Клас регочеться. Всі порозкривали роти, гупають кришками парт, дивляться на Ростика і сміються.
Ростик дивиться на товаришів і також сміється. І тому, що винуватець не почуває себе пригнічено, а також веселиться... дітям не дуже кортить реготати. Учитель, набираючи дуже строгого й поважного вигляду, каже:
— Та-ак...
— Еге, так,— стверджує Ростик.
— Що ти цим хочеш сказати?
— Анічогісінько. Ви кажете так — і я кажу, що так.
— Не базікай.
— Добре, не базікаю.
— Ти чуєш чи не чуєш?
— Авжеж, чую.
— Не базікай! — уже не вдавано, а по-справжньому сердиться учитель.
— Не базікаю,— наполягає на своєму останньому слові Ростик.
— Тільки ти ще промовиш слово — я тебе вижену за двері,— обіцяє учитель.
— Не скажу ні слова...
— Геть! — зривається голос в учителя.
— Але ж я...
— Геть!
Учитель сам одчиняє двері. Обличчя набрякло кров'ю, руки також почервоніли, на них настовбурчилось руде волосся. Ростик підводиться і йде геть. Але почуває себе невинним. Він нічого не робив. Він тільки вирішив записувати приклади з дошки стоячи, а не сидячи. Бо від вічного сидіння в нього затерпла спина. І він списував стоячи. Але "гідрі" це не сподобалось. Учитель побачив у цьому зрив дисципліни. Ну, як йому так хочеться бачити зрив, то нехай бачить. Ростик не заперечує.
— Слухай,— каже "гідра", коли він уже ступає на поріг.— Поясни мені, чому ти на всіх уроках сидиш непослухом, а в Аннети Леонідівни — ні?
— Хе! — каже Ростик.
— Що? — питає учитель.
— Хе! — відповідає Ростик.
— Геть! — сердиться учитель.
— Іду,— каже Ростик.
Він тихенько вислизає з школи; надворі синя й тепла погода, бринить передосінній холодок; уже вечір; дерева вилаштувалися вздовж паркану похнюплено, хоча й строго; з них ще не спадає листя, але вони вже взялися багрянцем, понакидавши на себе незвичний і непевний одяг.
Ген по сірому шляху котить автомашина, піднімаючи рухомий хвіст пилюги. В кузові — яблука: вони віддалік біліють яскраво й привабливо. Ростик вискакує на шлях, сідає посередині, вдаючи, що скалічив ногу. Шофер сигналить. А він сидить. Водій дає довгий переривчастий гудок. А Ростик не рухається. Машина стишує хід, зупиняється зовсім близько. Виглядає розлючений шофер.
— Ти чого втелегенився? — кричить він.
— Болить,— кривиться Ростик.
— Це знову ти викомарюєшся,— впізнає його водій і, вже не звертаючи на нього уваги, рушає. Ростик прожогом схоплюється, очікує, коли машина трохи промине його, далі вискакує в кузов, похапцем насипає за пазуху яблук. Сплигує на повному ходу. Як і завжди, йому це вдається.
Ростик стоїть біля телефонного стовпа і жує. З хати напроти визирає простоволоса жінка. Вона виливає в яму помиї з баняка і гукає до хлопця:
— Що, збитошнику, зійшло з рук?
Ростик і не ворухнувся.
— Ее-х, страхопудало ти,— з якимось дивним для Ростика уболіванням у голосі каже тітка.— Злодієм довго не проживеш.
Він миттю обертається назад, показує пальцем:
— Ваша хата горить!
Тітка випускає долі баняк, він гепається на твердий діл, а тітка злякано бликає на вікна, на стріху, на причілок. Але ніде нічого,— ні полум'я, ні диму. Тоді вона спльовує й починає лаятись:
— А бодай тобі тіпун на язик, шибайголово, а нехай тебе понесе на швидкі лотоки...
Її погрози Ростика не лякають ніскільки. Він їх просто не слухає. Він знає, що жодне побажання не здійсниться. Хай собі галасує. Погарикається — та й перестане. Адже її ніхто не зачіпає. Він собі стоїть під стовпом і їсть яблуко. А як він його добув — це не її діло... Це вже його турботи. І потім, якби "гідра" не надумався вигнати його з класу, він би не сідав посеред шляху, не наричував би повну пазуху ранетів. А це вчитель винуватий. Хіба ж ні!
Ростик сміється й біжить до школи. Уже дзвінок. Це закінчився останній урок. Треба швидше вхопити свої книжки й тікати. Сьогодні з хлопцями вони йдуть на колгоспний баштан. Звідти вивезено ще не всі кавуни. Можна дещо назбирати.
На дверях класу його здибує "гідра".
— Ходімо,— каже учитель.
— Куди? — не тямить Ростик.
— Як куди? До директора.
— Навіщо?
— Розкажеш, що ти нового сьогодні довідався на моєму уроці.
— Добре,— згоджується Ростик.
В цей час до них наближається Аннета Леонідівна. Вона в пуховій зеленій кофті. Ще віддаля вона всміхається. Аннета Леонідівна не знає, що скоїлося... Вона молода, і їй личить усмішка. Тоді в неї з'являються на щоках дві ямочки. Глибокі й приємні.
— Куди ви? — питає вона.
— Ми йдемо до директора,— поспішає пояснити Ростик.
— Ти знову щось накоїв? — строго питає Аннета Леонідівна.
— Авжеж,— стверджує "гідра".
— Я писав стоячи,— пояснює охоче Ростик.— Я сидів-сидів, і в мене заболіла спина. Ну, я підвівся і списував приклади з дошки стоячи.
— Ага! — каже Аннета Леонідівна.
— Він зараз пояснить дещо директорові...
Учителька сказала:
— Потім прийдеш на город. Ми сьогодні садимо сад.
"Гідра" веде його в учительську. Там саме зібралися всі вчителі. За окремим столом — директор. Він довгобразий, з вусами. Обличчя в нього лагідне, і вуса до нього не пасують. Ніби намальовані. Ростикові хочеться сказати про це директорові, але він стримується. Дуже тут багато людей. Та й не минеться це йому так. На піонерській ланці розбиратимуть, дорікатимуть сто років!
— Клади яблука на стіл,— каже директор.
— Га? — вдає, що не дочув, Ростик.
"Гідра" підозріло коситься на відстовбурчену Ростикову пазуху.
— Ану,— командує він.— Викладай. І як це ти встиг обірвати колгоспний садок? Чи хазяйський?
— Де там,— каже стомлено директор.— Це він машину пограбував. Посеред дороги зупинив і пограбував. Маємо доморощеного Соловейка Розбійника... Я все у вікно бачив.
Ростик слухняно виймає з-за пазухи яблука і кладе на стіл. Учителі вражені.
— Хуліган! — кричить "гідра".— Розкажи, чи пішов на користь тобі мій урок. Той, з якого я тебе вигнав.
Ростик мовчить. Невже їм не зрозуміло, що ніякої користі йому з уроку не було?
— Одним словом,— каже директор,— ти мені надокучив. Ти не людина. Я не хочу з тобою розмовляти. Йди геть...
— Але ж,— не тямить його Ростик.
— Йди,— стомлено наказує директор.
Ростик вражений. Він не сподівався на таке. Гадав, що йому тут читатимуть нотацію, сваритимуть, добряче намилять шию. А на нього й уваги не звертають. Директор і за яблука не свариться. Просто не хоче з ним розмовляти. Але чому? Коли треба, то Ростик пояснить, що йому набридло списувати оту арифметику сидячи, він ще спробував стоячи. А хіба не можна?