Етюд на 3 картини
І КАРТИНА
Ліс. Ніч. Люде. Сплять, збираються спати.
Убрання не має ознак нації й часу.
Він.
Юрба (старі, молоді; чоловіки, жінки, діти).
Дівчина.
Окремі голоси з юрби:
— Сьогодні тепло так, що можна не вкриватись.
— Гляди, щоб вранці бігать не прийшлось та грітись.
— А так! Мороз одурювать уміє... Сховається на мить, усі роздягнуться, зрадіють, а він на тебе — стриб! Почав кусать і кров морозить в жилах.
— Ет! Що мороз?! В кожух сховайся та й сиди, а от од голоду сховайся!..
— Останній хліб ми доїдаєм... Що далі будемо робити?!
Хлопчик. Я їсти хочу вже й тепер.
— Ми помремо всі з голоду...
— Не бійсь! До смерті ще далеко!..
— А знаєте, я чув, що можна жить любісінько травою і старості діждатись. Адже ж он живиться травою буйвіл, кінь, коза. Коли ми хліб увесьз'їмо, гайда усі на пашу!
— Ну, ти не смійсь! Пасися сам, коли не маєш чим трави наскубти... А нам Бог дав, крім рота, — руки. — Чого ви завелись?! Скажіть ви краще — хіба трава людині не завадить?
— Дарма! Привикнути до всього можна. Авжеж! Як звикне — буде жити.
— Ми на зиму нагорнем гори сіна!
— Що? Й зимувати тут?! Та ми померзнемо.
— Хати збудуєм.
— А чим палити?
— Навколо — ліс! Палити є чим.
— Я не про те кажу, — вогню ми де дістанем? Коли б огонь в нас був, ми б, може, й стежки не згубили...
— У лісі живемо, у лісі й заблудились.
— Ішли вночі.
— В цім лісі завжди ніч — вночі і вдень.
В і н. Ні, ні! В цім лісі жить не можна. Дорогу треба нам шукати!
Сміх.
— Еге, піди та пошукай! Шукали ми доволі... аж ноги покололи...
— Я щоку розірвав.
— Я око виколов.
— А в мене брата задавив ведмідь.
— Піди та пошукай ведмедя.
— Спитай у його. Може, знає він, де простяглась дорога...
— Куди йому питать ведмедя? Він борсука злякався вчора.
Сміх.
Він. Я не злякавсь! Мені здалось, що вовк ворушиться в кущах...
— Так ти б його за хвіст! Зідрав би з його шкуру, от і було б прикритись чим... А то поглянь, яка сорочка на тобі. Уся в дірках... Того тебе і дівчина не любе.
Д і в ч и н а. Це я? Так він же ще малий! Йому про це й гадати рано.
— І досі він за мамою сумує... Я чув, як раз вночі він кликав: "Мамо, мамо!"
Сміх.
— Ну, от! От, змалились! Чого сміятися і що ви смішного в словах його знайшли? Коли б піти та пошукать, то, може б, і знайшлась дорога.
Вона ж десь єсть, напевно.
— Дивись, який знайшовся оборонець! Ти свині з ним, бува, не пас?
— Це з тим, що борсука злякався?! У його батька не було свиней... У його батька був кобзар.
—Так він водив за руку батька?!
Сміх.
В і н. Смійтесь! Ваш сміх мене минає. Лягають останні. Дівчина підходе до нього й кладе йому на плече руку.
Дівчина. Мені тебе зробилось жалко... Я знаю, в тебе серце добре, як в дитини.
В і н. Жалко! Правда: дітей жаліти тільки можна.
Д і в ч и н а . Я іншого люблю. Мій молодий на цілий хутір швець. Усі до його йдуть. Поглянь, які мені він чоботи пошив! В інших вже давно побилися в дорозі, а в мене ще міцні, немов з колодки вчора зняті. А ти?
Ти б що мені зробив? Ти так, як вітер! Сьогодні — тут, а завтра — там. Всі люде на роботі, а ти сидиш собі та граєш на сопілку. Неправду я кажу? Не сердься...
В і н. Так, так... Боротись я не вмію, і не дало життя мені у руки зброї... Я слабкий... Ах, я найслабший від усіх!..
Дівчина. Ти плачеш? Годі!.. Ну, дай, маленький мій, я слізоньки утру... Ну, веселіший став? Ну, заспокойся не всім орлами бути!
В і н. Орлами буть! Сидіти з швайкою і шкуру колупать — невже це єсть літання попід небом?
Д і в ч и н а. Він не літає, він латає, — роботою він дужий...
В і н. Кому потрібно те, що він там щось латає?!
Д і в ч и н а. Тому, для кого він латає.
В і н. А той — кому потрібен? Гробакам?.. Орел! Орли літають над землею, орли з-під хмар клекочуть і, наче дзвоном, клекотом до себе кличуть. Одних з землі здіймають, другим запалюють серця, на третіх жах наводять!.. Твій швець не був ніколи в небі, твій швець нікого не здіймав з землі угору, нікого і не кликав...
Д і в ч и н а. Навіщо кликати йому, коли до його йдуть самі у хату люде?
В і н. Про лет у небі я кажу. У хаті ж ніде й крил розправить.
Д і в ч и н а. Зате сидіти є де. Тепло. Тихо. Громи там не гримлять і блискавки не палять. . В і н. Я не боюсь небес! Мої відкриті груди!
Дівчина. Зате землі боїшся. Тебе, пригадуєш, за щось ударив хлопець; ударив раз і другий, а ти замість того, щоб його схопити, стоїш собі та червонієш... А далі сльози — бризь! Кап, кап... До тину ти припав і плачеш...
Тиша.
В і н. Ет! Коли б могла ти глянуть в душу... Яке там пекло! А скільки всі оці, що завжди сплять, накидали каміння в неї!.. О, чом я не такий міцний душею, як вони?! У їх душа, як кремінь: б'єш крицею по ній, а з
неї іскри ллються, їм очі зав'яжи на цілий рік, вони мовчатимуть, аби їм хліб було дістати можна вільною рукою. Удар їх батогом, вони не закричать від гніву. В очі плюнь і дай їм шеляг, вони тобі устами припадуть до рук... Вони міцні, душа їх — кремінь, а я слабкий. Мене стрілою ране навіть погляд злий...
Дівч[ина]. Ну, що ж? Терпи! Не всім же буть міцними: єсть — камінь, єсть — вода.
В і н. Так... єсть — камінь, єсть — вода... (Дивиться на них). І справді, всі як камені лежать. Не дивиться їм грізно в очі "завтра". Наїлись хліба, ну, і досить. А завтра кору гризтимуть, а там траву...
Д і в ч и н а. Я спати йду... (Іде й зникає в пітьмі).
Хтось (підводиться). Лягай, лишень, і ти, а то ти спати заважаєш.
Удень сміються з тебе, то ти мовчиш, а уночі, як всі заснуть, — своя для тебе воля. Лягай! Ми знаємо і так, що в тебе без кісток язик.
В і н. Я спати не піду, не ляжу. Вже світає...
Хтось ще (прокидається). А що таке? Ти й досі не лягав?
— Балакав з дівкою... Я чув усю розмову... Я чув про що, ха-ха, орел
наш клекотав! Ти знаєш, він орлом назвався дівці? Твій молодий мовляє що? Швець! А я — орел крилатий.
— Та ну? Ха-ха! Коли ми встанем ранком, я розкажу тобі про його матір. Вона й зимою ходила боса...
— Тому-то він, ха-ха, й не любе так шевців!
Він рушає.
— Куди це ти ідеш?
Він (суворо). Іду шукать дорогу.
Сміються.
— От, дурень! Гляди, там ще ведмідь тебе піймає!..
— Та він злякається! Злякався ж борсука! Він вернеться через хвилину.