини? — сказала вона, стискаючи його в обіймах і цілуючи його.

— Вини? Якої вини? — закричав він нараз в якійсь нагальній лютости. — Те, що я убив мерзенну, шкідливу гниду, старуху-лихварку, нікому непотрібну, котру убити сорок гріхів простять, котра з бідних кров висисала, або-ж се вина? Не думаю я про неї і змивати її не думаю. І яким правом сміють мені всі із всіх боків дорікати в очі: "проступок, зло-чиньство, вина?" Що лиш тепер бачу ясно всю низькість моєї малодушности, тепер, коли вже рішився іти на сю непотрібну ганьбу! Попросту, задля низькости і нездарства свого рішаюся, та хіба ще задля вигоди, як радив мені... сей ... Порфір!

— Брате, брате, що ти таке говориш? Адже-ж ти кров пролив! — в розпуці закричала Дуня.

— Котру всі проливають, — підхопив він, трохи не в божевільнім гніві, — котра ллється і завсігди лилась на світі як водоспад, котру проливають як шампанське і за котру вінчають в Кагіітолії і називають опісля добродієм людсько-сти; та ти подивись тільки уважнійше і приглянься! Я сам хотів добра людям і зробив би сотні, тисячі добрих діл за-місць одної сеї недорічности, навіть не недорічности, а попросту бездумности, бо ціла тая думка була далеко не так дурна, як тепер вона здається, скоро раз не удалася; що не-удасться, завсігди здається дурне! Сим бездумством я хотів тільки поставити себе в независиме положення, перший крок зробити, добути средства, і опісля все би загладилось незмірним в порівнанню хісном ... Тільки я, я і першого кроку не видержав, бо я — дурень! От в чім вся моя вина! А все таки вашими очима не буду дивитися: колиб мені удалося, то мене би увінчали ... а тепер до діри!

— Адже се не те, цілком не те! Брате, що ти таке говориш!

— А! не та форма, не так естетично гарна форма! Ну, я рішучо не розумію: длячого валити в людей бомбами, правильною осадою, мало би бути чеснійшою, гарнійшою формою? Боязнь естетики є першою признакою немочі... Ніколи, ніколи яснійше не відчував' я того, як тепер, і більш ніж коли небудь не розумію моєї вини! Ніколи, ніколи не був я твердше переконаний як тепер!...

Аж румянець вдарив в його бліде, утомлене лице. Але вимовляючи послідний виклик, він ненадійно стрітився поглядом з очима Дуні і стільки, стільки муки за себе вичитав він в тім погляді, що мимохіть опамятався. Він почув, що все таки зробив нещасними сі дві бідні женщини. Адже таки він причиною...

— Дуню, серденько! Коли я провинився, прости мене, (хоч мене і годі простити, коли я справді провинився). Пра-щай! Не будемо спорити! Пора, годі довше зволікати. Не ходи за мною, благаю тебе, мені ще треба зайти ... А іди тепер і зараз сядь коло матері. Благаю тебе о те! Се послід-ня, найбільша моя просьба до тебе. Не відходи від неї весь час; я оставив її в трівозі, котру вона тяжко щоби перенесла: вона або умре або зійде з розуму. Будь отже з нею, Разумихін буде при вас; я йому говорив... Не плач наді мною: я постараюсь бути і мужним і чесним ціле життя, хоч я і вбивця. Може бути ти учуєш ще колись моє імя. Я не зроблю вам другої ганьби, побачиш; я ще докажу... Тепер поки що: до побачення! — поспішив він закінчити, знову завва-жавши якийсь дивний вираз в очах Дуні при послідних словах і обітницях його. — Що-ж ти так-плачеш? Не плач, не плач, адже не на віки розстаємось!... Ах, правда! Погоди, забув!...

Він підійшов до стола, взяв одну грубу, запорошену книжку, отворив її і виняв захований між картками маленький портретик, акварелею, на слоневій кости. Се був портрет господининої доньки, його бувшої зарученої, що умерла в горячці, тої самої чудної дівчинки, що хотіла постригатись в черниці. З мінуту він вдивлявся в се виразисте і схоріле личко, поцілував портрет і передав Дунечці.

— От з нею я богато переговорив і про те, з нею одною, — виголосив він задумчиво. — її серцю я богато звірив з того, що опісля так погано збулось. Не трівожся, — звернувся він до Дуні, — вона не згоджувалась, як і ти, і я рад, що її вже нема. Головне, головне в тім, що все тепер пійде по новій дорозі, переломиться на двоє, — сказав він, нараз знову вертаючись до тяжкого смутку свого, — усе, усе, а чи приготований я до того? Чи хочу я того сам? Се. говорять, для мого досвідчення потрібнеґНащо, нащо всі ті недорічні до-свідчення? Нащо вони, чи ліпше я може буду пізнавати тоді, роздавлений муками, ідіотством, в старечій немочі, після двайцятилітньої каторги, ніж тепер пізнаю, і нащо мені тоді і жити? Нащо я тепер ось пристаю так жити? О, я знав, що я нікчемник, коли ще сьогодня досвіта стояв над Невою!

Обоє наконець вийшли. Тяжко було Дуні, але вона любила його! Вона пішла, та відійшовши кроків пятьдесять, обернулася ще раз поглянути на него. Його ще було видно. Та дійшовши до рога вулиці, обернувся і він; у послідний раз вони стрітились поглядами; але завважавщи, що вона на него глядить, він нетерпеливо і навіть з досадою махнув рукою, щоб вона йшла, а сам живо завернув за ріг вулиці.

— Я злосливий непотріб, я се бачу, — думав він про себе, засоромившись по хвилі свого гнівливого знаку рукою Дуни. — Та чого-ж вони мене так люблять, коли я не заслужив на те! О колиб я був сам один і ніхто не любив мене, і сам би я нікого ніколи не любив, не було би всего того! А таки цікава річ, чи за сих' пятнайцять або двайцять літ, що мене дожидають, так вже посмирніє душа моя, що я покірливо стану квилити перед людьми, називаючи себе при кождій нагоді розбійником? Та чи справді се можливе, можливе?! Адже для сего то вони і засилають мене тепер, адже сего лиш їм і треба... От вони снуються всі по вулиці взад і вперед, а говорім що хочемо: кождий з них нікчемник і розбійник, тим їх мати родила; та що гірше — ідіот! А нехай но скінчиться для мене простим засланням, всі вони зараз стануть казитись від благородного обрушення! О, як я їх всіх ьенавиджу! ]

Він глубоко задумався над тим:

— Яким же се процесом може так вийти, що він наконець перед всіми ними вже без розумовання смириться, переконанням смириться? А що-ж, длячого-ж і ні? Розуміється, так і повинно бути. Хіба двайцять літ безнастанного гнету не добють дочиста? Вода камінь точить. І пощо-ж, пощо-ж жити після того, пощо я іду тепер, коли сам знаю, що все те буде іменно так, як по книжці, а не инакше.

Він вже в сотний раз може бути завдавав собі се питання від вчерашнього вечера, але все таки йшов.

VIII.

Коли він увійшов до Зоні, вже починало смеркати. Цілий день Зоня переждала його в страшнім неспокою. Вона ждала разом з Дунею. Тая прийшла до неї ще раненько, нагадавши вчерашні слова Свидригайлова, що Зоня "про те знає". Не будемо передавати подробиць розмови і сліз обох женщин, і наскільки зійшлися вони між собою. Дуня з сих відвідин по крайній мірі винесла одну потіху, що брат буде не сам: до неї, Зоні, до першої прийшов він зі своєю спові-дею; в ній шукав він людини, коли йому людини стало треба; а вона піде за ним, куди пішле доля. Вона і не питала, бо знала, що се буде так. Вона гляділа на Зоню навіть з почестю і зразу аж трівожила її сим почесним чувством, з яким до неї відносилась.

Зоня готова була майже аж заплакати: вона, противно, уважала себе негідною хоч би тільки глянути на Дуню. Прекрасний образ Дуні, коли тая поклонилась її з такою уважливістю і з поважанням, як вони у першій раз бачились у Раскольнікова, від тої хвилі на віки остався в душі її як одна з найкращих і недосягнених згадок в її життю.

Дунечка наконець не витерпіла і оставила Зоню, щоби дожидати брата в його мешканню; її заєдно здавалось, що він туди перше прийде. Оставшись сама, Зоня таки зараз стала мучитись від страху при думці, що може бути дійсно він покінчить самогубством. Того самого боялась і Дуня. Але обі вони цілий день на переміну переконували одна другу всіми доводами про те, що сего бути не може, і були спо-кійнійші, поки були разом. Тепер же, як тільки розійшлись, одна та друга почали про одне те лиш думати. Зоня пригадала собі, як вчера Свидригайлов сказав ЇЇ, що у Раскольнікова дві дороги — Сибір або... Вона знала дотого ще його гордість, завзяття, самолюбство і зневіру.

— Та невже-ж тільки малодушність і боязнь смерти можуть наклонити його жити? — подумала вона наконець в розпуці.

Сонце тимчасом вже забиралось спочивати. Вона сумно стояла перед вікном і пильненько гляділа крізь него, — але в отеє вікно була видна лиш одна бокова, небілена стіна су-сідного дому. Наконець, коли вже вона дійшла до рішучого переконання, що нещасний відбере собі життя, — він увійшов в її кімнату.

Радісний крик вирвався з її груди. Однакож поглянувши уважно в його лице, вона відразу сполотніла.

— Ну, так! — сказав усміхаючись Раскольніков. — Я за твоїми хрестами, Зоню. Адже сама ти мене на перехрестя посилала; що-ж тепер, як дійшло до діла, і налякалась?

Зоня в зачудованню гляділа на него. Дивним показався її сей тон; холодна дрощ перебігла по її тілі, та тільки через мінуту вона догадалась, що і тон і слова ті, все було удане. Він і говорив навіть з нею, глядячи якось в кут і начеб уникаючи поглянути її просто в лице.

— Я, бачиш, Зоню, розважив, що так будь що будь буде вигіднійше. Тут заходить ще одна річ ... Тільки довго би розповідати, та і нічого. Мене лиш, знаєш, що сердить? Мені досадно, що всі ті дурні, звірячі пики обступлять мене зараз, будуть балушити просто на мене свої сліпаки, завдавати мені свої дурні питання, на котрі треба буде відповідати, — будуть вказувати пальцями ... Тьфу! Знаєш, я не до Порфіра іду; надоїв він мені. Я радше до свого приятеля Пороха пійду, то-то здивую, то-то ефекту в своїм роді досягну. А треба би бути холоднійшим; надто вже я горячковий зробився в останній час. Чи віриш: я перед хвилею нагрозив сестрі трохи не кулаком за те тільки, що вона обернулась у послідний раз поглянути на мене. Свиньство такий стан! Ех, до чого я дійшов! Ну, що же, де-ж хрести?

Він був мов би сам не свій. Він не міг устояти одної мі-нути, ні на однім предметі не міг скупити уваги; думки його перескакували одна через другу. Він заговорювався; руки його злегка дрожали.

Зоня мовчаливо виняла з ящика два хрестики, кипарисний і мідяний, перехрестилась сама, перехрестила його і наділа йому на грудь кипарисний хрестик.

— Се отже символ того, що хрест беру на себе, хе! хе! І, правда, я до сеї пори мало страдав! Кипарисний, то є простонародний; мідяний, се Лизаветин, собі береш, — покажи но! Так на ній він був... в ту мінуту? Я знаю також подібні два хрести, срібний і образок. Я їх скинув тоді старушці на грудь. От би ті тепер, справді, ті би мені і надіти... Та втім, я лиш говорю, а про діло забуду; розсіяний я якось!... Бачиш, Зоню, — я іменно по те прийшов, щоб тебе повідомити, щоб ти знала... Ну, от і все... Адже я тілько по те і прийшов. (Гм, а я думав, що більше скажу). Адже ти і сама хотіла, щоб я пішов, ну, от і буду сидіти в тюрмі і сповниться твоє бажання, ну, чого-ж ти плачеш? І ти також? Перестань, буде того; ох, як мені тяжко-важко.

Йому справді зробилось страх тяжко на душі; серце його стиснулось на неї глядячи.

— Отся то, оіся то чого? — думав еін про себе, — та що я їй? Чого вона плаче, чого виправляє мене, як мати, або Дуня? Нянька буде моя!

— Перехрестись, помолися хоч раз, — дрожачим несмілим голосом попросила Зоня

— О, радо, скільки тобі хочеться! І з чистого серця... Йому хотілось однакож сказати щось инше.

Він перехрестився кілька разів. Зоня вхопила свою хустку і накинула її на голову. Се була зелена хустка, мабуть тая сама, про котру згадував тоді Мармеладов, "родинна". У Раскольнікова блиснула про те думка, але він не запитав. Дійсно, він вже сам почав міркувати, що він страшно розсіяний і якось вже надто цогано затрівожений. Він настрашився того, його відразу поразило і те, що Зоня хоче виходити разом з ним.

— Що ти! Ти куда? Оставайся! Я сам! — закричав він в малодушній досаді і, трохи не розізлившись, пішов до две-рий. — І пощо тут цілої свити! — бурмотів він виходячи.

Зоня осталась серед кімнати. Він навіть і не попращав-ся з нею, він вже забув про неї; оден гіркий і ворохоблячий сумнів закипів в його душі:

— Та чи конечно, чи конечно усе те має бути? — ще раз подумалось йому, коли ступав він долі сходами. — Чи не задержатись би і знов усе переіначити ... і не ходити?

Але він все таки ішов. Він скоренько відчув оконечно, що нічого собі завдавати питання. Вийшовши на вулицю, він пригадав, що вона осталась серед кімнати в своїй зеленій хустці, не сміючи ворухнутись від його викрику, і остановив-ся на хвилинку. В ту саму хвилю напрасно одна думка ярко озарила його, — начеб ждала, щоб поразити його оконечно.

— Ну длячого, ну пощо я приходив до неї тепер? Я їй сказав: за ділом; за яким же ділом? Ніякого цілком і не було діла! Повідомити же, що іду; так що-ж? Яка потреба! Люблю, чи що я її? Адже ні, ні? Адже що лиш відігнав її, як собаку. Хрестів чи що мені в самім ділі від неї захотілось? О, як низько упав я! Ні, — мені сліз її, сліз треба було, мені перестрах її бачити треба було, глядіти, як серце її болить і розривається! Треба було хоч про що небудь зачіпитись і зволічи, на людину подивитись! І я смів так на себе надіятись, так маячити про себе, нищій я, нікчемний я нездара, підлий!

Він йшов по набережнім каналу і недалеко вже оставалось йому. Але дійшовши до моста, він пристанув і відразу завернув на поміст, на бік, і перейшов на Сінну.

Він жадно оглядався направо і наліво, вдивлювався з напруженням в кождий предмет, і ні на чім не мїг| скупчити уваги; усе вимикалось. 1

— От, за тиждень, за місяць мене повезуть куди-небудь в видних з далека арештантських каретах, по тім мості; як се я тоді подивлюся на отсей канал, — запамятати би те, — блиснуло у него в голові. — Осьде написано: Товариство, тут от і запамятати би се а, букву а, і поглядіти на неї за місяць, на те саме а: як то я тоді погляджу? Як я тоді подивлюсь? Як то тоді мені буде і що я тоді думати-му?... Боже, як се все мусить бути низьке, всі ті мої теперішні. . . журби! Але правда, усе те будь що будь, цікаве... в своїм роді... (ха-ха-ха! Про що я думаю!). Я дитиною роблюся, я сам перед собою фанфароную; ну чого я привстиджую себе? Фу, як друляються! Ось той черевань, — Німець мабуть, — що друлив мене: ну, чи знає він, кого друлив? Баба з не-мовлятем просить милостині-! цікаве, що вона уважає мене щасливійшим від себе. А що, от би і дати їй дещо для ку-ріозности. Ба пятак уцілів в кишені, звідки? На, на ... візьми, матушка!

— Най Бог тебе має в своїй опіці! — почувся плаксивий голос убогої.

Він вийшов на Сінну. Йому немило, дуже немило було стрічатись з народом, все-ж таки він ішов як-раз туди, де видно було як найбільше народу. Він дав би усе на світі, щоб остатись самому; та тільки він сам відчував, що ні одної мі-нути не годен перебути сам. В товпі дурачився оден пяниця: йому заєдно хотілось танцювати, але він заєдно падав. Його обступили. Раскольніков протиснувся крізь товпу, кілька мінут глядів на пяногоі нараз коротко зареготався. Через мі-нуту він вже забув про него, навіть не бачив його, хоч і глядів на него. Він відійшов наконець, аж і не памятаючи, де він находиться; тільки коли дійшов до середини площі, з ним відразу зробилось щось особливше, одно чувство заволоділо ним напрасно, захопило його цілого — з тілом і душею.

Він відразу пригадав слова Зоні: "Іди на перехрестя, поклонись народови, поцілуй землю, бо ти і перед нею согрішив, і скажи цілому світови вголос: "я убійця!" Він цілий задрожав, пригадавши се. І до тої степени вже задавила його бездонна журба і трівога цілого сего часу, а особливо послідних днів, що він так і вскочив в можність сего цілющого, нового, повного чувства. Якимсь аж припадком воно до него нараз підступило: загорілось в душі одною іскрою і відразу, як вогонь, огорнуло цілого. Все разом в нім роз-мягчилось і близнули сльози. Як стояв, так і упав він на землю ...

Він клякнув посеред площади, нахилився до землі і поцілував сю грязну землю з роскішю і щастям, він встав і поклонився другий раз.

— Але-ж то нажльопався! — завважав недалеко него оден парубок.

Озвався сміх.

— Се він в Єрусалим іде, бра* з дітьми, з родиною пра-щається, цілому мирсви кланяється, столичний город Сзнкт-петербург і його Грунт цілує, — додав якийсь пяненький міг щанин.

— Хлопчисько ще молодий! — докинув третий.

— З благородних! — завважав хтось там солідним голосом.

— Нині їх не пізнаєш, хто благородний, а хто ні.

Всі ті виклики і розмови здержали Раскольнікова і слова: "я убив", що може бути готовились злетіти у него з язика, завмерли в нім. Але він спокійно виніс всі ті крики і не оглядаючись, пішов просто через переулок в напрямі до контори. Одна поява мелькнула перед ним дорогою, тільки він не здивувався ЇЇ; він вже предчував, що так і повинно було бути. В той час, коли він на Сінній поклонився до землі другий раз, звернувшись наліво, на пятьдесять кроків від себе, він побачив Зоню.

Вона укривалась перед ним за одним з деревляних бараків, що стояли на площаді, значить отже вона товаришила цілому його сумному походови! Раскольніков відчув і зрозумів в отсю хвилю, раз на завсігди, що Зоня тепер з ним на віки, і пійде за ним хоч на край світа, куди би його не кинула доля. Ціле серце його перевернулось... тільки, — от він вже і дійшов до рокового місця . . .

Він доволі сміло увійшов на подвіря. Треба було вийти на третій поверх.

— Поки що ще вийду, — подумав він.

Загалом йому здавалось, що до рішучої хвилі ще далеко, ще богато часу остається, про не одно ще можна передумати.

Знову те саме нехарство, ті самі шкаралупи на стрімких сходах, знову двері мешкань отворені наостіж, знову ті самі кухні, з котрих несе сопух і чад. Раскольніков з тої пори тут не був. Ноги його терпли і угиналися, все-ж таки ішли. Він задержався на хвилинку, щоб просапнути, щоб оправитись, щоб ввійти чоловіком.

— Та длячого? Пощо? — подумав він нараз, застановившись над тим, що робить. — Коли вже треба випити сю чашу, то чи не все вже тепер одно? Чим поганійше, тим ліпше.

В уяві його мелькнула в отсю хвилинку постать Ілії Петровича Пороха.

— Чи в самім ділі конче до него? А не можна би до кого другого? Може би до Никодима Томича? Або може вернутись зараз і піти до самого надзирателя на кватиру? По крайній мірі відбудеться по домашньому... Ні, ні! До Пороха, до Пороха! Пити, так пити все разом...

Похолоднівши і ледви себе памятаючи, отворив він двері контори. На сей раз в ній було дуже мало народу, стояв якийсь двірник і ще якийсь простий чоловік. Сторож і не виглянув з своєї перегородки. Раскольніков перейшов в другу кімнату.

— Хто знає, може ще буде можна і не говорити, — про блиснуло в нім.

В тій хвилі якийсь писарчук, в приватнім сурдуті, лагодився щось-там писати коло бюра. В куті садовився ще оден писар. Заметова не було. Никодима Томича, розуміється, також не було.

— Нікого нема? — запитав-було Раскольніков, звертаючись до панича коло бюра.

— А вам кого?

— А-а-а! Слухом не слухати, видом не видати, а рускій дух... як се там в казці... забув. М-моє п-поважання! — закричав нараз знакомий голос.

Раскольніков задрожав. Перед ним стояв Порох; він несподівано вийшов з третьої кімнати.

— Се просто судьба, — подумав Раскольніков, — длячого він тут?

— До нас? З чим? — закликав їлія Петрович. (Він був, се було видно, в знаменитім і навіть трошки в піднесенім стані духа). — Коли за ділом, то ще за рано були ласкаві. Я сам тільки припадково ... Та втім, чим можу? ... Я признаюсь вам ... як? як? Звиніть ...

— Раскольніков.

— Та що: Раскольніков! І хіба-ж ви могли подумати, що я забув! Ви вже, бійтеся Бога, мене не уважайте за такого ... Родіоне Ро ... Ро ... Родіоничу, так, здається?

— Родіоне Романовичу.

— Правда, правда, правда! Родіоне Романовичу, Родіоне Романовичу! Сего то я і добивався. Навіть не раз питав. Я, признаюсь вам, з тої пори сердечно жалував, що ми так тоді з вами ... мені опісля обяснили, я довідався, що ви молодий літерат і навіть учений ... і так сказати, перші кроки... О, Господи! Та хто-ж з літератів і учених при перших початках не робив оригінальних кроків! Я і жена моя, — ми обоє почитаємо літературу, а жена, то аж пристрастно!... Літературу і штуку! Щоб тільки був благородний, а друге все можна добути талантами, знанням, розсудком, генієм! Капелюх, — ну що приміром, значить капелюх? Капелюх є пля-цок і його у Цімермана куплю; але що під капелюхом криється і капелюхом прикривається, сего вже я не куплю, пане!...

Я, признаюсь, хотів навіть до вас іти перепрошувати, однакож думав, може бути ви... Але що я і не спитаю: чи вам в в самім ділі чого треба? До вас, говорять, свої приїхали?

— Так, мати і сестра.

— Мав навіть честь і щастя бачити вашу сестру, — образована і вельми гарна особа. Признаюсь, мені дуже жаль стало, що ми тоді з вами так надто розгорячились. Пригода! А що я вас тоді, по поводу вашого обмороку, деяким поглядом окинув, — то потім воно найкращим способом об-яснилось! Надмір невности самого себе і фанатизм! Розумію ваше обрушення. Може бути по поводу приїзду родини ква-тиру переміняєте?

— Н-ні, я тільки так... я зайшов запитати ... v: думав, що найду тут Заметова.

— Ах, так! Адже ви поприязнились, чув, добродію. Ну, Заметова у нас нема, — не застали. Так, пане, стратили ми Олександра Григоровича! Від вчерашнього дня до нас не належить; покинув ... і, відходячи, зі всіми навіть посварився ... так аж неввічливо ... Вітренний мальчик, більше нічого; мож було навіть покладати на него надію; та, ось зробіть що з ними, з тою блискучою моло^іжю нашою! Іспит чи що якийсь, бачите, хоче робити, та ОСЪ у нас лиш би побалакати, та пофанфаронувати, тим і іспит кінчиться. Адже се не те, що приміром ви, або там пан Разумихін, ваш приятель! Ваша карієра наука, і вас вже не зібють неудачі! Вам всі ті красоти життя, можна сказати — nihil est, аскет, монах, пустинник!... Для вас книга, перо за ухом, учені висліди — от де гуляє вапі дух! Я сам почасти... записки Лі-вінґстона зволили читати?

— Ні.

— А я читав. Нині впрочім дуже богато нігілістів намножилось; ну, та правда воно і зрозуміле; часи то які, я вас запитаю? А впрочім, я з вами... адже ви, се розуміється, не нігіліст! Відповідайте отверто, отверто!

— Ні...

— Ні, знаєте, ви зі мною отверто, ви не стісняйтесь, начеб були сам на сам з собою! Инша річ служба, инша річ... Ви думали, я хотів сказати дружба, ні, пане, не вгадали! Не дружба, а чувство горожанина і чоловіка, чувство гуманности і любови до ближнього. Я можу бути і офіціяльною особою і в службі, але горожанина і чоловіка я завсігди відчу-

Бати в собі повинен... Ви от зволили заговорити про Заме-това. Заметов, він наробив поганого скандалу на францу-ський лад в неприличнім місци при чарці шампанського чи там донського, — от що таке ваш Заметов! А я може бути, так сказати, згорів від преданости і високих чувств, і зверх того маю значіння, чин, занимаю місце. Жонатий і діти маю. Виповняю обовязок горожанина і чоловіка, а він хто, позвольте запитати? Звертаюсь до вас як до чоловіка, ублаго-родкеного образованиям. От ще тих акушерок незмірно богато намножується.

Раскольніков підняв питаючо брови. Слова Ілії Петровича, котрий очевидно недавно встав зза стола, гомоніли і сипались перед ним більшою частю як пусті звуки. Однакож часть їх він таки все розумів; він глядів питаючо і не знав чим се все скінчиться.

— Я говорю про отсі стрижені дівки, — тягнув дальше говіркий Ілія Петрович, — я прозвав їх сам від себе акушерками і находжу, що прізвище цілком відповідне. Хе! хе! Лізуть в академію, учаться анатомії: ну, скажіть, я ось заслабну, ну, чи закличу я дівчину, щоб мене лічила? Хе! хе!

Ілія Петрович хохотався, вельми вдоволений своїми дотепами.

— Воно бути може жажда до просвіти непомірна; тільки, думаю, просвітився і досить того. Нащо-ж надуживати? Нащо обиджати благородні особи, як робить непотріб Заметов? Нащо він мене обидив, я вас запитаю?... От ще скільки тих самогубств намножилось, — так сего ви і представити собі не можете. Усе те протратить послідні гроші і вбиває самого себе. Дівчатка, мальці, старухи ... ось ще нині рано дали нам знати про якогось там панка, що недавно приїхав сюди. Нілю Павловичу, а Нілю Павловичу! Як його, панка того, про котрого перше повідомляли, що, мабуть на Петербурській, застрілився?

— Свидригайлов, — вяло і безучастно відповів хтось там з другої кімнати.

Раскольніков дрігнув.

— Свидригайлов! Свидригайлов застрілився! — скрикнув він.

— Як! ви знаєте Свидригайлова?

— Так... знаю ... Він недавно приїхав ...

— Ну так, недавно приїхав, жінку стратив, ЧОЛОБІК найгіршого поведения, і ось застрілився, та так скандально, що представити собі годі... Лишив в своїй записній книжці кілька слів, що він умирає в здоровім розсудку і просить нікого не обвиняти в його вбивстві. Сей гроші, кажуть, мав. А ви як зволите знати?

— Я... знакомий ... моя сестра була у них гувернанткою ...

— Ба, ба, ба... та ви нам, значить, можете про него докладне здати справоздання. А ви і не підозрівали?

— Я вчера його бачив... він... пив вино... я нічого не знав.

Раскольніков чувся, якби на него щось упало і його придавило.

— Ви знов начеб поблідли. У нас тут такий тяжкий воздух...

— Та, мені пора, пане, — воркнув Раскольніков, — зви-ніть, занепокоїв ...

— О, що говорите, скільки хочете! Приємність зробили, і я рад ...

Ілія Петрович аж руку простягнув.

— Я хотів тільки ... я до Заметова...

— Розумію, розумію, і зробили приємність.

— Я ... дуже рад... до побачення, паніє ... — усміхався Раскольніков.

Він вийшов; він заточувався. Голова його крутилась. Він не чув, чи стоїть на ногах. Він почав сходити в долину сходами, опираючись правою рукою о стіну. Він памятав тільки, що якийсь двірник, з книжкою в руці, потрутив його, ідучи на стрічу йому в контору; що якесь щеня, скавулячи, дзявкало десь там на долішнім поверсі і що якась женщина кинула в отеє щеня тріскою і закричала.

Він зійшов в низ і вийшов на подвіря. Тут на подвірю, недалеко від виходу, стояла бліда, ціла задеревіла Зоня і дико, дико на него глянула. Він остановився перед нею. Щось хо-робливе і змучене виразилось в лиці її, щось очайдушне. Вона сплеснула руками. Викривлена, чудовищна, усмішка видалась на його губах. Він постояв, усміхнувся і повернув нагору, знову в контору.

Ілія Петрович усівся і порався в якихсь-там паперах. Перёд ним стояв той самий мужик, що передше потрутив Раскольнікова, ідучи горі сходами.

— А-а-а! Ви знову, забули що небудь?... Але що з вами?

Раскольніков з поблідлими губами, з неподвижным поглядом, поволеньки приблизився до него, підійшов до самого стола, оперся на него рукою, хотів щось сказати, та не міг; чути було тільки якісь беззвязні звуки.

— З вами погано. Крісло! От сідайте на крісло, сідайте! води!

Раскольніков опустився на крісло, однак не спускав очей з лиця дуже немило здивованого Ілії Петровича. Оба з мі-нуту гляділи оден на одного і ждали. Принесли води.

— Се я ... — почав Раскольніков.

— Випийте води.

Раскольніков відсунув рукою воду і тихо, з перестанка-ми, все-ж таки зрозуміло, промовив:

— Се я убив тоді старуху-чиновницю і сестру її Лиза-вету топором і ограбив.

Ілія Петрович роззявив рот. Зі всіх боків збіглися. Раскольніков повторив своє зізнання ...

Е П І Л Ь О Г. Г.

Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть город, оден з адміністративних центрів Росії; в городі кріпость, в кріпости острог. В острозі вже девять місяців замкнеЕіий каторжник другого розряду, Родіон Раскольніков. Від дня його злочинства уплило вже майже півтора року.

Суд в його справі відбувся без більших трудностей. Злочинець твердо, докладно і ясно піддержував своє зізнання, не запутуючи обставин, не змягчуючи їх в свою користь, не викривляючи фактів, не забуваючи ні найменшої подробиці. Він розповів до послідньої точки весь процес вбивства; розяснив тайну заставу (деревляної дощинки з металевим полиском), котрий найшовся в убитої старухи в руках; розповів подрібно про те, як взяв в убитої ключі; описав сі ключі, описав скриню і чим вона була наповнена; навіть вичислив деякі з поодиноких предметів, що лежали в ній; розяснив загадку про вбивство Лизавети; розповідав і^ро те, як приходив і стукав Кох, а за ним студент; повторив все, що вони між собою говорили; як він, злочинець, збіг опісля зі сходів і чув писк Миколки і Митька; як він укрився в пустій кватирі, прийшов домів, і на закінчення показав камінь на подвірю, на Вознесенськім проспекті, під ворітьми, під котрим найдено річи і мошонку. Одним словом, справа стала ясна.

Слідователі і судді дуже дивувались між иншим тому, що він укрив мошонку і річи під камінь, не похіснувавшись ним::, а гріліе всего тої^у, що тЛи не лиш не памятав в подробицях всіх річей, котрі сам заграбив, але навіть в числі їх помилився. Іменно ся обстанова, що він ні разу не отвирав мошонки і не знав навіть, скільки там в ній лежить грошей, показалася не заслугуючою на віру (в мошонці найшлося триста сімнайцять рублів сріблом і три двогривенники; від довгого лежання під каменем декотрі верхні як раз найбільші банкноти дуже попсувались).

Довго добивались провідати: длячого іменно підсудний в тій одній річи неправду говорить, коли до всього иншого признається добровільно і правдиво? Наконець декотрі (о-собливо з між психольоґів) допустили навіть можність того, що і дійсно він не заглядав до мошонки, отже і не знав, що в ній було, і не знаючи так і заніс під камінь, тільки таки зараз з сего і заключили, що сам проступок не міг инакше збутися, як при^ деякім хвилевім помішанню, так сказати, при хоробливій мономанії вбивства і грабежі, без дальших цілей і виглядів на користь. Тут якраз надобилась нова модна теорія хвилевого помішання, котру так часто стараються при-мінювати в наші часи до декотрих злочинців.

Дотогс ще давнійший іпохондричний стан Раскольнікова був ви^заний і достовірно стверджений многими свідками, доктором Зосимовим, колишніми його товаришами, господинею, прислугою. Все те сильно причинялось до заключения, що Раскольніков не цілком похожий на звичайного вбивця, розбійника і грабителя, тільки що тут річи стоять инакше.

На превеликий гнів боронячих сю думку, сам злочинець майже не пробував боронити себе; на оконечні питання: що іменно могло склонити його до душегубства і що спонукало його допуститися грабіжі, він відповідав дуже ясно з най-грубшою точністю, що причиною всему було його погане положення, його убогість і безпомічність, бажання улекши-ти перші кроки своєї життєвої карієри при помочи бодай трох тисяч рублів, котрі він сподівався найти у убитої. А рішився він на вбивство в наслідок свого легкодумного і малодушного характеру, роздразненого зверх того, недостатком і невдачами. На питання же, що іменно спонукало його прийти самому і признатись до вини, просто відповідав, що щире і сердечне розкаяння. Все те було майже аж грубо...

Засуд однакож показався ласкавійшим, ніж можна було сподіватись в виду доконаного злочинства, та може бути якраз длятого, що злочинець не тільки не хотів оправдуватись, але навіть немов би показував бажання сам ще більше обвинити себе. Всі незвичайні і чудовищні обставини діла були взяті під розвагу. Хоробливий і нужденний стан злочинця перед доконанням проступку не підпав ні найменшому сумні-вови. Те, що він не покористався грабіжю, принято почасти за дійство пробудившогося розкаяння, почасти за незовсім здоровий стан душевних спосібностсй в хвилю доконання злочину.

Несподіване вбивство Лизавети навіть послужило за доказ, котрий підкріпив послідні здогади: чоловік виконує два вбивства і рівночасно забуває, що двері стоять отвором! Наконець добровільне признання до вини в таку пору, коли справа незвичайно запуталась в наслідок ложного обвинувачення самого себе упавшого духом фанатика релігійного (Миколи), і крім того, коли на справдішнього злочинця не було не лиш ясних познак, але навіть майже і ніякого підозріння (Порфір Петрович вповні додержав слова), все те оконечно причинилось до змягчення судьби обвинуваченого.

Викрились крім того цілком несподівано і другі річи, що сильно сприяли підсудному. Бувший студент Разумихін відкопав відкись відомість і подав докази, що злочинець Раскольніков, коли був на університеті, з останніх средств своїх помагав одному свойому бідному і знемагаючому на сухоти університетському товаришеви і аж удержував його через цілого півроку. А коли той умер, ходив за оставшимся старим калікою-батьком покійного товариша (котрий утримував і кормив свого батька своїми трудами трохи не від тринайцятого року життя), помістив наконець сего старика в лічниці, і коли той також умер, похоронив йог|0. Всі ті факти мали в певній мірі корисний вплив на рішення судьби Раскольнікова.

Сама господиня його, мати покійної зарученої Раскольнікова, вдова Зарницина, посвідчила також, що коли вони ше жили в иншім домі, коло Пяти-Углів, Раскольніков при пожарі, в ночі, витягнув з одної кватири, що вже стояла в полуміни, двоє маленьких дітей і попікся при тім чимало. Сей факт висліджено докладно і його ствердили многі свідки.

Одним словом, скінчилося тим, що злочинця засуджено на каторжну роботу другого розряду, на час всего лиш вісьмох років, взявши під розвагу добровільне признання до вини і декотрі облегчуючі вину обставини.

Ще на початку процесу мати Раскольнікова занедужала. Дуня і Разумихін найшли можливість вивезти її з Петербурга на цілий час процесу. Разумихін вибрав місто при зелізній дорозі і не надто далеко від Петербурга, щоби мати можність правильно слідити за ходом процесу і рівночасно як найча-стійше бачитись з Евдокією Романівною.

Недуга Пульхерії Александрівни була якась чудна, нервова, і товаришило її щось в роді помішання, коли не цілковитого, то по крайній мірі частинного. Дуня, повернувши з послідньої стрічі з братом, застала матір вже цілком хорою, в горячці і непритомну.

В той сам вечір умовилась вона з Разумихіном, що іменно відповідати матері на її допити про брата, і навіть видумала разом з ним для матері цілу історію про відїзд Раскольнікова кудись далеко, на границю Росії з одним приватним поручениям, котре здобуде йому і гроші і славу. Однакож їх поразило, що про ніщо те сама Пульхерія Александрівна ні тоді, ні пізнійше не розпитувала. Противно, у неї самої явилась ціла історія про нагальний виїзд сина; вона з сльозами розповідала, як він приходив до неї пращатись; давала при тім пізнати натяками, що тільки її одній відомі многі, дуже важні і тайні обставини і що у Родя богато вельми сильних ворогів, так що йому треба навіть укриватись. А що дотикається його будучої карієри, то вона також здавалась їй безсумнівною і блискучою, коли проминуть декотрі ворожі обставини; впевняла Разумихіна, що син її буде з часом навіть державним мужем, що доказує його стаття, його блискучий літературний талан.

Статтю тую вона читала безнастанно, читала іноді навіть вголос, трохи не спала разом з нею, а все таки, де іменно находиться тепер Родьо, майже не випитувала, навіть мимо того, що з нею очевидячки уникали про те розмовляти, — що вже само могло збудити її підозріння. Стали наконець боятись сего дивного мовчання Пульхерії Александрівни відносно декотрих пунктів. Вона, приміром, навіть не жалувалась на те, що від него нема листів, тоді як переділе, коли проживала в своїм місточку, тільки і жила одною надією і одним дожиданням дістати чим скорше лист від улюбленого Родя.

Послідня обставина була вже надто трудна до обяснення і сильно непокоїла Дуню. її приходила думка, що мати може бути відгадує що небудь страшного в судьбі сина і боїться випитувати, щоби не довідатись ще чого страшнійшого. На всякий випадок, Дуня ясно бачила, що Пульхерія Александрівна не при здоровім умі.

Разів два впрочім лучилось, що вона сама так повернула розмову, що неможливо було, відповідаючи її, не згадати про те, де іменно находиться тепер Родьо; коли-ж відповіди поневолі мусіли вийти незадоволяючі і підозрілі, вона стала відразу незвичайно опечалена, понура і мовчалива, що тревало дуже довгий час. Дуня побачила наконець, що трудно крутити і видумувати, і прийшла до оконечного заключения, що ліпше вже цілком мовчати про звісні пункти, тільки чим раз більше і більше ставало ясно до очевидности, що бідна мати підозріває щось страшного.

Дуня пригадала собі між иншим слова брата, що мати підслухала її маячення в ночі перед онтим страшним днем, після сцени її з Свидригайловом: чи не довідалась вона тоді правди? Часто, іноді після кількох днів і навіть неділь понурого мрачного мовчання і німих сліз, хора якось істерично оживлялась і починала відразу говорити вголос, майже не замовкаючи, про свого сина, про свої надії, про будучність ... Фантазії її були іноді дуже чудернацькі. її тішили, її потакували (вона сама може-бути бачила ясно, що її потакують і тільки тішать її), та все-ж таки вона говорила...

Пять місяців після добровільної появи в суді злочинця, наступив його засуд. Разумихін бачився з ним у вязниці, коли тільки се було можливе. Зоня також. Наконець наступила і розлука: Дуня поклялася братови, що отся розлука не на віки; Разумихін також. В мелодій і горячій голові Разумихіна твердо укріпився проєкі положити в трох-чотирох маючих наступити роках по можности хоч початок будучої карієри,' зібрати дещо грошей і переїхати в Сибір, де почва богата під кождим оглядом, а робітників, людей і капіталів мало; там посилитись в тім самім місті, де буде Родьо і... всім разом поч...ги нове життя. Пращаючись всі плакали.

Раскольніков в самі останні дні буь дуже адумчивий, богато розпитував про матір, раз-враз непокоївся нею. Навіть вже надто мучився задля неї, що Дуцю дуже грівожило. Дізнавшись в подробицях про хоробливий душевний стан матері, він став дуже понурий. З Зонею він чомусь був особливо неговіркий за весь час. Зоня, при помочі грошей, лишених її Свидригайловим, давно вже зібралась і приготовилась їхати за партією арештантів, з котрою вишлють його. Про те ніколи ні слова не було згадано між нею і Раскольні-ковом; тільки обоє знали, що се так буде. При'посліднім пращанню він дивно усміхався на горячі запевнення сестри і Разумихіна про щасливу їх будучність, як він вийде з ка-

торги і заповів, що хоробливий стан матері скінчиться скоро бідою. Він і Зоня наконець виїхали.

Два місяці опісля Дунечка вийшла замуж за Разумихіна. Весілля було сумне і тихе. З запрошених явились мимо того Порфір Петрович і Зосимов. За цілий останній час Разумихін мав вид чоловіка, що рішився твердо. Дуня вірила сліпо, що він виповнить всі свої заміри, та і не могла не вірити; в отсім чоловіці видно було на кождім кроці зелізну волю. Між иншим він почав знову слухати університетські відчи-ти, щоби скінчити курс. Вони обоє безнастанно укладали пляни на будуче; обоє твердо наміряли по пяти роках конечно переселитись на Сибір. А до тої пори надіялись там на Зоню.

Пульхерія Александрівна з радістю благословила доню під вінець з Разумихіном; але після вінчання стала начеб ще сумнійшою і більше засуяченою. Щоб справити її приємну хвилю, Разумихін розповів її між иншим факт про студента і немічного його батька і про те, що Родьо попікся і навіть хорів, виратувавши від смерти торік двоє діточок. Обі ві-домости довели і без того на розумі розстроєну Пульхерію Александрівну трохи'не до захвату. Вона безнастанно говорила про те, вступала в розмову і на вулиці (хоч Дуня заєдно товаришила її).

В публичних каретах, в крамницях, піймавши будь якого слухача, наводила розмову на свого сина, на його статтю, як він помагав студентови, попікся при пожарі і инше. Дунечка навіть не знала, як удержати її. Вже кромі небезпеки такого хоробливого захвату, вже те саме грозило бідою, що хто небудь міг пригадати собі імя Раскольнікова з недавно-го процесу і заговорити про те. Пульхерія Александрівна провідала навіть адресу матері виратованих від пожару дітей і хотіла конечно іти до неї.

Наконець несупокій її виріс до крайних границь. Вона іноді ні сіло ні пало починала плакати, часто знемагала і в горячці маячила. Раз, ранком, вона обявила просто, що після їі обчислення скоро повинен приїхати Родьо, що вона памятає, як він, пращаючись з нею, сам згадував, що іменно по девятьох місяцях треба буде сподіватись його. Стала усе прибирати в мешканню і готовитись до приняття, стала порядкувати назначену йому кімнату (свою власну), чистити меблі, прати і надівати нові занавіски, і инше.

Дуня занепокоїлась, однакож мовчала і навіть помагала її лагодити кімнату на приняття брата. Після трівожного дня, проведеного в безнастанних фантазіях, в радісних мріях і в сльозах, в ночі вона занедужала а на рано була вже в го-рячці і маячила. Вивязався тиф і через дві неділі вона умерла. Коли маячила, виривались у неї слова, по котрих можна було догадуватись, що вона о много більше підозрівала страшну судьбу сина, ніж сего сподівалися.

Раскольніков довго не знав про смерть матері, хоч переписка з Петербургом завязалась ще від самого початку побуту його на Сибіри. Завязалась вона через Зоню, котра правильно кождого місяця писала до Петербурга на імя Разумихіна і правильно кождого місяця діставала з Петербурга відповідь. Листи Зоні здавались зразу Дуни і Разумихінбви якось сухими і невдоволяючими; тільки під конець обоє вони зміркували, що і писати ліпше годі, бо з сих листів в результаті одержувалось все таки як найповнійше і докладне представлення про судьбу їх нещасного брата.

Листи Зоні були наповнені найбуденнійшою дійсністю, найпростійшим і ясним описом всіх подробиць каторжного життя Раскольнікова. Тут не було ні балачок про власні надії, ні ворожби про те, що наступить, ні огіисів власних чувств. Замісць проб розяснення його душевного настрою і загалом цілого внутрішнього його життя, стояли одні лиш факти, то є власні його слова, подрібні вісти про стан його здоровля, чого він зажадав тоді а тоді при стрічі, про що питав її, що поручав її і проче. Всі ті вісти передавались з незвичайними подробицями. Образ нещасного брата під кінець виступав сам собою, нарисовувався докладно і ясно; тут не могло бути і помилок, бо все те були самі вірні факти.

Однакож мало відрадного могли вивести Дуня і чоловік її з тих вістей, особливо в початку. Зоня заєдно писала, що він безнастанно понурий, неговіркий і майже ні трохи не інтересується новинами, які вона йому приносить кождого разу з одержаних нею листів; що він питає іноді про матір; і'коли вона, бачучи, що він вже догадується правди, сказала йому наконець про її смерть, то, на превелике її здивовання, навіть і вість про смерть матері на него начеб не дуже сильно поділала, по крайній мірі так її здавалось з його поведения.

Вона доносила між иншим, що мимо того, що він, о скільки здається, так заглублений в самому собі і від всіх мов би заперся, — до нового свого життя він віднісся дуже природно і просто; що він ясно розуміє своє положення, не очікує в короткім часі нічого ліпшого, не має ніяких легкодушних надпі (що так звичайне в його положенню) і нічому майже не дивується серед нового свого окружения, котре так мало похоже на щонебудь давнійше. Донесла вона, що здо-ровля його задоволяюче. Він ходить на роботи, від котрих не ухиляється і на котрі не напрошується; до їди майже рів-нодушний; тільки що ся їда крім неділі і святочних днів так погана, що наконець він з охотою приняв від неї, Зоні, трохи грошей, щоб завести у себе щоденний чай; а відносно всього иншого просив не суятитись, впевняючи, що всі ті журби ради него йому лиш дошкуляють.

Дальше Зоня доносила, що поміщення його в острозі спільне зі всіми; середини їх касарні вона не бачила, все-ж таки догадується, що там тісно, погано і нездорово; що він спить на лежанці, підстелюючи під себе коц, і иншого нічого не хоче собі приладити. Тільки що жиє він так просто і бідно цілком не задля якогось обдуманого пляну або заміру, а так просто з недбалости і рівнодушности до своєї судьби.

Зоня просто писала, що він, особливо з початку не тільки не тішився її навіщанням, але навіть майже сердився на неї, не хотів говорити і обходився з нею нечемно, але що під кінець сі навіщення перемінились у него в привичку і мало що не в конечність, так що він міцно навіть тужив, коли вона кілька днів нездужала і не могла приходити до него. А бачиться вона з ним в святочні дні коло воріт острога або в стражниці, куди його викликають до неї на кілька мінут; в будні же на роботах, куди вона заходить до него, в робіт-нях, в цегольни, або в сараях на березі Іртиша.

Про себе Зоня доносила, що її удалося придбати в місті навіть деякі знакомства і опіку: що вона занимається шиттям, і зваживши що в місті майже нема модистки, то стала в богатьох домах аж необходимою; не згадувала тільки, що через неї Раскольніков одержав протекцію у власти, що йому облегчено роботи і инше.

Наконець прийшла вістка (Дуня навіть завважала якесь особливше зворушення і трівогу в її останніх листах), що він всіх уникає, що в острозі каторжники його не полюбили; шо він мовчить по цілих днях і поблід страшенно. Аж ось в посліднім листі Зоня написала, що він захорів дуже небезпечно і лежить в лічниці, в арештантськім будинку.

II.

Він знемагав вже давно; однакож не прикрости каторжного життя, не роботи,, не пожива, не обголена голова, не лахаве одіння "зломили його: О! що йому було до всіх тих мук і терпінь! Противно, він навіть рад був роботі: змучившись на роботі фізично, він по крайній мірі добував собі кілька годин спокійного сну. І .що значила для него пожива, — сей поганий квас зі швабами? Студентом бувало він часто і того не мав. Одіння його було тепле і приспособлене до його способу життя. Кайданів він навіть на собі не чув. Чи було йому стидатись своєї обголеної голови і фільцової куртки? Та перед ким? Перед Зонею? Зоня боялась його, і чи перед нею було йому стидатись?

Та що? Він стидався навіть і перед Зонею, котру мучив за те своїм згірдним і грубим поведениям. Лиш не голеної голови і кайданів він стидався: його гордість міцно була скалічена; він і захорів від пораженої гордости. О, як би щасливий він був, колиб міг сам обвинити себе! Він би знс тоді все, навіть соррм і ганьбу. Але він строго судив себе і огірчена совість його не найшла ніякої більшої вини в його минувшині, кромі хіба простої помилки, котра з кождим могла лучитись. Він стидався іменно того, що він, Раскольніков, погиб так сліпо, безнадійно, глухо і глупо, в наслідок якогось засуду сліпої судьби, і приневолений смиритись і покоритись перед "недорічністю" якогось засуду, коли хоче хоч трохи успокоїти себе.

Трівога безпредметна і безцільна в теперішности, а в будучности сама безпереривна жертва, котрою нічого не здобув^ось — от що дожидало його на світі. І що з того, що по вісьмох роках йому буде тільки трийцять два роки і можна буде знова почати ще жити! Пощо йому жити? Що мати в виду? До чого стреміти? Жити, щоб істнувати? Адже він тисячу разів і передше готов був віддати своє життя за ідею, навіть за мрію. Одного істновання завсігди було йому мало; він завсігди хотів більшого. Може бути лиш задля одної сили своїх бажань він і відкрив тоді в собі чоловіка, котрому більше дозволено ніж другому.

І колиб хоч судьба післала йому каяння, пекучий жаль за те, що вчинив, розбиваючеся серце, що проганялоб сон, таке каяння, від страшних мук котрого приходить на гадку стричок і божевілля! О, він би урадувався ним! Мука і сльози — адже се також життя. Тільки він не каявся своєї вини.

По крайній мірі він міг би лютитись на свою дурноту, як і лютився він передше на недорічні і найглупші учинки свої, що довели його до острога. Але тепер, вже в острозі, на свободі він на ново обсудив і обдумав всі давнійші свої поступки і зовсім не найшов їх так глупими і недорічними, як здавались вони йому в той роковий час, передше.

— Чим, чим, — думав він, — моя думка була дурнійша від других думок і теорій, що роїлись і вдарялись одна о другу на світі, відколи сей світ стоїть? Треба тільки поглядіти на діло зовсім независимим, широким і свобідним від буденних впливів поглядом, і тоді, справді, моя думка покажеся цілком не так... чудовищною. О, критики і мудрці недоварені, чого ви задержуєтесь на половині дороги!

— Ну, чого мій поступок здається їм так переражаючим? — говорив він собі. — Длятого, що він — злочиньство? Що значить слово злочиньство? Совість моя спокійна. Правда, стався уголовний проступок; правда, нарушена буква закона і пролита кров; ну, і візміть за букву закона мою голову... і доста! Ну вже-ж, в такім разі навіть многі добродії людськости, що не одідичили власти, а самі її загарбали, повинні би були бути страчені при перших своїх кроках. Тільки ті люде винесли свої кроки, і длятого вони оправдані, а я не виніс, і значить, я не мав права позволити собі на сей крок.

От в чім однім признавав він свою вину: лишень в тім, що не виніс її і сам віддався в руки суду.

Він мучився також від думки: чого він тоді себе не убив. Чого він стояв тоді над рікою і вибрав пійти самому віддатися в рукц суду? Хіба-ж така сила в тім бажанню жити і так трудно одоліти його? Одолів же Свидригайлов, що боявся смерти.

Він з мухою задавав собі се питання і не міг поняти, що вже і тоді, коли стояв над рікою, може бути предчував в собі і в переконаннях своїх глубоку лож. Він не розумів, що се предчуття могло бути віщуном будучого перелому в його життю, будучого його воскресіння, будучого нового погляду на життя.

Він скорше допускав тут одну тільки тупу тяжкість інстинкту, котру не йому було пірвати і наслідком котрої він зНов таки не був в силі перекрочити (з причини слабости і нікчемности своєї). Він глядів на каторжних товаришів своїх і дивувався: як також всі вони любили життя, як вони дорожили ним! Іменно йому показалось, що в острозі його ще більше люблять і цінять і більше ним дорожать, ніж на свободі. Які страшні муки і кари не переносили декотрі з них, приміром, розбишаки! Чи справді вже стільки може для них значити який-небудь промінь сонця, дрімучий ліс, де-небудь в незвісній глуші студена керниця, запамятана ще позаторік, і про побачення з котрою розбишака маячить, як про побачення з любкою, бачить її у сні, зелену травицю довкола неї, співучу пташку в кущі? Вдивляючись дальше, він бачив при-міри ще більше трудні до обясиення.

В острозі, в тім що його окружало, він, розуміється, не-одного не завважав, та і не хотів зовсім завважати. ВІЙ ЖИВ начеб зажмуривши очи; йому мерзко і незносно було глядіти. Але під кінець не одно с гало дивувати його і він якось мимохіть став помічати те, про що передше йому і не снилось. А загалом і найбільше стала дивувати його та страшна та непроходима пропасть, котра лежала межи ним і всім тим людом. Здавалось, він і вони були ріжних націй. Він і вони гляділи на себе недовірчиво і неприязно.

Він знав і розумів загальні причини такого розєднання; однак ніколи не допускав він передше, щоб ті причини були на ділі так глубокі і сильні. В острозі були також заслані Поляки, політичні переступники. Ті по просту уважали весь той нарід за невіж і хлопів і погорджували ними, але Раскольніков не міг так глядіти: віні ясно бачив, що ті невіжі в неоднім значно розумнійші від самих Поляків. Були тут і Росіяне, що також надто згори дивилися на сей нарід, — оден бувший офіцер і два семинариста; Раскольніков ясно бачив і їх помилку.

Та його самого не любили і уникали всі. Його навіть почали під кінець ненавидіти, — длячого? Він не знав того. Погорджували ним, сміялись над ним, сміялись над його проступком ті, що провинились більше як він.

— Ти пан! — говорили йому. — Чи треба тобі було з топором ходити? Зовсім не панська річ.

Другого тижня великого посту прийшла на него черга сповідатись і причащатись з своєю касарнею. Він ходив до церкви і молився разом з другими. З чого, він і сам не знав того, — вивязалась раз сварка; всічразом напали на него з заїлістю:

— Ти безбожник! Ти в Бога не віриш, — кричали йому. — Убити тебе треба.

Він ніколи не говорив з ними про Бога і про віру, але вони хотіли убити його як безбожника; він мовчав і не відповідав їм. Оден каторжник кинувся було на него в рішучій скажености; Раскольніков ожидав його спокійно і німо; брова його не ворухнулась, ні одна черта його лиця не здрігну-ла. Стоячий на сторожі вояк успіЬ в пору станути між ним і вбийником, '— не те, пролилась би кров.

Необяснене було для него ще одно питання; длячого всі вони так полюбили Зоню? Вона до них не примилюва-лась; стрічали вони її рідко, иноді лиш на роботах, коли вона приходила на одну мінутку, щоб побачити його. А тим-часом всі вже знали її, знали і те, що вона за ним прийшла, знали, як вона жиє, де жиє. Грошей вона їм не давала, особливих услуг не свідчила. Раз тільки, на Різдво принесла вона дарунок на цілий острог: пирогів і колачів. Все-ж таки мало помалу між ними і Зонею завязались декотрі більш близькі відносини: вона писала їм листи до їх родин і посилала їх на почту. їх свояки і своячки, що приїзджали до міста, оставляли по їх поручению в руках Зоні річи для них і навіть гроші. Жінки їх і любки знали її і ходили до неї. І коли вона являлась на роботах, приходячи до Раскольнікова, або стріч-алась з партією арештантів, що йшли на роботи, — всі знимали шапки, всі кланялись:

— Матінко, Зофіє Семенівно, ненечко ти наша, ніжна страдальнице! — говорили сі грубі,, жорстокі каторжники от-сему маленькому і худенькому существу.

Вона усміхалась і відклонювалась і всі вони любили, коли вона до них усміхалась. Вони любили навіть її хід, обертались поглядіти її вслід, як вона іде, і хвалили її; хвалили її навіть за те, що вона така маленька, навіть вже не знали, за що, хвалити. Аж лічитись ходили до неї.

Він перележав в лічниці цілий конець посту і Великдень. Вже приходячи до здоровля, він пригадував свої сни, коли ще лежав в горячці і маячив. Йому мерещилрсь в слабости, будьто цілий світ осуджений на жертву якійсь страшній, нечуваній і невиданій моровій заразі, що іде з глубини Азії на Европу. Всі мали погибати, кромі декотрих, дуже не многих, вибраних. Появились якісь нові трихини, мікроскопічні животини, що поселялись в тіла людей. Тільки ті животини були духи, обдарені розумом і волею. Люде, що їх приняли в себе, ставали зараз бісноватими і божевільними.

Та ніколи, ніколи люде не уважали себе так розумними і непомильними в правді, як уважали себе отсі закажені. Ніколи не уважали більше непомильними своїх порішень, своїх наукових виводів, своїх— моральних переконань і гадок. Цілі оселі, цілі міста і народи заражувались і божеволіли. Всі були в трівозі і не розуміли оден одного. Кождий думав, що в нім однім міститься правда, і мучився, глядячи на других, бив себе в груди, плакав і ломив собі руки. Не знали, кого і як судити, не могли погодитись, що уважати за зле а що за добре. Не знали, кого обвиняти, кого оправдувати. Люде убивали оден одного в якійсь бездумній злобі. Збирались оден на одного цілими арміями, однакож армії, вже в поході, відразу починали самі себе нищити, ряди розбігались, вояки кидались оден на одного, кололись і різались, кусали і їли оден одного.

В містах цілий день дзвонили на ґвалт: скликали всіх, лише хто і длячого кличе, ніхто не знав того, а всі були в трівозі. Полишили тільки найзвичайнійші ремесла, бо кождий предкладав свої гадки, свої поправки і не могли згодитись; управа рілі застановилась. Місцями люде збігались в купи, згоджувались разом на що небудь, присягались не розставатись, — але зараз таки починали що небудь зовсім инше, як що тільки самі хотіли, починали обвиняти один одного, сварились і різались. Почалися пожари, почався голод. Всі і всьо гинуло. Рана росла і ширилась дальше і дальше. Спастися на цілім світі могло тільки кількох людей, се були чисті і вибрані, призначені почати новий рід людей і нове життя, обновити і очистити землю; тільки ніхто і нігде не бачив сих людей, ніхто не чув їх слова і голосу.

Раскольнікова мучило те, що ся недорічна змора так понуро і так томлячо відзивається в його споминах, що так довго не уступає вражіння сих горячкових мрій. Минав вже другий тиждень після великодня; стояли теплі, ясні, весняні дні; в арештантській касарни отворили вікна (заставлені решітками, під котрими ходила стійка).

Зоня за весь час слабости його могла всего тільки двічі відвідати його в касарни; кождий раз треба було просити дозволу, а се було трудно. Все-ж таки вона часто приходила на подвіря лічниці, під вікна, особливо під вечір, а іноді так тільки, щоби постояти на подвірю мінутку і хоч здалека поглянути на вікна касарні. Раз під вечір, вже трохи не зовсім подужавший Раскольніков заснув. Прокинувшись, він так собі нічого підійшов до вікна і нараз побачив в віддали, біля воріт лічниці, Зоню. Вона стояла і начеб чогось дожидала. Щось аж наче прошибло в ту хвилю його серце; він здріг-нув і чим скорше відійшов від вікна. На другий день Зоня не приходила, на третій день також; він завважав, що дожидає її з несупокоєм. Наконець його виписали. Повернувши до острога, він довідався від арештантів, що Зофія Семе-нівна занедужала, лежить дома і нікуди не виходить.

Він був неспокійний, посилав вивідатись про неї. Скоро довідався він, що слабість її не небезпечна. Почувши з своєї сторони, що він про неї так клопочеться і за нею тужить, Зоня прислала йому карточку, написану олівцем і повідомила його, що її богато ліпше, що у неї тільки легка простуда, і що вона скоро, дуже скоро, прийде побачитись з ним на роботу. Коли він читав ту карточку, серце його сильно і болючо билось.

День знову був ясний і теплий. Ранним ранком, в шестій годині він вийшов на роботу, на беріг ріки, де в сараю уряджена була піч для випалювання алябастру і де його товкли. Вийшло сюди всего трох робітників. Оден з арештантів взяв супровожаючого вояка і пішов з ним в кріпость.за якимсь інструментом, другий почав приготовляти дрова і накладати в піч. Раскольніков вийшов з сараю на сам беріг, сів на зложені коло сарая колоди і почав глядіти на широку і пустинну ріку. З високого берега відкривалась широка околиця.

З далекого другого берега ледви чутно доносилась пісня. Там, в облитім сонцем, непрогляднім степу, ледви за-мітними точками чорнілись кочові юрти. Там була воля, і жили инші люде, цілком непохожі на тутешніх, там якби сам час остановився, мов би не проминули ше віки Авраама і стад його. Раскольніков сидів, глядів неподвижно, не відриваючись; думка його переходила в маячення, в мрії; він про щось думав, тільки якась туга непокоїла і мучила його.

Втім біля него найшлася Зоня. Вона підійшла заледви чутно і сіла поуз него. Було ще дуже рано; поранній холодок ще не змягчився. На ній був її убогий, старий бурнус і зелена хустка. Лице її ще носило признаки хороби, помарніло, поблідло, осунулось. Вона ввічливо і. радісно усміхнулась до него, все-ж таки після звичаю несміло наставила йому свою руку.

Вона завсігди подавала йому свою руку несміло, іноді навіть не подавала зовсім, начеб боялась, що він відтрутить її. Він завсігди мов би з відразою брав її руку, завсігди якось начеб з досадою витав її, иноді упірно мовчав за весь час її відвідин. Бувало, що він аж починав дрожати при ній, і вона відходила в несказаній журбі. Однакож тепер їх руки не розлучались; він живо і бистро поглянув на неї, нічого не промовив і опустив свої очи на землю. Вони були самі, їх ніхто не бачив. Пильнуючий вояк на ту пору відвернувся.

Як се сталося, він і сам не знав, тільки відразу щось начеб підхопило його і начеб кинуло до її ніг. Він плакав і обнимав її коліна. В першу хвилю вона дуже затрівожилась, ціле її лице задеревіло. Вона зірвалась з місця і задрожавши гляділа на него. Але таки зараз в ту саму хвилю вона всьо зрозуміла. В очах її засвітилось безконечне щастя; вона по-розуміла і для неї вже не було сумніву, що Ірій любить, безконечно любить її і що настала таки наконець тая хвиля.

Вони хотіли було говорити, та не могли. Сльози стояли в їх очах. Вони обоє були бліді і помарнілі; однакож в отсих схорілих і блідих лицях вже сіяла зоря обновленої бу-дуччини, повного воскресения до нового життя. їх воскресила любов, серце одного містило безконечні жерела життя для серця другого.

Вони постановили ждати і терпіти. їм оставалось ще сім літ: а до тої пори кілько страшної муки і кілько безконечного щастя! Але він воскрес і він знав се, чув вповні цілим відновленим єством своїм, а вона — адже вона і жила тільки одним його життям!

Вечером того самого дня, коли вже заперли касарні, Раскольніков лежав на лежанці і думав про неї. В той день йому навіть здавалось, що начеб всі каторжники, бувші його вороги, вже гляділи на него инакше. Він навіть сам заговорював до них і йому відповідали чемно. Він нагадав тепер се, адже так і повинно було бути: хіба не повинно тепер все змінитись?

Він думав про неї. Він нагадав, як він заєдно її мучив і розривав її серце; нагадав її бліде, худеньке личко, але його майже і не мучили тепер ті гадки; він знав, якою безконечною любовю відкупить він тепер всі її терпіння.

Та і що таке всі4 муки минувшости! Усе, навіть злочинство його, навіть засуд і заслання здавались йому тепер, в першім пориві, якимсь посторонним, чудним, мов би навіть І не з ним лучившимся фактом. Він впрочім не міг в отсей вечір довго І постійно про що небудь думати, скупитись над чим небудь думкою; та він нічого би і не розсудив тепер свідомо; він тільки відчував. На місце діялєктики наступалч* життя і його думки і серце мусіло заняти щось зовсім инше.

Під подушкою його лежало євангеліє. Він взяв його машинально. Отся книга належала її, була та сама, з котрої вона читала йому про воскресения Лазаря. В початку каторги він думав, що вона замучить його релігією, буде заговорювати про євангелію і накидувати йому книжки. Однакож на превелике його здивовання вона ні разу не заговорила про те, ні разу навіть не подавала йому євангелії. Він сам попросив його у неї коротко перед своєю слабістю і вона мовчки принесла йому книжку. До сеї пори він її і не отвирав.

Він не отворив її і тепер; все-ж таки одна думка блиснула в його голові: "хіба-ж можуть її переконання не бути тепер і моїми переконаннями? її чувства, її стремління, по крайній мірі..

Вона також цілий сей день була зворушена, а в ночі аж наново занемогла. Тільки вона була так щаслив?, і ло тої степени несподівано шаслива, що майже аж нлетр плилась свого щастя. Сім літ, ЕСЄГО ЛИШ СІМ ЛІТ! В початку свого щастя, хвилями, вони обоє готові були глядіти на отсих сім років, як на сім днів. Він навіть і не знав того, що нове життя таки не даром йому дістається, що його треба ще дорого купити, заплатити за него великим будучим подвигом . . .

Тільки тут вже починається нова історія, історія постепенного обновлення чоловіка, історія постепенного переродження його, постепенного переходу з одного світа в другий, знакомства з новою, доси зовсім незнаною дійсністю. Се могло би становити тему нового оповідання, — але теперішнє оповідання наше вже скінчене.

Кінець. Перевів Михайло Подолинський,